Коли ти вирішив їхати на Схід?

- Я довго не думав. Їхати хотів ще коли в Криму почались заворушення,але тоді дуже вдало була спланована інформаційна кампанія, мовляв, Крим не хоче бути в Україні.

Я зрозумів, що це все була мильна бульбашка, коли приїхав в батальйон, а там багато кримчан які воюють, і кажуть: “Давайте, хлопці, швидше зробимо порядок в Донецьку, Луганську і поїдемо в Крим, бо я вже хочу додому”.

Поїхав я, фактично, наприкінці червня-на початку липня. Побув там місяць і повернувся додому на тиждень.

Був дуже вражений - бо коли приїхав, то дуже багато людей хотіло допомогти.

Коли їхав перший раз, то не мав ні бронежилета, ні каски, - просто так, з місця - в кар’єр.

Вирішив, зібрався і поїхав. А коли приїхав, то уже тут дуже багато людей допомогло - не лише мені, а й іншим хлопцям з батальйону. Бронежилетами, касками, окулярами, наколінниками.

Воно все виглядає дуже дрібно, але насправді дуже дорого - за свою зарплату і стипендію я не міг дозволити собі купити навіть бронежилет - відкладати довелось би пів року на нього.

Нещодавно бронежилет і каска були пошкоджені, і тепер ось знову маю нові і пригодні. Я просто вражений тим, як люди мобілізуються, і розумію що є за кого воювати.

Кожного разу, коли приїжджаю, мене питають одне й те ж: “А за що ти воюєш?”, - я воюю за тих людей, котрі розуміють, що я за них же і воюю.

Як проходить твій звичний день в зоні бойових дій?

- Там нема однакових днів. Іноді я не лягаю спати, деколи лягаю спати під ранок і сплю години до 10ї. Іноді лягаю о 11, а встаю о 6.30. Всі встають о 7, але я зранку ходжу до моря купатись; ми біля моря базуємось. Мене так товариш привчив. Коли в полях, у боях, - то мало хто спить. Коли все спокійно - день проходить швидко, коли неспокійно - ще швидше.

Розказують що в Азові і Айдарі багато хороших спеціалістів які навчають вас, і вільний час хлопці стараються витратити на те, щоб повчитись.

- Так, у нас постійні навчання. Ти маєш можливість вчитись постійно. Є сапер який буде вчити саперної справи, артилеристи, є доктор історичних наук який прочитає лекцію з історії. У нас багато освічених людей. Медики допомагають з підготовкою у домедичній допомозі, читають лекції. Нема такого щоб ти ходив і копав гарбузи. Книжки іноді читаєм. 
Коли нема боїв, то виконую роль прес-служби батальйону - воджу і показую їм усе. Комусь цікаво подивитись на поле розбите, а хтось і в бій проситься іти.

Доводилось колись надавати першу медичну допомогу?

- Так, в Іловайську я працював швидше санітаром - автомата в мене не було, був пістолет Макарова і вільні руки. Тому, я фактично одразу старався транспортувати поранених,накладати джгути. Там працював лише один медик, я йому допомагав.

Переконався на власні очі, що таке наші джугти, - це жах.

Джгут три рази розірвався перед тим, як я його наклав.

А час іде не на хвилини, а на секунди - коли в людини кровотеча, відірвало пальці чи ще щось.

Не вдалося мені врятувати друга. Він помер від поранень в голову. Я застав його ще живим - було поранення в око, ми забинтували голову, наклали джгут на осколочне поранення ноги. Але він не доїхав у лікарню.

Якби мав окуляри то не загинув би...

Якраз коли забирали його з поля бою, то мене контузило. Правда, я зрозумів це аж через декілька годин. До того просто думав що приглушило, бо не чув на одне вухо. Потім стало погано,голова почала боліти, то мені медики сказали, що то легка контузія.

Як у вас справи з найбільш неохідним - бронежилетами,касками?

- В нас якщо в тебе нема бронежилета і каски - то тебе не посилають у бій, залишають на базі. Всі стараються самі собі дістати, але якщо є кошти то закуповують бронежилети на тих, хто не має можливості самому собі купити. Зараз,на той момент коли ми були батальйоном, то ми були більш менш забезпечені бронежилетами і касками. За винятком тих випадків, коли вони пошкоджувались.

Зараз із розширенням до полку, думаю, знов матимемо проблему із забезпеченням - на 500 людей ми збирали амуніцію 3 місяці, а тепер треба буде на 1000.

Скоро буде велика поблема із спальниками - холоднішає з кожним днем, і потрібні будуть такі, які витримують від’ємні температури.

А як у вас із взаємодією з іншими батальйонами?

- Нема такого, щоб ми не знаходили з кимось спільну мову - на блокпостах несемо службу разом з батальйонами територіальної оборони, прикривають нас артилеристи з Нацгвардії. Ми з ними дружимо, координуємось. Було якось, що вислали хлопцеві дві каски, а в нас усі мали свої - то ми й віддали хлопцям з територіальної оборони. Співпрацюємо 

Війна - тяжка справа. Були якісь позитивні моменти?

- Коли повертаємось, то їдемо, жартуємо - якщо не жартувати, то можна з розуму зійти. Усі хлопці веселі.

Що підіймає бойовий дух?

- Нам не потрібно його підіймати, всі, хто пішов добровольцями - це люди, які розуміють, що їх можуть убити, вони знали на що йшли.

Ми коли їхали в Іловайськ, то люди в Маріуполі махали нам руками, хтось крикнув “Слава Україні!”, і вся колона відповіла “Героям слава!”. І всі маріупольці підтримали. Це дуже запам’яталось.

Як місцеве населення на території бойових дій ставилось до вас?

- В Маріуполі дуже хороші люди.

Їхні волонтерські групи нам дуже допомагають, організовують мітинги на які нас запрошують.
Коли ми були в Старобешево, потрібно було купити засоби гігієни - нам їх безкоштовно дали.

В Іловайську до нас вибіг дядько з великою сумкою винограду, почав нам роздавати і дякувати. Просив щоб ми залишались і нікуди не їхали. 
 

Якось відступали і зупинились біля магазину .

Я в бронежилеті і касці, з автоматом, зайшов у магазин, попросив дві пляшки води. Жінка не зрозуміла спочатку хто то зайшов, ще й зі зброєю - почала бігати, дала блок води.

Коли дав їй гроші вона каже, “А що, ви з Української армії? Зразу видно, бо ДНРівці гроші би не платили”.

Там хороші люди. Є й переселенці із Прикарпаття - от наприклад в місті Тельманово їх до 30% населення.

Є й такі що кажуть - ми за мир.

Не може бути миру - іде війна і говорити що ми за мир - рівносильно підписуванню угоди про рівностороннє перемир’я.

Ми повинні бути за перемогу.

За мир ми могли бути в січні чи кінці лютого після Майдану.

А коли нас обстрілюють, то який мир?

Коли це все закінчиться на твою думку?

- Я оптиміст по своїй натурі, тому думаю за кілька років.

Кажуть що є багато найманців, це правда?

- Особисто зустрічав чоловіка, який втік з Луганська і розказував що тим, хто тримає зброю платять 1000$ в тиждень. Тим хто ходить на акції платять по 300 грн. Він нам прайси розказував за різні речі.

Які відчуття, коли ти йдеш вперше у бій?

- Страшно було. Коли вдруге поїхав то у Старобешево нас обстріляли з Ураганів, потім Іловайськ - то мабуть найгірше де я був. Далі оборона Маріуполя, Широкіно.
Перший бій - страшно, другий - теж трошки страшно, а далі вже менше трохи…

Як у вас з продуктами?

- Непогано, набагато краще ніж було на початку літа. Нарікати не можна - маємо і їдальню, бо раніше приходилось самим собі готувати. Тим, хто в полях - трохи гірше, літаків нема, іноді відрізають можливість поставляти продукти. Але нічого, - солдат має бути голодним:)

Як ти думаєш, що потрібно сказати людині яка не розуміє що відбувається на Сході, як таких людей включити?

- Купувати їм білет до Львова, звідти поїздом до Маріуполя.

Людина пройде пішки 20 км до села Широкіно - воно є хорошим відображенням того, що відбувається. Обстрілом Градів змело півсела. А пів залишилось - виглядає як поголити пів голови, а пів залишити. Нехай би подивились, може б щось для себе зрозуміли.

Треба розуміти що літакам сюди 6 годин летіти. 
І загалом у нас дуже цікаві люди.
Одні кажуть - чого ти ідеш на війну, у тебе діти малі, треба за ними дивитись.

А мені кажуть - як ти ідеш воювати, у тебе ще ні сім”ї, ні дітей. Цікаво, кому тоді воювати.
 

Градація дуже дивна - я сам не йду, і ти не йди. Мені тоді буде легше, я тоді не боягуз - ти ж теж не пішов. 

Держава вас чимось забезпечує?

- Зброю видала.

Нормальну?

- Старшу за мене на 24 роки. Ну, нічого, старший автомат, надійний - з досвідом Зброю і захист повинні мати усі - стріляють навіть по медиках і журналістах.

Щось змінилось у твоєму світогляді за період До АТО і тепер?

- Ні, просто плани які були відклались на період після війни. Я так само планую закінчити університет, працювати за спеціальністю. Люблю подорожувати - хочу поїхати кудись за кордон. Україну вже об’їздив, лиш у Криму не був, але думаю скоро й туди потрапимо.

Я й далі розумію, що чоловік має бути готовим померти за свою сім’ю і за свою державу.

І якщо в нас не буде власної держави, нам не треба роботи, не треба університету.

Бо ми будемо рабами якогось одного карлика, що колись жив по сусідству.

Спокійніше відношусь до життя.

Мені все одно як я здам сесію, впаде курс долара чи ні.

Важливо щоб я був живий, і люди біля мене. 
Важливо, щоб була перемога.

Але це швидше камінь в город людей, які думають про роботу, університет, сесію.

Якщо нас там повбивають то ви його й не закінчите. Бо будете робити те, що вам скажуть.