не знаю, що писати. Про Вайро я вже дуже давно нічого не писала, а вивішувати уривки, не прив*язані до сюжету, не хочеться. Але у мене є купа написаної маячні.
Зараз вивішу тут уривок з оповіданнячка, сирий та невідредагований. Оповідання складається з трьох частин. Це - частина перша. Частину 2 і 3 я ще не придумала, але найближчим часом придумаю...

Прокинулася ранком пасмурним, потягнулася, розгребла старі картонні коробки та згнилі мотузки, виповзла у сіре вогке підземелля. Тонка смужка несміливого світла різала тягнучу мряку, і мені вперше за багато років стало холодно. Тіло моє покрилося сірими плямами, руки обернулися на зеленаві шпички, довгі нігті на ногах позакручувалися. Я обчухала об поцвілі стіни свої боки, полущені і вкриті чимось в’язко-гидотним, так-сяк розгребла сплутані косми і, прокравшись до щілинки дверей, визирнула надвір. Моє безбарвне велике око тонким гіллям вітали височезні липи – а я пам’ятаю їх ще куцими саджанцями, прив’язаними до патиків. Тоді дід Петро з кошлатою бородою ганяв малих хлопців, які все норовили ту деревинку висмикнути.
Прокидатися завжди було неприємно. Сонце соромилося висунути з-за хмари бодай шматочок, підвал дихав пацюками та цвіллю, а довгі та покручені нігті заважали ходити. З мого тіла випирали суглоби, і мені було головне, аби у мою схованку не зазирнув якийсь не в міру цікавий сторож, приваблений шумом, бо аби він побачив тоді мене, то вмер би від страху – така я була потвора.
Тоді я сіла на землю і почала чухатися. Оскаженіло так. Я чухалася ногами за вухом, зубами за плечі, а руками відшкрібала облізлу шкіру з грудей. Я аж гарчала від болю і задоволення, і від мене навсібіч летіли ошмаття, а якась кицька, що вивела у підвальному мотлоху кошенят, з шипінням вискочила надвір. Я відгризала нігті і злизувала закиси з очей, я струшувала бруд з волосся, а потім поповзла остудитися до крану, який цілу вічність викрапував зі свого ржавого єства час. Я мала ключ, яким повернула зламаний гвинт, і на моє розпашіле тіло плеснула холодна вода. Я завила від холоду та щастя, а навколо мене розповзалася калюжа чорної води. З волосся мого стікали цівки, і я сиділа, і вила, і реготалася – аж до вечора.
А коли майже непомітні зимові сутінки переповзли у ніч, я пішла їсти. Крадучись попід деревами, мружачись від світла ліхтарів, я дійшла до продуктового ринку, де огрядні тітки гальки та тітки надьки збирали свій крам із сірих прилавків, і потайки запускала руку у їхні картаті сумки, і пхала до рота оселедці та яблука, помідори та рис. Так я їла, доки не ставала мов вагітною від їжі, а потім ховалася на горищі старої “сталінки” на дошках, роз цяткованих голубиним послідом, і засинала на три дні й три ночі, аж доки рис і яблука не розтікалися тілом рожевою барвою, а очі не напивалися блиску від лискучих спин солених рибин.
А потім я прокидалася і казала голубам: “Хочу біло-зелене плаття!” І голуби пурхали врізнобіч, а потім поверталися із гарним платтям. А поки вони літали та шукали мені вбрання, я їла рибу та рис і спала на дошках із послідом, а коли йшов дощ чи сніг – то обмивалася геть вся і починала пахнути містом.
1.
Я йшла неспішно вулицею, льопаючи босими ногами по калюжах. Зиркала туди-сюди у широкі вікна кав’ярень, куди ховалися самотні душі ранньовесняними вечорами, возносячи горнятко кави в культ та чекаючи на восьму годину, аби податися на літературні читання, або у кіно із субтитрами. Йшла така духмяна та зелена у своїм платтячку, і від мене розбігалися тітки в однакових шкіряних куртках із хутряним коміром. Я бродила центральними покрученими вуличками та роздмухувала ліхтарі – вони слухняно вмикалися від такого натхнення. З великих вікон вечірньої кав’ярні лилося світло, і я майже чула, як звідтам шелестить серед вітру музика. Я відчула на собі чийсь погляд – це хлопець з-за того боку скла дивився на моє салатове платтячко. Він не зняв навіть у теплі свій смугастий шарф, його пальці нервово теребили кутик сторінки якоїсь книжки, а трошки далі стигла кава з молоком. Неодмінно з молоком, я то знаю, мені не треба навіть заглядати у чашку, аби знати, що замовляють такі хлопці. Я притислася долонями та носом до скла, і ловила, ловила його погляд, і від мого гарячого дихання прозора поверхня вкрилася легким туманом. Хлопець якийсь час дивився мовчки, а потім підвівся, зняв зі стільця пальто, і, полишивши каву та книжку на столику, пішов надвір. Я пильно чатувала його біля входу, він вийшов, трішки зніяковілий, а потім невпевненим порухом накинув мені на плечі пальто:
- Ось, візьми. Ти, певно, змерзла.
- І зовсім я не змерзла, - сказала я, і це було правдою. Я так розчиняюся у цьому місті, що не відчуваю ні холоду, ні смороду, ні тисняви транспорту, ані гулу сигналізації.
- Хочеш, пригощу тебе кавою? – запитав хлопець, і у нього були карі очі з блискітками, і дуже теплі руки.
Я мовчки кивнула, ми зайшли до кав’ярні і сіли за стіл. До нього, як до старого знайомого, одразу підійшла дівчина-офіціантка, і він замовив мені кави з молоком та тістечко з вишнями.
- У тебе немає грошей, тож пригощаю я, - одразу сказав він. Я заусміхалася:
- Чому ти думаєш, що у мене немає грошей?
- Бо у тебе немає кишень, - сказав він.
Я простягнула руки, поклала їх на стіл і підморгнула. Потім випростала з-під столу ноги.
- У мене нема годинника, тому я нікуди не поспішаю повернутися. І немає взуття, тому переді мною – всі шляхи цього світу!
- Ти така чудна, - сказав хлопець, - І як ти не мерзнеш?
- У мене гаряче серце, - сказала я і пригорнула голову хлопця до своїх грудей. Серце казало “стук-стук”, і хлопець посміхався, а мої пальці звивалися поміж його волоссям, мов десять черв’ячків.
Ми з’їли з тістечок по п’ять, і вже навіть не могли говорити від солодощів. Та навіть коли ще з’їли по одному тістечку, а потім по два і по три, ми все одно не говорили, він просто читав мені вірші із гарної зимової збірочки, а я слухала і посміхалася, розімліла від музики, пахощів та кави.
Потім він взяв мене на руки і поніс до маршрутки, посадив поруч себе і вткнувся носом мені у шию, і ми довго-довго їхали крізь нічне місто, що блимало жовтими ліхтарями у напівпорожній маршрутці – спершу по набережні, потім примарливим мостом, розірвавши лимонною машиною темряву спальних районів. Він звелів водію зупинитися, пройшовся нічними тротуарами поміж темних безликих споруд, і на руках заніс мене у темний під’їзд, а потім, не вимовивши ні слова, піднявся на свій сьомий поверх до квартири. Я знаю ці квартири – орендовані, одноманітні, чужі. Він обережно, ніби найціннішу річ, поклав мене на канапу, і тихо спитав:
- А ти не зникнеш, якщо я вийду на кухню і зроблю нам чаю?
- Ні, звісно не зникну. Мені м’яко і хороше, навіщо кудись іти?
Я чула, як він порався на кухні, як булькала вода у чайнику і пах мед та меліса. Як сипалося у глиняну миску вівсяне печиво (хоча яке там печиво після п’яти тістечок?), я шурхотів цукор і сичала газова плита. Він повернувся із тацею в руках, і поставив поруч із канапою, не вмикаючи світла, а потім почав цілувати мені долоні і, зронивши в них по сльозинці, пестив мені груди під невагомою матерією плаття. Ми кохалися у тихій темряві квартири, і не казали ні слова, тільки в кінці він, стрепенувшись та витерши сльози, сказав:
- Чай остиг.
... Ми жили з Андрієм вже тиждень разом, і він казав, що я пахну травами і теплими котами, і я жартома розповідала йому про мої ночівлі на горищі і запевняла, що там-бо нема ні трав, ні котів. Він приходив з роботи і ховав обличчя мені у пелену, і казав:
- Ти моя берегиня. Ти дала цій квартирі ім’я, ти оправдала її існування. Як добре мені повертатися додому!
Його ноги не йшли більше у нічні рейди кав’ярнями, він купив мені срібні кульчики і дві великі чашки для чаю. Я змусила його носити під пахвою яйце три дні поспіль, а потім у комірці звила кубло зі старих шкарпеток та футболок, заховала серед ганчір’я яйце щоби вилупилось, і звеліла лишати там хліб і солодощі. А потім зробила із вербових гілочок дві спиці і розпустила всі його старі светри на нитки, і плела, плела, плела... Я обплела всі стіни м’якою в’язкою, вивела нитками квіти та пташок, зробила фіранки та двері і сказала:
- Ось тобі дім. Відпочинь від бігу, коханий.
Усіма вітрами обвіяний і сонцем обпечений, з десятками стоптаних черевиків, він побачив на стінах вив’язане своє лице, і у домі нарешті почали пропадати речі і чутися шурхотіння, і я знала, що мені вже час рушати далі. Йому є тепер де поселити своє Кохання.

:)
Я ще жива!

- Ааа!!! – Тенако скинула з ґарди лезо чужого меча, та різко смикнула птаха вбік. Клинок черкнув її точнісінько по ліктю, розрізавши цупкий шкіряний налокітник і трохи зачепивши засмаглої шкіри.
Ібулог трусонув головою і тяжко захрипів, розкинувши навколо себе закривавлену піну. Металічна вуздечка покалічила йому рота, і він тяжко дихав, б’ючи крильми у загальному звалищі пташиного рою.
Тенако, зрештою, справилася з ібулогом та піднялася ввись над похмурим клубком з крику, болю, крил та зброї.
За нею одразу ж прослідувало двоє чоловіків у полегшених обладунках. Тенако трохи піднялася на стременах і стисла меча у руках. Лускаті рукавички стовбурчилися пелюстками темної шкіри, вимазаної у бруд та кров.
Свиснула стріла, і один із чоловіків з ревом повалився на спину свого птаха. Інший ринувся на жінку, зробивши небезпечний випад. Тенако парирувала його удар, натомість вчепилася у його рукав трохи нижче зап’ястка та смикнула на себе. Налякані птахи кинулися врізнобіч, і Тенако відчула, що мало не випала з сідла.
Але її противник мав менш вигідне положення, і якусь мить, ніби час уповільнився, жінка максимально чітко бачила, як чоловік розтягнувся над проваллям висоти, як його птах ошаліло рветься вбік, як нога провалюється у стремено та заплутується, як у якусь мить чоловік повисає, розтягнутий між своїм та її птахом… і дивиться їй у очі. З відчаєм, страхом, здивуванням.
А потім Тенако розжимає пальці, що зводило від болю та напруги, і чоловік повільно падає вниз, на мить затримавшись ногою у стремені, кумедно розкинувши руки.
Тенако обернулася вправо – туди, де у чорній масі билися її дівчата. Вона ніби уві сні бачила, як падає долі понівечений гаронський прапор – червоний із золотистим вінком. Як, витягнувши руки, падає вниз збитий списом чоловік у чорних обладунках.
Правителька відчувала, як у животі клекоче гострий біль та нудота, але, поборовши себе, після хвилинного перепочинку, вона спрямувала ібулога вниз, зробивши петлю навколо звалища розпалених людей, полетіла вздовж землі, майже черкаючи крилами потоптану траву, петляючи поміж ошаленілих касинів та латників, що без розбору махали мечами, обрушуючи потужні удари на голови противників. Тенако увірвалася у саму серцевину бійки, котра зав’язалася між кількома десятками альварок та валофукосців. Всі бійці сиділи верхи на ібулогах, котрі топтали і рвали лапами траву, спльовували кров, тріпали головами.
Тенако не пам’ятала, як почала кричати. Цей крик підбадьорив дівчат, вони рвонули вперед, придушуючи противників. Тенако враз вловила відгомін думки – це ж сотня Ано, це ж її дівчата!
Сотня?
Ано?
Тенако помчала вгору, відбиваючись від нападників. Озирнулася. Збоку сунуло валофукоське підкріплення. Тенако протрубила в ріг сигнал до відступу.
Треба просто триматися захоплених позицій в горах, думала Тенако, поки мчалася навперейми огрядному чоловікові у наканському строї. Там чудове місце, вибити буде не так вже й легко. Просто потрібно дочекатися підкріплення. Просто перепочити.
Чоловік з неабияким напором обрушив на Тенако важкого дворучного меча, заточеного з одного боку. Жінка відчула, як меч пробиває її невдало взятий блок та обрушується їй на плече. Ключиця хруснула. В ту саму мить товста стріла зі свистом пробилася між кілець її кольчуги, прорвала стеганку та увійшла у тіло нижче грудей. Тенако вмить побіліла від болю, обм’якла, руки ослабли і вже не могли підняти меч. Вона дивилася на чоловіка, який заніс меча для свого удару. Останнього удару. Певно, він навіть не знав, що забирає у Альварії їхню правительку.
І враз меч чоловіка так і завис над його головою. Він дивився Тенако на груди. Його скривлене ненавистю обличчя раптом стало нещасним, ніби дитячим, лагідним. Наканський воїн із важким смертоносним мечем глядів на крихітну прикрасу у формі зернятка калини, яка вибилася з-під одягу альварки і блиснула на потемнілій кольчузі.
Чоловік опустив руки. Птах Тенако повільно відлітав від її смерті. Лицар проводжав той політ очима, сповненими дивною вологою. Він шарпнув товстими пальцями собі за пазуху. У брудних руках затис тонкий ланцюжок із крихітним срібним калиновим листочком. Війна на мить відступила. Він розвернув птаха та, поборовши клубок у грудях, полетів вниз.
Тенако перейняли швидко, птаха взяли під вузду та хутко полетіли до сірого масиву гір, де розташувалася та частина війська, яке вела Правителька.


Розділ 28
Біль пульсував у ній у такт серцю, накочувався хвилями із кожною порцією повітря. Це було перше, що відчула Вайро. Вона спробувала відкрити очі, напухлі повіки здалися їй невимовним тягарем. Перш, ніж перші зримі образи постали перед її очима, Вайро враз згадала все, що сталося із нею раніше. Їй стало страшно. За те, де вона. За те, з ким вона. І за те, що з нею зробили.
Нарешті крізь сплетені повіки дівчина побачила м’яке світло вогню. Кімната була тьмяно освітлена тремтливим багаттям, прирученим у кам’яній загорожі, вимощеній недбало підібраними камінцями.
Вайро опустила очі і розгледіла свої руки із тугими пов’язками на зап’ястках. Вона була накрита шкурою, а під головою м’яко хрустіла подушка, набита сіном. Скоро дівчина провалилася у сон.
Наступного разу її потурбували. Хтось поклав її на живіт, від чого тіло пронизав біль, а потім щось холодне торкнулося попереку. Якась рідина текла боками прямо на постіль. Вогонь, що обхопив її спину та живіт, трішки ніби вгамувався.
Просто перед собою Вайро побачила синьо-білий наканський стяг. Це настільки потрясло дівчину, що вона з усієї сили смикнулася. Однак чиїсь сильні руки стримали її на місці. В очах попливло від болю. Вайро застогнала.
- Ти так поспішаєш на війну? Не хвилюйся, тебе безкоштовно доставили у саме її пекло, - почувся низький оксамитовий голос із відтінком легкої іронії.
Помилитися Вайро не могла. Вона з тисячі впізнала б цей голос. Дівчина спробувала повернути голову, але туга пов’язка на шиї не пускала. Чиїсь руки трохи підняли її, накладаючи на тіло нову пов’язку, змочену у якісь ліки.
Нарешті Вайро опинилася на спині і побачила перед собою сховану у світлі вогню постать самого незвичного у її житі чоловіка – Орйава.
Вайро тремтіла – чи то від хвилювання, чи то від гарячки. Сухі очі враз наповнилися сльозами – вона навіть не очікувала, що після всього, що пережила, побачить поруч людину, яку знала і яку так хотіла побачити. Довіряла. Так, вірила без жодного сумніву. Адже він говорив настільки зі знанням, що сумніватися було просто неможливо.
Дівчина спробувала щось сказати, однак виходило суцільне мукання. Орйав сидів непорушно. Вайро не бачила його обличчя – чи воно серйозне, чи насмішкувате, чи добре. Вона спробувала ще раз піднятися, і він знову теплою рукою поклав її назад.
- Все буде добре. Скоро будеш воювати, - сказав Орйав, - Я посиджу тут, поки ти заснеш.



Тенако покусувала собі губи і нервово вистукувала писачком по мапі. Як чудово Союз обвів їх навколо пальця! Так, воно справді виглядало, ніби Валофукос та Накан відступає. Окрилені таким поворотом подій, альварки пішли у рішучий наступ, тим самим покинувши свої вельми вигідні позиції. Союзні війська тільки цього і чекали – аби почати наступ з тилу. Багато коштувало альварським підрозділам прорватися вбік, до гірського хребта, де зараз вони засіли і облаштували свій штаб. Війська Тенако чинили рішучий опір натиску армії Союзу, але чим далі, тим більше Правителька сумнівалася, що Топук зі своїми дівчатами встигне на допомогу. Без неї військам Тенако з облоги не вибратися.
А провізії ставало дедалі менше.
До шатра, буквально заваленого мапами та зброєю, увійшла Осук. Вона з порогу коротко кивнула Тенако і схилилася над картою.
- Є якісь вісті? – запитала Тенако, обпершись ліктем об стіл. Їй важко було подовгу стояти – під тугою пов’язкою, що стягувала тіло, нила свіжа рана.
Осук скинула із карти невидимі пилинки.
- Ні, до нас ніхто не може пробитися. Наші смотрові казали, що останню дівчину перехопили на підльоті і забрали на допит.
Тенако змовчала. Звісно, та безіменна дівчина, одна з тисяч, не обмовиться ні словом про те, що їй відомо. І помре в руках чужинців. Тяжко помре.
Тенако пройшлася вздовж шатра, потім повернулася до Осук.
- До речі, нас знову запросили за стіл переговорів, - зауважила Осук, уникаючи погляду Тенако.
- Ти ж знаєш, що ніяких переговорів бути не може! Про що з ними домовлятися? Про те, що ми здамо армію? Про те, що ми не втручатимемося у хід подій?
Осук випрямилася. Її посивілі коси, стягнуті у тугий хвіст, ледь блиснули у світлі багаття.
- Я вже, певно, надто стара для воєн. Я не розумію, навіщо нам все…
Тенако різко підняла руку вгору, і радниця змовкла, не закінчивши фрази.
- Я все розумію. Ти думаєш, я не бачу очевидних речей? Ти думаєш, після останнього побоїща мені сняться кольорові сни? Ні, вони забарвлені у похмурі тони, Осук, у дуже похмурі. Моє серце мучиться від питання: за що ми боремося? За яку ідею? За чию? Навіщо нам всі ті багатства, які ми маємо і які отримаємо від цієї війни? Але, Осук, Альварія дала слово. Вона не може зараз відступитися. Зрештою, ми маємо право на відвоювання своєї частки землі. Ми маємо право на свою країну. Впродовж поколінь ми відвойовували це право…
Осук різко підвела очі. Вона не могла повірити у те, що чує. Впродовж не одного століття Альварія була чимось на кшталт войовничого табору, величезного табору, розкинутого у зелені гір та лісів південної частини Алро, і так було завжди, і так мало бути. І ось враз двадцять дев’ята Правителька Альварії починає говорити про те, про що ще ніхто не заговорював. Заснувати місто, яке поступово обросте селами та містечками? Почати одружуватися, знаходити непотрібні турботи? Осук розсміялася. Вести війни із сусідами? Розводити свиней та пасти гусей?
Тенако мовчки дивилася на радницю. Вона не зважилася розповісти їй про свою давню мрію. Мрію, яку колись народила в ній її мати Санно. Ще коли Тенако та Елас були маленькими, мати часто проводила з ними час. Зазвичай діти Альварії є дітьми кожної жінки і не знають, з чиєї утроби вийшли, їх глядять та навчають усі. І лише діти Правительок із самого народження розуміють, чия кров пульсує у їхньому тілі. Тож Санно тішила дітей оповідками, і не раз розповідала їм, як мріє заснувати прекрасне місто, у якому б не було бідності та бруду, білі стіни будинків вітали вранішнє проміння, золоті бані храмів Сонця сяяли, неначе діаманти, рясні дерева та квіти рішучим мазком додавали білизні та сонцю зеленої барви.
Санно мріяла про це, але ніколи не наважувалася висказати мрії вголос. Лише дітям. І ось Тенако із самого дитинства малювала в уяві те красиве місто Альварію, яке знатимуть у всьому світі, яке прийме у свої обійми обездолених та нещасних.
Правителька опустилася на підстилку. Їй ще було доволі важко тривалий час знаходитися на ногах. Тенако відчувала себе невиправною ідеалісткою. І лише смерть друзів, брязкіт зброї та сморід гнилі і трупів, що розкладалися, повертав її до жорстокої реальності.
Тенако заплющила очі, відмахнувшись від злих видінь. Вона чула, як за завісою шатра хтось швидко перемовляється, потім легкий протяг сколихнув її волосся.
До шатра увійшла круглолиця коренаста жінка, поодаль, на самому вході, зупинилася білява дівчина у похідному вбранні, із сумкою через плече та коротким мечем при боці.
Тенако одразу ж встала. Вона не могла дозволити, аби хтось бачив її заслаблою.
- Правителько Тенако, я виконала твою вказівку, - сухо відрапортувала круглолиця, - Ось перед вами Лано, сама вправна та швидка вершниця. Вона, сподіваємося, зможе прорватися через блокаду та покликати на поміч когось із Об’єднання.
- Дякую, Нро, - кивнула Тенако і вказала очима на вихід. Нро швидко зникла за пологом шатра.
Молода білява дівчина так і лишилася стояти в тіні полотняних стін намету.
Тенако поманила білявку рукою і та вийшла на світло.
Невиразні риси обличчя, ластовиння, гостре підборіддя та холодні сірі очі. Тенако гарно пам’ятала цю дівчину, хоча тільки зараз дізналася її ім’я.
- Це дуже небезпечне завдання, - суворо сказала Тенако.
- Так, Правителько.
- І ти можеш не повернутися назад, - застерегла вона.
- Я знаю, Правителько. За моєю спиною немає ланцюгів.
Правителька усміхнулася на традиційну фразу усіх тих відважних, що йдуть на неминучу загибель.
- Чи ти простила всім?
- Так, простила.
- Чи ти віддала все?
- Так, віддала.
- Значить, твоє серце легке.
Дівчина кивнула. Кутики її вуст ледь помітно здригнулися.
- За нашими даними, війська Шанносу зараз ведуть бої десь на південь від Торканійського узгір’я . Також поруч має бути Лашу Кавоу зі своїми дівчатами, однак точне місцезнаходження нам невідоме. Ми мали кинути наші війська на допомогу Шанносу. Думаю, йому вдвічі вигідніше допомагати нам. Тому, Лано, поспіши на південь.
- Так.
- Нехай тобі допоможе Сонце, - махнула Тенако на прощання рукою.
Лано коротко вклонилася та вийшла із шатра.

Спустилася густа та в’язка ніч. Пара білими хмарками вилітала з рота сонного ібулога. Він неохоче переставляв ноги, підкорюючись волі господарки. Птах вимушено нахиляв голову і черкав крилами по землі, збиваючи вниз маленькі камінці.
Лано від збудження та хвилювання навіть не відчувала нічного холоду. Вона безшумно пробиралася між скелястих стін вгору по розщелині, яка виводила на вершину скелі, з якої посильна планувала розпочати свій політ. Ті, хто вчинив облогу, пильно слідкували за небом, розпустивши навколо спеціальних жуків-світляків. Жуки обліплювали кожного, хто летів нічним небом повз військові кордони, і сяяли, штрихами вимальовуючи силует вершника. До людей Союзу вони не чіплялися, так як ті користувалися спеціальною маззю із запахом, що відштовхував жуків. Чудовий спосіб, аби спостерігати за небесними маневрами!
Однак слідуючи обраним шляхом, Лано мала всі шанси прорватися, адже її надійним щитом стали скелі. Вона впродовж всієї облоги вивчала ущелину, слідкувала, куди та веде. Ззовні, не знаючи бездоганно місця, скористатися цією шпаринкою було практично неможливо. Однак Лано сподівалася, що зсередини їй вийти вдасться.
Перший світляк з гулом упав їй на плече. Лано пересмикнуло – вони були справді великі, як і розповідали, із півпальця розміром. Дівчина швидко скинула жука на землю. Тут, за скелями, на закритому місці, їх мало. Зате варто буде їй піднятися у небо…
Майже повзком Лано вибралася на відкриту площадку. Зрадливий вітер розігнав хмари, і на неї блимав оком повний місяць. Лано впала на землю і змусила ібулога лягти. Її силует на відкритому плато на фоні місяця – чудова мішень.
Лано вичікувала. Нарешті кошлата хмарина із срібними краями заступила місяць, лишивши замість нього мутну жовтувату пляму. В той момент альварка швидко заскочила на птаха і штовхнула його в боки.
Ібулог безшумно злетів.
Лано спрямувала його політ низько над скелями, інколи пірнаючи між великими кам’яними валунами, не ризикуючи вилетіти на відкриту місцевість. Воно й не дивно. З гулом світляки сідали на неї і мерехтіли своїм мертво-зеленкуватим світлом, а Лано, повністю перемістивши увагу на складні маневри польоту, не могла їх скидати.
Далі перед дівчиною розкинулася ще не вивчена місцевість. В темряві вона боялася наштовхнутися на скелю, тому, примітивши зручний виступ, зупинила птаха. З огидою скинула з себе світляків і прислухалася. Наче все було тихо. Вона озирнулася, вишукуючи оптимальний маршрут. З усього виходило, що летіти треба було вгору.
І тут вона почула тихі голоси.
Лано відчула, як закалатало серце. Безшумно вона зіскочила з птаха, і поволі повела його вбік із відкритого місця, м’яко ступаючи по холодному каменю.
Вона накинула повіддя на обрубок старої сосни, що для чогось вирішила вирости у такому незатишному місці. Ібулог був чудово захований за гострим кам’яним зубом, тож, якщо птах буде стояти тихо, ніхто його не побачить.
Сама ж Лано без єдиного звуку, наче кицька, пішла на голоси.
Вони не приближалися і не віддалялися, були рівними і спокійними.
Хмара пройшла, і місяць залив скелі срібним молоком. Коли Лано видерлася на великий валун і зазирнула за його край, прямо під собою, ніби на картинці, вона побачила двох воїнів Союзу. На їхніх руках були пов’язки із синьою та білою хвилями, що ніби накривали одна одну.
Лано прислухалася, і враз усвідомила, що у мові чоловіків зустрічаються знайомі слова. Це була мова не Валофукосу і не Накану, які Лано не розуміла зовсім. Вона розрізнила чисту Торканійську мову, яку легко розуміли і спілкувалися альварці, без натяку на діалект. Альварка прислухалася уважніше, збагнувши, що це, напевно, найманці, ті торканійські перебіжники, які купилися на значні гонорари за військову поміч Союзу.
Вона принишкла за виступом, прижавши голову до холодного каменю. Угомонивши власне дихання, вона прислухалася.
- … найкраще напасти на околиці Ландотору. Він зараз голий. Ванокурій розлютиться і піде трощити Союз.
- … починаю передачу…
Альварка почула, як щось клацнуло. Долинуло монотонне гудіння, природи якого вона не розуміла. Далі тихий голос першого чоловіка забубонів:
- Об’єкти 1.1 – квадрат 34, об’єкт 3.8 – квадрат 25, об’єкт 3.9 – квадрат 74. Об’єкт 4,3 рухається від квадрату 3 до квадрату 14 через сектор 2 тра 1.
Лано не розуміла, про що йде мова, але відчула, ніби говориться щось важливе. Вона чула, що планується напад на Ландотор. Але повернутися назад і доповісти Тенако означала провалити завдання. Лано швидко мислила, як ліпше вчинити.
Враз гудіння доповнилося дивним поклацуванням, і альварка не втрималася – визирнула з-за каменю.
В якийсь момент вона побачила, що один з чоловіків нахилився перед дивним ящиком із купою пружинок та спіральок, що світилися різними вогниками, і туди монотонно диктує незрозумілі речі. В наступну мить Лано зустрілася з очима другого чоловіка, який дивився на неї впритул. Неначе час уповільнився, адже Лано встигла передумати безліч думок, доки другий чоловік схопився на ноги. Перш, ніж він крикнув про тривогу, Лано відштовхнулася ногами від виступу і пружно приземлилася прямо перед ним, на льоту нанісши удар мечем, який став для торканійця смертельним. Перший чоловік, відірвавшись від коробки, розгубився і потягнувся до зброї, однак Лано була швидшою, і рубанула його спершу по правиці, потім глибоко увійшла лезом між ребра. Чоловік захрипів і тяжко повалився на землю.
Лано, напружена, ніби стягнута пружина, розвернула почорнілий від крові клинок у напрямку до коробки з дротами. Коробка затріщала і враз з неї почувся далекий голос:
- Двадцять шостий тридцять четвертий, далі. Двадцять шостий тридцять четвертий…
Лано відчула, як холодний піт вкрив її чоло, а по спині пройшла дрож. Вона тремтячими руками обрушила важкий удар на коробку, у якій щось затріщало і посипалися іскри. Ніби обпечена, альварка відскочила до каменю, на якому сиділа, і вжалася спиною у склепіння скель, звивши від переляку. Коробка випустила ще кілька іскор і замовкла.
- Прояви норона, справи норона, велике Сонце, захисти нас, спали нечисть, спали нечисть, хай іде у свої землі, хай іде у свої царства, хай жере своїх дітей, хай не бачить твого світу… - молилася Лано, задкуючи геть. Вона не зводила очей із коробки, але та була розтрощена і мовчала. Трупи бездушними плямами валялися поруч.
Лано добрела до свого ібулога і швидко розв’язала його. Доповідати їй не було часу, нехай ліпше доповість тим, кого знайде, і кого покличе на поміч. Зараз це важливіше – врятувати своїх. А про торканійців, які запродалися норону і хочуть йти на Ландотор, поки їй справи нема. Альварія важливіша. Так.
Лано заскочила на птаха і звично притиснулася до його шиї. Ібулог важко злетів і помчав поміж скель. Пролітаючи над місцем, де вона розправилася із торканійцями, Лано міцно заплющила очі і зашепотіла молитву. Їй було справді страшно.

Ледь скрипнула шкіра, якою було оббите крісло, а стіл тихесенько застогнав, коли на нього, нахилившись уперед, навалився високий худий чоловік із впалими щоками, голеною головою із єдиною довгою пасмою волосся на потилиці, та крижаними очима практично без вій. Автоматично чоловік відсунув зі столу папери та прес-пап’є, і колюче глянув на співрозмовника. Навпроти, у кріслі, сидів так само голений чоловік, однак він був значно молодшим та вродливішим, а на щоках грав здоровий рум’янець. Молодий чоловік почувався досить вільно, хоча, якщо придивитися, було помітно, що ця розкутість доволі награна. Чорна сорочка на застібках та ідеально-чорні брюки видавали господаря: він при нарядився спеціально для цього візиту.
Худий чоловік так само повільно відкинувся назад, і крісло скрипом вторило його рухам.
- Я і не очікував нічого іншого.
Співрозмовник розвів руками.
- Робили, що могли. Я особисто слідкую за роботою...
- Ти погано слідкуєш. Тому що твоя робота не дає ніякого толку.
Молодий чоловік з прихованою досадою зітхнув і спробував виправдатися:
- Але ж він заліг на дно. Він мовчить.
- Мовчить?! – очі худого блиснули і чоловік ривком підвівся на ноги, відстукуючи пальцями по столу. Різко розвернувся і глянув у вікно, вниз, на двір, обнесений високим муром. Коли він знову обернувся до співрозмовника, той аж вжався у крісло – стільки холодної люті було у сталевих очах.
- Ні, не мовчить. Не мовчить, бо Кросоу вже все відомо. А відомо Кросоу – відомо і Нунку та Валофукосу. З ними нам навіть не вдасться зобразити з себе секту фанатиків. Вони чудово знають, яка сила стоїть за нами. А НАМ не потрібно, аби про це хтось знав.
Високий ляснув долонею по столу і стис кулаки. Пальці побіліли, а довгі нігті лишили відбитки на шкірі.
- Ти знаєш, що буде, якщо ти не спіймаєш Колефа, - відчеканив він, - Їй це не сподобається.
Молодий втягнув повітря.
- Послухайте, брате Пракус... Колеф надто досвідчений. Він зник. Але дещо нам таки вдалося з’ясувати... Він син якоїсь значної наканської шишки...
- І це все, що ви довідалися? – зло осміхнувся Пракус, - В такому випадку ви могли б ще з самого початку проконсультуватися зі мною. Адже це зрозуміло, що шпигунами люди з вулиці не стають. А тим паче, люди з вулиці не отримують таку освіту, яку отримав Колеф. Я починаю розуміти свою помилку, що допустив тебе на таку відповідальну посаду...
Пракус невимушено підійшов до серванту і вишуканим рухом налив собі прозорого пахучого пійла у склянку. Присівши на журнальний столик, він задумливо відпив зі склянки і різко перевів погляд на двері.
Після короткого стуку до кімнати швидко зайшов Воскор. Як завжди у бездоганному вбранні, з підшитою манжеткою, подзвякуючи чоботами та тонким мечем, Воскор попростував прямісінько до політрука, не подарувавши молодому чоловікові навіть короткого погляду.
Пракус привітав прибулого коротким жестом, Воскор відповів елегантним поклоном і нахилився до Пракуса, простягнувши йому жовтий пакунок з листом, скріпленим печаткою. Пракус трішки здивовано глянув на колегу, осміхнувся і рішуче розірвав конверта. Пробіг очима по рівних строчках, перевів погляд на Воскора.
- Коли?
- Ось щойно.
- Підписано вчорашнім числом. Отже уже в дорозі.
- Так, але рухаються вони у наш бік.
- Через Лозуру?
- Ні, обходять. Але через центр проходитимуть.
Пракус підвівся і замислено поклав листа на стола. Пальці гладили хрусткий папір. Політрук враз ніби щось згадав і повернувся до молодого чоловіка.
- До речі, брате Воскор, забув тобі представити. Це керівник нашої контррозвідної служби Теро. Чув, напевне, - з холодною усмішкою запитав Пракус.
Звісно, Воскор дуже багато чув про контррозвідну службу. Мав про неї своє враження і своє ставлення, яке неодноразово висловлював Пракусу. Однак познайомитися особисто із Теро Воскору не доводилося – надто різним вони займалися, та й окрім всього іншого, Воскор рідко коли покидав стіни Елітної військової школи. А Теро був у постійних роз’їздах.
Попри відсутність результатів у справі із Колефом, Теро зробив своє ім’я на кількох успішних завданнях, і тому Пракус не поспішав знаходити Теро талановитішого наступника. Ця дивна поблажливість була зовсім не притаманна холодному політруку, і відверто дратувала Воскора, котрий не терпів всіляких заминок та невдач на службі. І тому, зрозуміло, що Воскор подарував Теро різкий та неприємний погляд.
- Я чую про контррозвідну службу тоді, коли їй щось вдається. Однак останнім часом я не чую нічого. Вочевидь, у керівника служби щось іде негаразд.
- Позаяк, - і Пракус підняв зі столу жовтий аркуш, поточений синіми дрібними літерами, - ми дамо Теро шанс виправити незавидне положення, у яке він поставив себе і своє відомство. Справа у тому, що, як ми можемо бачити із цього листа, присланого з далекого провінційного містечка, хтось справляється із роботою трохи ліпше за вас, - і Пракус підкреслено перейшов до Теро на „ви”.
- Поясню у чому річ, - продовжив політрук, опустившись у крісло і знаком показавши керівнику школи на вільне місце. – Дехто, з ким ми зовсім недавно домовилися про... співпрацю, зовсім випадково вийшов на того, кого ми так довго шукали. Ні, це не Колеф. Це його колега. Другий втікач. Котрий дуже і дуже товаришував з Колефом. Настільки товаришував, що Колеф не убив його попри важливість свого завдання. Мало того, - Пракус поклав листа на стіл і глянув на керівника школи. Воскор лише дивувався із такого потоку красномовства свого начальника, адже той зазвичай був скупий на слова і лише чітко віддавав вказівки. – Мало того, ми нарешті зібрали головоломку у цілу картинку. Чутки про те, що у рядах ВЕШ була дівчина – не вигадки п’яного вуглевоза. Другий втікач – це і є та дівчина.
Пракус ще раз пробіг очима лист.
- Вайро Стоор, як пише наш шановний колега, начальник Добровільних військових загонів міста Лаксунко. Ця особа, яку нам так і не вдалося впіймати, не тільки провела довгий час із Колефом, а ще й уміло маскувалася та видавала себе зовсім не тим, ким була насправді. І ось випадково рибка випливає... Що скажете, Воскор?
- Те, що Колеф не убив її, може свідчити про дві речі. Або вона працювала з ним у якості підстраховки, або він якимось чином закохався в неї.
- Другий варіант виключено, - зауважив Пракус, - це шпигун, а не сільський хлопчина.
- Згоден, - піддакнув Теро.
- Але і перший варіант теж малоймовірний, - зауважив Пракус, - Вона б не засвітилася із тим самим іменем...
- Може, вона це робить зумисне? – запитав Теро.
- Щоб виманити нас? – осміхнувся Воскор. Він провів рукою по волоссю, що вже трішки зачепила сивина, і вільніше відкинувся на кріслі, - Навіщо? Бо Школа переїхала? Але ж вона знає, що ми не дурні, аби просто так світитися. Та й окрім того - вона дитина. Скільки їй? Років 15. А ми розмірковуємо, ніби вона досвідчена шпигунка. Ні, мені здається, все набагато простіше, ніж нам здається. У будь-якому разі, нам достеменно відомо одне: вона може вивести нас на Колефа.
- Смисл нам виходити на Колефа? Він вже передав усю інформацію, - розвів руками Теро, який взагалі не розумів, навіщо це все.
- Він не все передав. – тихо сказав Пракус. Є дещо, не призначене для вух його покровителя Кросоу. Я думаю, що Колеф має ще одного начальника.
Воскор довгим поглядом глянув на високого чоловіка.
- Пракусе, цього не може бути.
- Чому?
- Бо це неможливо. Невидимий не підпустив би до себе нікого, тим паче людину такого сорту, як Колеф.
- Так, - лице Пракуса не виражало знову ніяких емоцій, і враз аж посіріло, - Ти правий, Невидимий не підпустив би до себе Колефа. Але Колеф УЖЕ має певну інформацію, і він знає, скільки може за неї отримати. Колефу лишилося тільки розшукати Невидимого. І продати йому цю інформацію. І ти знаєш, що з нами буде, якщо Невидимий дізнається.
У кімнаті повисла мовчанка. Теро не розумів нічого, однак по виразу обличчя чоловіків бачив, що питання піднято важливе та болюче. Однак нічого уточнювати Теро так і не наважився. Воскор обмінявся з Пракусом довгим поглядом, і, зрештою, тихо промовив:
- Але Невидимого так просто не знайти. Навіть Колефу.
- Я знаю, - кивнув Пракус. Тому нам треба його випередити і перепинити Колефа. Це твоє завдання, Теро.



- Стііііій!!!! – долинуло лунко спереду, голосу вторили труби, і, зрештою, уся сотня зупинилася.
Вайро різко осмикнула ібулога і зацікавлено глянула вперед, поверх десятків голів. Вона була сильно втомлена, так як вже давно відвикла від настільки тривалих перельотів. Ноги ломило, шия боліла, очі злипалися від недостатку сну.
Зимовий вітер здійнявся над землею і кинув дівчині у обличчя пил з-під лап ібулогів. Торканійські рівнини скупо демонстрували куці кущі та колючки, і щедро сипали хіба що пилом та грудками землі. Коротке волосся лізло дівчинці у очі, і вона спльовувала настирливі волосинки що плуталися між зубів, наче кісточки з-під вишні.
- Нарешті перепочинемо… - тихо сказала вона.
Як не вдивлялася альварка за горизонт рівнин – однаково не бачила нічого схожого на те, що називалося «воєнні» дії. Хоча її уява, особливо по ночах, малювала апокаліптичні картини згарищ та запаху крові і смерті.
Сотня спішувалася, і її Бородань (якого насправді звали гарним іменем Айвар) поспішив до Вайро, аби допомогти злізти. Смішно сказати, але Вайро це дозволила і дозволяла весь час. Бо велетень Айвар дбав про неї, мов про малу дитину, і Вайро ніяк не могла пояснити собі цієї дивної поведінки.
- Ми вже в тилу у валофукосців? – поцікавилася Вайро, зістрибнувши на землю і змусивши маленькі грудочки землі стомлено заскрипіти.
Айвар перекинув вуздечку ібулогові через голову та подав її Вайро, з сумом оглянувши потріскані, великі та червоні руки дівчинки.
- Ми просто стали перепочити. Нам ще їхати… ще один заход. Будемо не звертати з курсу, аж туди, за Великі Рівнини, і там, в тилу у Союзних військ, продовжимо нашу підготовку. А потім… в якості підкріплення… А поки… Ми просто обходимо Лозуру. Зі східного боку.
- А… зрозуміло. Я маю друзів у Лозурі, - тихо сказала Вайро, і відкрила перед ібулогом мішок із сушеним м’ясом.
Айвар, здавалося, не почув, а пішов між сотні давати якісь вказівки. Чергові розводили вогнища, тягли великі мідні котли та мішки із провізією. Дівчина втомлено бродила між людськими острівками торканійських степів, дослухалася до розмов, ліниво огризалася на всілякі гостроти у її бік. І думала про Лозуру…
Там, у Лозурі, жила Мароська. Мароська, у якої все добре, яка завжди весела. І яка тримає зв'язок з її рідною Альварією. Що коштувало їй, Вайро, як тільки ніч спуститься на землю, розгледіти між дерев далекого лісу жовті вогні сонного міста? Що їй вартувало скочити верхи, закутавшись у товстий плащ, і помчати до столиці, знайти того «Коника», кинутися в обійми до Мароськи і попросити відвезти її додому?
Ні, такого Вайро зробити не могла. Її гордість не дозволяла просто так відмовитися від наміченого, заховатися з головою у подушки і чекати на страшні відомості з фронту, приймати поранених, оплакувати мертвих. Ні вже, ліпше Вайро сама стане безпосереднім учасником дійства.
Дівчинка брела крізь сутінки, зрештою, знайшла компанію веселих молодих хлопців, які умудрилися взяти з собою у похід урмоду – старовинний торканійський музичний інструмент із десятьма струнами. Вайро любила приставати до них на вечерю, так як вони стьобалися із неї менше всього, та і виглядали не такими вже й покидьками, як решта.
Дівчина присіла біля вогнища, схрестивши ноги. Потягнулася вперед, взяла черпака та налила собі у миску рештки рідкої каші зі шкварками. Хлопці – їх було чоловік 8 – привітали її незрозумілими вигуками. Вайро кивнула у відповідь – вона була надто втомлена, аби говорити.
Хлопці говорили про щось своє, як завжди – травили історії життя. Але зрештою розмова зав’яла сама по собі під дружнє чавкання та стукання ложок об миски.
- Чуєш, дівко, - пережовуючи кашу звернувся до Вайро один із чоловіків, - А як це так, що тебе старий Ай-яй сюди відпускає без нагляду? Не боїться, що ми тебе зґвалтуємо?
Вайро зло зиркнула крізь коротку чуприну на чоловіка.
- Облиш її, Бо! Правильно Ай-яй робить, її б зґвалтували, аби не він. Одна дівка на 99 мужиків! Плюс начальство!
- Отож… - наклав собі ще каші коротун у цупкому зеленому комбінезоні, - Раніше треба було думати, ще як брали. Раз нема жіночої десятки – то хай йде та чекає, поки наберуть!..
- Кажуть, що дуже гарно мечем вправлялася, то Сорр не міг не взяти, - зауважив Бо, - Це правда, дівко?
- Та це все приказки, а казка в іншому! – враз сказав самий старший на вигляд чоловік із короткою борідкою. Він обережно чистив керамічну люльку довгою паличкою, - Скажу вам таке, що не повірите. Чув я якось від одного Соррівського жополиза – Гарноф його звати чи якось так – що дівку взяли, бо вона дуже важлива птиця!..
Хлопці браво заулюлюкали і зареготалися.
Вайро відірвалася від миски і нервово нахилилася до бородатого.
- Шо ти тут розповідаєш? Сама звичайна я дівка! Родилася у самій звичайній сім’ї і нічого лихого не зробила!
Компанія розвеселилася ще сильніше.
- Бач, заговорила одразу! – розсміявся Бо, а потім повернувся до чоловіка з люлькою, - Ну то не тягни, Ласко, що тобі ще той… жополиз сказав?
- Сказав… - і Ласка з насмішкою пильно глянув на Вайро, - що птиця ця утекла колись із золотої клітки, здійняла великого шуму, і тепер її значні шишки шукають.
Дівчина відставила миску і кліпнула очима:
- Це маячня якась! Брехня!
- Та дійсно брехня, - почулося з іншого боку вогнища, - Ти глянь на неї, вона ж дитя нещасне та залякане.
Бородатий подув у люльку, обдивився її, і дістав з-за пазухи пахучого зілля.
- А може це не більше, як личина! Може вона знає щось таке, чого не можна знати?..
Розмова точилася ще довго, а Вайро стривожено думала про торканійську елітну школу і про Колефа. Не може бути, що якимось чином хтось дізнався про її минуле! Адже вона нікому не казала, що якось пов’язана із ВЕШ! Невже її хтось міг впізнати?
Навряд чи думки дали б заснути альварці в ту ніч. Але Ласка, набивши люльку якимось незвичайним тютюном, пустив її по кругу, і Вайро теж вдихала те зілля і смакувала трубку разом з усіма, і їй враз стало так все легко і добре, що вона лягла на спину, і навіть холод відступив, а зорі крутилися перед її очима у незвичному хороводі.

… Було дуже холодно. Настільки холодно, що у хлопця, який спав поруч, обійнявши Вайро і навалившись на неї всім тілом, на вусах осів іній. Вся компанія так і спала, тісно прижавшись одне до одного, аби хоч трохи зігрітися. Багаття горіло мляво, біля нього клював носом черговий.
Щойно зайнявся сірим молоком день початку зими. Ібулоги темними копицями у сріблястому степу гріли дзьоба під крилами. Вартові вже геть зовсім валилися з ніг, закутавшись у плащі, а деякі, махнувши на все рукою, спали. Вайро виборсалася з-під тяжкої руки чоловіка, імені якого вона ще навіть не вивчила, і вирішила трішки пройтися, аби розігнати замерзлу кров.
Тільки вона хотіла підвестися, як побачила у небі двох птахів із широким розмахом крила. Птахи поволі опускалися, спрямувавши свій лет до намету, де спали командуючі.
Вайро завмерла. Її серце калатало з божевільною силою. Вона поглядом провела ібулогів, прослідкувала, як з них зіскочило двоє вершників, як вони, кивнувши вартовим і обмінявшись з ними кількома словами зайшли всередину.
Дівчина стривожено схопилася на ноги та пішла до намету, обходячи його так, аби вартові, які стояли перед його входом, її не бачили. Ноги ще були дерев’яними, тіло не слухалося її, однак у голої не лишилося навіть залишків сну.
Намет стояв недалеко. За ним на прив’язі спали ібулоги, і саме туди пірнула Вайро, протискаючись між тіл птахів. Вона тихо свистіла щось, і птахи, що ось-ось могли стривожено закричати, спокійно дозволяли людині ховатися між їхніх крил.
Зрештою, Вайро пробралася до товстого полотна намету. В полотні було кілька дірочок, і Вайро припала очима до однієї з них.
Сорр вже давно не спав. Просто перед Вайро стояло двоє високих голених чоловіків у чорній одежі. Вони слухали те, що зовсім тихо їм казав Начальник.
Вайро дослухалася до слів, і, нарешті, коли заговорив новоприбулий, вона з жахом почула його слова.


- Я просто не можу зрозуміти, що це у вас за..хм… бойова одиниця, якщо ви навіть не знаєте, де спить ваша підлегла! – обурено відчеканив Теро.
Сорр грізно глянув на нього з-під брів.
- Дозвольте мені самому вирішувати, як буде організована моя сотня.
- Ми не залишимо вам винагороди, якщо ви без зайвого шуму не передасте нам дівчину, - Теро осміхнувся і повернувся до помічника, - Ландо, допоможеш Начальнику Сорру взяти дівчинку.
Вайро різко відхилилася від полотна намету. Вчорашня ідея тікати у Лозуру, в обійми любої Мариськи, вже не видавалася їй безглуздою. Хто ці люди – Вайро не знала. Але було очевидно, що шукають саме її.
Дівчинка повернула голову у пошуках відповіді. Птахи тут, зовсім близько. Але якщо вона зараз сяде верхи, її одразу помітять. Краєчком вуха альварка чула, як відхилилася тяжка завіса входу від намету Начальника. Зараз трійця вийде. Зараз вони вишикують військо і схоплять її.
- Кепські справи, так? – почула вона зовсім поруч низький голос. Налякано обернувши голову, вона побачила Айвара.
Вайро діяла автоматично. Миттєво схопилася на ноги і приготувалася кинутися в бійку. Її руки та штани були геть виваляні у багнюку та ібологський послід, а смертельно-бліде обличчя плямою виділялося на фоні зеленкуватого намету. Від різкого руху ібулоги сахнулися, мало не закричали, але Айвар тихо-тихо засвистів, заспокоюючи птахів.
- Ти швидка, мов кицька. Я не робитиму тобі зле. Сиди тут, хай вони відійдуть. Те, що за тобою прилетять, було ясно, як день. Ще тоді, коли Сорр раптом вирішив все-таки брати тебе до сотні.
Айвар опустився на коліно, аби його патлата голова не була помітна. Попри холод і легкий пар, який ішов з рота, чоловік був одягнутий лише у білу сорочку з тонкого полотна, і вишивкою білим по білому на рукавах. Колись він зізнався, що це дружина вишила йому такий милий подарунок.
Чоботи бороданя всмоктувало болото, стогнучи під його вагою. Жестом Айвар звелів дівчинці не рухатися і не рухався сам. Він через плече пильно спостерігав за трьома постатями, які брели між сонним військом. Чергові ліниво салютували на знак вітання.
- Тепер… - тихо і повільно промовив Айвар, - можеш обережно зняти он те сідло та вузду, і загнуздати цього, рудого.. Він – самий швидкий. Я знаю, бо підбираю не лише людей до війська, а й скотинку.
Альварка коротко кивнула, обережно зняла сідло і кинула на спину рудому птахові. Ібулог мотнув головою і насторожено підняв крила. Він був великим, майже таким, як Вітер. Але, безперечно, куди більш норовливим.
Бородань нетерпляче дивився то через плече, то на Вайро. Але дівчинка все робила швидко і вправно. Врешті, повід був перекинутий через голову, і Вайро на мить зупинилася, аби востаннє глянути на Айвара.
- Може, це не за мною?..
- За тобою. Будь певна.
- Мені так треба було йти з вашим військом… - зітхнула дівчина, закладаючи ногу в стремено.
Айвар відв’язав повід та кинув його до Вайро на сідло.
- У тебе все вийде, дівко. Ти ж така… Як моя дочурка, знаєш? А у тої все виходить… - і бородань зітхнув.
- Спасибі, - Вайро посміхнулася.
Бородань різко глянув в бік трійці, потім обернувся до Вайро.
- Зараз! Зараз лети! Лети у той бік! Зробиш гак – і до Лозури.
- А.. а як же ви? – Вайро стривожено, похитуючись в такт притоптуванню птаха, глянула на Айвара.
- Я виплутаюся! Зрештою – я корисна тут людина. Гану пішла! – шикнув він і ударив звіра по спині.
Ібулог звив у небо. Стривожені птахи підняли ґвалт, і Вайро, здавалося, в одну мить побачила, як одночасно розвертають голови Сорр та невідомі гості, як Айвар хутко, пригнувшись до самої трави, тікає геть від намету, як схоплюються на ноги вартові, як якісь люди відв’язують своїх птахів, аби кинутися в погоню…
Дівчина повернула голову до неба. Вона була при мечі, на плечах – зимовий плащ. А сумка з деякими грошима та речами так і лишилася на землі. «Дивно, що я думаю зараз про це», майнуло у Вайро в голові, «Тут би живою лишитися».
Вайро здавалося, що мчить вона швидше вітру. Однак, коли зовсім поруч просвистів арбалетний болт, дівчині стало не по собі. Обернувшись, вона побачила людей, котрі гналися за нею.
Вона що є сили ударила п’ятками птаха у боки. Ібулог невдоволено крутонув головою та рвонув швидше. Десь далеко праворуч Вайро бачила поля та передмістя Лозури. Вона летіла що є сили, але скрізь, скільки вистачало погляду, - лише холодна торканійська рівнина, і лише аж за обрієм виднілася синя смуга гір та лісів.
Ліворуч простягнулася ріденька лісосмуга. Дівчина скерувала політ птаха туди, і коли він із тріском увірвався в гущавину дерев, міцно притиснулася до його спини та заховала голову. Лука сідла неприємно тиснула у щоку, по спині хльостали гілки. Але цей рудий сильний птах не був її Вітром, і терпіти гострі колючки заради вершниці не збирався. Можливо Вайро хотіла заховатися між сплетіння гілок від противників, загубитися у ліску, перечекати негоду у якійсь печері чи в коренях старого дерева, поки переслідувачі розбредуться чи підуть невірним шляхом, однак птах мав свою думку з цього приводу.
Злісно тріпнувши головою, не зважаючи на біль від максимально натягненого повіддя, він помчав вгору, до неба, подалі від болю. За мить він вже з криком вирвався із обіймів тонкого гілля верхівок дерев, і Вайро, затримана лісом, опинилася якраз у оточенні чотирьох вершників.
Краєчком ока вона помітила, що у одного з них був арбалет. Але той, хто був головним з прибулої вранці парочки, глухо наказав не стріляти.
«Чудово», - подумала Вайро, - «Я їм навіщось потрібна. У мене є шанс!».
Дівчина різко відкинула полу плаща та ривком витягла із піхов меч. Рудий ібулог під нею був вимуштруваним бойовим птахом, тож навіть коли Вайро затисла повіддя у одній руці, він, вже трохи заспокоєний синевою неба, слухався порухів її тіла та ніг.
У очах Вайро блистіло якесь божевілля. Їй було байдуже до всього. Страшна думка про те, що колись, можливо, їй доведеться убити людину, її більше не лякала. Їй просто хотілося вижити. А ще вона дуже втомилася. І зараз, тримаючи меча у правиці, з’їдаючи противників з-під лоба поглядом блискучих очей, вона готова була до всього.
Першим кинувся Сорр. Він був впевненим рубакою, меч у його сильних руках рухався, неначе взята у полон блискавка. Якимось дивом Вайро різко відхилилася вбік і завдала контрудару. Але Сорр легко парирував його, різким розворотом меча зловив її клинок гардою, і спробував вирвати з рук. Вайро вдалося вивільнити меча. Звісно! Дівчина враз зненавиділа саму себе. Вона ніколи не вела бій у повітрі. Вона навіть не уявляла, як це важко.
Меч, яким вона гарно вправлялася у двох руках, зараз видався неймовірно важким – адже ліва рука контролювала птаха.
Ібулог чомусь рухався не так, як хотілося того дівчині, був неповоротким і непіддатливим. І все її уміння виявилося насмарку…
Треба спускатися вниз.
Вайро спрямувала ібулога на землю, але решта вершників рвонула навперейми.
- Я думав, ти краща в бою! – розсміявся Сорр.
Дівчина поклала меча на сідло і смикнулася вгору. В цю ж мить вершник з арбалетом враз вистрілив птахові у крило. Наступний вистріл було спрямовано у тіло.
Вайро вчепилася в стрілу, однак куций товстий болт ввійшов надто глибоко у тіло, і кінчик ледь виглядав з-під пір’я.
Рудий птах оскаженіло, не розуміючи нічого, рвонув ввись, потім вбік, трусив головою. Із дзьоба летіла на всі боки кривава піна.
Такої підлості Вайро не чекала.
Раптом почувся протяжний вий труб. Трубили на тривогу. Сорр зупинився і занепокоєно глянув у бік свого війська.
- Теро, щось трапилося, тривога! Я мушу летіти!
- Лети! – відгукнувся той, кого назвали Теро. – Чи ти думаєш, що я не справлюся із дівчинкою?
Ібулог Вайро падав на землю. Дівчина хотіла зістрибнути з нього, але в останній момент птах накренився і повалився на бік, придавивши своєю вагою Вайрину ногу до землі. Дівчина звила від болю, відчуваючи, як колючки та гострі грудки впиваються їй в шкіру, прорвавши полотно штанів. Коли птах, що ще тяжко хрипів, нарешті зупинився, вона спробувала вивільнити свою ногу, заплутану у стремені та придавлену всією масою пташиного тіла. Однак відповіддю був лише сильний біль.
Вайро визволила меча. Лежачи на боку, вона не збиралася здаватись. Коли до неї підійшло двоє чоловіків, вона зі злістю наодмаш рубанула мечем, а біль у нозі вторив її рухам.
З чоловіка був неважний фехтувальник. Вайро це бачила, і тим паче її дратувало те, що вона не може задати йому прочуханки. Кожен рух віддавав таким болем, що паморочилося у голові. І поки вона захищалася від нападника спереду, другий підійшов ззаду і неприємно розсміявся. Вайро різко повернула голову, і отримала удар по обличчю *плашмя*.
Хруснуло і з носа полилася кров. Вайро зробила випад у бік чоловіка, що наніс удар, однак в ту хвилину відчула, як ззаду її боляче схопили за волосся. Сильним ударом з її рук вибили меча.
Вона з ненавистю глянула на того, хто тримав її за волосся. Його обличчя було знайомим.
- Привіт, - криву усміхнувся він, заспокоюючи дихання, - Мене звати Теро. А це – мій друг Ландо.
Якусь мить він розглядав її. Весь чорний, у чорному вбранні, із чорними очима. Акуратно голена голова і тонкий срібний ланцюжок на шиї.
Теро дивився на Вайро дивними очима, майже без вій, майже з непомітним рубежем між зіницею та яблуком.
- Стривай-но… Я бачив тебе… Звісно! Малим, худим підсвинком! Ти назвався Вайро! Ти назвався чоловіком! – і Теро боляче смикнув за волосся.
- Що там таке, Теро? Нам треба летіти… - Ландо обійшов ібулога, що ледь дихав, але вже не рухався, і став перед Вайро із неприродно вивернутою головою. Він з байдужим виразом обличчя протирав лезо свого меча, на якому зібралися крапельки крові.
Дивно, Вайро навіть не помітила, що поранена. Незвично було дивитися на власну кров у когось на мечі.
Ландо також був чорним, і також був виголеним. Хіба що трохи нижчим за Теро. Вайро знову перевела погляд на того, чия цупка рука боляче відтягувала її голову за волосся. Так, звісно. Вони бачилися колись. У забігайлівці у Лозурі. У «Дощовій». Тоді ще не було вільного столика.
- Бери її, - звелів Теро.
Ландо схопив дівчину під пахви і різко потяг з-під туші ібулога. Вайро закричала – так боліла нога. У очах стало зовсім темно, а коли трохи прояснилося, вона лиш отупіло дивилася на ногу, вірніше, на закривавлене місиво, що виглядало крізь порвані у клоччя штани. Вайро хутко замотали у покривало, пропахнуте пташатиною, кинули поперек сідла. Позаду сів Теро – це Вайро чула по його голосу. Нарешті залопотіли крила і стало прохолодно. Вони летіли.
Здалеку почувся голос Ландо.
- Чорт забирай, Теро, ти це бачиш? Якого? Ого…
- Да, трясця їх в дих, ці кляті валофукосці порушили договір! Це що, маневр? Чи відступ? Якого вони опинилися на землях нейтральної Торканії?
- Підказує меє чуття! – гукнув Ландо, - Що вони йтимуть через Лозуру! Видно, провізії малувато. Щось відчуваю, що Об’єднання відрізало їх від каналів постачання!
- А тебе це не гребе? – гаркнув Теро у Вайро над вухом. – Це не наша війна!! Ти за своє дбай!



Жінка різко відкинула забрало, її очі, обведені пилом на місці просвіту в забралі, просто сяяли. Вона осадила птаха і обвела усіх поглядом.
- Вони відступають!!!
Загін у чоловік 30, весь, як по команді, схопився на ноги. Жінки радісно закричали, хутко збираючись у дорогу.
- Правителька Тенако звеліла вирушати нам за військами Об’єднання!
- А вона не сказала, доки нам ще прозябати у запасі? – обурено гукнула молода масивна дівчина із коротким рудим волоссям.
Вісниця розвернула свого ібулога до неї та нахмурила чоло.
- Ти хочеш швидше вмерти? Тобі взагалі знайоме поняття дисципліни?
Руда жінка обперлася на меча та втупила свої сірі крижані очі у вершницю.
- Я прийшла воювати, а не кашу варити та у небо плюватися!
- Дурна ти… - почулося ліворуч. Колись вродлива жінка – а зараз її волосся вже торкнула сивина – тихо, мов кицька, вийшла з-за дерева. – Дай боже, аби ми так і повернулися, не оголивши меча. Я не боюся смерті, але, все ж, обираю життя у цій безглуздій війні.



- Вигляд у тебе жалюгідний, - з огидою сплюнув Пракус.
Поруч стояв Воскор – Вайро знала цих двох ще з військової елітної школи – і цідив зі склянки щось міцне.
Волосся дівчини сплуталося із слиною та кров’ю, котра тільки нещодавно перестала литися зі зламаного носа. Нога весь час нагадувала про себе тупим болем. Одежа на ній була геть зовсім порвана та брудна, плащ кудись дівся, а меч валявся у дальньому кутку кімнати. Біля ретельно заштореного вікна стояв Теро, нахилившись над столиком із якимись склянками та залізним знаряддям, і обережно змішував вміст різних колбочок. Поруч на підставці лежало щось схоже на шприц, із довгою трубкою замість голки.
- Умийся, - сказав Воскор і виплеснув їй в обличчя вміст своєї склянки. Очі та ніс обдало ніби вогнем. Вайро скрикнула і відвернулася.
- Заспокойся, колего, - спокійно відчеканив Пракус. Його мертве обличчя за мить не виражало нічого, навіть огиди, - вона вже від нас нікуди не дінеться. Окрім того, нам же не відомо, винна вона в чомусь чи ні.
Пракус глянув поверх Вайриної голови.
- Сестра готова?
- Так, брате. – почувся глухий голос із помітним акцентом.
Тоді політрук спокійно перевів погляд на Вайро, у якої з носа стікала крапелька напою вперемішку з кров’ю, і посміхнувся тією посмішкою, від якої зазвичай стає моторошно.
- Люба моя. Ти в лоні у нашої Залізної Сестри, дочки Залізної Дружини.
Вайро різко обернулася – її руки були обхоплені залізними лещатами, які за формою нагадували дуже умовні пальці, так само вона була обхоплена на попереку. За її спиною була дивна залізна конструкція, і дівчині здавалося, ніби вона чує, як потріскує вогонь.
Пракус підійшов зовсім близько. Він узяв кінчиками своїх пальців її підборіддя – його рука була ніби аж оливкового кольору, холодна, спокійна, випещена. Дівчина слідкувала за тією рукою, ніби у тонких пальцях та овальних нігтях причаїлася дивна магія.
Рука відірвалася від її шкіри, злетіла угору, зайшла за голову, повільно повернула якесь знаряддя, котре за мить обхопило дівчину стальним нашийником. Очі Пракуса були незмінні, тон – однаково холодний.
Теро наливав у шприц рідину. Воскор з усмішкою пив настойку зі склянки.
- Сестра злитиметься, якщо ти не говоритимеш правду, - спокійно сказав політрук, - А коли вона злиться, то доходить до білого накалу. Не зли сестру.
Теро підійшов до Вайро впритул. Сунув їй в рота невеликого кляпа із діркою посередині. Від кляпа йшли ремінці. Теро прив’язав кляп до голови. Вайро відчула, як із дірочки по підборіддю тече слина.
У ту дірку Теро хутко просунув хоботок від шприцу, і коли він опинився десь аж у горлянці, від чого Вайро відчула, як її стискає блювотний порив, Теро виплеснув у шлунок дівчини весь вміст шприца.
Вайро не відчула нічого, просто їй страшенно захотілося вернути все назад.
Теро зняв ремінці і висунув кляп. Дівчина смикнулася і сплюнула.
- Що це? – хрипло запитала вона.
Теро якусь мить дивився на неї.
- Це допоможе тобі стати відвертішою.
Вайро заплющила очі і відчула, як залізні лещата на руках, шиї та тілі починають нагріватися. І здогадалася, навіщо вони.
- Ні, будь ласка! – смикнулася вона ще раз, однак зовсім не могла рухатися. Під горло підступала нудота – можливо, через зілля, а може через страх.
Чоловіки не казали нічого, просто дивилися.
- Я нічого не зробила… - проскиглила Вайро. Вона дуже боялася болю.
Кімната, у якій вона сиділа, була темна, зі щільно завішаними вікнами. З меблів не було нічого, окрім столику біля вікна, двох старих крісел та серванту. Напевно, вона знаходилася у Лозурі. Скоріш за все.
- Що ви хочете знати? – видихнула Вайро. Нудота посилювалася, слина переповнювала рот.
- Вона вже готова, - кивнув на дівчину Теро, повернувшись до Пракуса.
- Чудово, - Пракус поволі підійшов до неї та поклав їй на голову руку, - Люба моя. Скажи – де Колеф?
Вайро глянула на Пракуса очима, повними подиву. Ну звісно! Колеф! Вона, власне, так і думала, але ніколи не обмірковувала той варіант, що їй припишуть настільки прямий зв'язок із Колефом.
- Я не знаю!.. – процідила крізь зуби Вайро і спробувала сплюнути слину, однак та так і лишилася висіти на нижній губі.
- Сумніваюся. Наше магічне зіллячко прояснює пам'ять, - погладжуючи бильце крісла, зауважив Воскор.
Пракус пройшовся по кімнаті.
- Сестра буде лютувати, якщо ти не скажеш.
На підтвердження цих слів Вайро відчула, як їй починає припікати. І якщо зап’ястки це не зовсім відчували, то тілу і шиї було вже доволі гаряче.
- Колеф був твоїм другом. Ви разом тікали із ВЕШ, - спокійно продовжував Пракус.
- Так… Ми товаришували. Він думав, що я хлопець.
- Коли ви втікали, він мав певний напрям для втечі? – запитав зі свого кутка Воскор.
- Н-ні… - простогнала Вайро. З її носа лилася рідина, очі заплющувалися, і лише жар від лещат отвережував, - Ми бігли куди очі гляділи. Ми бігли на болота. У ліси. Він не казав конкретного плану… не казав!
- Розкажи, - звернувся Пракус, - розкажи як ви з ним попрощалися.
- Нас… - Вайро широко розплющила очі, - Я не знаю, куди він пішов!
Тіло та шию вже припікало так, що у якусь мить дівчиною заволоділа паніка. Вона з усієї сили смикнулася бік, але розпечене залізо ще сильніше обдало її жаром. Дівчина закричала, чоло вкрили великі краплинки поту. Вона мотляла головою, рвалася у своєму полоні. Перед очима все чорніло, кімната набула примарливих образів.
- Ти можеш все це зупинити, - спокійно сказав Пракус, але Вайро його навряд чи чула, - Можеш зупинити, чуєш!! – крикнув він, нахилившись над її обличчям.
Вайро завила, смикнулася, до крові вкусивши себе за губи.
- Куди він пішов, кажи!!! – не витримав Воскор і підскочив до очманілої дівчини.
Він вчепився п’ятірнею їй у волосся і стріпнув. Очі Вайро застелив туман, вона неосмислено пробіглася поглядом по кімнаті, зрештою, зіниці її застигли.
- Куди він пішов! Ти сконаєш на цьому кріслі, якщо не скажеш!! – Воскор відкинув від себе скуйовджену голову.
Пракус спокійно звернувся до чоловіка, який розтоплював «сестру».
- Підкинь дров, брате. Твоя зміна скінчилася, після того можеш іти.
Вайро нарешті, здається, вдалося справитися зі своїм затьмаренням, тепер вона з ненавистю дивилася у обличчя Воскору.
- Ми… ми не разом пішли… Він лишив мене…
- І куди пішов?
- В … Накан…
Теру вдоволено зиркнув на Воскора.
- Хто б сумнівався!
- З ким він працював? – продовжував випитувати Воскор.
- Не.. знаю!!!… - прошепотіла Вайро, скорчившись від їдкого болю, що обіймав її тіло дедалі більше.
Сльози лилися з її очей, вона ніби намагалася вжатися сама у себе, аби тіло не дотикалося до розжарених лещат. В якусь мить їй здалося, що вона чує запах паленої шкіри. Запах бив у ніс і відбирав здатність бачити.
Теру обернувся у бік дверей, коли до кімнати увійшов чоловік у коричневому стрійовому балахоні. Він ніс в’язанку дров. Теру відвернувся і набрав у шприц ще одну порцію рідини.
- Інколи мені здається, що вона просто дурить нас, - прошепотів Пракус і вправно налив у склянку прозорої рідини з карафи. Він заплющив очі, смакуючи пекучу воду, що вогнем обдала його горло.
- Не може такого бути. Вона очманіла від болю і моєї «травички», - приснув Теру.
Воскор похитав головою і сів на той краєчок столика, що був вільний від склянок. Напроти завішеного вікна він здавався чорною тінню. Всі троє мовчки дивилися на дівчинку, що хрипіла у залізних пекучих обіймах.
- Тобі щось говорить ім’я «Невидимий»? – зрештою, спитав Теру.
Пракус лише похитав головою – звідки цій дівчині про нього знати?
Хрип Вайро враз припинився – вона закричала. Очі майже нічого не бачили, дихання перейнялося від страшного болю. Вона смикалася; вже нічого не розуміючи, робила сама собі гірше.
І тут кімната наповнилася густим запахом. Незрозумілим, різким. Від задньої частини пічки повалили насичені білі клуби диму.
Першим схопився Воскор, за ним одночасно – Пракус та Теру.
- Якого дідька?! – вигукнув Теру і кинувся до пічки. Вони всі троє чудово знали, що це за зілля.
І саме тому досвідченіші Воскор та Пракус побігли до дверей. Але двері були зачинені.
Теру тим часом хотів вчепитися руками у шию незнайомця у щільній масці і коричневому балахоні, що враз розпрямився на весь зріст за «сестрою», однак добігши до витоку диму впав, зайнявшись сухим болючим кашлем.
Наступним впав Пракус, схопившись рукою за масивну ручку дверей. Він кашляв собі у рукав, закривши носа полотном, але їдкий дим міг пробратися будь-куди.
Воскор, перш ніж кашель зігнув його навпіл, встиг вистрелити у незнайомця поглядом, сповненим ненависті. Незнайомець тихо осміхався собі у маску, однак цього ніхто не бачив.
Коли всі троє впали на землю, чоловік хутко кинувся до дівчини, і, обпікаючи пальці, розкрутив защіпки на її руках та тілі.
Вона безвольно повалилася йому на плече.
Незнайомець відчував, як сльозяться очі, а у голові потроху паморочиться. Звісно ж, їдкий дим пробрався навіть крізь промаслену цупку тканину маски, тому треба терміново вибиратися із кімнати, аби самому не стати бранцем власних вигадок.
Чоловік присів, і, важко видихнувши, закинув дівчину собі на плече. Вона здалася йому якоюсь ненормально легкою, ніби під обривками одежі знаходилася лише тонка оболонка.
Притримуючи дівчину лівою рукою, чоловік, стримуючи різкий кашель, що вже підібрався до горла, прокрутив замок та у клубах білого диму вивалився із кімнати. Неподалік дверей лежав голений юнак із посинілим обличчям, та тоненькою цівкою крові, що стікала із носа у рот. На дощатій підлозі чорніла липка калюжа.
Дерев’яні сходи застогнали під ногами чоловіка, він спускався трохи боком, аби не зачепити головою Вайро вузьких стін між поверхами.
Шум надворі ставав дедалі сильнішим, і чоловік у масці нахмурився. Добравшись до першого поверху, він кинув недбалий погляд на ще одного голеного чоловіка у чорному, який лежав горілиць обабіч вхідних дверей. На його грудях червоніла рана, крізь розтяту одежу бульбашками ще сочилася кров. Рука із коротким мечем під неприродним кутом ніби вказувала на вихід.
Чоловік зі своєю ношею обережно переступив руку і ледь прочинив дверцята. На його обличчя впали метушливі тіні людей, що кудись поспішали, величезні сірі плями касинів та ібулогів. Масивні двері впустили до приміщення галас вулиці.
Чоловік скинув маску і оглядівся. Неподалік дверей, із самого краю ошаленілої вулиці, наповненої потоком цивільних та військових людей, стояв хлопчик із навантаженим птахом і уважно вдивлявся у темряву дверей, в яких стояв чоловік у балахоні.
Чоловік махнув хлопчику рукою, бо гукати не було смислу – лемент на вулиці стояв неймовірний. Хлопчик моментально відреагував і наблизився, із роззявленим ротом роздивляючись покалічену дівчину.
- Дякую, ось твоя плата, - сказав чоловік та вільною рукою витягнув із кишені штанів блискучу монетку.
- Ой, дядьо, переждіть туточки напасть таку. Вони вже майже пройшли!.. – затараторив хлопчик, тицьнувши пальцем у кількох великих касинів із тяжкими латами, що звисали з боків. На касинах верхи сиділи воїни зі списами.
- Дякую за пораду, але я маю летіти, - і чоловік змовницьки кивнув на Вайро.
Він поклав дівчину поперек сідла, і поправив поклажу, прикріплену по боках птаха, доки хлопчик тримав ібулога під вуздечку, переминаючись із ноги на ногу.
- Тут ще мирно, а я бачив Ноньо із центру, то він казав, що там геть усе грабують, та людей мало не ріжуть, та таке!! Клятий Союз, я знаю, мамка казала, що вони не должні були заходити у наші краї, а вони зайшли!!
Чоловік криво осміхнувся до хлопчика.
- Бажаю тобі успіху. Все буде добре.
Він одним стрибком опинився у сідлі, і, ще раз підморгнувши хлопцеві, забрав з його рук повіддя. Хльоснув ібулога острогами по боках та змився ввись, влившись у хаотичну течію людського потоку.

Вайро брела по місту і дивилася на людей зовсім іншим поглядом. Поглядом вільної людини. Як незвично було нікуди не поспішати і ні через що не перейматися, якою зручною була легка похідна одежа!.. Дівчина аж стрибала від задоволення і прокручувала у пам’яті крики Рефінедж, яка грозилася не виплатити частину зарплатні через те, що Вайро вирішила піти так раптово, без попередження. Однак обмежилося тим, що пані господиня написала несхвальний відгук про роботу служниці. Очевидно, на новій роботі будуть просити відгуки від попередніх господарів, і тоді Вайро ще червонітиме!..
Дівчина хикнула. Ні, тепер ніяка сила не змусить її стати до плити!.. Нізащо!
Вайро мацала кишеню, що приємно топорщилася та не менш приємно подзвякувала при кожному скоці. Дівчина із зацікавленням дивилася на вітрини, і раділа від того, що може будь-що собі дозволити. Але, зрештою, все, що потрібно, вона вже закупила заздалегідь. І велику дорожню сумку, і теплого плаща та зручних речей. І навіть чудові мокасинчики, у яких ногам було м’яко та приємно.
Єдине, про що шкодувала Вайро, - її заробітку не вистачало на ібулога.
Якби це не була Торканія – інша справа. Однак саме у цій триклятій країні птахи коштували безумно дорого. Вайро спершу сміялася із Сорра, котрий вирушив у неблизьку мандрівку до Гарони, аби купити там пару гарних крилатих звірюг. Однак пройшовшись рядами ринка, дівчина від досади мало не плювалася. Всього її заробітку вистачило б хіба на якусь поганеньку пташину, купивши яку довелося б забути і про одяг, і про меч...
Йшла Вайро за мечем. Вона не довіряла ринку з його „залізками”, які почали масово виковувати „на честь” війни. Товар ішов жваво, на нього був неабиякий попит, тож за якістю мало хто слідкував.
Однак було місце, повз яке Вайро не могла пройти спокійно. На першому поверсі старого похмурого будинку, що стояв на одній з центральних площ, упираючись фасадом у гулкі вулиці, тулився магазинчик „Старого Рукраса”. Важкі металеві двері вінчала масивна залізна вивіска „Зброя від Старого Рукраса”. Вітрини магазинчик не мав, але Вайро не змогла пройти мимо, коли вперше бродила цими місцями. А все через доволі оригінальний підхід власників, котрі поставили перед входом у зброярню викувану з міді скульптуру.
Композиція зображувала лицаря зі скривленим від болю обличчям. На ньому був порубаний вщент обладунок, сильним ударом розколотий надвоє шолом і розбитий щит. Лицар припав на коліна і стискав рукою груди, а крізь його пальці (це вже треба було додумувати) сочилася кров. Однак правиця воїна стискала чистісінький, гладюсінький, нітрохи не пошкоджений меч із чудової сталі, прикрашений оздобою у формі витіюватих візерунків. Невідомо, що мав на увазі автор задумки, однак зазвичай доводилося робити висновок, що лицар порубаний не тому, що меч поганий. А тому, що вояка з нього нікудишній. І хай нікудишні вояки відходять у забуття, зате ТАКИЙ меч... Меч той періодично до блиску натирав малий хлопчак, очевидно, внук Рукраса. Він же з вереском біг за дідом, коли у магазин хтось заходив...
Сьогодні Вайро могла собі дозволити впевнено переступити поріг холодного приміщення, обставленого самою різноманітною зброєю. Байдуже ковзнувши поглядом повз списи, дівчина зупинилася на довгих мечах. У Торканії зброя дещо відрізнялася від тієї, якою звикли працювати люди Альварії. Замість ледь вигнутих, заточених з одного боку клинків, тут стояли обоюдогострі прямі, із масивними хрестовинами та наверхів’ями. Мечі зменшувалися по розміру і до кінця ряду ставали зовсім куценькими, під одну руку. Вайро не наважувалася помацати товар, хоча їй дуже того хотілося...
Нарешті почулося човгання підошов об підлогу, відхилилася завіска, причеплена над внутрішнім входом до кімнати, і у залу зайшов похмурий майже сивий чоловік, із кремезними жилавими руками та у бруднім фартуху. Змірявши Вайро поглядом, він прогнусавив:
- Прийшла таки...
- Здрастуйте. Прийшла. Як і обіцялася.
- То ти тепер багачка! І тепера на війну йдеш?
- Іду.
- То нашо воно тобі, коли гроші є?
- Пане, покажіть, що ви для мене приберегли... – не витерпіла Вайро і затопталася на місці.
Ще за кілька днів Вайро бувала у старого Рукраса, обіцяла повернутися до нього з грошима, і все випитувала, чи можливо десь дістати зброю „східного” типу. Рукрас мугикав, що кувати таке він у настільки короткий строк не буде. Однак сказав, що порозпитує, може, у когось і є хороший клинок для панночки. Судячи з виразу обличчя діда як тоді, так і зараз, він ніяк не розумів, навіщо панночці хороший меч. Але добре ім’я його „фірми” не могло бути заплямоване, тож Рукрас все таки вирішив виконати завдання добре.
Дід махнув рукою та поманив Вайро за собою у затишний внутрішній дворик. Так само жестом звелів зачекати і вирушив у житлові приміщення. Не встигла Вайро як слід роздивитися білизну, що сушилася на напнутих між вікнами линвах, як Рукрас повернувся із двома вигнутими мечами у руках.
Вайро знала такі клинки. Вони були вигнуті трішки більше за альварські і загострені з одного боку повністю, а з іншого – на одну третину. Сплутати неможливо – зроблено в Шанносі. Вайро знала кількох дівиць, які просто не уявляли у себе в руках іншої зброї, окрім шанноських мечів. Тож вона одразу визначила це Рукрасу. Дід гмикнув та обережно витяг перший клинок із піхв.
Сталь блиснула на сонці і відбилася у двох парах очей.
- Я вичистив та наточив ці клинки, - дід зітхнув, покрутив лезо проти сонця і приставив до ока, - Воно було злегка викривлене, ну – старий уже меч! – я підправив... Наче непогано... Центрівка як по мені зроблена...
Вайро зовсім обережно взяла до рук меча та впевнено крутнула ним у повітрі. Потім зробила кілька пробних ударів – меч свиснув, а кінчик його миттєво застиг трохи вище рівня Вайриних грудей.
- Непогано, хоча центр трохи незвичний...
- А де це ти звикнути встигла? – запитав дід, дістаючи другий меч.
- Тяжкі часи... Не хочеш – а звикнеш! – відмахнулася дівчина.
- Як знаєш...
Другий меч був скромніше. Без оздоб, і трохи менший. Однак гарно ліг Вайро в руку і дівчина засміялася.
- Який брати, пане? Ви професіонал, без вас не розберуся.
- Ну... Дивлячись для чого...
- Для війни!
- Ооо... Перший добротніший, але дорожчий. Другий трохи гірше зроблений, хоча і з хорошої сталі. Проблема другого клинка у тому, що у нього лезо прикріплене до рукоятки, хоча ідеально для меча – коли лезо йде по всій довжині ручки... Воно ходило, це лезо. Дрижчало. То я його надійно закріпив, але хто зна... Моя тобі порада – якщо навіть дрючок ідеально лягає в руку, то треба йти на бій із дрючком. Якщо тобі гарно із цим мечем, то ліпше хай він буде продовженням твоєї руки...
Вайро кивнула та відрахувала Рукрасуз зазначену суму. І як тільки пояс приємно потягнули до землі піхви з купленим щойно мечем, дівчина розправила плечі і бадьорою ходою поспішила геть.

Тепер на Вайро чекала наступна справа – знайти торговий караван, до якого можна було б пристати, аби вирушити кудись у бік земель Об’єднання. Вона без жалю покидала місто, котре стало її прихистком на пару місяців. Тепер дівчині не терпілося опинитися серед своїх.
Каравани збиралися за торговою площею, і дівчина вирушила туди. Вже перевалило за полудень, сонце ліниво відбивалося у вікнах та дражнило холодну бруківку. Коли дівчина пробралася поміж торгових рядів і вийшла на широкий плац із втоптаною твердою землею, то побачила, що звичного натовпу нема. Власники караванів мов навмисне поховалися саме тоді, коли їй так потрібно було домовитися з кимсь про мандрівку.
Притулившись до стовбура зовсім голого дерева, стояв чорний, мов жук, чоловік. Його засмагле лице, геть поїдене зморшками, змазувало у єдину масу коричневі очі, коричневі коси, коричневу шкіру та губи. Навіть білків під повіками не було видно – замість білого карі кругляші оточували скупі жовті стулки. Чоловік розмовляв із високим товаришем, і було видно, що і зуби у Жука коричневі від тютюну.
Вайро здалеку кивнула чоловікові, і підійшла до товаришів. Бесіда урвалася і повисла мовчанка.
- Вибачте... – почала Вайро. – Я хотіла б знайти власника каравану, який їде кудись в Гарону... Чи в Ландотор... Чи в Шаннос...
Дядьки переглянулися і одночасно зайшлися неприємним сміхом. Жук навіть утер очі порепаним брудним пальцем.
- Ой, фантазерка! – вигукнув він, - Шукай дурнів, але не серед провожатих. Хто ж поведе караван, коли таке у світі коїться? Тим паче у ті краї... Залягли поки провожаті зі своїми караванами... хочеш – підкинемо на захід країни, до кордону? Ми якраз туди, завтра на світанку вирушаємо....
Дівчина вражено дивилася то на одного чоловіка, то на іншого. Так ось чому плац порожній. То вона, значить, запізнилася! Жадібна дівка, так хотіла побільше заробити, що не могла на кілька днів раніше вибратися!
Вайро злісно копнула землю ногою, повернулася на каблуках та пішла геть. Вона навіть не розпитала про можливі інші шляхи, бо була надто роздосадувана. А коли Вайро досадувала, то часто не могла стримати сліз. А плакати при чужих їй вже не хотілося...
Дівчина вихором промчалася поміж рядів та вибігла на вулицю. Зупинилася віддихатися, зі злістю пнула бровку. Порожні вулиці ніби насміхалися своїми вікнами-очима без зіниць.
Альварка не стрималася, і голосно загарчала, штурхаючи кам’яні бровки ногами. Напевно, виглядала вона так собі, однак навколо не було ні душі, тож засмучена дівчина не хотіла гамувати почуттів.
- Клятий норон! Хай мені грець! Як же я так прокумкала нагоду вибратися із цього триклятого місця! Уууу!
Втомлена, дівчина зупинилася і повільно видихнула повітря. Миттєве затьмарення пройшло, і лише холодні вулиці все так само байдуже витріщалися на її біду. Стало тихо і самотньо. І враз тишу порушив спокійний голос:
- Ще не на війні, Кицько?
Дівчина підстрибнула, мов на голках, і різко обернулася. Хто ж іще! Перед нею стояв Орйав і посміхався якоюсь дивною іронічною посмішкою.
Ще чого не вистачало: аби він бачив, як Вайро випліскує свою злість. Не його справа! Уже ніби розпрощалися – ішов би собі своєю дорогою!..
- Ти за мною шпигуєш?! – грізно вигукнула Вайро.
- У мене справ і без того достатньо, просто ти своїми шаленими рухами так привертаєш увагу... Я не міг не підійти і не глянути зблизька..
Орйав чи не вперше стояв перед Вайро при денному світлі, від чого стало добре видно, яка засмагла у нього шкіра, і які виразні та холодні очі. І лише шрам втратив свою таємничість, ставши чимось потворним та чужорідним, наче приліплений якимось злим невдахою-витівником.
- Я думала, ми розпрощалися...
- Я знав, що ти не виїдеш зараз. І навіть здогадуюся, що ти підеш на крайнощі – схочеш записуватися у загін на бік Валофукосу, аби потім дезертирувати до своїх...
- Не правда! Я не піду нізащо до чужих!
- Побачиш... – усміхнувся Орйав, - Ну що ж.. Успіху у твоїх починаннях...
Чоловік розвернувся та пішов геть. Якусь хвильку Вайро проводжала його поглядом, ніби зважуючи всі за і проти, а потім зірвалася та побігла слідом.
- Ну, стривай трохи!.. – дівчина перечепилася, і, боляче вдаривши ногу, добряче розгнівалася, - Стривай!
Орйав зупинився. Спокійно глянув на дівчину, яка на мить зупинилася, аби потерти забите місце.
- Послухай... Я лишилася без житла... А гроші економити треба, ну, розумієш... Можна у тебе зупинитися на ніч? Ти ж десь живеш?
Чоловік стенав плечима:
- Я навряд чи зможу запропонувати тобі якісь гідні умови...
- Та хоч якісь.
Вайро випрямилася і зітхнула. Невдалий виїзд роздосадував її, і тепер вона почувалася вкрай виснаженою.
- Гаразд, ходімо... – Орйав розвернувся і швидко пішов геть.
Вони петляли тісними дворами, пірнали у підворітні, перетинали площі. Зрештою, опинилися у квадратовому внутрішньому дворику. Важкі дерев’яні двері єдиного під’їзду були трохи привідчинені, оголивши пиляву темряву старих коридорів із дощаної підлоги. Вайро піднялася слідом за провідником на другий поверх, черкнувши рукою по відполірованому часом і аж чорному поручню. Дерев’яні сходи тихо порипували, а Орйав ступав беззвучно, ніби безплотний дух.
Великий кований ключ тяжко провернувся у замку, і чоловік плечем відкрив двері.
Єдина кімната була старою, наповненою простими і тяжкими меблями, просякнутою духом старини.
Однак здавалося, що в ній ніхто не живе. Зовсім ніхто.
- Таке враження, що кімнатою не користувалися..., - поділилася думками Вайро.
- Так і є. Я рідко коли тут ночую. У цьому місті я знімаю дві квартири. У іншій більш-менш часто буваю...
- А сюди приводиш непрошених гостей?
- Ти перша. Але я подумаю над цією ідеєю.
Орйав скинув чоботи і стомлено опустився на ліжко. Рукою змахнув пасма волосся з чола і зітхнув.
Вайро розгублено озирнулася. Тиша гнітила її, окрім двох старих стільців і низького крісла у кімнаті було ліжко та стіл. Дівчина не знала, куди себе примостити, тому мовчки пішла на кухню робити чаю. Вона щиро сумнівалася, що знайде щось їстівне, однак духмяні листочки все ж були загорнені у мішечок із цупкої тканини, тож дівчина розвела вогонь і поставила на жаровню чайник. Так і стояла на кухні, слухаючи його стомлений сип, котрий плавно перейшов у бурління. Заходити в кімнату Вайро не наважувалася: не те, що вона боялася чоловіка зі шрамом – вона просто почувалася себе не так, як звикла, почувалася зовсім беззахисною та нікчемною.
Але Орйав був не проти розпити із дівчиною чашечку гарячого.
Відсьорбнувши гіркої рідини, він уважно глянув на Вайро.
А дівчину кидало у жар. Щоки зрадливо почервоніли, від чого їй стало ще більш ніяково.
- Так мило, коли ти соромишся... – м’яко промовив Орйав. – Невже мені одному пощастило спостерігати цю картину?
Дівчина настовбурчилася і пхикнула. Вона не любила, коли її слабкощі ставали настільки очевидними.
Вайро довго сиділа і не наважувалася запитати у чоловіка поради стосовно того, що ж робити далі. Чим довше вона обмірковувала ситуацію, тим більше починала розуміти, що вихід із країни один: записатися у загін до „валофукосьців”, а потім втекти від них. А як інакше? Каравани не ходять. Ібулогів розмели на потреби війська. А йти пішки – теж не справа. Можливо, був ще якийсь варіант? Вайро зовсім не знала, хто такий цей чоловік зі шрамом і звідки він, і, чесно кажучи, боялася питати, однак їй здавалося, що він знає набагато більше, ніж говорить. Зрештою, дівчина зібралася з духом і видала своє запитання. Орйав лише посміхнувся:
- Я тобі вже казав про єдиний можливий вихід. Ти його відмела з ходу. То для тебе зараз є інший варіант – стати крадійкою і викрасти собі птаха. Меч у тебе вже є – гарного меча прикупила! – Орйав не міг стримати насмішки, - і сумка є дорожня, і одяг такий, як треба – ну справжня вояка! Тож тепер тобі ще друга гарного – птаха вірного, - і можеш вершити подвиги за подвигами. А коли повернешся, про тебе складуть легенди....
Вайро ковтала усю репліку скривившись, але мовчки. Орйав виявився напрочуд багатослівним сьогодні, і вже цей факт рятував бойовий настрій альварки від повного краху. Бо він нечасто частував дівчину бесідою, зазвичай обмежувався кількома короткими фразами.
- Чого ви так в’їлися? - ображено поцікавилася Вайро, скрививши тонкі губи та сконцентровано виколупуючи щось із дірочки у дошці столу. – Яка вам різниця з того?
- Мені?.. – Орйав скинув брову догори і пильно глянув на гостю, - Мені ніякої різниці немає. Але, як на мене, тобі теж. До кого ти поспішаєш? Чи ти впевнена, що тебе хвилюють чужі сварки? Сварки багатих дядечків і тітоньок, котрі ділять великий пиріг цього світу? Ти не схожа на людину, котрій потрібні гроші. Але і битися за ідею тобі зарано. Хоча...хм, коли ж ще битися за ідею, як не у 16? Але по тобі видно, що не прийняла ти ще жодної ідеї – чи не так? Жодна ідея не живе у тобі глибоко. Тоді що ж тобою керує?
Вайро гнівно стисла край столу:
- Я б’юся за мир!
- Правильно, убий чоловік десять. Чи двадцять. Цим ти зробиш суттєвий крок у бік миру, гуманності...
- Ви гуманіст? – з язвинкою перепитала Вайро.
- Ні, звісно. Легко бути гуманістом. Всі гуманісти в глобальному плані. Але коли доля ставить людину лицем до лиця не з мільйонами, не з абстрактними масами, не з умовними людьми, а з кимсь конкретним, за ким треба глядіть, чиї примхи треба терпіти, то весь наш гуманізм кудись зникає. Він як пташка. Милується людьми здалеку, поки до нього не потягнеться людська рука... Але я не до того... – Орйав зітхнув і засміявся. Роль наставника втомлювала його і йому було незвично вкладати очевидні для нього речі у слова... А напроти сиділа шістнадцятирічна дівчинка, яка готова була загорітися у будь-який момент, недослухавши, не розібравшись, скерована виключно своїми внутрішніми мотиваціями...
- Я веду до того, що ти, Кицько, маєш зовсім інше на думці. Тобі ж що головне? Правильно, аби тебе визнала спільнота. Аби ти могла виділитися. Бути поміченою. Бути в центрі уваги. Війна – унікальна нагода для тебе. Показати свою сміливість, - а вона у тебе є. Щоправда, не сміливість, а безрозсудність, бо сміливість – річ усвідомлена... Показати свою звитягу. Показати, на що здатен твій меч. Але подумай, Кицько, якою ціною?.. Якою ціною?..
Орйав пильно глянув на Вайро і та відвела погляд, хоча по її вустам та диханню, по тому, як опускалися і підіймалися груди і стискали краєчок столу руки, можна було зрозуміти, наскільки її зараз їсть злість і досада.
«Він не має права так про мене говорити... він не правий... це не так...».

... Вайро спала погано. Орйав намагався вкласти її на ліжку, уступивши своє місце, однак дівчина вперто відмовлялася від таких щедрот, повідомивши, що вона ніяка не пестунка, і особливих умов не потребує. Однак ніч, проведена у обіймах старого крісла, зовсім змучила її. Шия боліла нестерпно, спина теж, руки та ноги крутило, а у голові неясно витали обривки спогадів про постійні нічні пробудження.
Орйав же встав куди раніше за неї, виглядав бадьорим та цілком вдоволеним.
- Відчуваю, що сьогодні вдруге відправлятиму тебе на війну, - промовив Орйав, коли змучена та аж пом’ята Вайро, із збитим на голові волоссям та відбитками матерії крісла на щоках вийшла на кухню рятувати свій настрій та самопочуття горнятком терпкого чаю.
- Ви зовсім поставили на мені хрест... – зітхнула Вайро, вмощуючись на теплому дерев’яному сидінні та підібравши коліна під підборіддя, - Хоча з жахом усвідомлюю, що це єдиний варіант.
- А я що казав? – підморгнув Орйав та поставив перед гостею чай з канапками.
Тепер, обласканий вранішнім сонцем, та ще й у гарному гуморі, Орйав вже не видавався Вайро настільки страшним, як вона сама собі згадувала у своїх спогадах.
Дівчина віддлубнула шматочок хліба, поклала до рота та задумливо посмоктала.
- Послухайте... Як вас звати насправді? – запитала Вайро, схиливши голову набік.
- Це настільки важливо для тебе, Кицько? – перепитав Орйав, відсьорбнувши чаю.
- Ну... Насправді, певно, це свідчить про якусь довіру, чи як?..
Вайро враз зніяковіла, бо, зрештою, навряд чи мала право напрошуватися до цього похмурого чоловіка у друзі. Їй на мить здалося, що сонце, ранок, атмосфера цього дому хоч якось вплинули на Орйава, і той суворий образ, який їй пам’ятався, кудись зник. Однак тяжкий погляд, яким нагородив її Орйав, свідчив про зворотнє.
- Я розповідаю тобі лиш те, що ти повинна знати. Я не хочу, щоб ти прив’язувалася до мого імені, до мого житла чи до мого віку. Я для тебе буду завжди загадковою людиною, людиною, якій ти не зможеш однозначно нічого приписати... Гаразд?
Дівчина кивнула, похнюпивши голову.
Крізь запилені шибки у кімнату вривалося сонячне світло, а у його промінні танцювали пилинки, сколихані диханням двох людей. Повисла незручна мовчанка, і Вайро зрозуміла, що їй вже час. Тим паче, що набір у добровільні загони відбувався саме вранці.
Альварка похапцем одягнулася, скинула у сумку зайві речі, і лише тоді, коли туго затягувала шнурівку на мокасинах, зважилася підвести голову та глянути на Орйава.
- То ви все ще вірите у долю, яка зведе нас? – запитала Вайро, невідривно спостерігаючи за чоловіком, доки руки автоматично зав’язували міцні вузли.
На його шрам спадало пасмо волосся, а очі походили на два шматочки прозорого вугілля.
- Вірю, Кицько. Думаю, ти сама відчуєш, де мене шукати. А може я ще колись навідаюся до вас у гості.
- До нас?.. – Вайро підвелася та механічним рухом поправила на собі одежу. Пильно глянула на Орйава – невже він знає?
- До вас, - і жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.
- Ви знаєте? – майже пошепки запитала Вайро, і їй враз стало соромно – щоправда, вона сама не знала чому.
- Знаю. – Орйав всміхнувся і відчинив масивні двері. – Не роби дурниць, Кицько.
Вайро спантеличено махнула на прощання і хутко збігла вниз по гулких сходах старого під’їзду.

Біля сірої похмурої будівлі, що стояла ніби особнячком від інших споруд, вже зібрався чималенький натовп зовсім юних хлопців, молодих людей і чоловіків старших. Пробитися крізь них виявилося складніше, ніж Вайро здалося на перший погляд, бо всі рвалися уперед, і штурхалися на кшталт торгівок на базарі. Пожвавлення було викликане тим, що якраз набирали останню п’ятірку людей у сотню, яка мала вже завтра на світанні вирушити у похід. Про це Вайро дізналася із збуджених розмов довкола, тому, звісна річ, вирішила пробитися у п’ятірку будь-якою ціною. Зазвичай Вайро могла у такі важливі моменти зніяковіти, заховатися у куточок та не рипатися. Однак зараз її переповнила рішучість – ще трохи, і вона після такого тривалого часу поневірянь зможе опинитися серед своїх! Тому альварка впевненим рухом поправила плетену шлею своєї сумки і посунула крізь натовп.
Чоловіки обурювалися, штурхалися, однак затримувати не стали. Мало чого дівці збрело в голову зайти у контору Громадських Військових Загонів. Може, вона улюблена племінниця Пана Великого Начальника, або малолітня коханка Сотенного. Тож дівчина впевнено просувалася вперед, ховаючи під плащем меча, та посилено надаючи обличчю вираз наївності і дитячості.
У приймальні на неї чекали масивні двері – і чомусь дівчині згадалася Торканійська Елітна Військова школа. Зовсім як там: натовп, лави, двері, двері з іншого боку, котрі вели у внутрішній дворик...
Перед дверима вже стояли щасливчики, котрим суджено було потрапити у „найближчу сотню”. Вайро не задумуючись оминула чергу, і нікому в голову не прийшло її перепинити, настільки рішучими були її кроки.
Впевнено клацнула лямка, ривком дівчина відчинила двері та увірвалася досередини... І зіткнулася із таким знайомим смуглявим, вродливим вусатим обличчям. Просто на неї дивився Сорр, і розмірено вистукував пальцем по столу.
Якусь мить вони міряли одне одного поглядом, і Вайро зрозуміла, що, власне, ідея була не дуже гарна, та і подумати про ймовірність того, що Соррові обіцянки вирушити на війну якраз співпадали з виходом сотні... Та і набір здійснював часто він – звісно, чому б і ні? Чому б і не зустріти його у приймальні?
Сорр кивнув і холодно запитав у вуса:
- З чим прийшла, Стоор? Наскільки я знаю, пані Рефінедж сповна з тобою розплатилася. Більше мені нема про що з тобою говорити – не затримуй мій час, зараз я дуже зайнятий..
Вайро було вже пізно відступати.
- Розумієте... Хм. Я прийшла сюди.. записатися у загін. До вас. На війну хочу...
Сорр якусь мить спантеличено на неї дивився. Вайро очікувала, що зараз він розсміється, висміє її і виставить за двері, однак жоден м’яз не ворухнувся на похмурому обличчі пана Великого Начальника.
- Стоор. Я бачив, як ти працюєш. У тебе є талант, але ти не здатна витримувати муштру. Дисципліна – не для тебе. Мені байдуже кого брати, це так. Але я завжди дивлюся, аби одна людина не умудрилася підірвати наладжений розпорядок життя загону. Це війна, а не забавки, дівко. Розумієш?
Вайро спохмурніла. У носі противно защипало.
- Я розумію. Я буду дуже старатися. Запишіть мене. Я вас прошу. Дуже.
Сорр починав злитися, це скоріше відчувалося на якимись прихованими чуттями, ніж було помітно по ньому.
- Я не знаю, що керує тобою. Однак зараз я з впевненістю кажу: я знаю, що ти підтримуєш війська Об’єднання. Ми ж виступаємо за Союз. Ти хочеш, аби я допустив зрадницю у наші ряди?
Вайро ледве видобулася на слова, котрі тяжко злетіли із пересохлих губ.
- Я, як і ви (до речі!) в душі більш прихильна до Об’єднання. Однак мені потрібні гроші. Гроші, які я зможу заробити справою, яка мені близька. Значно ближча за куховарство...
Двері, що вели у внутрішній двір ( а вони справді там були), прочинилися, і у щілині з’явилося спітніле обличчя вусатого велета у шоломі.
- Гей, що ви так довго, Начальнику? То я продихнути не міг, а це вже геть знудився... – погляд чоловіка упав на Вайро, - А, розумію...Хо.
Двері моментально зачинилися, однак Сорр устиг гаркнути:
- Стривай!
Голова знову з’явилася, тепер уже усміхнена та вдоволена.
Сорр заговорив, чеканячи кожне слово.
- Надалі не смій дозволяти собі припущень, подібних до цього. Зрозумів?
- Так точно! – бородань розгублено кліпнув очима, однак не посмів нічого сказати начальнику.
- Ця дівка хоче до нас у загін.
- Ха-а..
- Не смійся. У нас передбачалася жіноча десятка, однак вона перша, хто виявив бажання йти з нами. Особисто я не хочу її брати, так як знайомий з нею. Але, може, вона виявиться неабияким воякою, хм... – Сорр злісно посміхнувся краєчком вуст. – Поганяй її.
- Начальник, ну це ж не сурйозно...
- Виконуй. Прозвітуєш.

За півгодини двері відчинилися знову. Бородань, на півголови вищий за доволі високого Сорра, тяжко сперся на незагострену сталеву шваю, котру він використовував як тренувальний меч.
Сорр запитав лише поглядом.
Бородань кивнув.
- Начальнику. Ця дівка не ликом шита. Вона з елітки. Б’ється, як чортяка.
- Ти хочеш її брати? – Сорр підняв брову і присунув до себе сувій із вписаними іменами вояків.
Хлопчина, що якраз сидів на стільці перед Сорром, спантеличено теребив шапку. Сорр різко глянув на нього:
- Вийди. Я тебе покличу.
Хлопець швидко вибіг з кімнати і причинив за собою двері. Сорр знову підвів погляд на бороданя. Чорні очі блищали з-під тяжких брів, і у тому блиску було трохи від злості, а трохи від втоми.
Бородань зітхнув.
- Те, що вона баба, не заважає їй вимахувати мечем ліпше за усіх тих, що пройшли через цей кабінет. Ліпше за майже усіх, але це справи не міняє. Я дивився на неї, Начальнику. Вона ж дитя. Суще дитя. У мене дочка така, як вона. Може навіть трохи старша. У цій дівці сидить біс, війна по ній плаче.. Але... Хм. Дозвольте говорити відверто...
- Можеш, - Сорр махнув рукою і провів поглядом вниз по списку, наче сподіваючись побачити у чужих прізвищах відповідь на важливе питання.
Бородань поволі скинув шолома і розгладив п’ятірнею злипле від поту волосся.
- Що брехати – ми знаємо, що таке війна. Ми знаємо її обличчя. Ми знаємо, що нема на війні тієї справжньої дружби, про яку мовлять байкарі, які ніколи не ходили у походи. Може вона десь і є, але наші загони – купа наволочі, котра хоча заробити грошей та урвати шматок побільше. Вони не знають честі. Ми з вами... – Чоловік понизив голос і глянув на Сорра важким поглядом, - ми з вами знаємо, що вони роблять зі слабкими. Вони їх нищать. Нищать їхню честь. Бо на війні право на життя мають лише кращі з кращих. Сильні та брутальні. Вони таке роблять з хлопчаками. А що вони зроблять з дівкою?
Сорр мовчав і лише вистукував пальцями повільну мелодію.
- Вони її розірвуть, роздеруть.. Вона не доживе навіть до першої битви. Її не можна у цей світ пускати, то не її. Нехай, раз хоче вбивати, йде розбійником на дороги. Нехай грабує та влаштовує бійки по тавернах. Так у неї буде великий шанс прожити ще досить довго. А на війні вони її... уб’ють. Використають та викинуть на звалище. Тому я не хочу її брати. І радий, що ви не хочете.
Однак Сорр мовчав. Він вистукував свою мелодію та похмуро посміхався сам до себе. Його тяжкий погляд ліг на бороданя, і той лише посмів перепитати:
- Ви ж не хочете?
Сорр відвів погляд і швидко мовив:
- Ти запишеш її у загін. Я змінив своє рішення. І нехай тебе не цікавить чому.
- Але ж я..
- Виконуй.
Бородань похитав головою і понуро вийшов.
Сорр відкинувся на спинку крісла і зітхнув. Звісно, його наказ виконають. Його бояться. У шкіряній одежі, із холодно-вродливою і в чомусь демонічною зовнішністю, із сталевою витримкою, голосом та характером, він відчував себе ідеально у цьому кріслі.
Певний час Сорр просто дивився вгору, на посмуговану жовтим стелю, відкинувши голову назад. Зрештою йому повернувся звичний вираз обличчя, і Начальник швидко схопив шмат паперу, ручку та заходився писати. Лист був коротким, Сорр скріпив його своїм розмашистим підписом та лунко постукав у сусідню стінку. За мить до кімнати вбіг невисокий чоловічок із пишним кучерявим волоссям та нервовими рухами.
- Гарноф, - Сорр стрельнув у прибулого очима та віддав наказ:
- Негайно відвези цього листа за вказаною адресою. Можеш брати ліпшого ібулога, що знайдеться у конторі. Хм, окрім мого особистого, звісно.
- Буде зроблено, начальник, - відгукнувся чоловічок і хутко натягнув на лоба шапку із хвацькою пір’їнкою, приколотою збоку, - Мені вирушати прямо зараз?
- Ну я ж сказав НЕГАЙНО! – люто просичав Сорр і злісно проводив наляканого Гарнофа поглядом, доки той не закрив за собою двері. Лише тоді пан Начальник втомлено опустив голову на руки.


Гарноф підтюпцем вивів з птахарні рудого ібулога, на ходу стрибнув у сідло та вп’яв остроги у боки. Птах захрипів і напнув повіддя, а в наступну мить тяжкими ударами крил злетів над землею. Гарноф не вгавав і підбадьорював птаха окриками та тумаками, доки ібулог не втямив, що це не чергове ліниве намотування кругів задля розминки крил, а таки якесь серйозне завдання.
Гарноф ще раз помацав у себе за пазухою листа.
Лозура, шлях неблизький. Якщо так, щоб не загнати ібулога вусмерть, то знадобиться пару днів польоту. Однак за гарно виконану справу Начальник завжди давав гарну нагороду. Тому Гарноф не міг не старатися. І колошматив п’ятками боки ібулога із подвійним натхненням.

- Ображаєш... – зітхнула Торнасія, не зводячи з дівчини своїх їдких очей. – Де твоя вдячність за те, що я дала тобі шанс вийти з повного лайна, у якому ти опинилася? Тобі ще більше грошей, та і нам... Попрацюй із півроку...
- Ну ні! – Вайро, зрештою, відчула рішучість. – За півроку світ перевернеться, а мої у битвах полягають, так що нічого. Зранку записуюся у добровольці.
- Ніхто тебе не візьме...
- А ось і візьме.

Вайро розглядала свої руки, вкриті білою клейкою шкірочкою. Цілі дні проводити за склеюванням пташечок з ватника було настільки нудно, що Вайро почала розмовляти сама з собою, аби хоч трохи відволіктися. Дівчина все чекала зручного моменту, аби втекти, однак Синій, Дитя та Їжак не спускали з неї очей.
Фірк періодично кудись їздив, а повертався з провізією та питвом. Зараз був один з тих днів, коли хура з впряженим касином колесила десь просторами боліт та лісів.
Дитя лагодив тин, збиваючи докупи нерівні дошки. Робота йому не йшла, пальці дубіли на холоді, і він час од часу гучно матюкався на весь ліс.
Скільки Вайро не намагалася дізнатися, хто такі ці дивні хлопці, однак не жодного слова від них добитися не могла. Хоча сама думала, що славна четвірка насправді були біженцями з якоїсь тюрми, бо щось дуже вже вони світити лицями не хотіли. По справах завжди їздив лише Фірк, інколи кудись зникав Синій. А молодші хлопці сиділи в лісі денно та ночно.
Стосунки у Дитя та Їжака геть розладилися, здавалося, що вони на дух одне одного винести не можуть. Синій бурчав з цього приводу, сварився та грозився, однак це не давало ніякого результату. Дитя підтрунював Їжака, називав зморшком та бабським прихвоснем. А Вайро його взагалі бісила. Вона ходила собі вільно туди-сюди, а Дитя навіть не смів її торкнутися! Тож вся злість виливалася на похмурого Їжака. Альварку це навіть потішало, бо вона бачила, як виснажується терпець у господаря садиби – у Синього.
Гвіздок загнувся, і Дитя плюнув з досади. Поправив шапку з нерівно зшитого хутра та витріщився на усміхненого Їжака, що саме лагодив дах на хаті і бачив усі мілкі прикрощі з тином.
- Ти пальчика, часом, не забив?.. – невластивим для себе тоном поцікавився Їжак.
- А, шоб тобі дупа тріснула! – гаркнув Дитя, задравши голову та погрозивши Їжакові кулаком. – Хоч би і забив, то мені не страшно, а тобі б зразу дівка ваву поцьомала!
- Ану, давай, поговори мені ще! – розізлився хлоп, топчучись на драбині, вибираючи, як би собі зручніше злізти.
- Що, легко варнякати на високості? А ти спустися!
Синій, зрештою, вибіг з хати і плюнув.
- Та чи вам повилазило? Очі одне одному повигризати готові! Ще раз почую – вб’ю обох! Гей! Вейро!
Дівчина, що давно спостерігала за гармидером з вікна та зловісно посміхалася, хутко вибігла на ґанок.
Синій стояв злий, його покрите віспинами обвітрене обличчя аж побагровіло. Він автоматично лупив долонею по бильцям ганку і зиркав то на Їжака, то на Вайро.
- Ти, дівко, дуже хвацько палицею махаєш. Ти в мене помахаєш, тільки де інде. Я тебе продам!
Альварка примружила око та почухала підборіддя.
- Кому?
- А то я знаю! Хто хоч щось за тебе дасть!
Синій обернувся до дівчини та прискіпливо окинув її поглядом. Потім ущипнув за бік і скривився.
- Одні кості! Харч мов у дірку сипався, ніц на тіло не пішло!
Вайро подумала, що даремно Синій так. Як не дивно, за час свого перебування у цих людей Вайро знову набрала вагу, а її щічки зарум’янилися здоров’ям.
Їжак похмуро зиркнув на Синього, але змовчав. Дитя вернувся до свого тину, закусивши кілька гвіздків у зубах. Вайро відвела від них погляд, - аякже, дочекаєшся дружньої підтримки! Ніби не для них вона стільки часу дірки латала та пташок ліпила. Зараз вони і слова не скажуть всупереч рішенню Синього “продати” полонянку.
- Завтра матимеш нових господарів, - пообіцяв їй Синій. Дівчина знизала плечима та повернулася у хату.

Весь вечір того дня Синій десь тинявся, тож безперестанні сварки між двома хлопами тривали натхненно, довго та загрожували перейти у рукоприкладство. Вайро відлежувалася на полу хмура і байдужа до всього, - як не дивно, їй так і не вдалося повернути свій веселий норов. Можливо, причиною стали сірі ліси, можливо неспокій та невизначеність майбутнього.
Коли на світанку Синій розтормошив її за плече та кинув на ліжку в’язку одежі, Вайро прийняла це не як подію, а як саму буденну річ. Нарешті вона натягнула на ноги м’які чобітки, штани та великувату чорну куртку, випрану і залатану.
Разом з Синім вони вийшли з хати, не запалюючи світла та не будячи інших мешканців. Вайро не задала жодного питання – вона просто змирилася та віддалася своїй долі. Вдихнувши передсвітанкову прохолоду лісу, дівчина підняла комір куртки та сховала побілілі пальці у кишені. Синій взяв її під руку та пружним кроком повів у глиб лісу.
Під мелодію хрускоту інею на опалому листі та переспів і потріскування зламаних ногами гілочок, подорожні зустріли сірий млявий світанок. День неохоче вивойовував своє право на володіння цим Світом, висмоктуючи чорноту із закутків лісу.
Вайро не наважувалася нічого запитати. У голові не снувало жодної думки, і це давало неабияке відчуття легкості. Тривала піша прогулянка не стомлювала її, тож Синій навіть не мав приводу для бурчання.
Зрештою вони вийшли на стерті обриси старої дороги, що в’яло звивалася між жовто-брунатними хоромами торканійського лісу.
Синій різко зупинився. Він озирнувся навкруги, зітхнув і хлопнув себе долонями об поли стертих штанів.
- Здається, наша сумісна подорож скінчилася.
Вайро глянула на Синього і перепитала, що він має на увазі.
- А що? Йди собі прямо. Вийдеш до людей. Нескоро, але вийдеш. Тільки остерігайся, тут шушваль всіляка промишляє.
Дівчина схилила на бік голову та недовірливо глянула у очі чолов’яги.
- Я стільки була вашою бранкою, що просто повірити не можу у ваші слова. Ви ж продати мене хотіли.
- Хотів – перехотів. Ти мені хлопців посварила, а то для нас найгірше. А віддати тебе у руки якимсь виродкам смислу нема. Вони тебе ізведуть бистро. А ти йди собі!
Синій невизначено махнув рукою та розвернувся геть. Альварка так і лишилася стояти. Під ногами кришилася потертими камінцями старезна дорога, ліс склепіннями сходився над головою. Пізня осінь холодила душу, але Вайро не поспішала вирушати. Вона просто дивилася вслід темним обрисам постаті у дивній хутряній шапці, а з ї вуст виривалися димчасто-білі шматочки пари.
Тепер знову почнеться холод, голод і стомлені тисячами кроків ноги. Однак Вайро мала те, що окриляло. Вона на контрасті змогла побачити ціну свободи йти вперед.

…
Пройшовши пішки пів-Торканії, Вайро ступила у якесь доволі величеньке містечко. Знайомі вулиці, люди, гамір. Дівчині було холодно, ноги підкошувалися від недоїдання. Вайро брела закрученими вуличками, ловлячи себе на думці, що постійно вишукує щось на землі. Копійку, харч... Дівчина добрела до темного шинку і обперлася спиною об дверний косяк, однак скоро з приміщення вийшов невдоволений шинкар та погнав її геть. Вайро вдивлялася в лиця перехожих, сподіваючись на поміч, однак лиця були пусті і байдужі. Її ніби зумисне не помічали на холодній брудній бруківці.
Вайро була виснажена вкрай. Потрібно було знайти роботу на короткий час, аби прикупити теплої одежі та їжі. Вона ніколи не думала, що не зможе рухатися далі тільки через якісь гроші! Дівчина щільніше обмоталася курткою і з сумом згадала про Келькію та затишний будинок з мамою та Аелі. Хто б подумав, що життя закине її від них на півсвіту?
Підвівшись, дівчина знову понуро рушила вздовж вулиці, волочачи ноги та не зводячи погляд. Вздовж вулиць по рівчакам стікали помиї, неприємно пахло гниллю. Хлопчина-ровесник з білявим кучерявим волоссям возився із лямкою на ставнях старого кам’яного будинку, чиї вікна виходили прямо на вулицю, не захищені ні садом, ні хоч якимось клаптем землі. Вайро підійшла ближче та жадібно придивилася до рис обличчя парубка – він здався їй доволі милим. Тож дівчина запитала, злякавшись власного тихого та сиплого голосу:
- Скажи, будь ласка, тут ніде не пропонують роботу?..
Хлопець оцінююче глянув на Вайро через плече, не відриваючи рук від притиснутого до дерева гвіздка.
- Е... Не знаю, навряд. Не сезон. Вже все зібрали, все обробили...
- Може нянькою?
Хлопець зам’явся.
- Ну.. Ну думаю... Що тебе.. Але ти спробуй.
- Я тут вперше... – Вайро переминалася з ноги на ногу, нервово тереблячи чорний рукав куртки, - Не знаю, куди звернутися і з чого почати.
- Там! – Хлопець невизначено махнув рукою, - У шинку “Синій” може щось і буде... Робота якась...
Вайро думала попросити у хлопця поїсти, але в ній враз зіграла гордість і вона, коротко вклонившись, хитаючись побрела на пошуки шинка.
“Синій” неможливо було не помітити. Криві яскраво-сині двері на фоні вицвілого синього дерев’яного фасаду. Вайро прошмигнула до середини і озирнулася, кліпаючи очима, що звикали до напівтемряви. І одразу збагнула, чому хлопець послав її саме сюди. Ціла стіна шинка була віддана під самі різноманітні оголошення, наклеєні одні на одні, здерті та обірвані впродовж не одного десятиліття. Хоча шинкар – це було видно по очах – і сподівався на те, що відвідувачка замовить стопарика чогось зігріваючого або, на худий кінець, хоча б вареної квасолі з квашеною капустою, однак він не став заперечувати, що дівка лише мовчки стояла та вивчала об’яви. Він важко зітхнув та сів за стійку, підперши однією рукою щоку, а іншою задумливо тереблячи вус.
Вайро уміла читати по-торканійськи, бо у військовій школі їх ганяли і по загальній науці. В основному потребувалися чоловіки на шахти, або жінки на довгий період на заводи по виготовленню сиру, чи на ґуральні. Погляд притягнуло оголошення, виведене тонким витіюватим почерком, явно жіночою рукою. В дім потребувалася працівниця для догляду за дитиною та господарством. У посиланні було сказано, що відбір буде ретельним. Внизу красувалася адреса та ім’я: пані Рефінедж. Вайро кілька раз повторила про себе адресу, аби запам’ятати.
Шинкар тяжко зітхнув.
- Шо, припекло? Робота, га?
Вайро здригнулася, так як вже злилася з цілковитою тишею забігайлівки. Обернулася на вусатого чоловіка у потріпаному фартуху та втомленим поглядом.
- Припекло... Я не можу додому повернутися, бо грошей нема... Хочу десь підзаробити...
Шинкар розуміюче покивав і тяжко підвівся.
- Думаєш, знайдеш тут щось? Ти ж таке худе, що не віриться, ніби тебе хтось візьме... Ти ж роботу не потягнеш... Он, пика худюща, ноги – мов сірники. Їсти, видать, хочеш...
Вайро зітхнула і розвела руками.
- Хочу...
- Сідай, - шинкар вказав на стола та взявся щось наливати Вайро у миску.
Дівчина відчула, як рот наповнюється слинами і хутко сіла до столу. Шинкар поставив перед нею миску з остиглим, але непоганим на смак капусняком і щедро урізав шмат хліба з темною блискучою шкуринкою. Доки Вайро їла, похапцем заковтуючи глевкий хліб, він все жалівся на те, що мало у нього відвідувачів...
- ... Працюю собі в збиток! Повідкривалися ті шинки, мов гриби після дощу повиростали. А хто там? Все зелень, молодь! Так до цієї ганьби ще додалася клята війна, наші всі бояться, а багато хто у військо понаймався, кажуть, платять добре... Правда тепер схаменулися, бо як же то – брат на брата пойде! Бо часть пішла за Союз, а часть – за Гарону! Їм-то яка різниця, хто киші випустить? Аби платили. А брат на...
Нарешті Вайро вдумалася у те, що казав шинкар і її ложка з грюкотом впала у миску, розплескавши мутні краплі супу на дерев’яний засалений стіл.
- Війна?! – перепитала вона, і її чуприна від різкого вигуку вибилася з-за вух та впала їй на очі.
Шинкар смакував недоказані слова, кумедно ворушачи щоками, ніби плямкаючи.
- А то! Ти мов з неба... Валофукос і Накан проти Гарони, Осорії, Ландотору та Шанносу!
- А Альварія? – необережно поцікавилася Вайро і негайно насварила себе за ці слова.
- А біс їх зна! Я не вірю в тих дівок, то, скорше за все, якісь дуже ловкі та вишколені війська так називаються. А все під іншу країну прикривають. Щоб, якщо уговором, буде запрещено тримати армію, можна було її тренувати, а в разі чого видати за державу войовничу!
- Можливо... – знизала плечима дівчина з осклянілим поглядом.
- Я тобі ось що скажу... – шинкар по товариські підсунув стільця ближче до Вайро та обійняв її за плечі, відчувши крізь шкіру її кістки, - Тобі є один вихід. З цієї ситуації. Я тобі бажаю добра, ти маєш це врозуміти, і не ображатися...
Дівчина повільно жувала хліб, задумливо пробігаючись поглядом по шинку, ковзаючи по квадратним дерев’яним столам та полакованій древній стійці.
- Я можу дати одну адреску... – вів далі шинкар, водячи пальцем по столу, ніби підкреслюючи сказані щойно слова. Там якраз потрібні дівчата... Ти слухаєш, геу?
- Так, так... – розгублено кивнула Вайро, відірвавшись від думок.
- М.. Там того...спецієфічні услуги потребуються. Ну ти знаєш... Ну...
- Угу...
- Ти не думай, там ти у золоті купатимешся! Дуже вже робочі руки потрібні там...
- Руки?
- Ой, та ну! – плеснув пухкими долонями об стіл шинкар і від того вигуку Вайро ніби прокинулася, - Не вдавай з себе праведницю, я то знаю, як живуть жебрачки, такі, як ти. Знаю, всім хочецця казки, але казка – то вигадки, а є сірі дні... Я тобі напишу...
Шинкар підвівся з-за столу, зайшов за стійку та довго там копошився. Зрештою, витяг кавалок обгризеного мишами паперу та вивів щось корявим почерком. Вайро автоматично взяла папірець та сунула собі в кишеню. Подякувала та поспішила надвір.
Їжа додала їй сил, і хоча її досі хитало, однак настрій піднявся, а думки стали яснішими.
Значить, війна? А вона тут? Дожилися, невже справді план альварок подіяв? Як же їй хотілося туди, на поле битви, з мечем у руках... Вайро знову захопили мрії про Альварію, вона на ватяних ногах петляла вулицями у пошуку необхідного будинку пані Рефінедж.
Адреса завела її у доволі охайний квартал зі старими особняками і чистими вулицями. Необхідний будинок відрізнявся від інших великими вікнами, крізь нього проходила арка у внутрішній дворик, де виднівся доглянутий садок і дитяча гойдалка. Вайро простягнула руку до масивного мідяного кільця та постукала у двері, оббиті залізом. Стук вийшов куди гучнішим, ніж очікувала дівчина, і Вайро аж вжала голову у плечі. Їй раптом захотілося дременути геть, однак вона силою змусила себе стояти на місці.
Підлога відбила чиїсь кроки, клацнув замок і на порозі опинилася жінка років 28, низенька, але з ідеальною осанкою та гордою поставою голови. Коротке чорне волосся обрамлювало красиве обличчя, а строге темно-синє плаття додавало фігурі особливої витонченості. Вайро була вищою за цю жінку, і їй чогось враз захотілося зсутулитися, аби тільки каланчею не висіти над нею.
Голос та тон жінки одразу зруйнував приємне враження від зовнішності.
- Що за новини? Чому ти турбуєш мене? Що тобі потрібно?
- Я по.. по оголошенню... – пробелькотіла Вайро, і сама розізлилася на себе за своє хвилювання та спантеличення. Вона автоматично обсмикнула куртку та відкинула волосся з очей.
- Про роботу? – перепитала жінка.
- Так. Ви ж пані Рефінедж?
- Так, вона. Але я хочу для своєї дитини няньку охайну, а не жебрачку з вулиці.
Вайро розізлилася, її природна нахабність, врешті, пробилася крізь голод, втому та приниження.
- Ви мене впустіть в дім, то я вам розкажу, чому я у такому вигляді. У мене на те були причини, і я сама не у захваті від свого положення...
- Не хами мені! – блиснула очима жінка, але двері не закрила, - Мені не цікаво опускатися до твого рівня та базікати з тобою. Я вже бачу, що ти мені не підходиш! Мені потрібна порядна освічена людина, яка могла б дати моїй дитині елементарні знання... Тих же іноземних мов!
- А які іноземні мови хотіла б вивчати ваша дитина? – запитала враз Вайро на поганій наканській. Однак те, що вона погана, знала лише Вайро. – Можливо, ви це знаєте? – уточнила дівчина келькійською, яка значно відрізнялася вимовою від мови, якою розмовляла більшість населення планети, - Як ваші справи? – запитала, врешті, Вайро на староосорській, вимовивши єдину фразу, якої її навчив Олів.
Пані Рефінедж скривилася, однак не сказала нічого. Вона кивком запросила Вайро до будинку.
- Я тебе візьму на випробувальний строк. Дам тобі одежу та виділю кімнату. Годуватиму. Однак гроші поки платити не буду – невідомо, що ти за цяця, може я виставлю тебе геть завтра ж.
Альварка кивнула і відчула у грудях неймовірну радість.
- Зараз ти викупаєшся та переодягнешся, доки не повернувся мій чоловік пан Сорр з донькою. Не хочу, щоб дитина бачила таку няньку! Ти маєш бути прикладом, запам’ятай! Тільки побачу промах з твого боку – вилетиш надвір! Як переодягнешся, берися за обід. На чотирьох. На нас та на себе. Потім я покажу тобі, що робити далі. Мене по дрібницях не відволікай, я працюю. Пишу.
- А що ви пишете? – поцікавилася дівчина, заходячи за господаркою у свою кімнату. Кімнатка була дуже мила та чиста, хоча і маленька. На бильцях стільця вже висіло наготоване плаття для прислуги. Очевидно, служанки мінялися в цьому домі часто.
- Я письменниця! – махнула рукою пані Рефінедж.
- Я теж, - усміхнулася Вайро, згадавши пригоди з осорами.
- Зараз ти служниця, - строго нагадала господарка та кивнула в бік плаття, - сподіваюся, тобі підійде.
Рефінедж вийшла, і Вайро лишилася одна. Вона обвела кімнату поглядом, схопила плаття та вибігла слідом.
- А ванна?
- Слідуй за мною.

За годину Вайро була вимита, причесана та переодягнена. Вона нишпорила по полицям велетенської кухні, розбираючись, де і що стоїть. Час від часу дівчина робила широкі кроки, відмічаючи те, наскільки вузькою була спідниця нижче колін на її коричневому платті. Дівчина терпіти не могла плаття! Як і готувати, якщо розібратися. Однак у Вайро не було вибору, тож вона прийнялася за обід, з’ївши дві сирі картоплини та півбуханки хліба. Голод трохи притупився, хоча і не зник повністю.
Різкий стукіт у двері сповістив про прихід гостя, і Вайро кинулася відкривати двері. На порозі стояв високий вродливий чоловік, з довгим чорним волоссям та густими вусами, котрі спадали йому аж на підборіддя. Він кинув короткий погляд на дівчину, за секунду зміривши її з ніг до голови, потім його очі знову набули холодного далекого виразу. Чоловік утиснувся поміж Вайро у середину старого дому, буркнувши щось замість привітання. Альварка так і лишилася стояти з відкритим ротом.
З другого поверху крутими сходами повільно спустилася Рефінедж, у вільних білих штанях з льону та безрозмірній сорочці. Вона посміхнулася до чоловіка і кивнула в бік Вайро.
- Наша новенька.
- Я бачу. Обідати будемо?
Вайро витлумачила, що це питання адресовано їй.
- Вже майже все готове. За півгодини....
- Довго. Я голодний, мов вовк.
Чоловік сів на плетене крісло та нехотя стягнув високі начищені чоботи.
- Ну що, Сорр, за кого ви виступаєте?..
- Об’єднання! Платять щедро, чого там?
Сорр відкинувся на спинку крісла та втомлено глянув на вибілену вапном стелю.
- Зате корнівці визвалися за Союз. Бозна-що! Кажуть, Корнів давно симпатизував Валофукосу, так що для нього все це було питанням ідейних переконань, а не грошей.
Рефінедж хутенько спустилася та мало не заскочила чоловікові на коліна, обійнявши його засмаглу жилвасту шию.
- Любий мій, а хіба Корніви хлопці своєї голови на плечах не мають?
Сорр глянув кудись у глиб вітальні і скривився.
- Харизми цього діяча вистачить на те, аби багатотисячне військо схилити на свій бік, не те, що загін!
Тим часом Вайро розставляла на столі посуд та насипала бульби з м’ясними кружальцями, зазираючи крізь широку арку їдальні до темної кімнати, у якій розмовляло подружжя.
За вечерею Сорр невдоволено кривився, а Рефінедж і взагалі не могла стримати свого роздратування.
Вайро поставили посеред кімнати і вичитували, як малу дитину.
- Ти оце називаєш їжею?! Сама жертимеш своє вариво! – гнівилася господарка, зморщивши мініатюрного лобика.
Альварка стояла ображена та роздосадувана. Адже для неї приготувати таку вечерю було мало не подвигом, – та що прибіднятися, це таки було подвигом, ще й яким! – а вони на неї кричать, бризкають слиною та мало не жбурляють тарілками.
Вайро глянула на свої посічені руки з покороченими від ударів пальцями та згадала, як цим долоням личить стискати меча, а не великого ополоника.
- У оголошенні... – повільно та з розстановкою, аби не видати тремтіння у голосі, почала Вайро, - не було нічого сказано про куховарство. Лише про догляд за дитиною та господарством...
- Ге? А господарство – це не кухня? – аж підскочила жінка.
На чисто суб’єктивну Вайрину думку, поняття “доглядати за господарством” зовсім не включало у себе поняття “творити кулінарні шедеври”. Альварка покосилася на Сорра. Той не дивився в її бік, зате муляв очима Рефінедж.
- Я думаю, люба, що ця дівчина проштрафилася. Треба буде наказати її. Ти ж ще не почала платити їй, доки вона на випробувальному сроці? Ото й поки не плчинай, - чоловік різко повернувся до Вайро і додав, - Ти можеш іти і подумати над своєю поведінкою. Скоро пані Рора приведе нашу доньку, матимеш змогу з нею познайомитися. Хоча я не знаю, наскільки можна тебе до неї підпускати.
Вайро розвернулася та побрела у свою кімнату. Зачинившись, вона опустилася на ліжко та втупилася у стелю. Що саме прикре – навіть плакати не хотілося. Та і не було для кого сльози лити!
Дівчина злилася на себе. І куди ж поділася та розбишака, яку за ватажка вважала мало не половина дітвори столиці Келькії? Спочатку вона стала нюнею, вела себе як остання дурепа в Альварії, а тепер ось навіть не може постояти за себе перед цими зверхніми людьми. Замість того, щоб вести нормальний діалог, дівчина ковтала гіркі клубки у горлі та боролася із напливами до очей гидотної вологи. І не дивно, що ту слабкість люди так відчувають...
Тікати треба. Хотілося б змусити себе попрацювати у цих людей хоча б з місяць, аби накопити грошей на мандрівку додому. Але раз воєнний час...
І як Вайро все пропустила? Їй би зараз стояти між рядами хоробрих альварок. Почалася війна, невідомо, коли вона скінчиться. А якщо через неї Вайро не зможе вирватися з Торканії?...
Вайро думала про війну, зовсім не розуміючи, що для неї війна була поняттям абстрактним. Дівчина ніколи не вбивала і ніколи не бачила справжньої, вимученої крові. Думаючи про загиблих, Вайро уявляла собі тисячі мерців, але ніколи не думала про те, що ось так, серед скорчених неживих тіл, може бути хтось по-справжньому їй близький.
Дівчина згадала про папірець з адресою, залишений їй шинкарем, трохи побабралася у кишені і, зрештою, витягла на світ засалений клапоть.
Вайро чудово розуміла, що на неї чекає там. Однак, не обтяжена ніякими моральними забобонами, дівчина серйозно подумала про можливість такої роботи. А що, зрештою? Перед ким їй звітувати за свою честь? Її ніхто не знає, вона покинута чужинка у цих краях... Заробивши трохи, купивши собі меча та, може, ібулога, Вайро могла б пристати до якогось військового загону, виїхати на війну, знайти своїх... А на цих, гм, панов Сорра і Рефінедж їй довелося б працювати і працювати. Що ж, побачимо. У Келькії послуги повій оплачувалися ще й як – Вайро згадала розкішний будинок з прекрасним садом, що стояв у кінці їхньої вулиці та належав одній з “ницих негідних жінок”. Цікаво, як справа буде просуватися тут?..
З коридору долунав трохи роздратований голос Рефінедж – вона кликала Вайро знайомитися з донькою.
Вайро не любила дітей, тому нічого дивного не було в тому, що на її обличчі відбився вираз крайньої бридливості та тяжкої долі. Причинивши за собою дверцята, осмикнувши коричневу сукню, Вайро хутенько вийшла у вітальню.
Тяжкі гардини вже були опущені, зануривши кімнату у в’язку напівтемряву. Кілька гасових ламп криво освічували сходи та три крісла у вітальні, відкидаючи видовжені тіні на старий килим. По периметру кімнати стояли старовинні високі канделябри із довгими жовтими свічками, однак родина чомусь не запалювала їх, ніби оберігаючи вітальню від затишку м’якого прирученого вогню.
Сорра не було, у кріслі сиділа Рефінедж і тримала біля себе за рукав маленьку дівчинку років 6 – 7, так само темнокосу, схожу більш на маму, ніж на тата. На жаль, відмітила про себе Вайро, остання обставина була небажана, так як мамина зовнішність робила дівчинку стандартною, її риси легко забувалися. Нічого особливого – так, миле дитятко, яке згодом виросте у милу жінку. Нічого більше.
Рефінедж прищурилася, та кивнула у бік Вайро.
- Бачиш, Сусо, це твоя нова няня та вчителька. Її звати Вайро. Якщо вона буде тебе ображати – одразу кажи. Гаразд?
Дівчатко, як не дивно, не кивнуло, плаксиво не скривилося і не затупотіло ніжками. Натомість дівчинка посміхнулася і сором’язливо ткнулася собі у плече. Рефінедж підштовхнула дочку до Вайро, і та сама схопила своєю маленькою теплою ручкою альварку за палець. Все так само сором’язливо опустивши голову, Сусо з-під лоба пускала у Вайро короткі грайливі погляди. А дівчина лише стояла та не могла зрозуміти, що означає ця поведінка.
Рефінедж перевела погляд на Вайро.
- Я б хотіла, аби ти сьогодні розважила мою доньку. Пограйся з нею, уклади спатки. Вона вже їла, тому годувати її не треба. Розкажеш казку та укладеш спати, - жінка глянула на Сусо і посміхнулася, - Дочурка, відведи свою няню до себе у кімнату. Не бешкетуй. Іди.
Сусо стрепенулася і потягла Вайро за собою нагору. Альварка просто дивувалася запалу та впертістю дитини, котра ніби зашорений касин перла вперед, лобом мало не протаранивши двері у свою кімнату.
Коли Вайро опинилася у затишній кімнатці із великим каміном, заґратованим на безпечній відстані, із білим пухнастим килимом та величезним ліжком, буквально заваленим м’якими іграшками, то просто не могла стримати свого захвату. Апартаменти Сусо мало чим нагадували Вайрині, ще тоді, коли вона жила у Келькії, однак, водночас, з головою кинули її у спогади солодкого вар*янутого дитинства. То ніколи не було важливо, наскільки теперішнє життя цікавіше чи менш цікаве за далекі роки дитинства. Однак спогади про юні роки завжди викликають солодку ностальгію.
- Вау... – прошепотіла Вайро, роздивляючись навколо.
Сусо нарешті відпустила альварчиного пальця та діловито пішла по периметру кімнати оглядати свої володіння.
А Вайро, відчувши, що її ніхто не тримає, не змогла втриматися і стрибнула у пухке ліжко, зарившись у купу подушок, м’яких ведмедиків та касинчиків.
Альварка не помилилася: ліжко було справді м’яким, воно, ніби хвиля, огорнуло її тіло.
- О, Сонце, як чудово!
Сусо, не довго думаючи, сама розігналася та плюхнулася на покривало.
- Ти ого!
- Що я?
- Ти ого-го!
- І як я до такого дожилася?
- Тьотя Мракру, і тьотя Лансок, і тьотя...
- Ну?
- Вони так не робили!
- Не стрибали з розгону на ліжко? – поцікавилася Вайро, повернувшись до Сусо та підперши підборіддя долонею.
- Угу.
- Це були попередні няньки?
- Угу.
- І скільки їх всього було?
Дівчинка втупила погляд у стелю, висунула кінчик язика та старанно почала загинати пальці:
- О-о-один, два-а-а, три-и-и, чо-оти-ири, далі не...не умію....
Вайро пхикнула. Хороша наука у цієї дівчинки, що у шість рочків рахувати не вміє! Хоча що Вайро могла знати про тутешню освіту? Вона навчалася у школах Келькії, а там усе було не так, як у добрих людей.
- Коротше, багато, так?
- Угу.
- Та не угукай ти.
Вайро сіла на ліжку, поправивши розхристані пасма волосся. Її слух не підвів: сходами м’яко підіймалася Рефінедж.
- Сусо, - швиденько зорієнтувавшись, заговорила Вайро, - то що у нас іде після чотирьох?
- Сість!
- По-перше, п’ять. По-друге, не “сість”, а шасть, тьху, шість. Кажи.
- Сість, тьху, шасть, тьху сість! Га-га-га!
- Не балуйся, кажи: шість.
- Сість.
- Шість! Ш! Ш,ш,ш,ш!
- Сшсшсість!
- О....
Кроки, наблизившись до дверей, на мить затихли, а потім хутко віддалилися.
Вайро полегшено зітхнула.
- Сусо, якщо за сьогодні вивчиш рахунок до десяти, то я розповім тобі неймовірну казку.
- Про шо? – запитала дівчинка, підстрибнувши на місці.
- Про альварок.
- Про шо-шо?
- Альварок.. Ну... це такі войовничі дівчата, у них є мечі, вони літають на ібулогах, а життя їх сповнене ну та-а-а-аких пригод, що слухати-не переслухати, - і Вайро надала своєму обличчю максимально інтригуючий вигляд.
Дівчинка зацікавлено зайорзала на ліжку.
- Цікаво?
- Угу!
- Ось дивися... – Вайро скочила до свічки та набрала там м’якого теплого воску, скатала його у багато маленьких кружалець та сіла біля каміну, закликаючи туди і нетерплячу Сусо.
Альварка розклала десять горошинок біля каміну, напроти них виклала чотири.
- Слухай казку... Один раз лісом їхало чотири альварки. Одна з них була...

Рефінедж навшпиньках підійшла до кімнати, приклала вухо до дверей і затамувала подих. Натхненний голос Вайро то набирав сили, то затихав. Вона розказувала щось про битву, про дзвін мечів, про страх і про доблесть... Про те, як товста чорна стріла пронизала серце якійсь хоробрій дівчині, і та впала з ібулога на багряне осіннє листя.
- Їх переможуть, їх надто мало! – вигукнула Вайро.
Рефінедж злегка скривилася.
- Так, їх лишилося тільки п’ятеро!
- А цих підлих мужланів валофукосців?
- Восьмеро!
- Правильно, восьмеро, то що ж робимо?
- Треба допомога! Треба швидко щоб приїхали ще тьоті на ібулогах аль...аль... ну так!
- А скільки? Треба зробити конкретний запит!
- Шо?
- Треба точно сказати, скільки має на підмогу прийти дівчат!
- Е-е-ее...
- Ну? Дивися, цей чорний страшний дядько у блискучому обладунку замахнувся своїм величезним мечем...
- Три!
- Скільки їх тоді буде?
- Тоді...тоді... сім...нє, вісім!
- Може треба щє? Якщо пришлють п’ять, то скільки стане альварок?
Рефінедж чула, як у кімнаті запанувала тиша. Зрештою дзвінкий голосок Сусо випалив:
- Десять!
- Так, десять! Дівчата, пришпоривши ібулогів, на шаленій швидкості кинулися на валофукосців...
Рефінедж відхилилася від дверей, і, м’яко ступаючи, пішла у напрямку до їхньої з Сорром кімнати.
Прочинивши важкі букові двері, вона опустилася на ліжку поруч зі своїм чоловіком, який мовчки начищав маслом шолом.
- Ну шо? – буркнув у вуса Сорр.
- Ця дівка толково пояснює Сусо арифметику. Та за вечір додавати та віднімати навчилася, хто б подумав. Однак ця дівка знаєш про що їй розповідає? Про мечі, війну, бої, Валофукос!
- Хоч не в позитивному плані?
- Ну ні, валофукосці вороги... Але я не хочу, щоб моїй дитині, наче солдатському сину, у голову вбивали різну маячню з приводу романтики війни! – Рефінедж аж тупнула ногою з досади. Її злило, що Сорр досі ніяк не реагує.
- Ну, зрештою, вона солдатська дочка!
Рефінедж смикнула Сорра за рукав так сильно, що той змушений був відірватися від своєї роботи.
- Сорр, вона ж дівчина! Виховання дівчаток відрізняється від виховання хлопчиків! Ще не вистачало, щоб вона виросла мужеподібним дівчиськом! Я хочу, щоб вона співала, танцювала, знала мови... ти розумієш, про що я? Поговори завтра з цією Вайрою!
- Ти її брала, ти й говори. І навіщо так нервуватися? - Сорр стенав плечима і знову взявся за шолома, старанно його натираючи, та періодично шкрябаючи нігтем по бруду, що забився у шви.
Рефінедж тяжко зітхнула та відкинулася на спину, розглядаючи білу стелю, розбавлену помаранчевим світлом свічок.

Після того, як маленьке дівчатко заснуло, підклавши долоню під щічку та напнувши губки, Вайро поправила теплу ковдру і спустилася до себе в кімнату. На стіні висіло невелике помутніле люстерко, і Вайро ретельно “розчесала” своє волосся власною п’ятірнею. Навряд чи це допомогло, волосся було скуйовджене, однак, з іншого боку, така зачіска додавала образу Вайро певної розбишацької нотки.
Дівчина накинула на плечі свою чорну куртку, натягнула чобітки та прослизнула у вітальню, ледь освітлену самотньою гасовою лампою. Подружжя було у себе в кімнаті, звідки лунала приглушена бесіда. Озирнувшись, Вайро відкрила вхідні двері та вислизнула надвір, вдихнувши осінню морозну свіжість.
Десь з годину блукала дівчина вулицями містечка, дратуючись через те, що вони не були освітлені, і лише інколи сяйво лилося з жовтих прямокутників вікон, даруючи бруківці кавалок теплої барви.
Однак необхідний будинок не впізнати було неможливо. З усіх його вікон лилося яскраве світло, грала музика та лунав дзвінкий п’яний сміх. На вивісці значилося: “Будинок відпочинку “Вечірній келих”, а біля велетенських кованих дверей стояв та нудьгував похмурий амбал, розглядаючи осіннє небо.
Вайро підійшла до нього та глянула знизу вгору. Хоча дівчина була і доволі висока, однак розміри тіла хлопаки-охоронця навівали думки про те, що якась його бабка чи прабабка загуляла свого часу із казковим велетнем, що мав нещастя ожити у цьому світі. Вайро надто хвилювалася, аби уявити собі як це все могло відбуватися (з анатомічно-фізіологічої точки зору), однак за якусь годинку такі думки відвідають її голову, подарувавши пару хвилин щирого внутрішнього сміху.
Охоронець кинув на неї зневажливий погляд і навіть не зрушив з місця. Його дебела фігура закривала вхід, тож Вайро довелося здобутися на кілька слів.
- Послухайте, е-е-е... Тут мені пан Шинкар з “Синьої” дав цю адресу... Запросив на роботу...
Охоронець, зрештою, зважив на це белькотіння, зміряв Вайро зневажливим поглядом, потім повільно розвернувся та просунув голову у проєм дверей.
- Торнасія! Торнасія! Новенька тут!
За мить перед оторопілою та змерзлою Вайро постала маленька худа жіночка із завитим у високу кучму білим волоссям. На ній було коротеньке плаття червоного кольору, оздоблене золотистою вишивкою, стрункі ноги здавалися ще довшими через високий лакований чорний каблук. Вік цієї пані видавала хіба що шия, схожа на пересушене болото, з потрісканою пожмаканою обвислою шкірою.
Торнасія посміхнулася, і з-під напомаджених губ визирнули хижі, пожовклі від нікотину зубки.
- Дівчинко моя, нещасна ти! Прийшла-таки? А мені старий шельма Ноно казав, що тебе запросив до нас. Інколи прийде дівка – така нещасна, що плакати хочеться. А потім так себе проявить, стане улюбленицею публіки! Так що я смаку нашого Ноно-шинкаря довіряю.
Вайро кволо посміхнулася. Не встигла вона і слово сказати, як Торнасія цупко вчепилася у її зап’ястя та потягла за собою в обхід будинку, завела у тісні бокові дверцята, а звідти, по крутих сходах, у підсобні приміщення.
Пройшовши темним неосвітленим коридором, Торнасія завела Вайро у маленьку захламлену кімнатку, із зіпрілим повітрям, просякнутим запахом парфумів та пилу.
У кімнатці стояло ліжко, завалене всілякими нарядами, стіл із різними косметичними причандаллями, велике дзеркало, освітлене яскравими свічками, та кілька стільців, завалених барвистим шматтям. Напроти вхідних дверей виднілися ще одні дверцята, тож кімната, як не дивно, виявилася прохідною.
- Сідай! – махнула рукою у напрямку ліжка Торнасія. – Треба поговорити.
Жінка пройшлася кімнатою, вихиляючи стегнами та тримаючи підборіддя неприродно високо. Її очі блищали, випещені руки хутко скинули мотлох зі стільця. Граціозним рухом дама опустилася на очищене місце, закинувши ногу на ногу. Вайро сором’язливо примостилася скраю ліжка.
- Перш за все, - сказала Торнасія, довірливо вдивляючись Вайро у очі, - я хочу знати, що ти прийшла сюди добровільно, і що робота тут не принесе тобі внутрішнього дискомфорту... Скажи мені, чого ти прийшла взагалі, дівчинко?
- Мені гроші потрібні... – зізналася Вайро. – Я сумніваюся, що у своїх господарів, у яких доглядаю за дитиною, я багато зароблю...
- А у кого ти служиш?
- Рефінедж та Сорр Чивеніся...
- А, знаю! – дама махнула рукою та хмикнула, - Та красуня ще та істеричка. Чоловік у неї – мужик нормальний, ще до заміжжя частенько у мене бував. Та вона його до стінки прижала, ой-йо! Зате мене, по старій дружбі, Сорр рекламує своїм хлопчикам-підлеглим. Частенько сюди бігають, хм.
Торнасія пильно вдивлялася у риси Вайриного обличчя, підборіддя жінки коротко посмикувалося, - вочевидь, Торнасія мала якусь болячку нервів.
- А як тут платять?.. – тихо запитала Вайро.
- Добре платять. П’ятдесят на п’ятдесят. Окрім того, я хочу зробити тебе танцівницею. Ти ще не готова працювати на повну. А так будеш сама вибирати, кого обслуговувати. Якщо хотітимеш. На вибір, або якщо багато платитиме...
Вайро сиділа і морщилася. Ідея працювати у “будинку відпочинку” їй вже не здавалася геніальною.
- Не хвилюйся, ти у будь-який момент можеш піти... – відгукнулася на її думки Торнасія.
Жінка помовчала, згодом повернулася до Вайро.
- Треба тобі образ придумати. Що ти умієш?
- Нічого... – зізналася дівчина. – Все, що я умію добре, тут не знадобиться.
- Ну наприклад?
- Я фехтую... і співаю... і все.
- Хм... - Торнасія посміхнулася. – Те що треба! Зараз я тобою займуся. Підеш он в ті двері, - жінка вказала на протилежні дверцята, - там приймеш ванну. Потім повертайся сюди, я допоможу тобі. Буде у тебе сьогодні дебют.
- Сьогодні?!
- А чого відкладати?..
Після того, як Вайро вдруге за день пополоскалася у духмяній теплій ванні, їй стало по-справжньому добре. Вона вибралася, натягнула на вологе тіло коричневе плаття, та повернулася до кімнати.
Там на неї вже чекала задоволена Торнасія. З торжествуючим виглядом пані вручила дівчині меч... Вайро кинулася до нього, мов до купи неземних багатств, однак за мить спохмурніла. Меч був бутафорським, із поганої не заточеної сталі, з пошло прикрашеною позолоченими візерунками рукояткою, гардою та наверхів’ям. Саме лезо кріпилося до рукоятки хлипко, неприємно бряжчало при замахові, і ходило туди-сюди. Меч був прямим, не таким, до якого звикла Вайро, і занадто легким. Дівчина стискала меч у руці і кривилася.
Торнасія усміхнулася.
- Вираз твого обличчя від перспективи ублажати клієнтів був менш кислий, ніж зараз, коли ти побачила цю іграшку.
- Я думала, це справжній.
- Ні.. Що ти, що ти... Ось, тю, та зніми ти це страхіття! – і жіночка зневажливо смикнула Вайро за плаття.
Дівчина швиденько роздягнулася, і Торнасія рухом руки спинила її. Оглянула фігуру.
- Ідеально для того образу... що я хочу. Так тебе навряд чи оцінили б, однак якщо тебе правильно подати... Будеш дівчиною-воїном. Недоступною, нестримною, грізною. Але, водночас, дитинною та страшенно сексуальною.
- Це не зовсім сумісно... – заперечила Вайро, скептично оглядаючи свій меч.
- У тому-то і полягає мистецтво таких жінок, як ми! Сумістити несумісне! – Торнасія протягнула Вайро якесь вбрання із чорної шкіри.
То виявилася коротенька спідничка із рваним краєм, що ледь прикривала те, що їй необхідно було прикривати. У комплекті до спіднички ішов ліф, трохи завеликий як для Вариних форм, однак Торнасія туго затягнула його у дівчини за спині, тож він вимушено зменшився. Після таких нехитрих маніпуляцій із елементами одежі, Торнасія натхненно взялася начіпляти на Вайро срібні прикраси, розчісувати волосся, паралельно підрівнюючи невеличкими блискучими ножицями неслухняні пасма, втирати їй за вуха витяжки з іланг-ілангу та розважати милою балаканиною. Вайро посміхалася і з подивом відмітила, що її настрій піднявся. Ця Торнасія, “пропаща” жінка, що вже не одне десятиліття продавала своє тіло за гроші, була їй куди миліша за істеричну стерву Рефінедж. Освічену письменницю. Зрештою, та освіта не робила Рефінедж менш вузьколобою.
Коли “патрання” припинилося, Торнасія з хвилину милувалася зробленою роботою. На очі своїй новенькій дівчині вона наклала темні тіні, придавши обличчю хижого та дикого виразу.
- Яка у тебе ніжна та красива шкіра, дівчинко моя! Я тобі по-доброму заздрю... – Торнасія погладила Вайрину щічку і усміхнулася, - Ти можеш обходитися без косметики – розумні мужчини це люблять, запам’ятай. Дурні кидаються на ряджених ляльок, типу мене, хо-хо! А розумні цінують природність...
Вайро відірвала погляд від свого відображення у дзеркалі.
- Не думаю, що розумні чоловіки тут часті гості...
Торнасія обурено насупилася.
- Хто тобі таке сказав?! Навпаки, дурні мужчини хутенько знаходять собі ще дурніших жіночок, яким від цього життя нічого не треба. А ось розумним важче. А воно ж хочеться... аби тіло відпочило... Хм.
Торнасія підвелася та взяла Вайро за руку, поклавши другу свою долоню зверху Вариної та ніжно погладжуючи її шкіру.
- Ходімо, я представлю тебе, як тільки ти скажеш, що готова. А цей меч... Ти грайся з ним, неначе з живчиком, пести його... Ну і махай періодично так, як умієш... Ноно сказав, що у тебе вже були чоловіки.
- А звідки Ноно про те знав? – обурено запитала Вайро, і щоки її спалахнули.
- У нього нюх, дівчинко моя. Є такі чоловіки, є...



Зала була багато убрана, затишна та яскраво освітлена. Звичної для таких закладів завіси диму не було – у залі клієнтів ввічливо просили не палити, а якщо їм дуже закортить, то виходити у спеціальне приміщення. Однак у величезній кімнаті, заставленій столиками, диванами і гарно оздобленою сценою, було від чого очманіти. На невисоких столиках під стінами тоненькими цівками диму розтрачували свої пахощі ароматичні палки. Серед того всього стояли вазочки з ефірними маслами, від чого повітря робилося в’язким та дурманило мозок. З пахощами у залі явно перестаралися.
Було людно. Відвідувачі їли фрукти та пили вишукане вино, у більшості на колінах сиділи дівчата, жінки та гарно збережені бабусі із блискучими очима та пишними тілами. Поодаль, у тіні, сиділи музики та про щось весело перемовлялися, жуючи та забувши про музику.
Крутячи стегнами, ступаючи в одну лінію та примруживши підведені чорним вугіллям очі, на сцену вийшла Торнасія. В руці вона тримала келих з терпким червоним вином, озиралася по боках, перекидаючись фразочками із завсігдаями, посміхалася та вишукано жестикулювала. Зрештою, їй вдалося дійти до краю сцени, вона передала келих якомусь чоловікові знизу, дозволивши йому поцілувати їй руку, та двічі плеснула в долоні. Відвідувачі неохоче змовкли, дівчата досміяли свої смішки і також принишкли, любовно поглядаючи хто на свого клієнта, хто на свою пані.
- Я вас вітаю, любі мої! Сьогодні чудовий вечір, чи не так?
Залою пройшлася хвиля ствердного гулу.
- Ось нещодавно хтось з вас жалівся на те, що нашому закладу не вистачає екзотики...
Чоловіки знову загули.
- Так ось. Сьогодні я представлю вам одну молоду...зовсім молоду! ...особу. Це суще дитя, але скільки в ній дикості, сили, нескореності! Розкривайте свої кишені, не шкодуйте грошей для тієї, котра не схожа ні на кого! Вітайте нашу дику Кицьку!
Музики, мов по команді, натхненно заграли якусь відірвану мелодію. Вайро стояла за сценою і тремтіла. Торнасія влетіла до неї, сміючись.
- Не бійся, йди, вони чекають тебе!
- Може я хоч вина вип’ю? Для сміливості? – проскімлила Вайро, з жахом визираючи за лаштунки.
- Ні, дівчинко, вино позбавить тебе координації. Ліпше ось... – Торнасія засунула руку в декольте та витягла звідти крихітний скляний слоїк, - Випий це... Можеш навіть усе.
Вайро, не питаючи, що це, хутко випила вміст пляшечки. На смак воно було бридке та маслянисте. І ніяк не подіяло. Дівчина стояла на місці, однак невмолима Торнасія випхнула Вайро на яскраво освітлену сцену.
Вайро вилетіла за-а лаштунків так різко, що зашпорталася і впала б на землю, однак вчасно підставила руки, перекинулася через плече та стала на рівні ноги, виставивши меча вперед. Красиво укладена зачіска збилася та розтріпалася, пасма упали їй на очі. Зал зааплодував. Вайро посміхнулася. Лукаво, з-під лоба, вона дивилася на публіку...
Музики грали ламану музику, безшабашну та божевільну. Дівчина відкинула голову та дико засміялася. А потім, підбурювана шаленим ритмом, вона затанцювала. Ламано, різко, падаючи на землю, зриваючись на ноги. Її волосся сплуталося, щоки торкнув нездоровий рум’янець. Часом Вайро підіймалася та виписувала мечем у повітрі неймовірні паси, уявляючи, що перед нею стоїть противник. Часом альварка ніжно стискала меч у гнучких м’яких руках, торкалася його наверхів’я язиком, ніжно проводила по рукоятці. Зал аплодував. Чоловіки кричали їй щось, що губилося у звуках гучної музики. Дівчині подобалося це. Ще годину назад вона була забута усіма, всі двері були перед нею зачинені, її штовхали, ображали, зневажали. А зараз кілька десятків відвідувачів – незалежно від рангу, віку, соціального положення – хотіли її, вихваляли її, називали королевою.
Краєчком думки Вайро зважила, що свою справу зіграли не лише її амбіції та самозакоханість. Зілля Торнасії збудило у Вайро дивний вогонь, млість, щемливу хвилю, що теплом підіймалася від низу живота та розливалася по усьому тілу.
Дівчина бачила, як до неї тягнулися руки з грошима, як хтось запихає їй у спідницю нагріті пітними долонями монети. Музики грали тихіше, і Вайро могла розрізнити, хто і що їй каже.
- Кішко, Кішко, ходи до мене... – мугикало щось п’яне, з пітним обличчям та слинявими губами.
- Не торкайся мене! – шикнула на нього Вайро, висмикнувши ногу із товстих вологих пальців.
Дядечко із чималим гаманцем багатозначно потряс ним у повітрі. Вайро скривилася та відвернулася. Вона зіскочила зі сцени, розгубивши частину монет, однак не опустилася до того, аби їх збирати. Увертаючись від похітливих рук, дівчина пройшла вглиб зали та сіла на вільного стільця біля чоловіка із довгими темними косами та короткою бородою, захованого у чи не єдиній на всю залу тіні. Поважно Вайро висипала зароблені гроші та переклала їх у шкіряну калитку, прив’язану до пояса.
Відвідувачі все ще кликали її, однак музики грали іншу музику, і на сцені танцювала інша дівчина.
Чоловік примружив очі і уважно глянув на Вайро.
- Дівчино-кицько, а ти читаєш мої думки. Я хотів, аби ти підійшла сюди.
- Справді? – неуважно перепитала Вайро.
- Повір.
Дівчина підняла очі та оглянула чоловіка. Йому було років під тридцять, чорна чуприна ховала за сіткою волосся праве око. Але інше привертало увагу. Через усе обличчя, від лівої вилиці через губи і до підборіддя тягнувся потворний шрам, ще свіжий, ніби насичено-рожева тріщина. Вайро не змогла приховати свої емоції від побаченого і здригнулася. Шрам був тонкий, ніби ниткою стягував шкіру. Якби не він, то чоловік був би красивим, дуже красивим. А його риси щось віддалено нагадували Вайро.
Чоловік підсунувся ближче, і Вайро хутко перевела погляд, уникаючи того шраму.
- І де вся твоя дикість поділася?
- Всю свою справжню дикість і волелюбство доводиться ховати у ту ж скриньку, що і гордість. Дуже глибоко ось тут, - сказала Вайро та стукнула себе у груди, - Коли припече, то стаєш бездоганним актором.
- Це так, це так, - чоловік відкинувся на спинку стільця і втопив свій погляд у Вайриних очах. Та нервувалася та сковзала поглядом по столу, стінах, одежі.
- То що? – Знову заговорив чоловік. – Хто твій обранець сьогодні? Кому подаруєш ніч? Вірніше, продаси?..
Дівчина хижо глянула на чоловіка.
- Нікому. Я достатньо заробила.
- Доведеться. Бо твоя пані буде тебе гризти, що ти при такому успіхові мало прибутку принесла. Ось дивись... – чоловік трохи розвернувся у бік зали, - глянь, які слюнтяї. Сьогодні тобі не пощастило, контингент ще той. Інші дні тут гарні люди бувають, а зараз і зупинитися нема на чому.
- Я про це і кажу... – буркнула Вайро, затягнула шнурівку на калитці та поправила зачіску, - Тому я і піду спати. У мене завтра робота.
Вайро піднялася, однак чоловік окликнув її знову.
- Стривай... Почекай. Лишись зі мною. Я щедро заплачу, ти ні про що не пошкодуєш. А на моє спотворене обличчя можеш не дивитися. Буде темно!.. – чоловік хижо осміхнувся.
Дівчина зам’ялася та розгублено глянула на чоловіка.
- Та ні певно, я піду.
- Лишайся, - з натиском сказав він, і ті слова мали таку магнетичну силу, що дівчина знову сіла на місце.
- Зараз ти скажеш Торнасії, щоб вона дала нам кімнатку.
Вайро не розуміючи сама себе кивнула, піднялася та пішла повз залу нагору, до кімнат, де шастала Торнасія. За дівчиною йшов чоловік.
Торнасії не потрібно було нічого казати, вона все знала та все розуміла. Усміхнувшись до Вайро, жінка відкрила перед нею двері до темної кімнатки та простягнула підсвічник з трьома мерехтливими свічками. Прошмигнувши у середину, Вайро зупинилася посеред кімнати. Не зважаючи на всілякі фантазії стосовно внутрішньої оздоби подібних закладів, кімната виявилася чистою та затишною, а замість ліжка долі лежав величезний матрац, засланий м’яким чорним покривалом. Від каміну йшло тепло і приємне світло, і Вайро одразу, не обертаючись до свого супутника, опустилася перед каміном навпочіпки та підкинула у вогонь кілька полінець.
Чоловік мовчав.
Дія зілля, яке Вайро пила напередодні, вже пройшла. Дівчині не хотілося нічого, їй було страшно і била мілька дрож. Страшно їй було не перед процесом – вона боялася саме похмурого чоловіка, що стояв позаду. Боялася, і не могла зрозуміти, як дозволила вмовити себе на таке...
Чоловік пройшовся кімнатою, оглядаючи її скромне начиння. На низенькому столику стояла карафа з вином і дві глиняні чарки. Чоловік мовчки налив вина. Тепер Вайро стежила за кожним його рухом, тож коли він перевів тяжкий погляд, у якому відбивався блиск полум’я, на неї, вона не встигла відвести очей. У фантазії дівчини цей чоловік був схожий на демона, страшного, потворного, але прекрасного водночас. Він лякав, відштовхував, однак поруч зі страхом Вайро відчувала, як сильно її до нього тягне. Тягне до його образу.
Дівчина мовчки прийняла келих з вином і пригубила червону рідину. Надто солодке та надто міцне. Вайро чекала і не знала, хто має починати. Все мало би бути природно, однак якщо її купили, то про яку природність мова?
- Розслабся, Кицько, - сказав чоловік, обійшов її ззаду та поклав руки їй на плечі.
Вайро здригнулася. Серце її калатало шалено, тож вона хутенько відпила вина, аби хоч трішки розслабитися та забутись.
- Дозволиш? – запитав чоловік, та поклав їй на очі м’якого шарфа.
Вайро вирішила, що не має права заперечувати, тому лише стенала плечима. Чоловік зав’язав їй очі і поклав біля каміну. Повільно розв’язав усі її шнурівки та петельки, стягнув спершу спідничку, потім ліф. Вайро лежала абсолютно безпомічна і диханням намагалася зупинити тремтіння. Злилася, боялася. Однак теплі руки чоловіка були настільки ніжними та обережними, торкалися м’яко, шовковисто, і дівчина подумки почала чіплятися за цей дотик, він вів її, підбадьорював, заспокоював.
Холодна рідина полилася по грудях, животу, по ногах та нижче. Чоловік повільно злизував солодке вино з чистої запашної шкіри, волосся лоскотало Вайро обличчя, плечі. Зрештою тіло її стало піддатливим, чутливим, і Вайро забулася про те, де вона, і хто вона. Чоловік робив усе так уміло, що дівчина могла стовідсотково йому довіритися, і відпустити будь-які думки, пливучи виключно за відчуттями тіла.


Голова їй була важка.
Вайро підійшла до невеликого мутного люстерка та подивилася на себе у дзеркало. Волосся скуйовджене, лице зелене, синці під очима.
- Гидко глянути на тебе, - пробурчала дівчина і неохоче вдягнула нижню сорочку та робочу сукню.
Прошмигнувши до вітальні, Вайро з полегшенням відмітила, що прокинулася вона, все ж, першою. Дівчина юркнула на кухню та натхненно загрюкотіла каструлями – аби всі знали, із яким запалом вона готує молодому сімейству сніданок. Вайро розвела вогонь, замісила тісто на млинці з ягодами та поставила розігріватися сковорідку.
Ранок був хмарним, але враз розвиднілося. Вайро відчувала бадьорість, однак ця легкість та свіжість триватиметься ще кілька годин, а далі, - Вайро це знала, - її почне хилити в сон, і так до вечора...

Дівчина розривалася між двох робіт – офіційної та неофіційної. На щастя, офіційна давала інколи змогу поспати, особливо коли Рефінедж закопувалася у своїх трудах, а Сорр вирушав на роботу.
Маленька Сусо стала тією істотою, яка перемінила ставлення Вайро до дітей. Вайро, чесно кажучи, майже ніколи з ними не стикалася. З часу втечі з Келькії діти зустрічалися їй лише здалеку, а у Келькії... У Келькії Вайро чудово пам’ятала себе, та ще з кілька десятків малолітніх горлопанів.
Однак Сусо вродилася святою дитиною. Яка, хоч і комизилася та інколи аж надто загравалася, однак не була егоїстичною та балуваною. Вайро премило з нею спілкувалася, гралася та навчала, а інколи садила Сусо за малювання і засипала. Сусо звикла, що няня спить в обід, і сприймала це як належне.
Альварці вже добряче набридло працювати при господі Рефінедж та Сорра, адже ця робота вбивала одноманітністю, отупляла і тримала у чотирьох стінах. Якби не Сусо, то Вайро давно б вже збожеволіла. Про події у зовнішньому світі вона дізнавалася від Сорра, який інколи розповідав про свої справи дружині, однак Рефінедж завжди слухала впіввуха, незадоволено підібгавши губи.
Вайро не дозволялося сидіти у їдальні разом з господарями, тому вона причаювалася за дверима у сусідній кімнаті. Її голову вже давно відвідувала думка, що пора вирушати геть із цього дому - тим паче, що грошей дівчина зібрала достатньо, - однак того вечора її рішення остаточно окріпло.
- Начальство дало наказ – приєднатися до союзних військ. За два дні вирушаємо в похід, - похмуро сказав Сорр, коли невисока та спритна Рефінедж зайшла до кімнати.
Жінка на мить остовпіла, струснула головою і зі скрутою глянула на Сорра.
- Як? Ви ж мали виступати за Гарону! А таки йдете за Союз?
- Так, сонце, йдемо. За Валофукос. Це прикро – мені більш імпонує Гарона і подібні їй, однак начальство...
- Сподіваюся, це не небезпечно...
- Рефінедж, ти дивна. Це ж війна.
- А наша донька?
- Люба, не хочу повертатися до цієї розмови. Я воєнний, і ти знала, за кого виходила заміж. Це наш хліб – не забувай.
Вайро прихилилася до щілинки у дверях, задумливо побовтуючи жовтки для омлету.
- Зараз Валофукос впевнено утримує лідируючі позиції.
- Ти поведеш своїх?
- Оголошено про набір добровольців. Чесно кажучи, я проти. Про що раніше думали? Яким чином вони пройдуть хоча б початкову підготовку? Невідомо. Однак бажаючих море, всі знають, що війна – золота жила. Особливо для найманця.
- Ага, і смерть, - зітхнула Рефінедж. Вона любила Сорра і воліла б бачити його вдома, а не на полі битви. Однак, вихована у старих традиціях, чесно виконувала свою роль: жінки-страдниці, яка тужитиме під віконцем за своїм судженим.
Вайро почула порух у їдальні та відійшла від дверей, збовтуючи віничком світло-жовту масу. Валофукос перемагає, хто б подумав! А вона досі тут. Альварка люто гримнула сама на себе і мало не заплакала від злості. Адже ще з тиждень тому вона могла б за ті гроші, що в неї були, пристати до якогось каравану та вирушити геть із триклятої Торканії. Так ні! Їй хотілося ще і ще, аби не просто доїхати, а доїхати весело, тепло, сито і без проблем.
А тепер... Валофукос перемагає.
А вона зрадниця. Зрадниця, бо поки Альварія схрещує мечі із ворогом, Вайро сидить у потворному платтячку та смажить яйця з цибулею!
“Завтра вирушу воювати”, вирішила Вайро.

Коли на місто спустилася ніч, дівчина востаннє пішла до “Келиха” – попрощатися. Її рішення було незламним, і вона без вагань прошмигнула до душних приміщень.
Вайро навіть не перевдягалася. Сьогодні на ній було не її стандартне робоче плаття, а легка туніка із цупкої бавовни, штани і високі чоботи, обв’язані на халявах шкіряними шнурівками.
Дівчата з “обслуговуючого персоналу” повернули вслід за Вайро голову та захихотіли. Дівчина зупинилася та різко обернулась.
- Орйав тут? – запитала вона.
“Працівниці” засміялися знову.
- Ви з ним уже одне ціле – він приходить якраз тоді, коли з’являєшся ти. Сидить, чекає на твій вихід...
Дівчата чудово розуміли, кого Вайро мала на увазі. Дивний пан, який “замовив” послуги Вайро у першу ніч її роботи у “Будинку відпочинку”, відтоді приходив до закладу якраз на її зміну і неодмінно обирав її. На всю ніч.
Чоловік назвався як пан Орйав. Торнасія та її дівчата були переконані, що дивний чоловік із потворним шрамом просто закохався у Вайро, тож не може без неї обійтися. Вони із жахом думали про те, скільки грошей прогуляв шановний пан. Однак той жах був змішаний із радістю. Особливо у Торнасії.
Вайро не заперечувала ніяких здогадок з боку “колег”, однак сама знала, що це не правда. Пан Орйав перетворив спілкування із Вайро на немилосердний стьоб та насмішки в її адресу, навіть псевдо собі обрав у тому ж “ключі” – прочитавши задом на перед ім’я “Вайро”.
Дівчина не розуміла, що пану від неї потрібно. Він сміявся з неї, тицяв у її недоліки та вади, інколи знущання доходили до того, що дівчина заливалася сльозами. Саме плакала – і це її бісило. Зазвичай у подібних ситуаціях Вайро лютувала. Однак у випадку з Орйавом увесь її характер кудись зникав, уступивши місце плаксивій ображеній дівчинці. Навіть коли Вайро була у гарному гуморі, її поведінка при Орйаві була нетиповою: вона стрибала, говорила дурниці, або просто замикалася у собі. Такий стан Вайро називала на келькійському молодіжному арго – трасосо. Трасосо насправді був прозорим музичним інструментом-калатушкою зі скла, із засипаними всередину кольоровими насіннями. Якщо трасосо покалатати – виходив цікавий звук. А барвисті насіннячка у прозорій бульбі виглядали просто чудово.
Приблизно те саме відчувала Вайро. Такою собі прозорою бульбою із виром емоцій, почуттів та поведінок, які лякали інколи саму її.
Однак Вайро знову і знову приставала на пропозицію Орйава “надати послуги”. Він був умілим і робив їй приємно, від нього гарно пахло, волосся було м’яким та духмяним. Орйава ніколи не дозволяв собі хапнути лишнього алкоголю, а якщо і пив, то не більше склянки самого дорогого вина. Він був вихованим та розумним, а що саме головне – Вайро знала, що він нічого з нею не зробить. Бо наслухавшись від коліжанок жахливих історій про їхніх клієнтів, Вайро вирішила нічого подібного не пробувати.
Вайро зумисне уникала Торнасії – ніяких розмов їй не хотілося. Вона прошмигнула у зал та спрямувала керунок до улюбленого столика її постійного клієнта. Вайро боялася та ненавиділа Орйава, однак її до нього нестримно притягувало. Тож Вайро не могла піти не попрощавшись.
Він привітав її ще здалеку легким кивком голови та лукавою посмішкою. Вайро зупинилася перед ним і відчула себе нещасним мацюпством. Чоловік схилив голову та гляну їй прямо у вічі – Вайро здригнулася.
- Ти змінила імідж? – запитав Орйава, кивнувши на альваркину обновку.
- Ні. Я просто... Просто завтра вирушаю з цього міста.
- Он як?
- Так.
- І куди?..
Шум у залі був неймовірним, тому Вайро доводилося переходити мало не на крик.
- На війну.
- На війну?
- Так!
Чоловік знизав плечима та відсьорбнув гарячого тарно, приготованого по особливому рецепту: зі шкірками цитрусу та молоком тратру.
- Ти сьогодні працюєш? – запитав він.
Вайро спантеличено скривилася. Вона думала, що Орйава хоч якось відреагує на її заяву. Однак він був таким, як завжди.
- Ти не хочеш більше виступати? – запитав він, підвівши погляд на дівчину, що все ще стояла перед ним.
Вайро кивнула.
- Я зараз домовлюся.
Чоловік встав і пішов до Торнасії, яка якраз поводила брівками перед клієнтами. Торнасія одразу радо привітала Орйаву, усміхнувшись своєю самою сяючою посмішкою. Вона вислухала його, кивнула, глянула у бік Вайро, прийняла мішечок з грошима та посміхнулася. Орйава повернувся до Вайро.
- Я оплатив твоїй господарці збитки за те, що ти не виступатимеш. Ходімо.
Вайро слухняно задріботіла слідом, намагаючись перекричати горлання п’яних відвідувачів та нестройні звуки музик.
- Але я не хочу сьогодні! Я вже не працюю! Чуєте?
- Вибач, золотце, але доведеться. Я вже заплатив.
Вайро хотіла зупинитися, однак не могла. Вона йшла слідом.
Пара піднялася у свою звичну кімнату, чоловік пропустив Вайро вперед та жестом звелів сісти на ліжку. Сам же опустився у старий, але зручний фотель, закинув ногу на ногу та пронизав дівчину поглядом.
- Значить, на війну.
- Так...
Чоловік зітхнув.
- Ти мене спантеличила, хоча по тобі видно, що від тебе чогось подібного можна очікувати.
- Я не розумію! – схвильовано чиркнула дівчина ногою по килиму. – Чого ви переймаєтеся? Ви стільки жовчі вилили на мене, я вам так усім не догоджала, тож тепер вам буде тільки легше. Знайдете собі іншу фаворитку!
Чоловік стенав плечима і байдуже глянув повз Вайро.
Дівчина досі досадувала. Він стільки раз з нею... Вони так тісно співпрацювали, і ось тепер він спокійно приймає те, що їхні шляхи розходяться. Хоча б в цей вечір приділив їй трохи уваги та тепла.
Вайро захотілося чимось зачепити Орйава, однак фантазія вперто не бажала працювати у цьому напрямку.
- А чого ви, власне, завжди хотіли мене? Навіщо? – запитала Вайро, примруживши очі. – Чи це така якась особлива фантазія? Чи що?
- Хм... Ти навряд чи колись увійдеш у мої фантазії... Тим паче, сексуальні.
Дівчина блимнула очима і зашарілася.
- Хочеш знати, навіщо ти мені? – запитав чоловік.
Вайро не відповіла.
- Я побачив у тобі деякий потенціал. Скажімо так.
- Потенціал до чого? – Вайро все ще злилася, однак слова Орйава починали їй лестити.
- Потенціал. На цьому хочу закінчити. Однак я подумав, що ти чудово б підійшла на роль моєї учениці. У тебе є запал, невичерпний запас сил, ти, будучи харизматичною, водночас сама дуже легко потрапляєш під вплив. Ти як віск, і поки ти ще мала, тобі треба надати форми.
Дівчина привідкрила рота від здивування. Нічого собі – цей страшний дядько хоче взяти її в учениці!
- Ти цікава дівчина. Життя тріпало тебе добряче, як я зрозумів з твоїх розповідей, однак ти змогла вийти із перепетій практично неушкодженою. Кажу практично, і саме це “практично” мене стурбувало. Я зумисне дбав, аби тебе не скалічив цей...- Орйав обвів очима кімнату, - ...бордель. Тому ти весь час була зі мною. Можна сказати, що ти не працювала тут. Ти просто зустрічалася з черговим коханцем.
Вайро піднялася і мовчки підійшла до заштореного вікна. “Божевілля”, подумала вона і зітхнула.
Орйав мовчав, ніби чекаючи на словесну відповідь.
- У мене вже є наставниця, - сказала Вайро.
- Правда?
- Так, вона... О. – Дівчина замовкла, аби не сказати зайвого про альварок.
- І чому ж тебе вчить наставниця?
Вайро вся наїжачилася, чекаючи нападок на Елас з боку Орйава. Однак, вочевидь, той поважав почуття учениці до учителя, тому не сказав жодного уїдливого слова.
- Фехтування... Та взагалі – життя. Але, чесно кажучи, я погана учениця. Скільки мені не товкмач, що та як, я все одно все зроблю по-своєму. Не те, що я не поважаю її учення... Я просто забуваюся. Постійно забуваюсь, а потім згадую, і розумію, яка я дурепа...
Вайро вмовкла, розізлившись через те, що почала виливати незнайомцю душу. Так-так, незнайомцеві. Адже вона навіть імені його не знала.
Орйав підійшов до Вайро ззаду і поклав м’яку теплу руку їй на карк, від чого по Вайриному тілу пробіг холодок та хвиля нервової дрожі. Доки його рука лежала там, Вайро не могла зронити жодного слова.
- Ти навіть не уявляєш, нявко, на що здатна. Ти навіть не знаєш, що тримаєш всередині себе. Ти розтрачуєш усі сили на бозна-що, хоча перед тобою може розгорнутися весь світ. Однак зараз ти сама остання плаксива мямля, у якій доросле тіло поєднується із абсолютно дитячим розумом. Я хочу тебе навчати, бо вважаю за знак те, що зустрів тебе саме у той вечір, коли вирішив знайти собі послідовницю. Я уявив собі дівча, і раптом побачив точнісінький відповідник, який хутко йшов у “Вечірній келих”. Я тебе вже не міг відпустити.
Дівчина викрутилася з рук Орйава і сіла на ліжку.
- Чому ви мене навчатимете?
- Побачиш. Давай на «ти».
- Ні, стривай. Не піде так! – вираз її очей набув рішучості та небезпечних іскринок. – Я йду на війну, чи ти забув? Записуюся добровольцем. Захищатиму своїх.
- Своїх – це кого?
- Е... Об’єднання.
- Гм, зрозуміло.
Чоловік підійшов до каміну та поворушив довгим металевим прутом головешки. Він мовчав та посміхався своїм думкам.
- Тоді я буду чекати на тебе після війни.
- Хо! Якщо мене не в’ють.
- Безумовно.
Очі альварки звузилися до тоненьких щілинок:
- А ви-то сам? Ви не підете воювати? Ви здоровий мужик, ваш меч – якщо він у вас є – міг би нищити ворога, у!
Орйав повернувся до Вайро. Відблиск багаття падав на його спотворене обличчя, змішуючи глибокі теплі барви полум’я із легким жовтуватим світлом свічок у кімнаті.
- У мене немає ворога.
- Як так?!
- Я в однаковій мірі люблю і тих, і тих.
- Як?! – Вайро обурено схопилася, потім знову сіла, а її очі перетворилися у щілиночки. – Тільки боягуз не стає на якусь сторону. Я навіть не розписую вам, які жорстокі та огидні валофукосці! Я просто дивуюся, як людина, яка...
- Стоп-стоп! – Орйав підняв руку, і дівчина примовкла, - Я розумію, до чого ти ведеш. Однак навіщо робити вибір та йти убивати, якщо можна зробити вибір та підтримувати мир?
- Хо! І який же ваш вибір?
- Мій вибір – Союз та Об’єднання.
- Так не буває.
- Буває. Я обрав хороших людей. Вони, як і скрізь, часто зашорені. Однак вони мріють, кохають. Інколи вони жорстокі. Інколи чинять підло. А інколи великодушно прощають. Я їх ненавиджу і люблю одночасно.
- Ну так ось! – Вигукнула Вайро, переконана, що мова йде про Об’єднання.
- Ти не зрозуміла. Люди і там, і там однакові. Просто різні правителі, різні політичні програми та напрямки.
- Але ж ме... менталітет також різний! Не кажіть мені нічого - я знаю. Я була у Валофукосі, там люди не такі, як..
- Як де? Здається мені, що ти не дуже їздила по своїх улюблених країнах, аби судити про тамтешніх людей.
Вайро похнюпилася.
- Так отож.
- Як ви мене знайдете? – тихо запитала вона.
- Якщо доля раз звела людей, то вона зведе їх ще раз.
- Я не вірю в долю! – пхикнула Вайро.
- Тому закони долі для тебе можуть і не діяти. А ти повір, гаразд?
- Ладно. – Дівчина осунулася, а запал зник з очей. – Треба відробляти те, за що ви заплатили...
- Нявко-кицько, заспокойся та йди собі... На війну.
Орйав різко розвернувся і вийшов, лишивши Вайро ловити залишки його запаху та відлуння кроків.


- Дівчинко моя, що це ти таке надумала? Хіба тобі у нас погано?.. – солодко запитала Торнасія, споруджуючи собі на голові чудернацьку високу зачіску. У губах вона затиснула приколки, тому голос її звучав трохи незвично.
- Не видумуй, золота. Клієнт пішов раніше, тож ти можеш вийти на сцену.
Вайро розгублено стояла перед великим дзеркалом та дивилася на зображення Торнасії.
- Пан Орйав оплатив мій сьогоднішній... невихід.
- Мало чого! – Торнасія різко обернулася та глянула Вайро у очі. – І що ще за байки, дівчинко, про війну?
- Іду, пані, від вас. Я вже достатньо заробила...
- Ображаєш... – зітхнула

- Гей! Всі готові?
Довгими рядами вишикувалося альварське військо верхи на різнобарвних ібулогах. Жінки оголили клинки мечів і підставили промінню світанкового сонця. Воїни були всі різні, але, водночас, дуже схожі. Легкий, начищений піском та протертий від ржавіння маслом, обладунок, шкіряна одежа, високі чоботи зі шпорами, туго зібране або коротко обрізане волосся. В перших рядах стояли списники і всі голови були повернені у бік головного шатра.
Спереду похмуро стояли Старійшини. Вони не поділяли молодецького шалу та бажання битв, ця війна була вже не перша, і смерть вони бачили не одну. Однак, на благословення Сонця мечі свої вони витягли також, бо досвід досвідом, а удача має бути завжди.
Врешті, з пташарень з’явилася Тенако у похідній одежі та навантаженому ібулозі. Клумаки звисали із двох боків птаха, і у них, як завжди, були всілякі причандалля для цілительства. Повіки Тенако припухли, а очі були червоними від поганого сну. Вона відкинула з очей прядку волосся та посміхнулася до своїх підлеглих, однак посмішка видавалася надто вимученою. Авжеж, Валофукос та Накан сплутали їм всі карти... Тепер все залежало не від хитрості, а від банальної сили.
Жилки на шиї Правительки набухли, а руки у чорних рукавичках нервово стискали повіддя. Це ж її ідея була, атож! Загнати Двоїстий Союз у пастку. Тільки чомусь ні вона, ні Об’єднання не оцінили сили ворожої розвідки. Хто б міг подумати, що на з’їзді будуть шпигуни? Інакше звідки б Союз дізнався про військову кампанію Об’єднання?
Валофукосу дивовижним чином вдалося перекинути значні війська на захід від Гарони, через Мальроном, і ударити по Гароні саме тоді, коли та не чекала. На щастя для союзної Гарони, її війська були свіжі та у повній бойовій готовності.
Скоріш за все, Союз сам допустив велику помилку. Або розвідка щось наплутала, або просто не вистачило витримки і захотілося вдарити першим на непідготовлену Гарону, однак валофукоські сили на межі Мальроному та Гарони здавалися не такими вже й сильними, як могли б. І доки Шаннос, Гарона і Ландотор з перевагою вели бої, Союз кинув через Торканію значні підкріплення. Союз знав про віроломство нібито нейтрального Мальроному, однак поступив не методом вогню та меча, а запропонував Артс’ї знову стати нейтральними, викинути з голови думки стосовно помочі Об’єднанню і не противитися проходу військ Союзу по своїй території. Зате всі залишаться цілими...
Артс’я, який взагалі не думав про можливість того, що війна зачепить його володіння, вирішив заховатися подалі і на все махнути рукою. Він не приймав послів і не вів ні з ким переговорів, однак коли Союз ступив на його землі, він не ворухнув навіть пальцем. Що ж, головне – зберегти свою державу, нехай навіть шляхом зради...
Очевидно, на цій новій війні сплуталися плани як Союзу, так і Об’єднання. Ніхто не давав ніяких прогнозів, ніхто не мав подальших ідей. Тенако мала вести своє численне військо на підмогу, у страшну рубку, і їй було соромно... Адже це вона була ініціатором початкового божевільного плану.
Топук виглядала вкрай зібрано, як і завжди перед походом. Їй тепер уже було байдуже, чому склалася така ситуація. Від неї вимагалося керувати цими сотнями тисяч жінок, і розважливих, і нестриманих, таких, що замисляться, і таких, що кинуться у саме пекло втративши голову.
На ній був легкий шолом навіть без забрала, вона мружилася на сонці та оглядала військо. Жінки вітали Тенако радісними вигуками, піднявши мечі над головами. Топук посміхнулася. Вона пам’ятала той перший раз, коли ось таке саме величезне військо вітало юну Санно. Вона ще не заслужила визнання, а меч її ще ніколи не розсікав плоть. Однак альвари мали неймовірне уміння свято вірити долі, яка дарували їм їхніх правителів.
Тенако під’їхала до старійшин та привіталася з кожною з них. Повітря наповнювалося скрипом сідел та збруї, форканням птахів і дзенькотом зброї. Люди хвилювалися, чекаючи наказу рушати. Навколо війська зібралися слабкі, у деяких на очах стояли сльози... Скільки вони віддали б, аби стояти у цих рівних рядах плече до плеча із коліжанками!
Правителька оглянула свій дім, величезну рівнину, оточену порослими старезним лісом горами. Військо мовчало, і у вранішній тиші до слуху долітав шелест водоспаду. Тенако витягла меча з піхов та підняла над головою, відбивши промінь сонця.
- Рушаймо!!!! – крикнула вона, і торкнула птаха шпорами. Ібулог змив ввись, а за ним, темною хмарою, злетіли сотні тисяч альварок.


Ліс тягнувся безкінечно довго, птахи, малопридатні для пішого переходу, втомлено трусили головами. Топук віддала наказ спішитися та перепочити до ночі, або під ковдрою темряви злетіти у повітря. Півдня на відпочинок.
Вартові оточили табір, пустивши своїх ібулогів.
Тенако хотіла заснути, однак сон вперто не підступав до неї. Вона хвилювалася. Інколи, з поривами вітру, жінці вчувався запах паленої плоті. Підклавши руку під голову, вона розглядала високе і дзвінко-прозоре осіннє небо крізь хаотичне мереживо гілля.
Альварки біля найближчого вогнища покурювали трубки, простягнувши ноги до вогню. Одна з них, біла та вицвіла жінка без брів та повік, вистругувала щось з дерева та годувала своїх подруг оповідками про похід, очолюваний колись Санно. Жінки поважно кивали, дівчата зачаровано прислухалися і вражено перепитували. Білявка, вочевидь, любила свою справу, і війна в її розповіді видавалася кумедною та захоплюючою. Іноді вона понижала голос на кілька тонів тихіше, і Тенако більше не могла розібрати слів, зате бачила, як загоралися червоним щічки молодих слухачок, а жінки більш старші задумливо усміхалися.
Поруч з Тенако сіла Ано, альварка, під чиїм керівництвом йшла сотня. Правителька раділа, що це не хтось зі старійшин вирішив її навістити, бо старійшин вона уникала, намагалася триматися особнячком або біля молоді.
Ано простягнула Тенако хліба та шмат сушеного м’яса.
- Вартові бурчать, - сказала Ано задумливо похитавши головою, - Мовляв, ми так сіли, що нас видно, мов на долоні. Мало не все наше військо. Хоч перед привалом мали б побачити з неба, видно нас чи нє..
Правителька дивилася на Ано. Тонкі губи, праву брову пронизує шрам, та і все лице посічене, спотворене. Дивний погляд – Ано ніколи не дивилася у вічі, завжди кудись далеко, вперто та впевнено.
- Все пішло не так, а? Люди звинувачують мене, правда ж, Ано?
Ано ніби чекала подібного запитання, бо відповіла моментально, без заминок.
- Ні, в цій ситуації винних немає. Це – єдиний шлях вирішити валофукоську напасть. Якби ми досі зважено обговорювали кожне слово плану, Валофукос напав би та розніс би нас ущент. Інколи найкращий спосіб – імпровізований. Принаймні, Союз не може прогнозувати наші дії.
Ано розстелила плащ та опустилася на холодну землю поруч з Тенако.
- Я думаю, тобі слід поспати. Нічний перехід довгий. А за дві ночі ми вже підійдемо до лінії фронту і струсимо з наших мечів іржу.
Тенако непевно кивнула та перевела погляд на небо.

Під ранок на обрії багрилася заграва. Альварки-керманичі зупинили війська. Судячи з усього, там починалася Війна.
Між рядами перешіптувалися, наростало хвилювання. Збудження вдарило Тенако у голову, сон миттю вивітрився, вона підлетіла до Топук.
- І що?
Жінка довго не відповідала, сконцентровано вглядаючись за горизонт.
- Треба, аби хтось розвідав обстановку. Це, скоріш за все, просто лишився подарунок від ворожих гостей. Вони були тут недавно. Та невідомо, куди двинулися далі. І якої чисельності їхні загони. Найкраще нам зараз – залягти. Я розпоряджуся, щоб вислали на розвідку.
Віддавши наказ, Тенако прослідкувала поглядом за двома постатями на прудких ібулогах, що чорними тінями майнули на фоні забарвленого гарячо-червоним неба.
Жінка опустилася навпочіпки біля свого птаха та нервово зломила тонку суху гілочку. Озирнувшись, Тенако побачила замість знайомих лиць лише ледь помітні обриси тьмяних фігур, розчинених у світанковій сірості.
Тенако напружено вдивлялася у напрямку поселення, і коли за якусь годину вже на світлому небі прослизнуло два птахи, вона ледь стрималася, аби не кинутися назустріч новинам.
Альварки-розвідниці хутко спішилися, підійшли до Тенако. Позаду одразу вималювалися постаті похмурих старійшин.
- Вони подалися на захід, - стривожено повідомила одна з альварок, нервово закладаючи пасмо волосся за вухо, - Дівоньки, що ж вони з селом зробили!
Друга дівчина збентежено кивала, її руки стискали рукоятку вигнутого меча.
- Усе, усе потрощено та випалено! Купа мертвих, скрізь пожежа. Якщо там і лишилися якісь люди, то вони, видать, утекли в ліси.
- Щось не схоже на почерк Валофукосу, - задумливо протягнула Топук, - просто так навіть вони не нищать.
- Може просто намагаються налякати нас, придушити войовничий дух? – перепитала друга розвідниця.
- Навряд, тут щось інше, - розвела руками Топук, - У будь-якому разі, ми тут не для того, щоби язиками чесати. Треба сідати верхи та мчати навздогін. Може пощастить ударити їм у тил, хто зна.
Тенако відв’язала витончений та оздоблений срібними візерунками ріжок, і коротко затрубила. Наче листя, що тихо падає восени погожої днини, зашелестів ліс навколо. Зовсім тихо, поміж деревами, зірвалося альварське воїнство та посунуло кудись на захід за старійшинами. Тенако на своєму красивому ібулозі їхала стремено в стремено із Топук, стривожена та збуджена водночас.
Топук кинула короткий погляд на Тенако, потім різко відвернула голову вбік.
- Не будемо виїздити з лісу. Максимально ховатимемося поміж його дерев. Ми так втратимо трохи часу, зате до ночі наздоженемо Союз.
- Як знаєш, я тобі цілком довіряю, - стенала плечима Тенако, - я у питаннях війни не дуже тямлю.
Топук змовчала, її думки навіть не відбилися на обвітреному суворому обличчі. Однак вона давно вважала Тенако непридатною до справи володарювання. Тенако була гарним політиком, справедливим правителем, їй червоним килим встелити б дорогу до якогось пишного Ландоторського престолу. Вона б вжилася на тому місці, правила б чесно та добре, а люди складали б легенди про її мудрість та доброту. Однак тут, на чолі у держави, що жила з війни, битв та смертей, Тенако була чужинкою.
Ось всі дорікають Елас. Гідна донька свого народу, старша донька Санно була абсолютно позбавлена почуття патріотизму. Саме тому Тенако і посіла місце своєї сестри. Однак Топук була впевнена, що навіть зараз “вітряна” мандрівниця Елас змогла б довести до ладу безліч справ. Бо Тенако... Тенако стала маріонеткою. Не раз і не два Топук помічала, як правителька ховається від Старійшин. Ховається, бо не має сили характеру приструнити усіх радників та мудреців. Тенако мала б правити Альварією, однак обов’язково з'являлася людина, котра правила Тенако. І навіть Топук, при всій своїй відданості покійній правительці Санно, і, звісно ж, її донькам, могла б почати крутити Тенако у своїх руках так, як було б то їй вигідно. Якби ж захотіла...
Альварки їхали тихо, і лише після обіду передові повернулися та повідомили, що крізь ліс побачили значні формування, очевидно резервні, ворожої армії.
- Резерв – то для нас! – почувся голос Ано, яку саму і не було видно за спинами зацікавлених жінок, - Ударимо по резерву, щоб вони і пискнути не встигли.
- Стривайте, - трусонула головою Тенако, - треба довідатися, де знаходяться і що поробляють передові загони Союзу.
- Наші дівчата вже полетіли, Правителько.
- Так, Осук.
Тенако кивнула до Старійшини, і спохмурніла. Буде бій. Кривавий. Ось вам і віщі сни Осук, і передчуття Лашу.
Погода раптом почала псуватися, і у промоклому повітрі здійнявся холодний пронизливий вітер. Осінь давно кинула під ноги пожовкле листя, а розм’якла земля згноїла його вологою своїх ранків. Тенако не рятував навіть теплий плащ, вітер все рівно добирався до кісток, і по тілу їй йшла гусяча шкірка.
Осук та Топук тихо радилися, інколи кидали погляди у бік Тенако. Однак Правительці не були цікаві їх стратегії, їй враз страшенно захотілося додому. Заради чого вони вбивають? Якби раптом Тенако зважилися сказати, що заради грошей, то одразу тисячі голосів засудили б її та знайшли б безліч аргументів, аби заперечити це твердження. Якби альварка сказала, що заради добра, то сама б заперечила собі. Вбивати заради добра? Це смішно. Їй був незрозумілий цей похід і ця війна. Однак, як казала Топук, у них не було інакшого виходу.
Під вечір повернулися задихані альварки, та відрапортували про те, що коїться західніше. Справді, йшли бої. Союз виступав проти війська з Шанноськими прапорами. Інших стягів розвідниці не помітили. Численність не така значна, як могла би бути, тисяч двадцять п’ять союзних військ проти тисяч вісімнадцяти шанноських.
Топук різко окинула усіх поглядом. Навіть без запрошення біля неї з’юрмилися старійшини, арнори та сотенники.
- Ми розіб’ємося на три частини. Одна частина, сама значна, вирушить на поміч Гароні. Друга – тисяч 25 – поїде на кордони з Торканією. Третя зараз ударить в тил резервним союзним військам, а потім прорветься на допомогу Шанносу. Зрозуміло?
Альварки напружено перекинулися між собою зауваженнями.
- Я поведу тих, хто поїде на поміч Гароні. З Торканійською підмогою лишиться Лашу Кавоу. Тенако – ти поведеш третю частину війська. Заперечень немає?
Тенако схилила голову. Авжеж, полководець з неї так собі, куди вже їй на основну частину. Вона все розуміла.
- Гаразд, тоді зараз розділимося. Темрява нам у поміч!

- Охох, проклянете ви ще той день, коли опинились у тому клятому торканійському болоті...
Бородань був не в дусі, понуро їхав на своєму льнурнові врівні з хурою, на якій вихворувалися Вайро та Колеф. Останні почувалися вже значно краще, Колеф навіть відчував, що міг би їхати верхи, однак ніхто не пропонував йому вилізти з фургону. Вайро ж перенесла лихоманку куди тяжче. Вона сиділа зелена, голова їй крутилася навіть коли вона просто підіймалася з лежанки, дівчина схудла і ослабла так, що її неможливо було впізнати.
- Що з нами буде, Проорпе? - поцікавилася Вайро, подавши слабкий голос.
- А кат вас знає, впали ви на мою голову! Ви не дурні, самі розцінюєте всю невигідність вашого становища. І вбити я вас не можу, бо власними руками з того світу підняв. То просто, певно, передам вищому керівництву. Не хочу брати на себе ніякої відповідальності!
Проорп якусь мить їхав мовчки, потім підігнав льнурна вперед. Колеф, що до того довго дивився на свої руки, очевидно, розмірковуючи над чимось, враз подумки зважився і окликнув бороданя.
- Мені потрібно з вами поговорити!
- Говори.
- Ні, наодинці...
Проорп похитнувся у сідлі, від’їхав трохи вперед, і покосився через плече на Колефа.
- До найближчого привалу я нічим тобі не зараджу в цьому плані.
- Це дуже важливо, - різко сказав Колеф, - Я запевняю вас!
Проорп пришпорив льнурна, а за мить вернувся ще з одним таким самим звіром, вуздечка якого була прив’язана до сідла Проорпа. Колеф без слів усе зрозумів, і на ходу переліз на звіра. Вони від’їхали від хури, Вайро лишилося тільки розглядати понурі осінні пейзажі навколо. Скоро дівчину зморив сон, а прокинулася вона від того, що хтось штурхав її.
Розплющивши очі, Вайро побачила бороданя. Він сидів у хурі, на ковдрі біля Вайро була вивалена купа лахміття. У відхиленому полотнищі, яке покривало хуру, виднівся Колеф верхи на льнурні.
- Одягни ось це, - звелів Проорп.
- Що сталося? – запитала Вайро, кинувши погляд на Колефа. Той мовчки підтвердив слова Проорпа.
Вайро витягнула з купи великуваті на неї старі брунатні штани, чорну сорочку та чорну куртку, явно більшу на кілька розмірів. Натягнувши все це на себе, Вайро старанно підкотила рукава куртки і штани на поясі. На жаль, паска на було, зате були чоботи. Не її, затоптані загоном у багно, а доволі симпатичні жіночі чобітки, що невідомо звідки тут взялися. Чобітки прийшлися впору, може, трохи великуваті, але загалом нічого так.
Проорп кивнув. А потім враз сухо сказав.
- А тепер вистрибуй з хури і забирайся на всі чотири сторони!
Дівчина вражено кліпнула очима і швидко похитала головою.
- Ні...Куди? Де ми? – потім глянула на Колефа, - А ти?
- Я лишаюся тут, - холодно сказав Колеф.
- Як?! А чому я не можу лишитися?
- Бо інакше ти помреш, - розвів руками бородань.
- А Колеф? – запитала Вайро.
- Зі мною все гаразд буде... Вайро, я тебе прошу, не пручайся. Біжи, ти сильна дівчинка, ти виживеш. У тебе буде шанс... Це загін Союзу, розумієш? Вони не лишать тебе живою.
Колеф глянув на бороданя і заговорив до нього по-наканські. Проорп кивнув, і смикнув Вайро за руку. Дівчина дивилася на Колефа і нічого не розуміла... Він говорив по-наканські! Проорп смикнув її за руку ще раз та скинув з хури на землю. Вайро покотилася, боляче забившись, і влетіла у кущі. Піднялася на коліна, потираючи ушиб. Вершники віддалялися, ніхто на неї навіть не обернувся. Починала боліти голова. Вайро відчула, що бік її промок (очевидно, втрапила у калюжу), однак очі все так само невідривно слідкували за загоном. Вона була безсила щось змінити.

Дівчина вже другий день брела лісом. Вночі вона так і не зімкнула повік, бо її пробирав собачий холод. Ще вчора Вайро зорієнтувалася на місцевості, і вирішила, що якщо йтиме на північ, то вийде до Торканії. Хоча б скерували її...
Вона думала про Колефа і знаходила єдине пояснення недавньому повороту подій. Скоріш за все, Колеф виконував ту саму функцію в школі, що й вона. Тільки працював він на Накан. Що ж, це пояснювало, чому він так і не відкрив, що саме вивчали “старші” на своїх заняттях, і через що втечу з Елітної школи її керівництво не могло спустити колишнім учням з рук. Атож! Вайро досі прокручувала перед очима ті моменти, коли вони з Колефом відлежувалися в канаві, а повз них мчали верхи на касинах люди зі Школи, відправлені на пошуки втікачів. Згадувала, як бігли вони щодуху, а погоня наступала їм на п’яти, тоді втікачі залізли на дерево і причаїлися в його густому гіллі, пропустивши переслідувачів вперед. Тоді вона справді боялася, бо не мала ні меча, ні вірного птаха.
Втомлено Вайро опустилася на землю, прихилившись спиною до розлогого дерева. Їсти хотілося страшенно, тож вона витягнула з кишені кислих райських яблучок і прийнялася гризти їх один по одному. Ліс був багатий на плоди, в ньому росло безліч грушок-гниличок, а коли Вайро натрапляла на озерце, то викопувала коріння осоки – воно було солодким і соковитим, хоча і віддавало мулятиною. Вайро не звикла бути сама, тож почала з собою розмовляти.
- Ну я виберуся, звісно ж виберусь! Цей ліс мусить десь закінчитися, почнуться поселення. Трясця, я ще після хвороби слабка, так би за день проходила б куди більше. Ай, падлюка Колеф! Добре, хоч живою оставив. А казав: торканієць я, торканієць! Такий самий, як я! У-уф...
Коли пройшло ще два дні, а ліс навіть не думав закінчуватися, Вайро почала помітно нервувати. Вона йшла вперед чисто автоматично, вночі перемерзала, не висипалася, потім під ранок забувалася у тривожному сні, знову вставала, знову йшла. І лише у хвилини відпочинку починала досадувати. Хотілося їсти, руки нервово тремтіли, від постійного холоду зводило суглоби, у голові нав’язливо крутилися дурні фрази.
Дівчині часом здавалося, що вона зовсім втратила людську подобу. Шкіра на її руках зашкарубла і потріскалась, лице обвітрилося, нижче живота боліло. Вайро відчувала, що вона брудна, агресивна, із звірячим виразом обличчя.
І ось якось вдень Вайро відчула запах диму, що пробився крізь пахощі прілого листя та мокрих гілок. Вайро побігла вперед, хоча то був не біг, а легкий підтюпець, і скоро побачила невисоку порослу мохом хатину та кілька господарчих будівель. Це все тулилося на галявині, двері в хату було відчинені, а на призьбі спав товстий кіт. Навколо хати хилили голівки пожовклі квіти багряних айстр, а за будинком тягнувся городець, на якому порпався господар. Щоправда, Вайро побачила лише господарів зад, однак той зад свідчив про немаленький зріст і силу власника.
Господині видно не було. В сараї фиркотів та трусив вухами обсмиканий касин, чий різкий запах був чутний навіть з того місця, де причаїлася Вайро. Дівчина гризла нігті і косилася на відкриті двері хати. Димар курив, тож, очевидно, топилася піч. Вайро вирішила запитати чоловіка, скільки їй ще йти до поселення. Він, певно, нагодує її.
Ні, не нагодує! Вайро сама до себе похитала головою. Вони всі жадібні, особливо такі самітники, як цей. Раптом дівчина відчула запах гарячої їжі і це скрутило їй голову. Ноги самі понесли її до хати, вона забігла всередину, і не пам’ятаючи себе, роззирнулася навколо. На столі стояв чорний закоптілий каган, прикритий полумиском. Вайро вхопила його – ще теплий.
Прижавши до грудей, вона драпанула геть, у зарості. Господар все так само порався на городі, а дівчина бігла і бігла. Полумисок злетів, і Вайро в ніс ударив запах пшоняної каші зі шкварками. Дівчина впала на землю і кинулася їсти, зачерпуючи кашу руками. Руки, куртка, штани і писок її перемазалися сажею. Однак вона на те не зважала. Втамувавши голод, Вайро враз зігнулася від сильного болю в животі. Заплакала. Якусь мить сиділа нерухомо, аж доки не відчула, що її зморює сон. Поставивши осторонь казана, воно нагребла навколо себе купу опалого листя, на коліна натягнула куртку і опустила голову на груди. Сон, що накотився на неї, був настілки сильним, що Вайро не тривожив ні осінній холодний вітер, ні волога земля.

Дівчина пробиралася лісом, орієнтуючись на свій нюх. Під ногами хлюпала вода, а звідкись так приємно пахло домом. Вайро ніяк не могла збагнути: якщо до поселень так далеко, то що тут роблять люди?.. Дівчина вирішила стримати своє безумство, зібратися з силами, з думками, підійти та поговорити із мешканцями лісу...
Невдовзі показалися порослі мохом будівлі. Від постійної вологи дерев’яні дахи протрухлявіли, хиткий паркан обрушився і лежав долі непривабливою купою темних дошок. Наскільки Вайро зрозуміла, жилою була лише одна продовгувата дерев’яна халупа, з димаря якої валив густий дим. На лавці сидів неголений чолов’яга у потріпаній стеганці і виточував щось з дерева. На двір з хижки вийшов інший дядько, приблизно такого ж віку що й перший, та вилив помиї. Покрехтів. З хати долинав гучний регіт ще кількох чоловічих голосів.
Вайро принишкла. Підходити до хати їй не хотілося, однак іншого виходу вона не мала. Тож переборовши себе, альварка рішуче вийшла на відкритий плац перед будівлями.
Чоловік підвів очі від своєї роботи і якусь мить зміряв її очима.
Вайро не довелося заговорювати першою. Чоловік сам гукнув непомірно голосно як для лісу.
- Шо ти за мара така?
Вайро здригнулася, і чомусь озирнулась, ніби запитання адресувалося не їй. Врешті вона заговорила, сама злякавшись від хрипоти свого голосу, який з болем виривався з горла.
- Скажіть, дядьку, як мені до міста вибратися?
Тим часом з халупи вибралися на світ інші мешканці. Окрім того дядька з помиями поруч стояло та реготалося двоє хлопців молодше, із жовтими зубами та багатоденною щетиною.
Замість відповіді чоловіки подарували дівчині ще більш гучний вибух сміху.
- Хо-хо! – Зрештою перервався дядько на лавці, - Як же ти сюди забрело таке, га? То всьо, шчитай ти тута навіка!
Молоді так заходилися сміхом, що аж били себе по ляжкам.
- Ти, Синій, лучче спитай, діваха вона чи хлоп?
- Шо, не бачиш, шо діваха? – гиркнув той, кого назвали Синім, і тицьну пальцем у Вайро, - Роззуй очі, Дитя!
- Та де бачу? Ні цицьки її, ні піськи ше не бачив. Гля! Плоске і худюшше, що твій хлоп недокормлений.
- Голос дівачий, - зауважив другий молодий, почухавши коротко підстрижену голову. Він вже пересміявся і виглядав зацікавленим.
І ось приблизно з цього моменту Вайро таки пожалкувала про те, що видала себе. І вирішила дременути геть. Озирнулася.
Синій помітив цей хуткий порух, відклав роботу і підвівся.
- Ти, бачу, тікать зібралася? Оце так, га?
Він простягнув до неї свої руки, і в цю мить Вайро зірвалася геть.
Однак не все вийшло так просто. Доки дівчина петляла поміж дерев, двоє молодих помчалися навперейми, легко перескочивши через повалений тин. Вайро з досадою відчувала свою слабкість, голова її крутилася, а ноги підкошувалися від нервування. Чолов’яга, котрий виливав помиї, тепер стояв на ґанку і жваво жестикулював, намагаючись спрямувати переслідувачів у вірне русло.
Опинившись в оточенні, Вайро зрозуміла, що їй не втекти. Краєчком ока вона побачила праворуч від себе довгу палицю, кинулася до неї і за мить тримала в руках. Синій зробив ривок, аби схопити її, і вона з усієї одурі лупанула дубцем по його голові. А дубець, зрадливо тріснувши, розламався. Був надто трухлявий...
Однак удар настільки розлютив Синього, що той загарчав, наче звір, і схопив Вайро за шкірки. Наче кошеня підняв її над землею, комір куртки болюче впився Вайро у шию, перекривши дихання. Вона пручалася та кашляла, але все даремно. Синій заніс її до хліва, де різко пахло касинською уриною, та кинув на купу сіна з гноєм. Сам же з риком накинувся на неї та всадив кілька смачних ляпасів.
- Сиди тута, щеня паршиве!!! Тікати, ге? Битися? Знать будеш, як таке творити, сучаро!
Синій вийшов із хліва, плюнувши через плече. Наче у тумані Вайро бачила перекошені від зацікавленості лиця двох молодиків, що намагалися розгледіти її через широкоплечу постать Синього. Синій же з грюкотом закрив за собою двері, а знадвору – Вайро добре це чула – клацнув засув. Хлів наповнила півтемрява і без доступу свіжого повітря сморід справді став неймовірним. Вайро утерла кров, що сочилася з розбитого носа та губи, і переповзла ближче до прив’язаного касина, від якого хоч і смерділо, однак йшло тепло. Звір напружився і фиркнув. Вайро погладила його закуйовджену шерсть і примостилася у куточку. У хліві не було навіть вікон. А двері були зроблені ой як гарно. Навряд чи їй вдалося б зараз вибратися з полону.
Дівчина просиділа закритою доволі довго, напевне, до ранку, доки двері не відчинилися, і чоловік, що виливав помиї, не приніс касинові сіна і дерті. Чоловік аж ніби гидливо покосився на Вайро, а потім кивнув у напрямку вулиці:
- Можеш вийти.
Вайро обережно, боком, вийшла надвір. Там одразу натикнулася на великого ржавого чана, біля якого стояв Синій та неприємно посміхався.
- Будемо тебе мити. Бо інакше у хату не пушшу! Роздівайся, хутко, давай! Повторювати не буду, - і, обернувшись до хати, голосно гукнув, - Хлопці! Дитя, Їжак! Тягніть воду!
З хати мов по команді вивалилося двоє молодиків, що тягли по відру води з якого йшла густа пара.
- Чого стоїш, мов нежива? – запитав Синій, глипнувши на Вайро.
Тим часом з хліва дядько вивів касина і запрягав його у хуру, все косячись у бік Вайро та посміхаючись.
Дівчину всю колотило, а перед очами стояв туман. У голові билося нав’язливе “що буде?”, руки тремтіли, а дихання збивалося.
- Так, хлопці, бачу потрібна допомога...
- Сама! – фиркнула Вайро, уявивши, як їхні брудні руки торкаються її.
Вона хутко зняла з себе одежу, лишившись тільки у спідньому, і без зайвих вагань ступила у ржаву балію, трусячись від осіннього холоду, що вже дихав зимою, навіть без згадок про літо.
- Лови! – гукнув Синій, кинувши їй кавалок коричневого мила та мочалку.
Їжак та Дитя, які, судячи з усього, перманентно перебували у гарному гуморі, давлячи либу від вуха до вуха та хвацько ухаючи, почали лити воду Вайро на голову. Дівчина спершу зіщулилася, чекаючи, що на неї виллється кип’яток, однак вода була просто дуже теплою, в самий раз для купання.
Дівчинка почувалася зажатою, однак все ж намилилася, потерла голову, тіло... Її били дрижаки стояти мокрою в той час, коли надворі так зимно, тож вона з натяком глянула на хлопців. Вони знову злили їй воду. Мило неприємно щипало очі, Вайро плювалася, однак все одно раділа теплу. Зрештою все скінчилося і Їжак жестом вказав їй на хату. Вайро все зрозуміла, і поспішила в дім.
А там... Там було так тепло! Піч розігрілася так, що здавалося, ніби зараз почервоніє від жару, навіть земляна підлога не холодила. Де-не-де долі валялися старі ряднини і стояли миски із засохлими залишками їжі. Це були лиш сіни, а далі хата виявилася куди просторнішою, ніж здавалася знадвору. У ній було дві кімнати, розділені засмальцьованою завіскою. Підлога у кімнатах була устелена зачовганими тонкими килимками грубої роботи, до печі першої кімнати були прироблені дерев’яні лежанки, у наступній кімнаті – Вайро не бачила, але здогадувалася – з якою одним боком також межувала піч, скоріш за все, було зроблено так само. Старий стіл заставлений мисками та відрами, масляні лампи на підвіконнях крихітних вікон і купа мотлоху посередині.
Їжак, хлопець із малоприємним аж синім від щетини обличчям, невисокий, але коренастий, заходився порпатися біля купи. За мить він витягнув довгу чоловічу сорочку, доволі линялу, але цілу. Невдоволено покосившись на Вайро, з якої стікала вода, він кинув їй сорочку. Дівчина впіймала та відвернулася, аби переодягтися. Їжак і не думав залишати її у спокої. Натомість він сів на лаву, збоку від Вайро, та, примружившись, мовчки спостерігав.
Дівчина все робила дуже швидко, від чого її руки заплутувалися у рукавах, а мокра одежина ніяк не хотіла зніматися. Їжак посміхався.
Вайро хотіла щось огризнутися до нього, однак вирішила не показувати ні йому, і нікому з його дружків, своєї злості та невдоволення. Махнувши про себе рукою, Вайро повністю скинула одежу і вдягнула суху сорочку.
- Іди поспи, як хош. Ти худюшша.
- Я їсти хочу... – сказала Вайро, і нав’язлива думка про їжу накрила її з головою.
- Буде тобі їсти...
Дівчина пройшлася по кімнаті, розглядаючи прибиті до стін погано оброблені мисливські трофеї.
- Я зможу звідси піти? – врешті зважилася запитати вона.
Їжак відхилився до стінки і посміхнувся із щирою дитячістю.
- Коли хош, тоді і йди. Якщо в самій сорочці не даси дуба. А якшо знаєш, шо замерзнеш, то сиди лучче у хаті. Будеш нам обід варити, прати і різні різності робити на продажу. Пойняла?
Вайро нічого не відповіла. Авжеж, вони забрали її одежу. І тепер вона не може нікуди піти. У цих краях не бувало лютої зими, однак навіть такої погоди, що зараз, достатньо для того, аби не вийти живою з лісу. Що саме цікаве, поселення мало би бути десь поруч, адже Вайро бачила ледь помітну ґрунтову дорогу, а касина запрягали у хуру. Тож якщо йти дорогою, то можна вийти до людей... Всі дороги кудись ідуть!

... На третій день повернувся Фірк, привізши навантажену провізією хуру. По ранках ліс вкривався памороззю, хоча вдень це розтавало, і під ногами знову ставало сльотаво.
Фірк поправляв свою хутряну облізлу шапку та відпускав сальні жарти стосовно якоїсь Люньки. Чоловіки вивантажували мішки з хури на землю, зливаючись із навколишнім світом моху та вологості у своїх брудних одежах.
Вайро відвернулася від вікна і знову прийнялася прошивати цупкою навощеною ниткою зимову куртку Синього. Вона знудилася страшенно за ці пару днів, їй хотілося на вулицю, хотілося рухатися, а не сидіти закритою у чотирьох стінах. Сили повернулися до неї, вона почувалася просто чудово, та ще й годували її тут дуже навіть непогано. Спала вона на полу разом із Дитям та Їжаком, їй було страшенно жарко, бо спала вона під самим боком пічки, однак висипатися могла зранку, бо ніхто її не будив та нікуди не гнав. Прокинувшись, вона одразу готувала сніданок на всіх та отримувала завдання на день. На цьому її спілкування із господарями закінчувалося.
Фірк увійшов до хати, з грюкотом скинувши брудні чоботи у сінях. У повітрі одразу завитав дух давно не праних онуч, а також дух тютюну та хорошого такого перегару. Фірк довго дивився на Вайро, аж доки не просяяв.
- Мала! Так ти ж таки дівчина! І пика у тебе нічого, правда що мняса нема, то нема. Мов у хлопаки. Ну то ніччо. Знайдеш когось із ооотакою кабакою, то він тебе із рочок повезя, і буде у тебе і срака, і цицька.
Вайро кліпнула очима і знову взялася до роботи. Вона трохи нервувала в присутності господарів, голка зіскочила і боляче вколола їй палець. Дівчина висмоктала кров і прискіпливо оглянула ранку.
Фірк тим часом підтягнув до неї об’ємистого, але, судячи з усього, неважкого мішка, і висипав його вміст однією купою перед Вайро. А у мішку виявилися дивні насіннєві коробочки, що по формі нагадували огірки, тільки із звуженими і трохи припіднятими кінчиками. Потім Фірк заліз на піч, та дістав звідтіля ще кілька мішечків поменше. В одному була мілка тирса, в іншому – купа найрізноманітнішого пір’я. За мить перед дівчиною поставили ще й глечика із в’язким клеєм та моток ниток.
Фірк задоволено глянув на Вайро. Та досі не розуміла, що від неї хочуть.
- Будеш нове ремесло освоювать.
- Що оце?
- Дивися. Другий раз повторювати не буду.
Фірк взяв один стручок та вправно розлущив його. З середини випали кругленькі коричневі насінинки із причепленими до них ватяними ниточками. Посередині суцільного боку стручка чоловік проробив дірочку шилом, і вставив туди мотузочку, зробивши з одного кінця вузлика (щоб не висковзнула із дірки), а з іншого – петельку. Фірк випотрошив коробочку, натомість туди набив тирси і залив усе клеєм, потім зліпив стручок назад, як і до потрошіння, та скрутив мотузочкою, аби стручок із тирсою склеївся міцно і правильно. Потім вставив з одного боку просто у щойно склеєну щілинку шматочок стовбура пір’їнки, розщепивши її надвоє. Потім з іншого боку встромив пишну красиву пір’їну, наклавши на неї пір’їну поменше. З боків встромив дві однакові пір’їнки. Потім глянув на Вайро.
- Нічого не нагадує?
Дівчина зіщулила око і відповіла:
- Трохи нагадує пташку.
- Отож! Даси їй підсохнути та розмотаєш. Потім із насіннячка зробиш очі. Розмалюєш їх і приліпиш пташці на голову. Потім розмалюєш тільце. Нам таких пташок потрібні сотні!
- Навіщо?
- Не твоє діло. Роби!
Вайро лише стенала плечима і відклала куртку. Що ж, пташечки так пташечки.
Чоловіки святкували повернення Фірка. Вони розпивали перекислу медовуху та співали сороміцьких пісень. Дівчині було ніяково, і вона перенесла роботу у іншу кімнату, кривлячись від гучних вигуків та незрозумілих реплік. Вже було пізно, однак спати Вайро навряд чи могла б. Вона робила пташок, розкладаючи їх довгими рядами.
Враз ряднина-заслонка відчинилася, і у кімнату, гупаючи та похитуючись, увійшов Дитя. Дитя був розпашілий (і не дивно, у хаті, як завше, перетопили), без сорочки, у одних лише штанях, туго обмотаних линвою замість паска. Вайро давно вже захоплювалася дивною вродою Дитя. Він був чоловічно красивий, із вольовим підборіддям, різким поглядом, трохи укороченим чолом. Правильні риси обличчя чомусь сприймалися не спокійно, а хвилююче, тож врода його була таки нестандартною. Хоча це і не робило його меншим виродком, ніж він був насправді, відмітила про себе Вайро.
Дівчина подумала, що Дитя прийшов спати. Однак Дитя спати ще не хотів, натомість звелів Вайро встати. Чисто жіноче чуття підказало Вайро, що треба тікати. Однак вона сиділа в кутку, у самій сорочі, навіть без мештів, і не могла нічого зробити. З сусідньої кімнати долинали крики і регіт, а Дитя стояв перед нею і критично оглядав з ніг до голови. Дівчина хутко і непомітно увіткнула собі у рукав голку, і вся напружилася, готова стрибнути у будь-який момент.
Похитнувшись, Дитя підійшов до неї і без зайвих церемоній підійняв за карк вгору. Кинув на піл та навалився усією вагою тіла. Вайро заборсалася і хотіла заверещати, однак Дитя міцно стис їй рота рукою. Його сили було достатньо, аби однією рукою затискати Вайро рота, а іншою задирати поділ сорочки. Вайро гамселила щосили Дитя по спині, але той не зважав. І навіть умудрявся одночасно розв’язувати собі штани. Зрештою, чоловік розлютився і скрутив Вайро руки так, що вона не могла вже ними вільно розмахувати. Вайро не кричала. У голові паморочилося від переляку, і зовсім недоречна думка про якусь гордість не дозволяла дівчині видати хоча б звук.
Однак за спиною у Дитя хтось загарчав, і з того рику ледь вирізнялися слова.
- Відвали від неї, вирррродддкууу!
Дівчина ледь підняла голову і побачила Їжака, скривленого, із червоними очима та аж набухлими м’язами. Сині жили виступали на його спітнілих скронях, і весь його образ більш нагадував тварину, ніж людину.
Вайро ніяк не могла сподіватися на те, однак враз отримала захисника. Дитя відірвався від Вайро і вишкірився на товариша, лютого, як чорт.
- Іди ік бісу, сучий ти сину, вже дістав своїми соплями! Доки ждати маємо? Ми команда, хай їй грець, ми спільнота, і у нас усе мусить бути обшше. І вона теж!
Їжак кинувся до Дитя та з силою рвонув його за плечі. Той відскочив та обернувся до Їжака, готовий кинутися на того навкулачки. Обоє аж почервоніли з люті, жили набухлі, кулаки стиснуті.
Вайро у той час хотіла дременути геть, однак чоловіки закрили прохід, та і в іншій кімнаті сидів Фірк із Синім, доглушуючи решту медовухи. Врешті, очевидно хтось зі старших таки почув, що в кімнаті по сусідству щось негаразд. Ряднина відхилилася, і до кімнати зазирнув Синій.
Хоча він випив значно більше молодих, та його загартований у неодноразових попоїщах організм тримався найстійкіше. Йому достатньо було одного погляду на лютих, мов чорти, хлопів, аби здогадатися, де собака зарита. Та Синій був у надто гарному гуморі, тож, пускаючи бісики з очей, просто сказав:
- Дитя, облиш її. Їжак сказав, щоб ніхто не чіпав дівки. Тож давай поважати його.
- То все соплі! – обурився Дитя, на що Їжак так люто загарчав, що змусив суперника відступити на крок назад.
- Затнися, Дитя! Інакше вуха надеру, - гаркнув Синій, - Дівко, нічого слюні мазать, пойдьом із нами за стола! Давай-давай! Ніхто тебе не троне, а як троне, руки поодриваю!
Вайро прошмигнула у іншу кімнату і сіла за стіл. Їй було так прикро від того, що обличчя її заплакане, хоча вона зовсім плакати не хотіла, і з усієї сили трималася, але воно гаряча солона вода з очей лилася сама. Серце її калатало, немов божевільне. Напружено ступаючи, слідом за нею увійшли Їжак та Дитя, пожираючи одне одного їдкими поглядами. За ними йшов Синій, на ходу знявши із гачка стару потріскану мандоліну, прикрашену червоною стрічечкою.
- Зара я вам, сучим синам, зіграю... – сказав Синій і бринькнув.
Очевидно, на мандоліні часто грали, бо вона не була настільки розстроєна, як могла б. Синій усміхнувся, закатав рукава і заспівав.
Вайро мало не підскочила, бо почула таке, чого аж ніяк не очікувала почути тут, серед лісу і цих дивних людей, на самому краю землі. Певно, той голос, який вона почула, був самий красивий голос з усіх, що вона чула за життя.
Мені себе шкода, мені з себе гидко:
Два розумних коти – і побились за дірку!
Закохані в право чужим володіти –
І як їх тепер обох усмирити?
Мяу!.... Маауауауаууууу!!!
Мау!!!!
Вайро враз зареготалася від тої пісеньки; хай їй грець, але вона її знала! Усі переживання враз вивітрилися з її серця, неначе випадковий п’яний страшний сон. Адже це була одна із тих сороміцьких пісеньок, котрі вони, ще дітьми, співали по підворіттях, і за які малим келькійцям добряче перепадало від дорослих. Правда, мотивчик був трішки іншим, і слова інакші. Однак Вайро, що обожнювала цю пісню, не втрималася, і заспівала далі сама:
- Я здохла, мур-мяу,
Засмерділась, мур-мяу,
Облізла, втопилась, розбилась, згниваю!
Мені вже всі бійки у самих печінках
Ля-ля-ля...
Вайро поморщилася, аби згадати слова, однак тут на поміч прийшов Синій і вони хором закінчили:
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить, той і з’їсть!
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить, той і з’їсть!
Кішка здохла, хвіст обліз,
Хто полюбить
ТОЙ І ДУРЕНЬ!!!!
Га-га-га-га!!!
- О, ну якщо наша дівка уже співа, то, знач, Їж, тобі нічого боятися! Га-га-га!
- Тааак.... Тільки наші хлопи через дірку побитися можуть! Мужику то ганьба! – Фірк хльоснув долонею об коліно, - Наваліцця на борщ, уй укусний! Давайте пить-гулять, бо, мо’, завтра й помрем.
Вночі, коли Дитя гучно захропів, Їжак ткнувся носом Вайро у плече. Дівчина із зусиллям відігнала від себе дрімоту та розплющила очі. Їжак не спав. Вайро відчувала, що у повітрі повисла якась невимовлена фраза, тому змушувала себе дивитися у темряву і не піддавалася сну. Зрештою, Їжак тихо сказав:
- Ти дуже... Дуже – він виділив останнє слово, - схожа на мою сестру. Розумієш? Я не дам їм тебе торкнутися. Моя сестра – сама добра діваха. Мене, бува, батя поб’є, а вона приголубить. Їй потім за то уй як перепадало, та діваха була така, шо не сцяла, все ‘дно за мене горою. А потім батя бухий був, хай би його живого черви із’їли, взяв та трахнув малу... Ай!
Їжак засопів і змовк. Потім продовжив:
- Порвав її усю там. Кров текла. Я не знав, що ізробить, мамка давно вже в землю пішла, кого питать? Шось робив там, а вона заслабла, а потім...і умерла. І..
Хлопець знову помовчав, збираючись із думками, і заховавши носа у Вайриному плечі, а потім хрипло закінчив:
- Знаєш, мала... Всяко у моїй жизні бувало, та нікогда я не робив того... І не дозволю... Мене верне...Трясця йому в дупу...

Муа в ролі Вайро
(хоча в "оригіналі" волосся має бути світлим)

і таке..



дівчина, яка грала уродженку Келькії (в синьому)



Яген у ролі келькійки



справжній шанноський меч:)))
(і ніфіга не катана:))))

посканувала свої тематичні каляки-маляки...

то було таке.... старанне....
А я типу на сторінках конспектів...



лівою ногою..

- Думаю, ми можемо розпочати.
Її величність Номара Дваан, королева Ландотору, опустилася в крісло, і поклала білі долоні з довгими пальцями, прикрашеними тонкими золотими каблучками, на кам’яні бильця стільця. Елегантно закинувши ногу на ногу вона обвела всіх присутніх довгим поглядом. Оксамитове плаття кольору насиченої вохри вдало підкреслювало її фігуру. В районі декольте плаття з’єднувалося з мереживною блузою, і крупна мережка з льону, не вибілена і груба, додавала королеві дуже простого, але вишуканого вигляду.
Присутні у знак згоди кивнули.
- Я вас вітаю у своєму замку. Сподіваюся, ви добре провели час і не відчули жодних труднощів. Я веліла своїм слугам, аби вони зробили ваше перебування тут максимально комфортним.
Знову кивок у знак згоди.
- Чудово. Що ж, ми вже всі знайомі між собою. Однак не будемо відходити від традицій і представимося. Я – Номара Дваан, королева Ландотору. Прошу, - і королева вклонилася своєму сусіду.
Справа сидів старий сивий чоловік у довгій чорній мантії. Про нього ходили слухи, що в молодості він навчався у відуна і чогось таки досяг. До (та і після) одруження король Гарони, - а це був саме він, - не обходив жодної спідниці. Тепер же, коли йому було за сімдесят, його дітьми можна було спокійно заселити таке місто, як Тарко.
- Доброго дня, шановне товариство. Я представляю королівство Гарона, ім’я моє Ванокурій Сівед. Вдячний пресвітлій Номарі за такий чудовий прийом і сподіваюся, що ми покажемо себе достойно у сьогоднішній розмові.
І король Гарони, здавалося, заглибився у свої королівські думи. Вичекавши паузу, аби, ненароком, не перебити старшого “колегу”, заговорив Яусар.
- Ім’я моє Яусар, як прозвав мене народ, Справедливий. Теж радий. Нарешті познайомилися.
- Ваші порядки нагадують мені роки науки! Ще лишилося по черзі розповісти віршика! – дратівливо засміявся блакитноокий чоловік у елегантному камзолі. Він поколупав пальцем бильце стільця, і, не зводячи очей на решту присутніх, відчеканив:
- Я сподіваюся, всі знають хто я, і повторюватися не обов’язково.
- Облиште, король Арстья! Це традиції, які я у своєму домі не хотіла б порушувати! – ввічливо та терпляче звернулася до чоловіка Номара Дваан, - звісно, ми знаємо вас, Короля Мальроному. Ваш портрет виплавляють на кожному кружальці сиру, який ввозять у Ландотор!
Всі дружньо засміялися, і лише король Арстья нервово стис губи.
- Ваша світлосте, Номаро, такий необережний жарт може вплинути на політичні переговори! – посміхаючись, зауважив Яусар. Хоча Номарі вже було за сорок, але інколи у блиску її очей вгадувалася дівчинка. Та і врода у неї була така, що двадцятирічна красуня могла б позаздрити.
- Гаразд. Хто наступний?
Тенако кивнула. Їй подобався гарний настрій присутніх, хоча вона чудово знала, чим усе закінчиться.
- Я Тенако, донька Санно, Правителька вільних земель Альварії.
- Це ота крихітна цятка на мапі? – пирснув Арстья.
- Завважте, вона занесена на мапу умовно. Ми не відкриваємо місцезнаходження нашої держави, - пояснила Тенако мило посміхаючись.
- Шановні, я не розумію! Це зібрання королів держав чи я помиляюся? То що тут робить особа, чиїх володінь, можливо, і зовсім нема?
Посмішка сповзла з лиця Тенако.
- Щось ви не виражали своє “фе”, коли я до вас приїжджала з візитом.
- Ви ж говорили від імені Об’єднання!
Королева Ландотору нахмурила брови так, що вони майже зійшлися на переніссі.
- Пане Арстья, ви не довіряєте трьом першим особам трьох країн, котрі давно, підкреслюю, дуже давно співпрацюють із державою, яка спокійно могла б відсиджуватися, склавши руки! Як... – Далі Номара говорити передумала, витримала паузу і мовила:
- Доки Мальроном і Торканія, величезні, могутні держави, які видно на мапі одразу, гралися у гру “моя хата скраю”, не зважаючи на наші прохання про допомогу проти Союзної агресії, крихітна країнка прийшла на допомогу, надала війська... Так! Не смійтеся! Війська!
- Війська, сформовані з незайманих дівчаток?
Тенако зблідла, від чого її шкіра стала ніжно-оливковою.
- Що за упередження? Може, ви ще вважаєте, що жінка не може бути політиком? – поцікавилася Номара Дваан.
Арстья тактовно змовчав, Ванокурій посміхнувся собі у бороду, очевидно, яскраво уявивши, навіщо потрібні жінки.
Найбільше Тенако хотілося викликати декого на поєдинок, однак вона тримала себе в руках. Натомість стримано сказала:
- Я звертаюся до усього Об’єднання. Мені неприємно чути такі образливі слова з боку Мальроному. Якщо мої війська хоч чимось уступають підрозділам, в яких жінок немає, то я одразу вирушаю до своєї неіснуючої країни і ніколи не посмію назвати себе її Правителькою.
- Стоп, припиніть! – вигукнула Номара, застережливо піднявши руку, - Пахне міжнародним конфліктом. Ви наче діти, які тільки й чекають, яку б каку сказати. Ми не для цього тут зібралися. Мальроном, ви згодилися співпрацювати з нами. То майте повагу до нас! Альварія є повноправним учасником Об’єднання, хочете ви цього чи ні. Запитання є? Якщо ні, то продовжимо.
Старий зеленошкірий зеленокосий осор похмуро обвів поглядом присутніх. Про нього вже достатньо шепталися, обговорювали, посміхалися... Він почувався тут чужорідним елементом і від того його поганий настрій став ще гіршим.
- Насфорунком, - коротко сказав король Осорії.
- Отже, чудово. Ми всі представилися. Тепер можемо перейти до справи, не відкладаючи її в довгий ящик. Як ви чудово знаєте, ми зібралися тут таємно, без помпи і шуму. Особливо це стосується королівств нейтральних та, до недавнього, навіть ворожих нам.
Королева вклонилася Мальроному та Осорії.
- Ніхто, навіть ваш почет, що прибув з вами, не має знати про справжню мету переговорів. Ви знаєте, що ми з вами обговорюємо можливість створення єдиного економічного простору. А королів Мальроному та Осорії тут взагалі немає. Лише їх представники. Що ж, думаю, що почати треба правителю Гарони.
- Почну, почну... Всі ви знаєте про наш простий план, запропонований Альварією. Резиденцією Об’єднання стає столиця Осорії, сама ж Осорія стає повноправним учасником Об’єднання. Валофукос та Накан грозився розгромити Осорію у випадку відмови від статусу автономії, який запропонував Союз цій державі. Хм, вірніше, нав’язав... Однак то деталі. Фактично, така зухвала поведінка з боку Об’єднання розізлить Союз. Ми порушили мирний договір – втрутилися у внутрішні справи та почали мобілізацію населення Осорії. Попереджуючи ваш протест, Насфорунком, я уточню: це буде видимість мобілізації. Ми не порушимо наші умови і ваші люди не будуть брати участь у війні. Паралельно ми перетягнемо в Осорію наші війська. Валофукос і Накан знають, що ми ослаблені попередньою війною. І знають про те, що в Осорії просто аж ніяк не може бути сильного війська. І що всі ми перебуваємо там, в Осорії, готуючись до нападу на Валофукос. Тому Валофукос нападе першим.
- Так, як Мальроном є державою нейтральною, Союз не матиме права проводити свої війська через нього. Тоді він піде Пустинними землями, так званим Коридором між Мальрономом і Торканією. В цьому коридорі ми повинні їх зажати. Для цього нам потрібна поміч Мальроному і Торканії. Родзієвич поки що не виявляє палкого бажання нам допомагати. Однак, як то кажуть, ще не вечір. Оточивши Союзні війська з трьох боків, ми матимемо значно більший шанс на перемогу. І тоді ззаду ударить Альварія. Це весь план.
Яусар похитав головою.
- Все це звучить дуже непереконливо. Чи не краще більше почекати, набратися сил? Адже Ясан та Нуроо дуже розумні люди. Вони не клюнуть наживку, мов дурнуваті риби. Явно ж відчують неладне! Як вони пояснять те, що ми обрали плацдармом для нападу саме Осорію, коли набагато зручніше було б напасти з Гарони, яка навіть має спільний кордон з Валофукосом! Це ж логічно! Щоб напасти через Осорію, військам Об’єднання треба пройтися або Мальрономом, або Коридором. А це виснажить армію. Повторюю: Ясан і Нуроо не повні бовдури.
- Так, не повні, - усміхнувся король Гарони, - однак вони знають те, чого не знаєте ви, юний король Шанносу.
- Відкрийте мені очі, шановний!
- Знаєте, любі друзі, важко мати спільний кордон із ворогом. Мальроном теж межує з Валофукосом, але Нуроо ще не зовсім втратив голову щоб нападати на нейтральні країни. А ось Гарона потерпає від набігів Валофукосу ой-йой як! На кордонах точаться постійні бійки, села випалені, зовсім обезлюділи. Три місяці на рік ми відбиваємося від мілких – та і масштабних! – нападок союзу. Велика Війна точилася на Вільних Землях, тож ваші війська, Яусаре, не знають, що таке кордон Гарони та Валофукосу... А ми, гарноці, знаємо. А знаєте чому я перед тим сказав лише “три місяці відбиваємося”? Бо це період Палючого Сонця. Ці три місяці – єдиний час, коли пересихають болота на нашому кордоні, і через них можна пройти. В інший же час армія просто не пробереться по тій трясовині.
- Тобто ви хочете так все обіграти, ніби Об’єднання не чекатиме ще півроку до Палючого Сонця, а хоче ударити по Союзу просто зараз? –скептично запитав Артсья.
- Достеменно так. При невеликій долі фантазії можна чудово уявити, що про нас думає Союз. А думає він от що: “Ми зараз ослаблені для війни. Об’єднання зараз також ослаблене для війни. Альварія, країна багата, яка увібрала у себе великі кошти, витрачені іншими учасниками Об’єднання на оплату послуг її армії, вирішує заробити ще більше грошей, урвавши собі куш від завойованої Імперії. Тому Альварія платить Осорії за згоду останньої приєднатися до Об’єднання. Коли Осорія, немаленька країна, приєднується, то у Об’єднання з’являються сили нас атакувати завдяки мобілізації населення Осорії. Саме тому вони хочуть ударити негайно, аби ми не мали часу стати на ноги”. Як бачите, панове, все логічно.
Артсья закотив очі і театрально зітхнув. Потім його голос враз зробився різким і агресивним.
- Знаєте, що особисто мене дратує? Ви вирішили все заздалегідь. Мальроном і Торканію ви хочете банально використати. А я не хочу безлюдних спалених сіл. Я хочу, щоб мій народ не боявся прокинутися серед ночі від криків доньок, яких ґвалтують, чи братів, яких вбивають. Нейтралітет забезпечує моїй країні більш-менш стабільне мирне існування. Я не хочу рубати гілку, на якій сиджу.
- Ви дали Осорії гроші. Тисяча пфа щороку! А що ви пропонуєте нам? Що дасть моїй країні поміч Об’єднанню? Те, що коли за цю саму поміч на Мальроном нападе Союз, ви вишлете до нас загін цілок із пишними грудьми?
Тенако різко встала, погляд її, до цього м’який, набув хижого виразу. “Політика нагородить тебе сталевою шкірою та безжалісним серцем”, сказала колись Топук у відповідь на нарікання Тенако щодо власної м’якотілості. Політика справді озлобила альварку.
- Я попереджала! Здається, пан Артсья не знає, в адресу кого він кидає колючки. Поясніть, панове, йому. Поясніть, хто вкладає лев’ячу долю коштів у підтримку Осорії. І чия стотисячна армія висококласних бійців...перепрошую, пишногрудих цілок, які з двох років тримають в руках меча та лука, мала б вдарити в тил армії Союзу. Що ж! Мені ні холодно, ні жарко від ваших проблем з Союзом! Альварії нічого втрачати! Ми не маємо земель чи копалин, які б представляли інтерес ворогам. Ми маємо багатства, однак ніхто не знайде місце, де вони заховані, бо ніхто ніколи не бував в Альварії, окрім самих альварок. Ми – країна-легенда, не більше. Валофукос має зуб на нас лише як на армію. Але з чистої помсти він на нас не піде. Він піде на вас! На ваші села та міста, на ваші чорноземи, золоті копальні та шахти! А коли він матиме багатства Об’єднання, то наступними будуть Торканія і Мальроном! Знаєте чому? Бо жодний папірець і угода не зупинить тих, хто матиме таку силу! Тому ми, Альварія, умиваємо руки!
Тенако розвернулася на каблуках і пішла до виходу. Щоки її горіли, вона вперше лютувала так страшенно.
- Ви забулися, шановний! – вигукнула Номара Дваан, перехилившись через стіл до короля Артсья, - Я не можу зрозуміти, яким чином ваш народ досі не скинув короля, котрий не має навіть елементарних задатків до дипломатії!
- Це ви забуваєтеся! – схопився на ноги геть розлючений Артсья, - Мені просто смішно на це дивитися. Ви, королі могутніх держав, ходите на поводу у якогось войовничого плем’я. Ви вірите казкам про стотисячне військо, ви приймаєте від них грошові подачки, хоча це є ваші гроші! Ті гроші, якими ви оплачували послуги цих...вояк!
- Ну... – поважно протягнув Ванокурій, - Як на мене, ті пишногруді цілки, як ви виразилися, варті і ще більшої суми, ніж та, котру ми заплатили. Важко знайти серед армій Об’єднання вояків, які б прирівнялися до цих дівчат. Я бачив їх у бою. Мої люди бачили їх у бою. І ми жодного разу не шкодували про те, що платили їм за їхню поміч. Вони не знають дезертирства, вони не бувають посередні. Вони завжди найкращі.
Яусар, роздосадуваний прикрим інцидентом, нервово вистукував ритм пальцями по столу і бігав поглядом по гобеленах. Потім різко повернув голову до королеви Ландотору.
- Я зараз поверну її. Тільки король Мальроному мусить офіційно вибачитися. Я думаю, шановні учасники Об’єднання підтримують мене в тім, що у противному випадку ми ігноруватимемо Мальроном. Прецеденти вже були: Мальроном матиме змогу відчути себе на місці сумнозвісної Келькії.
Присутні виразили мовчазну згоду, і тільки Насфорунком нудьгувато позіхнув.
Яусар вийшов із зали. Тенако стояла на веранді, і неспокійне дихання видавало всі ті емоції, що бурлили в ній. Правителька Альварії не хотіла йти до своїх Старійшин, адже їм прийшлося б надто багато чого пояснювати. Хто знає, може вона вчинила не так? Єдине, в чому була Тенако впевнена – не варто поспішати. Все рівно Об’єднання не зможе обійтися без Альварії.
Тенако по рипінню шкіряного плаща зрозуміла, що за нею вийшов Яусар. Вона про себе зітхнула з полегшенням.
- До тебе можна звернутися не на офіційному рівні?
- Можеш.
Яусар обережно взяв Тенако за плечі та обернув її обличчям до себе. Він думав побачити в її очах сльози, однак цього не сталося. Альварки не вміли плакати, вони уміли злитися.
- Не кидай нас через ідіота. Він нервовохворий маразматик, хоча й молодий. Ти потрібна Об’єднанню.
- Думаєш, я цього не знаю? Я це чудово розумію. Однак в ті хвилини я готова була кинути все. І мова моя була правдива. Та доки я пройшлася холодними коридорами, я згадала про заповіти Раносун Кантуго.
- Хто це?
- Не хто, а що. Це Печери Древніх, де перші альварки записали заповіти наступникам. Отож...ми маємо...мусимо помститися Валофукосу. За убиту дитину нашої найпершої Правительки. За вузьколобість та сексизм. Так написано. Саме тому ми зараз вам допомагаємо.
- Але ж то коли було!... – похитав головою Яусар. – Ви ж не можете сліпо йти за тими вказівками, які вас не зачіпають!
- Чому ти думаєш, що не зачіпають? – примружила очі Тенако.
- Не знаю... Невже у вас досі панує дух перших альварок? Дух ненависті до осіб чоловічої статі?
- Достеменно так.
- Але ж... Але ж ти так легко спілкуєшся зі мною!
Тенако посміхнулася. Гарний настрій хоч і не повернувся, однак на душі стало трохи легше.
- Я лише спілкуюся з тобою. Лише. До того ж, альвари вміють бачити гарних людей, без різниці, чоловік це чи жінка.
- Тобто...тобто ти ніколи б не змогла закохатися у чоловіка, розділити з ним дім, ліжко...Народити йому дітей...
- Ха-ха, ні, ясна справа!
- Навіть у того, хто видається тобі хорошим? Ти б не закохалася?
- Може і закохалася б. Але ніколи не була б з ним. Просто носила б своє почуття у серці, жила б заради цього почуття... Однак не обтяжила б себе ніякими стосунками.
Яусар похмуро глянув собі під ноги.
- Час повертатися. Мальроном принесе свої вибачення.
- Так, ходімо.


- Його поставили у такі умови, що він мусив погодитися, - розповідала Тенако Старійшинам по дорозі у зал для бенкету, - Окрім того, він і сам відчував, що треба заручитися чиєюсь підтримкою. Адже не сьогодні-завтра, як Союз поверне голову у бік колись ще нейтральних країн!
- Здається, ви добряче наступили Мальроному на хвіст... Головне, щоб з того примусу не вийшло зради, - Осук заклала прядку волосся за вухо, - Я спостерігала за Артсья, він негарний чоловік. Надто спішить, надто спішить... Бачила я сон, в якому він враз змінився з виду, з його пальців поросли пазурі, а очі стали матово-зеленими.
- Облиш, Осук, - відкашлялася Лашу Кавоу, - він боягузливий дріб’язковий тип, однак не гірший і не кращий за решту. Тенако, а нам обов’язково йти на бенкет?
- Про мене, так сидіть у своїх чотирьох стінах! Дивні ви. Хоча б наїстеся.
Старійшини перезирнулися, і Топук з докором похитала головою.
- Тенако, я лише воєнний координатор, однак, як Старійшина, маю право тобі зробити зауваження. Що б сказала Правителька Санно, аби почула таку легковажну мову! Де гордість, поважність, витримка? Тенако, невже землі альварські бідні на дичину, що ти думаєш про обід?
Тенако залилася сміхом і сплеснула в долоні.
- Топук, облиш, я жартую! Я молода, мені інколи хочеться веселощів!
- Ти ведеш себе, ніби посвячена.
- Гаразд, гаразд! У мене сьогодні день емоцій! Негативних і позитивних. Однак спробую тримати себе в руках.
- Топук, хай буде собою... – примирливо попросила Лашу.
- Однак правителька Тенако представляє нашу країну, - незворушно заперечила Топук.
Лашу Кавоу і Тенако лише перезирнулися і знизали плечима.
Доки альварки йшли садом до бенкетного залу, їх наздогнала процесія слуг короля Гарони. Низько вклонившись, вони попросили дозволу заговорити з Правителькою Альварії.
- Я вас слухаю, - кивнула Тенако у знак згоди.
- Наш пресвітлий король, його величність Ванокурій Сівед Мудрий, просив кланятися вам у ноги та передати цей скромний подарунок...
Осук підійшла до слуг та прийняла об’ємний пакунок. Слуги відкланялися та хутко пішли назад. Тенако, будучи власницею бездоганної постави, підняла голову і стала ще величнішою та красивою.
- Бачиш, Топук. Мені навіть дарунки передають, не дивлячись на мою поведінку. Дозвольте мені глянути, що там...
- Спершу, напевно, давайте повернемося до покоїв, - запропонувала Осук, і жінки рушили.
Тенако не хотілося відкривати подарунок при Старійшинах, тож вона попросила їх залишити її одну. Для Правительки Альварії була відведена затишна кімната із кам’яною підлогою, широчезним ліжком і важкими гардинами на вікнах.
Кинувши пакунок на ліжко, Тенако з нетерпінням розірвала папір. Побачила складену фіолетову дорогу матерію, гаптовану сріблом. Зверху лежав лист.
Тенако зірвала печать і швидко пробігла очима по тексту, задоволено покусуючи губу.
Світлочола правителько Альварії Тенако!
Не сприйміть цей скромний подарунок як спробу старого гульвіси добитися вашої прихильності.
Це, скоріше, вдячність за проявлену вами кмітливість під час переговорів. Ваша полум’яна промова вселила страх і сумнів у серце нашого спільного знайомого, і переконала його, що настав час на щось зважуватися.
Я знаю, що не мав права дарувати вам саме такий подарунок, і, скоріш за все, нижче написані слова видадуться вам недостойними монарха, а, скоріше, недозрілого хлопчака. Однак не витлумачте мою заяву пошло. Ви – жінка надзвичайної вроди! Я знаюся на жінках, і бачу, що такий дорогоцінний камінь, як вас, треба огранити. Тому я дарую вам цю сукню з найнижчим поклоном і проханням не вважати нижчим альварської гідності вдягнути цей предмет гардеробу. Я вам гарантую – ви матимете незрівнянний вигляд.
Я знав вашу матір – ви гідна її донька. Саннo була блискучим політиком, принциповим, жорстким та впевненим. Принципи не заважали їй досягати мети – завдяки незрівнянній силі волі та харизмі. Я залицявся до неї, однак вона дала мені такого відкоша, що я думав, що ніколи більше не матиму дітей. З тих пір я знаю ціну альварському норову, тому прошу Вас, пресвітла Тенако, просто прийняти цю сукню як дружній жест, а не як залицяння.
Сподіваюся, побачимося на бенкеті.
Щиро Ваш,
Ванокурій.

Тенако перечитала листа ще раз, а тоді дістала сукню. Елас вдягала інколи такі, однак їй, Тенако, ще ніколи не доводилося ходити у платті. Тенако лише почала своє правління, до того вона ніколи не залишала межі Альварії, хіба що ходила в походи, однак про які сукні може йти мова в походах? Тож Правителька не зналася на моді і жіночих принадах. Розправивши сукню, Тенако із задоволенням розглянула срібну вишивку, поводила пальцем вздовж швів. З плаття випав мішечок, Тенако хутенько розв’язала його і знайшла там чудові кульчики та намисто з блискучих прозорих камінців. Назви тим камінцям Тенако не знала, вона покрутила прикрасу в руках. Та була надто тонка та тендітна, як на Теначин смак.
Жінка скинула свій парадний комбінезон і глиняні прикраси з шиї, і одяглася у фіолетове плаття. Зверху сукні була пришита прозора димчаста тканина бузкового кольору, спадаючи з плечей до самої підлоги. Глибоке декольте давало можливість розгледіти пишні форми Тенако, а прикраса з шиї тоненькою блискучою ниточкою камінців губилася у ложбинці грудей. Кульчики Тенако так і не вдягла, бо не мала дірок у вухах, однак і без них, запевнила себе Правителька, вона, певно, виглядає непогано.
Тенако підійшла до старого потемнілого дзеркала і оглянула себе з ніг до голови. Відображення видалося альварці ну зовсім незвичним, а декольте надто відвертим. Альварка засміялася та поспішила до Старійшин.

- Дуже непрактичне вбрання, хочу вас запевнити! – сказала вона з порогу, розправляючи прозору накидку.
Три літні альварки так і заклякли на місці. Певно, вигляд вогненного чудовиська чи багатотисячна армія людожерів не справила б на них такого враження, як фіолетова декольтована обновка їхньої Правительки.
- Я перепрошую, це і є подарунок? – видавила з себе Топук, давлячись словами.
Тенако одразу спохмурніла, так як по виразу обличчя Старійшин не було видно, що вони у захваті.
- Як на мене, дуже навіть непоганий. Це чисто дружній жест від давнього знайомого моєї матінки.
- Я була з твоєю матінкою тоді, коли вона відлупцювала цього похітливого собаку Ванокурія так, що він мусив плести байки навіть придворним стосовно того, як гепнувся з ібулога! – відрізала Топук, - То який він їй товариш?
Лашу Кавоу, яка по природі своїй була доволі м’яка і спокійна, зрештою, здобулася на вимучену посмішку.
- Погодься, Топук, але ж він любив Правительку Санно...
- Досі не розумію, по якому праву...
- Кажуть, що пояснити закоханість неможливо. Ванокурій не міг не закохатися в першу жінку, що дала йому відкоша! – розвела руками Лашу.
- Повір, Тенако... – Осук з материнською любов’ю глянула на Правительку, - ми приймемо будь-яке твоє рішення. А Топук обурюється не зі зла, я її цілком розумію. Знаєш, у чому основна різниця звичайних жінок і альварок? У тому, що жінки приймають закони чоловічого світу, навіть коли мають відносне рівноправ’я та владу, все одно приймають... А ми, альварки, заперечуємо ці закони. Ми живемо своїм богом, своїми ідеалами і своїми цінностями. Ми змогли довести, що не є слабшими і не є тупішими. Ми даємо своїм дівчатам освіту, ми садимо їх верхи і вчимо держати у руках меча. І на весь світ заявляємо про те, що ми не гірші, не кращі, що ми просто – на рівні. Тому альварка – це воїн. Вона не соромиться свого тіла, бо воно дане їй природою, а не є способом принади для чоловіків. Альварка носить зручну одежу, бо в наступну мить вона може опинитися у сідлі та дістати меч з піхов. Глянь на це плаття? Ти гнучка, сильна і вміла. А в ньому ти не зможеш стрибнути, не зможеш побігти. Тісні рукава не дадуть підняти тобі меча, а спідниці заплутають ноги так, що ти не осідлаєш ібулога. І таким чином ти, Тенако, стаєш лялькою, насолодою для очей. Створінням, якому подаватимуть руку для того, аби переступити через бровку або струмок. Бо твої спідниці не дозволять тобі цього зробити. Прийшовши у цій сукні на банкет, ти перестанеш бути воїном. Ти станеш звичайною іграшкою.
Тенако стояла, потупивши погляд. Звісно, вони праві. Праві, так, треба скинути це лахміття!
- Однак... – Топук поглядом затримала Тенако, - Правителько, все-таки сходи на банкет сьогодні у цьому вбранні.
Альварки з запитанням глянула на координатора.
- Ти маєш знати все. Ти маєш набратися досвіду. Тобі ж треба хоч колись побути жінкою, аби знати, що це! Сьогодні не зважай на нас, а спробуй робити все надзвичайно... по-жіночому. Це буде дуже цікавий день.
Тенако знизала плечима та вийшла зі світлиці. Лашу та Осук вражено дивилися на координатора.
- Ви вражені? Не хвилюйтеся. Поки ти, Осук, вела свою геніальну промову, я враз збагнула, що перед нами не дівчинка, а Правителька. Ми її надто оберігаємо. А вона має сама навчитися на своїх помилках. Побачите, Тенако ще згадає цю сукню незлим тихим словом.
- Найбільше опікаєшся нею ти, Топук, - зауважила Лашу Кавоу, перекинувши назад свою тяжку косу.
- Я подумала над своєю поведінкою. Годі вже. Побачимо, що буде.



Свято рішуче набрало обертів. Знать попивала дороге вино і обговорювала світські новини. Їх світлості правителі проходжувалися по величезній залі, перемовляючись нічого не значущими фразами. Грали музики, лився мед, подавалися легкі наїдки.
Під стінами трьома темними похмурими плямами стояли альварки, які були присутні на гуляннях лише з поваги до господарки палацу. Щоправда, Топук ще хотіла перекинутися кількома словами з учасниками переговорів, аби уточнити деякі деталі стосовно розташування військ та напрямків руху сил.
На стільці, закинувши ноги на бильце, похмуро сидів Яусар. Він ліниво кидав до рота ягоди винограду і дивився в одну точку. Його підлеглі боялися навіть наблизитись, відчуваючи, що з їх повелителем щось негаразд.
Номара Дваан виглядала просто розкішно у темно-червоному вечірньому платті. Її декольте було прикрашене блискітками, що дивним чином трималися на шкірі та не осипались. У вуха були вдягнуті нитки перлів, що спадали аж до пояса та закінчувалися невеличкими рубінами в колір до плаття. На срібному повідку королева Ландотору тримала дивовижного звіра-рнуу, витончено-благородного, з довгою біло-сірою шерстю. Вона занурювала свої тонкі білі пальці у шовковисті косми свого улюбленця, і ніжно чухала його за вушком.
Ванокурій попивав вино за столом, перемовляючись про щось із Головним Радником Мальроному, і періодично поглядав на двері. Зрештою, він дочекався. До зали увійшла Тенако.
Ні, гамір не припинився, а музика не стихла. Просто кілька очей не могли відірватися від фіолетово-бузкової постаті.
Тенако не уміла робити зачісок, тож хвилі її чорного волосся вільно спадали на плечі та спину. Вона перебирала руками намисто, і задоволено відмічала про себе реакцію на її появу у деяких індивідуумів. Тенако пообіцяла собі вести себе хоч раз в житті не так, як вона звикла. Вона так давно мріяла скуштувати недосяжного і цікавого їй світу!
Яусар зітхнув і закрив обличчя руками. Ванокурій схвально похитав головою і подарував Правительці Альварії оплески, що загубилися у загальнім шумі бенкету. Артсья лише покосився у її бік, а Номара підняла вгору брову і усміхнулася сама собі, очевидно, порівнюючи. Король Осорії навіть не звернув уваги на появу Тенако, а продовжував далі ліниво говорити про щось з літньою жінкою у чорній сукні.
Тенако пройшла через зал до вільного поруч з Яусаром місця. Слуга одразу підбіг до неї, і Тенако попросила принести їй вина.
- Не повіриш, любий Яусаре! – з придихом мовила вона, - Я ніколи не куштувала алкогольних напоїв. Мої дівчата, особливо посвячені, часто розказують про його дію. Я навіть не уявляю, чи є щось, що змусить мене справді розслабитися, і, як вони кажуть, втратити контроль над собою. Я розумію, не контролювати себе, коли ранений і втратив багато крові. Або коли тебе кидає в жар. Однак не чути себе від звичайного напою.... О, дякую.
Тенако пригубила принесене вино і скривилася.
- Та воно ж кисле, як можна пити його!
- Ваша світлість бажає медовухи? Вона солодка, повинна сподобатися, - учтиво запропонував слуга.
- Ну неси. Я скуштую... – Тенако глянула на Яусара. Той по-старому не промовив і слова.
- Ти якийсь мовчазний. Я гадала, що ти розділиш мій гарний настрій. Дивно тебе бачити таким.
Яусар з-під лоба глянув на Тенако.
- Твоя краса геть засліпила мене. Твоя жорстокість порвала моє серце. Однак ти, жорстока альварко, далі мучиш мене! Ти одягнулася так, що стала подібна до богині! І тепер мені лишилося одне – піти з цього світу.
Тенако поморщилася, намагаючись зрозуміти слова молодого правителя.
- Ти кажеш якісь дурниці.
- Бо я божевільний.
- Припини смурувати, твоя світлість.
Тенако прийняла принесений келих з медовухою та відпила трохи золотавої рідини.
- Ммм, це зовсім інша справа! Яка солоденька!
- Будь обережна з цим... – похмуро порадив Яусар.
Поруч з Тенако сів маршал Ландотору і завів невимушену бесіду на воєнну тематику. Плавно перейшли на спогади давно минулих битв, і вусатий маршал засміявся:
- Ми з друзями зазвичай за хорошим винцем розмовляємо на такі теми, але мені ще не доводилося говорити про переваги різної розстановки військ із прекрасною дамою!
- Те, що я прекрасна дама, не заважає мені бути хорошим співрозмовником, - зауважила Тенако і дозволила слузі підлити їй ще меду.
- Так, одначе дозвольте поговорити з вами про більш відсторонені речі. Це зігріє мені душу.
- Гаразд, - погодилася Тенако. Цей чоловік, вочевидь, не стикався близько з альварками, хоча це було доволі дивно при його то положенні. Якось, видно, не звела доля.
Тенако відчула, як загорілися її щоки. Настрій був чудовий, а музики грали веселої музики. Вусатий маршал кудись відійшов, і Тенако страшенно захотілося танцювати! Збожеволіти можна, вона ж ніколи в житті не танцювала. Як то буде виглядати? А, байдуже. Хай всі думають те, що хочуть.
В центрі зали вже танцювали пари.
Пари кажете?
Що ж, поруч сидів Яусар.
Тенако смикнула його за рукав.
- Ходімо танцювати!
- Ти ж альварка, яке танцювати? – перепитав Яусар.
- Ходімо, ходім! – Тенако встала на ноги, і хотіла смикнути Яусара ще раз, однак з жахом відчула, що хоча у голові її думки були абсолютно ясними, однак ноги не слухалися взагалі.
- Ой! – вигукнула вона і мало не повалилася на підлогу.
Яусар хутко підхопив Тенако та посадив її на стілець, озираючись по залі. На щастя, здається, ніхто не помітив цього. Окрім трьох альварок, що нерухомо стояли під стіною. Вони невідривно слідкували за ним, однак не рушали з місця.
- Що зі мною?
- Ти п’яна, світлість, трясця, альварійська, - злісно просипів Яусар. П’яна Тенако аж ніяк не сприяла покращенню настрою.
- Напевне ж. О, вино я ще не скуштувала.
- Яке вино?! – обурився Яусар і спробував відібрати келиха, однак не посмів, бо боявся, що таку не монаршу поведінку замітять сторонні. Вони мали вести себе гідно, - Світлість! Альварко! Постав келих назад! Тобі не можна більше!
Тенако злісно зиркнула на переляканого Яусара.
- Ти! Світлість ця... як його... шанноська! Ти втручаєшся у внутрішні справи незалежної держави Альварії! Зась! Правителька Альварії, донька Санно, хоче вина! Трішки. Ну капельку. Можна? Будь ласка...
- Клята медовуха! – голова Яусара впала на руки, - П’єш її – голова ясна. А насправді ти п’яний у зюзю. Давай так, донько Санно. Ти п’єш ОДИН КОВТОК! Розумієш? Один! І все. Гаразд?
- Гаразд.
Тенако залпом осушила келиха. Краплина червоного вина стекла з краєчка губ на підборіддя і там повисла.
Яусар відчув непереможне бажання спити цю краплинку... Однак відмахнувся від подібних думок і ще більше спохмурнів. Він хотів би, щоб Тенако просто сиділа мовчки, однак сама Тенако не поділяла цю ідею.
- Ой! Світ вібрує... Крутиться! У-у-у! У-у-у-у! – Тенако розсміялася і закрутила головою у різні сторони.
Яусар, не підіймаючи голови з долоні, знесилено попросив:
- Люба моя, ну тихіше... Благаю, тихіше... Всі ж на тебе дивляться. Ти ж перша особа Альварії! О-о-о...
Враз настрій Тенако змінився кардинально. Вона надула свої і без того пухленькі губки і проговорила у манері, яку за собою досі не помічала. Коротше, альварка почала нити.
- Ось... Світ такий жорстокий! І ти жорстокий! Нема куди приткнутися... охо-хох...
- О, Сонце!
Яусар і сам зробив великий ковток вина, аби легше було пережити цей вечір.
Тенако кинула похмурий погляд на Старійшин і показала їм язика. Старійшини навіть оком не блимнули.
- Ці ще... Дивляться! Слідкують! А я ж Правителька! Чому маю їх слухатися? Сьогодні мій день. Яусар! Повеліваю тобі! Забери мене звідси! Куди хочеш... Ну забери...
Король Шанносу тяжко зітхнув. Навколо нього вже збиралися його підлеглі, бо відчували щось неладне. Він жестом звелів їм забиратися геть.
- Боюся, що твої Старійшини підуть за тобою слідом і ти від них не втечеш...
- Не підуть! Забери. Бо... Бо я піду сама!
І альварка впевнено піднялася на ноги. Похитнулася, але встояла.
- Гаразд, гаразд, світлосте, трясця.
Яусар ще раз жестом звелів підлеглим не допомагати, обійняв Тенако за талію та повів з зали. Справді, напевно прохолодне осіннє нічне повітря протверезить її.
- Я йтиму рівно, - мовила Тенако і спіткнулася. Потім ще раз. На третій раз вона здивовано глянула собі під ноги. Однак Яусар невмолимо тягнув її далі.
На веранді, де усі звуки свята чулися приглушено, Яусар підвів Тенако до кам’яного парапету. Прихилив її і прихилився сам. Рука короля досі лежала на талії Тенако.
У очах альварки враз промайнула ясність.
- Тобі важко зі мною, так? Я, певно, веду себе погано...
- Все нормально. Я... Я навіть отримую від цього задоволення.
- Як можна отримувати задоволення від такої дурочки п’яної?
Голова альварки безсило впала Яусару на плече.
- У мене світ крутиться. І я не можу думку сфо...сформулювати. Тупізм.
- Я радий... Бо... Вибач, однак якби ти була твереза, то нізащо не дозволила б мені обійняти себе. А я... я такий щасливий. Бо я... – Яусар опустив голову, - Я умудрився закохатися у тебе! З першого погляду... Наче іскра пролетіла... Дома ще не так було, коли ти вперше завітала до Шанносу. Однак тут я ніби впав у дитинство... Хоча мені вже цілих 23! Я казав собі: це альварка, отямся! Але мав надію, я ж бо не знав ваших норовів. І тільки потім ти пояснила, потім ще Ванокурій позгадував молодість і твою матінку.... О-о-ох...
- Хи! – пирснула Тенако, - Мене обіймає чоловік! Чоловічище! Король, можжжна сказати!
- О-ох... – Яусар ще міцніше притис до себе Тенако. На всякий випадок озирнувся в пошуках похмурих Старійшин, однак їх, здається, все-таки не було поблизу.
- Відведи мене кудись. Я хочу спати.
Яусар слухняно повів Тенако до своїх покоїв, що знаходилися у тому ж крилі, що й зала для бенкету. Він завів альварку до кімнати, яка, на відміну від покоїв Правительки, була значно теплішою завдяки дощаній підлозі, і допоміг лягти на ліжко. Тенако дивилася на стелю.
- Уй, все рівно світ крутиться. Чи це ліжко крутиться, а?
- Це тобі здається... Ти так спатимеш? Давай, може, туфлі зніму?
- У мене не туфлі! У мене чоботи! Я ж альварка!
- Так, так...Альварка... У платті...
- Ти маєш щось проти?!
Тенако схопилася на ліжку і стисла кулаки.
- Ану, давай поборемося!
- Облиш, я зніму тобі...чоботи.
Тенако знову впала на м’яку перину, а Яусар стягнув з неї...справді чоботи. Ті самі, в яких Правителька була на переговорах. Король Шанносу стис у долоні ніжку Тенако. Ледве втримався, щоб не поцілувати пальчики.
Коли Яусар підвівся, то побачив, що вираз обличчя Тенако потерпів змін. Тепер вона дивилася на нього лукаво і грайливо.
- Слухай, Яусар! Цікаво, а у Елас були чоловіки?
Яусар мало не поперхнувся.
- А х..хто така Елас?
- Ну... Це моя сестра! – протягнула Тенако, не відриваючи погляду від очей Яусара, - Думаю, що не було! Вона така що ого! Огогошище!
- Не знаю...
- А у тебе були?
- Хто, чоловіки?
- Га-га-га! – Тенако накрила обличчя подушкою. Потім різко відкинула її і знову пустила бісики в Яусара, - Ні! Дурню! Жінки!
- Е... – Яусар почервонів, похапцем окинув поглядом вихід. Ця розмова заходила у небезпечне русло.
- Ну?
- Були.
- Були?! Як так?! А у мене не було!
- Воно й не дивно.
- Чого?
- Бо ти альварка!
- Так! Альварка! Ти маєш щось проти?
- Ні, Теначенько, люба... Але тобі спатки пора. Я піду вже...
- Але я не хочу спати! Лишися. Поговори зі мною.
Яусар змучено кинув приречений погляд на двері і скорився.
- Слухай, а... А як це стається?
- Що стається? – стривожено перепитав Яусар.
- Ну... ЦЕ!
- О, Сонце! Чому ти вибрала мене для таких розмов? У тебе є купа подруг, Тенако.
- З ними я про це не говорю. Їм чоловіки роблять дітей. Інколи. Але Елас казала, що це теоретично приємно. Я не розумію.
- Ти плутано висловлюєш свої думки.
- Ти сам казав, що я п’яна!
- Ну..Ну що ж, воно не тільки теоретично приємно, воно й практично приємно.
- То як це стається? – не вгавала Тенако. Її обличчя стало зовсім дитячим, щічки та вуста розчервонілися, а очі ближчали.
Яусар змирився з долею і почав:
- Розумієш, інколи між чоловіком і жінкою виникає потяг...
- Це як?
- Ну, коли хочеться одне одного! – Яусар відчував, що його терпець зараз урветься.
- А якщо тільки одному хочеться? То що?
- То нічого! Ось достеменно так, як зараз. Ти лежиш на моєму ліжку вся така... така....така неймовірна, і я тебе хочу! Дуже! Однак ти мене не хочеш, бо навіть не знаєш, що таке хотіти чоловіка. Окрім того, я пам’ятаю, що ти п’яна, і не маю права скористатися цим, бо ти не зовсім... адекватно сприймаєш навколишній світ. І ти альварка, розумієш?
- Ні, не розумію. А я можу тебе захотіти?
Яусар мало не плакав від тупізму ситуації.
- Не знаю... Якщо я тобі приємний, то...
- А як?
Врешті, у бідолашного Яусара вкінець урвався терпець, і він мало не крикнув:
- Послухай, годі знущатися наді мною. Зберися з думками, протверезій! Вибач за прямоту, однак у мене таке враження, що ти хочеш ДЕЩО спробувати, однак ну ніяк не знаєш, як це сказати і з якого боку підійти.
Тенако кліпнула очима і просяяла.
- Так!
- О, Сонце...
Яусар піднявся, закрив двері на засув. Глянув на руки – вони в нього тремтіли. Глянув на альварку – вона гралася з пасмом свого волосся і щось муркала собі під ніс.
- Ти розумієш, що завтра Альварія оголосить Шанносу війну? А мене приріжуть твої старійшини як щеня?
- Хіба ніч з альваркою того не варта? – лукаво запитала Тенако.
Яусар опустився поруч на ліжку і провів кінчиками пальців по гарячій щоці своєї коханої. Руки тремтіли, він не знав, з якого боку підступитися. Вона ж голову йому знесе, якщо щось буде не так! Відкинути, відкинути всі думки... Це звичайна жінка. Їй потрібно те, що всім жінкам... Ласка, ніжність... Вишуканість. Не думати про Альварію і про політику... забути.... Це ж її перший раз! Вона мусить бути на десятому небі... Все чудово: горить камін, затишно...
Яусар опустив руку нижче, погладив груди. Потім допоміг Тенако зняти плаття, обережно розв’язуючи кожну вервечку. Він дивився на її тіло і ледве стримувся, щоб не зірватися і не заволодіти нею негайно.
Губами він торкався її тіла, цілував живіт і груди, спускався нижче. Найбільше його спантеличував вираз Тенакиного обличчя, на якому застиг невимовний подив.
- Слухай, це так... приємно!
- Ну звісно... – відірвався від ніжки Яусар.
- Але ж ти чоловік! – враз видала Тенако і виборсалась з обіймів.
- Ну звісно, а ким же мені бути?!
- Я не повинна...
Більше терпіти Яусар не міг.
- Так... все добре... Я знаю, що роблю... Просто лежи.
Пестощі продовжувалися до тих пір, поки Яусар із задоволенням не відчув віддачу від Тенако. Здавалося, він знайшов ключик від прихованої у ній пристрасності, і ось понеслося... Подушки попадали на підлогу, простирадла збилися на краю ліжка, Яусар відмітив про себе, що вже пора, і остання думка сягнула його голови:
«Якщо це мій останній день, то він просто чудовий!»



Яусар розплющив очі, швиденько перебираючи події ночі. Він думав над тим, що буде вранці, і його рятувало усвідомлення того, що, в кінці кінців, Тенако не маленька дівчинка, Тенако не чиясь підопічна, і, можливо, все ще вдасться добре обернути.
Яусар знав, що під дверима слуги чекають його розпорядження. Це дратувало молодого короля, він міг одягнутися і поїсти сам. Він вже добряче встиг втомитися від людей за ці пару тижнів.
Король Шанносу ворухнувся, аби встати та вдягнути хоча б штани, однак від єдиного його поруху Тенако моментально прокинулася і сіла на ліжку, готова оборонитися від раптової небезпеки. Так вже вона звикла, так цього вимагали закони її похідного життя.
Однак Яусар розцінив цей жест як початок свого кінця. Він миттю злетів з ліжка, зашпортавшись у все ще зібраних простирадлах, і опинився у іншому кінці кімнати.
Тенако довго дивилася на Яусара, однак по виразу її очей можна було здогадатися, що вона відтворює картину вчорашнього вечора. Від бісиків уже нічого не лишилося, жінка була серйозною та якоюсь чужою.
- Яусар, чому ти боїшся? – запитала Тенако, поклавши руки на ковдру.
Молодий король подивився на її груди, потім хутенько потягнувся за штанами і прикрився.
- Як тобі пояснити, Тенако... Я, напевне, перший король, який провів ніч з альваркою... І тепер я розмірковую над можливими наслідками... Я дуже не хочу, щоб це вплинуло на нашу з тобою...дружбу... Я не знаю, як...о...вибач...
- Облиш, облиш... – Тенако похитала головою, - Я була п’яна, однак я пам’ятаю практично все! Пам’ятаю свою поведінку, пам’ятаю те, як ти намагався вкласти мене спати, однак я тебе не відпускала. Смутно пам’ятаю, але все ж... Тож винити можу лише себе.
- В чому винити? - Яусар присів на краєчок ліжка.
Тенако не хотілося про це говорити. Вона згадувала свою поведінку, свої крики і стогони, все-все, і личко її кривилося і кривилося все більше.
- Невже так погано... пройшло? – обережно запитав Яусар, роблячи з виразу обличчя Тенако свої висновки.
Жінка посміхнулась. Зараз цей чоловік в чомусь злив її, вірніше, їй страшно було уявити, що це перед ним вона лежала така безпомічна і розгарячіла. Вона запевняла себе, що Яусар, все-таки, її друг, однак це аж ніяк не віднімало його чоловікості. Однак, хоч як це не було неприємно визнавати, однак Тенако чудово провела час. І отримала масу яскравих відчуттів.
- Ні, все було гарно, мені сподобалось.
- Боляче, певно, спочатку було.
- Боляче? Та ні. Можливо, просто у нас різні поняття про біль.
- Тепер ти зневажатимеш мене, Тенако?
- Мені просто потрібен час.
Враз альварка опустила очі і аж привідкрила ротика, щось пригадавши.
- А я дуже голосно кричала?
Яусар посміхнувся.
- Достатньо.
Тенако кивнула.
- Що ж, я вийду так, наче ми займалися самою природною річчю.
- Так і є.
- Атож.
Тенако одягнула своє фіолетово-бузкове плаття, не без огиди, однак з достоїнством. Альварка руками поправила скуйовджене волосся, кивнула Яусару та відчинила двері, опинившись на залитій сонцем веранді. Там її чекали три Старійшини, суворі, як завжди.
Не перемовившись і словом, четвірка пройшлася вздовж веранди, кам’яними сходами спустилася до саду та попрямувала у керунку покоїв Правительки Альварії.
Першою мовчанку порушила Топук.
- Думаю, нам час вирушати. Залишимо високородним особам право на розваги, нам же не можна так витрачати час. Потрібно глянути, як дівчатка почати підготовку до конкретно цих бойових дій...
- Гаразд, - кивнула Тенако, - як тільки зберемося – одразу у дорогу.
Мовчки, жінки прослідували сходами вгору і заглибилися у довгий гулкий коридор замку, освічений факелами. Тенако спало на думку, що, напевно, вона ніколи не бувала у аж таких древніх замках. Зараз будують замки куди світліші, із великими вікнами та мармуровою підлогою. Цей же був темним, холодним і похмурим.
Складатися Тенако було мало чого, альварка лише шкодувала, що не може зоставити у Яконі фіолетове плаття, а мусить забрати його, як подарунок. Скоро Тенако вже стояла у дорожньому потертому комбінезоні та високих чоботах. Вона не хотіла виїжджати офіційно, з помпою, тому зловила кількох слуг та віддала розпорядження подякувати Номарі Дваан за чудовий прийом та всіх за співпрацю.
Закинувши дорожні мішки на ібулога, Тенако вправно заскочила на нього і задоволено пристебнула до поясу свій меч. Придворний етикет не дозволяв гостям замку носити при собі зброю, однак тепер Тенако мала повне право підставити сталь меча під проміння осіннього сонця.
Альварки вже чекали на неї при виїзді з замку. Вони сильними руками стримували ібулогів, що вже застоялися в стайні та поспішали розім’яти крила. Тенако дозволила своєму ібулогу навіть підлетіти трохи низько над землею (хоча на території замків всі вершники ходили виключно по землі), і посміхнулася дальній дорозі. Лише коли альварка порівнялася з замковими воротами, то побачила там Яусара. Вітер лопотів широкими рукавами його сніжно-білої сорочки, а в руках король тримав невеличкий пакунок. Він мовчки простягнув його Тенако. Тенако так само мовчки взяла і розгорнула клаптик чорного оксамиту. На її долоні лежав крихітний срібний кулончик у формі ягідки. Одинокої ягідки калини з тендітним хвостиком. Через ягідку проходила тоненька щілинка, і Тенако кінчиком нігтя підчепила її. Ягідка відкрилася – у її середині лежало рубінове зернятко. І, як будь-яке зернятко калини, воно мало форму серця.
Тенако зробилося сумно-сумно, вона дивилась на Яусара, він дивився на неї, аж доки котрась з альварок не торкнула Правительку за плече.
Час вирушати. Попереду – довга-довга дорога.

Ставок їжачився від прохолодного осіннього вітру. На середині його тіло було чистим, чорна вода ховала під своїми одежами цікаві очі рибин, однак самі підступи до ставка відчайдушно захищали зарості високого очерету. Такого очерету, з якого невибагливі малолітні рибалки роблять вудки на невелику рибу, та й ловлять її на опаришів, а потім жарять прямо із кістками на вечерю і хрускають, мов насіння. Однак навіть у непробивному щиті очерету двоє втікачів знайшли невелику прогалину, що давала підступ до чорної води. Саме там вони і зупинилися, аби відпочити, скупатися та з новими силами рушити далі.
Дівчина зняла з себе чобіт і застогнала. Мозолі були вражаючі, пекли навіть тоді, коли до них не торкатися. Вайро подмухала на один з них і скривилася.
- Ні, легше отримати сталюкою по голові, ніж ось так мучатися...
- Дай, подую...
- Не требачки. Сама справлюся.
Страшенно кривлячись, Вайро стягнула другий чобіт, розпрямила ноги, стягла штани.
- Ой-йой... Я так лежала б довіку!
- Треба йти, Вайро... Покупаємося у ставку і гайда. Щось мені моторошно, чесно кажучи. Вони нам у спину дихають, я відчуваю це...
Колеф розтягнувся на траві, дозволяючи втомі розтектися тілом. Він сплюнув пісок, що хрустів на зубах і примружився на скупе осіннє сонце.
Вайро роздягнулася, і з огидою розмотала засалену брудну пов’язку з грудей. Рішучим рухом відкинула її геть і помасирувала собі груди. Колеф дивився в іншу сторону, натхненно роздивляючись похмуру лісосмугу.
Альварка роздягнулася, потягнулась і покосилася на Колефа.
- Я йду купатися.
- Йди собі.
- А ти не хочеш?
Колеф все так само видивлявся щось у лісосмузі.
- Я пізніше.
- Та пішли разом, ти мов здурів!
Колеф засопів.
- Ат!.. – махнула рукою Вайро і пішла до води, попутно розглядаючи грязюку, що чваркала між пальців на ногах. Останні дні дощило, добре, хоч зараз виповзло сонце.
Альварка сміливо підійшла до води і спробувала її ногою.
- Уй-йуй! Яка ж вона холодна!
- Осінь... – відповів ззаду голос Колефа, - Але мусимо помитися, бо вже смердимо.
Навколо неширокого проходу до води наче в знак згоди зашелестів очерет. Вайро не хотілось видатися слабачком, тож вона зайшла по щиколотку. М’який мул затягував ноги ще глибше. Подумки дівчина порахувала до трьох і стрибнула у воду.
Ну... Вона стримувалася, щоб не заверещати.
Однак не змогла.
Вода була надто холодною.
Колеф аж підстрибнув, потім зблід, потім позеленів.
- Ти що, головою вдарилася? Божевільна! – він підбіг до води і сам поліз у ставок, зціпивши зуби від холоду, - ти безвідповідальна безголова дівка! Вони зараз почують нас!
Вайро пірнула під воду, а коли випірнула, то повернулася до Колефа. Хлопець хотів щось сказати, але так і лишився стояти з відкритим ротом.
- Я... А...
Вайро розплилася у посмішці. Її тіло альварки вважали ідеальним: гнучке, на сильних ногах, нічого зайвого. Сама ж вона, як вихідна з Келькії, де були зовсім інші вимоги до краси, мала певні комплекси з цього приводу. А ось тепер дивилася на Колефа – і мов бальзам на рану лила.
- Вайро, ну що ти робиш... Я ж не хотів, ну не хотів бачити тебе... Ти хоч би прикрилася! Нема у тебе жалості ніякої до ближнього. Тим паче, до того ближнього, що півроку провів в оточенні виключно чоловіків...
Вайро активно розтирала собі тіло холодною водою, аби хоч якось компенсувати відсутність мила.
- Я не розумію, у чім річ? Ми з тобою товариші по службі, товариші по духу... Так чого нам соромитися?
- Я чоловік, Вайро. Деякі процеси у мені контролюються дуже слабо. Добре, хоч холодна купіль трохи остуджує. До речі, треба поспішити, бо, бррр....
- Ага....- Вайро ще раз окунулася.
Враз Колеф насторожився і підняв руку, мовчки повелівши Вайро не рухатися.
- Що? – налякано прошепотіла дівчина.
- Тихше! – цикнув на неї Колеф.
Замість відповіді на Вайрине запитання, з лісосмуги почувся важкий тупіт вершників, скрип сідел та брязкіт обладунків.
Без попереднього зговору, втікачі одночасно кинулися в очерет. Вони занурились по самого носа, і таким чином завмерли, не сміючи навіть дихнути. Невже клята школа таки знайшла своїх втікачів?
„Це яку ж таємницю несе із собою Колеф, що на наші пошуки вислали такі сили?”
Тим часом з ліска показалися перші вершники. Вайро здригнулася. Вони їхали на таких звіринах, яких вона ще ніде і ніколи не бачила. Повільні, огрядні товстошкірі тварюки, вкриті пластинками замість шерсті, з некрасивими грубими мордами і великими сумними очима. Зростом їздові звірі були десь з ібулога, однак на вигляд значно витриваліші.
Вершники все виходили та виходили з лісу. У сталевих обладунках, хто зі списами, хто із мечами. Передній їздовий тримав стяг на довгій жердині. На стязі зображувалися дві хвилі білого та синього кольору, що захльостували одна одну. Такий же знак був і на щитах. Вайро дивилася на всі очі, однак її тіло страшенно колотило від холоду, і вона мусила слідкувати, щоб ненароком не видати себе випадковим звуком.
Дівчина як не копирсалася у своїй пам’яті, однак ніяк не могла згадати такого прапору. Це явно були не люди з Елітної школи, тоді хто ж?
Вся галявина перед ставком скоро заповнилася вершниками. З лісу навіть підкотили фури із запряженими касинами. Передовий на незнайомій мові дав, очевидно, наказ спішитися. Втомлені воїни падали на землю, аби хоч трішки відпочити. Видно було, що шлях вони пройшли неблизький.
Тим часом на галявині піднявся гамір, тож Вайро могла, врешті, хоч щось запитати. З натугою розціпивши зуби, вона видавила:
- Колеф, хто ц...це?
Судячи з голосу Колефа, тому теж було не солодко нерухомо стояти у крижаній воді.
- Т..ти не п..повіриш. Це війська Двоїстого Союзу.
Дівчина навіть обернулася до Колефа, перевірити, чи він не жартує.
- Як? Де..де Валофукос і Накан, а д...де ми! І д...до т...тог...го ж поблизу нем...м...має жодної дороги, на...навіть закинутої!
- Ага....
Вайро застогнала. Їй здавалося, що від холоду їй ламає кіски, зводить члени та викручує суглоби.
- Я б...більше не можу... Замер..рза..ю!
- Плисти мож...жеш?
Вайро кивнула.
- Тоді тихо...
Вони безшумно відштовхнулися від землі аби поплисти вздовж очерету. Однак варто було Вайро втратити опору під ногами, як вона відчула, що каменем іде до дна. Руки на ноги більше не слухалися її. Колеф обернувся та побачив, як Вайро безшумно, із переляканими очима та ловлячи ротом повітря, зникає під водою. Він кинувся їй на поміч та висмикнув на поверхню. Вайро шумно вдихнула. Цього було достатньо, аби чужинці почули їх.
На березі здійнявся ґвалт та крики, які втікачі не розуміли. Зрештою, практично на бездоганній рідній їм мові хтось гукнув:
- Не сміти тікати, якщо не хочеш отримати арбалетний болт у голову! Негайно до берега.
Колеф, обхопивши Вайро за поперек, слухняно поплив до берега. У очеретяній прогалині стояв натовп, на них з Вайро були направлені арбалети. Вояки не приховували своєї зацікавленості, дивилися у всі очі та перерегочувалися.
- О, так ти не один! – вигукнув зарослий та кремезний бородань із знайомим вже голосом. Він опустив арбалета, і примружився, - Це що ви робили у воді у такий холод, га?
Колеф мовчки вийшов сам і витягнув за собою Вайро. Їх колотило і ні про що говорити вони не могли. Всього глядачів зібралося із три десятки, на противагу першому враженню вони не всі були заковані в обладунок з ніг до голови, дехто обмежувався кольчугою поверх брудної стеганки. Не соромлячись, вояки на всі очі розглядали голу дівчину, що трусилася від холоду.
Бородань зняв з плечей плаща та кинув Вайро і Колефу. Хлопець укутав подругу і з запитанням глянув на бороданя. Той же видав гучне “охо-хо” та щось звелів одному з, очевидно, підлеглих. Чоловік кивнув і посунув крізь натовп.
- Холодно на вас дивитися... – прогундосив у вуса бородань, - Ходімо за мною...
Втікачі слухняно побрели слідом за поводирем. Вони вийшли на галявину, де важкими ногами звірина давно затоптала у бруд їхню одежу, і побачили, який наказ отримав підлеглий від бороданя. Він підійшов багаття і якраз вішав на перекладину казанок.
- Пийте, - сказав бородань, відстібнувши від свого широкого пояса красиво оздоблену флягу.
Колеф відпив і скривився. Потім ще раз відпив і передав Вайро. Ту від холоду так трясло, що зуби відбили на горлятку фляжки чудернацький ритм. Колеф відкинув їй голову назад і мало не силою влив рідину. Вайрине горло ніби залив вогонь, вона закашлялася. І відчула, як по нутрощам розливається кип’яток.
Тим часом бороданю та парочці принесли дві колоди, на які ті сіли, аби не мерзнути на сирій землі. Вайро досі колотило, однак вона вже могла розгледіти те, що відбувалося.
Розміри бороданя справді вражали. Дядько височезний, із широкими плечами та ручищами-лапами. Косматі брови нависали на очі, від чого вираз його здавався суворим. Однак весела манера говорити начисто заперечувала це.
Бородань зняв рукавички та запхнув їх за пояс. З-під кіраси та стеганки стирчав засалений комір чорної сорочки, відкривши шматочок шкіри шиї. А на тій волячій шиї висів крихітний медальйончик у формі листка калини. Вайро не повірила своїм очам. Вона згадала, як ще в Альварії на одному з уроків їм розповідали, що у Накані листком калини символізують безмежне кохання.
- Ну? Легше? Ото ж то! Зара ще поїсте...
Бородань повернувся до вояк, що так і стояли півкругом навколо новачків, та щось їм крикнув. Вояки похмуро розбрелися.
- Іч, побачили голу бабу, так тепер слина так тече, що скоро став із берегів вийде! Але ти, мала, не бійся. Я постараюся тебе від них вберегти, га-га-га! Мене звати Проорп. А тепер ваша черга розповідати, хто ви і звідки. Бо по уставу я мав би вас давно прирізати, як, го-го, ворожий елемент, та ви ж молоді, любитеся, такі нещасні з води вилізли... Хіба винні ви, молодята, що вас лиха година до цього ставу занесла? То кажіть же. Тільки не брешіть. Правду кажіть.
- Ми з Ромашкової долини... – процокотіла зубами Вайро.
- Що за долина така?
- Невеличке містечко у Торканії, - за Вайро відповів Колеф.
Бородань похитав головою та покривив губи.
- Уй, зайшли ж ви! Мало не до самої Гарони. Там, на північний захід, вже лежить Море Краконтону.
- Ми туди й йдемо... – сказав Колеф, обійнявши Вайро, - Кажуть, там, на узбережжі, таке життя, про яке ми й не мріяли.
- Охо-хо! – Проорп ляснув себе по колінах і зайшовся сміхом, - Торканія, Накан, - а поки молодий, в одну й ту саму маячню віриш! Край закоханих, вічне сонце... Охо-хо, а ще, кажуть, зовсім різні культури,о-ох... Я сам марив тим краєм...
- Наші батьки були проти нашого весілля... Я ж бо з багатої сім’ї, а він з бідних...
- Казали, гроші важливіші за кохання...
- То ми й втекли...
- Охох... – Бородань зітхнув і потупився в землю, - Поїжте з нами зараз, потім ми заночуємо. А далі думати будемо. Тільки скажіть, тут поблизу людей нема?
- Чотири дні ходу від найближчого поселення.
- Добре. Дуже добре.

Вночі у обох, наче по команді, піднявся жар. Колеф спрагло ковтав повітря, Вайро металася по підстилці. Кожен камінчик чи гілочка болюче віддавалися на її шкірі, навіть дотик плаща, яким вона вкривалася, приносив неприємний біль, коли терся об тіло. Вартові лише хитали головами та не знали, що з ними робити. Чужаки, вороги, але ж капітан взяв їх під свою опіку!.. Вартові перенесли хворих під навіс для дров, попередньо постеливши їм косматих шкур.
- Може, віллємо їм сивухи, щоб не страждали?
- Треба. Улий.
- Гля, Сірий, дівка то і пручатися не буде, особливо після сивухи!
- Твоя правда, Товстий. У мене досі перед очима вона гола мов наяву стоїть.
- Тільки посмійте, - застережливо озвався за спинами вартових гугнявий голос, - Робіть свою справу.
Вартові відійшли, пропустивши до хворих Проорпа. Той похитав головою та примостився поруч із парочкою.
- Несіть сивуху, братці. От, сучі сини... Знають, що пити в поході ніззя. А ховають. Та на добре діло не шкодують. То вип’ємо, хоч ви й хтиві тварюки, кобеляки паршиві, а рідні душі...



Сатур довго вдивлявся у риси хворих. Ті щойно заснули, після ночі метань та марень. Чоловік цей був середньої статури, гладко вибритий, однак з лиця суворий та холодний. Його брудно-зелений плащ прикривав вкриті легкою іржею лати, а рука гладила наверхів’я довгого меча.
Сатур похитав головою і з докором глянув на Проорпа.
- І що далі?
- Не знаю, брате, не знаю... – важко зітхнув бородань та опустився на землю біля Вайро, приклав їй до чола шершаву долоню, зітхнув ще раз. – Тяжко мені на душі, Сатуре. Не підніметься рука.
- Сьогодні виїжджаємо. Взяти з собою ми їх не можемо. Ти хоч їм сто раз добро зроби, а ці щенята більш за все свою батьківщину люблять. Не сидітимуть вони мовчки, доки ворожі війська збиратимуться на кордоні, аби завдати удару по землі, де вони росли, де росли їхні матері та діди. Ті, кого ти зараз виходжуєш, перші завдадуть удару ножем тобі в спину. Навіть якщо у них з очей сльози тектимуть, однак ти для них будеш у першу чергу ворог, а вже потім – благодійник. Або недодивишся за ними, вони втечуть та викриють нашу таємницю. І тягати ти їх за собою під конвоєм не будеш. Думай, Проорп. Ти тут начальник, я лише їду з тобою, аби взяти під опіку свою частину військ. Тож не буду вмішуватися у твої справи, просто пояснюю тобі ситуацію.
- Та не сліпий я! – похитав головою Проорп, ослабивши воріт сорочки, аби вітер трохи похолодив йому душу, - Бачу все і сам. Треба було ще у воді пристрелити їх. Зараз я не знаю, як зробити це. Охо!
- Думай...зважуйся. За півгодини ми вирушаємо.

Лашу Кавоу зайшлася сухим кашлем. Її важке волосся, укладене у довгу косу, спало з плечей і кінчиками черкнуло по підлозі. Жінку трусило, груди зводило судомою. Врешті, віддихавшись, вона прохрипіла:
- Буде війна.
Мерзлякувато закутавшись у довгий чорний плащ, вона задивилася на парочку, що поволі прогулювалася пишним садом. Весь Якон, столиця Ландотору, губився за віттям сторічних каштанів замкового саду. Палац королеви Номари Дваан видавався зовсім іншим світом. Дивовижним, спокійним та ситим.
- Щось не подобається мені стан твого здоров’я, Лашу, - обійняла жінку за плечі чорнокоса струнка Топук, - де ти умудрилася підхопити болячку? Востаннє ми з тобою на пару захворіли ще як були дітьми... Після отієї втечі з варти... Пам’ятаєш?
- А то! Але справа не в тім. Це не те, що хвороба...
Лашу Кавоу повільно підійшла до кам’яної балюстради і обперлася об неї потрісканими від віку та непогоди руками. Кам’яна ніша, в якій відпочивали альварки, дарувала прекрасний вид і на сад, і на веранду палацу, де ліниво попивали мед найясніші персони. З перил веранди спадали довгі зелені руки помаранчевих дзвоників, а знизу догори тягнулися, обіймаючи і колони, і стіни, і перила, віття дикого винограду. Каштанові алеї саду кидали тінь на білі бруківчані доріжки, а вздовж доріжок прикрашали сад мармурові статуї, що зображали дітей, які гралися, відпочивали, їли соковиті плоди, дивилися на сонце. Постаменти статуй вже облизало зеленню ціпке віття винограду, однак зазіхнути на сам витвір мистецтва воно не наважувалося.
- Я просто відчуваю щось недобре... Тіло реагує на це. Все повітря ніби заряджене чимось поганим, тривожним. Раніше я б подумала, що просто збожеволіла. Однак я довго живу на світі і довіряю тілу. Воно бачило надто багато злих часів.
- Не у тебе однієї таке відчуття... – зітхнула третя жінка, скинувши з очей прядку волосся. Тяжкі зморшки покоробили її лице, скроні вже посивіли, однак у ній відчувалася сила та впертість молодої дівчини, - мені сняться лихі сни. Це віщі сни, чує моє серце.
Злегка нервовими рухами жінка поправила свій керамічний медальйон із зображенням двох альварських рун, вплетених у її символ – квітку шавлії. Від рухів злегка рипів шкіряний комбінезон, йому вторив шелест плаща.
- Що за сни, Осук?
- Лихі сни... Не хочу згадувати.
В той час відлуння каблуків сповістило жінок про чийсь прихід. Через високу кам’яну арку, прикрашену дивовижною різьбою, буквально влетіла Тенако. Щоки її горіли, тяжке дихання високо здіймало груди, обтягнуті матерією синього комбінезону.
- Не приїхала? – випалила з ходу запитання Тенако.
- Ні, її не було, - розвела руками Топук.
Лашу Кавоу зайшлася кашлем, віддихалася, утерла з очей викликані кашлем сльози.
- Нам не можна більше чекати. По твоєму проханню вже й так на день відклали Раду.
- Я розумію... – Тенако безсило сіла на кам’яну лаву, - Але вона так необхідна мені...Як мудрий порадник.
- Однак треба розпочинати. Вуха є скрізь, а що, якщо Валофукос та Накан довідаються про те, що ми тут затіяли?
- Ти права, Топук. Ти права...


Хтось м’яко взяв її під руку. Це був наймолодший серед чоловічої частини учасників Об’єднання – правитель Шанносу Яусар. З вигляду він був завзятим, а відповідний вираз обличчя, завжди задране вгору підборіддя та лукавий погляд, надавали йому вигляду самозакоханого хвалька. Однак Тенако не велася на Яусарів вид, адже з особистого спілкування знала, що це безумно милий та веселий хлопчина. Обличчя, біле та чисте, свідчило про те, що молодий чоловік ще ніколи не був на полі битви, не брав участі у жодному поході і взагалі, скоріш за все, це була сама перша його поїздка кудись поза межі рідної столиці. Тенако чудово уявляла, як цей хлопчина зваблює дівчат, гасає верхи на касині, і вимахує тонким довгим мечем, вкритим дивовижним гравіруванням. Однак як не старалася, альварка не бачила його у ролі серйозного правителя.
Яусар посміхався усіма тридцятьма двома, а чорні кучері підстрибували в такт ходьбі. Тенако подумала, що вони, певно, чудово виглядають разом: чорні та кучеряві. До того ж, Яусар був чи не єдиним чоловіком, якому альварка могла багато чого пробачити. Він був її серцю дуже милий.
- Як я радий тебе знову бачити, пресвітла Тенако! Іду поруч з тобою і вдихаю запах живої людини: ти пахнеш подорожами, травою, шкірою, потом...
- Ха-ха-ха!
- Я сказав це в хорошому сенсі! Я ж не казав, що від тебе штиняє, як від ібуложника! Пахнеш ти чудово! До знайомства з тобою я гадав, що жінки пахнуть виключно пудрою та нафталіном!
- Я теж рада тебе бачити. Справді.
- О, я вражений. Я, напевно, чи не перший чоловік, якого рада бачити альварка...
Ось так під ручку Тенако та Яусар рушили до головної зали, де за кілька годин мало відбутися засідання. Яусар елегантно крокував, відбиваючи собі ритм сталевими набивками високих чобіт із підвернутою халявою, риплячи шкіряними штанами та тяжким шкіряним плащем, прикрашеним срібними стилізованими анімістичними візерунками. Від його сорочки пахло свіжістю, і Тенако стало трішки соромно, що від неї, правительки, йде запах “поту”, а не чистоти. Вона ж бо ніколи не замислювалася над цим, жила собі похідним життям, то й жила... А тут придворні дами виглядали вдесятеро пишніше, ніж правителька Альварії. Хоча...Знайшли, чим пишатися.
- Ой, Тенако... – Яусар підбив ногою невеличкого камінця, - Мені безкінечно нудно тут. Якби не важливість справи – зроду не приїхав би.
- А що так? – засміялася Тенако, спостерігаючи за дивовижно рухливою мімікою супутника.
- Ці старі законсервовані монарші мармизи, ці штучні дами, ці брехливі розмови! Купа лестощів, купа жополизства! Як подумаю, що так доведеться все життя страждати, мені стає лячно... Тобі легше в цьому плані, атож?
- Ну... Мені-то легше. А чи було б тобі? Уяви: тебе ніхто не обслуговує, їси їжу з багаття, спиш у шатрі... Ти б зміг відмовитися від хоромів?
- Та! Зате у вас там СТІЛЬКИ КРАСИВИХ ДІВЧАТ!!!
Ось так за невимушеною розмовою Тенако і Яусар дійшли до Зали Засідань. Прислуга вже постаралася все підготувати. Мармуровий круглий стіл та стільці з високими спинками були устелені насичено-зеленими килимами, гаптованими золотом і сріблом. Під стінами стояли високі канделябри із жовтими пахучими свічками, а самі стіни прикрашали величезні гобелени, на яких були виткані сцени битв, в центрі яких постійно опинялося двоє юнаків явно царської крові. Тенако знала, що у війні з Союзом загинули два королевичі, які, на відміну від більшості високородних осіб, не відсиджувалися у хоромах, а брали до рук меча. Після їх смерті на трон зійшла третя дитина старого королівського подружжя, це була Номара Дваан, жінка владна і рішуча. Королева Номара імпонувала Тенако, хоча альварка і відчувала, що ставлення самої Номари до неї не таке вже й позитивне. Однак, коли ти при владі, то ні про яку любов нічого навіть заводити мову.
У приміщення увірвалися звуки флейти та фюрну.
Тенако поспішила надвір, аби краще розчути пісняра. Старий дідуган вправно перебирав струни фюрну, а поруч стояла дівчинка у короткому зеленому платтячку та лосинах. Приклавши до губів флейту, вона видавала дзвінкі пасажі та срібні переливи.
- Пісняре! Гей, пісняре! – Яусар простягнув йому золотого, на що пісняр вдячно вклонився, - Добрий чоловіче, а чи можеш ти заспівати щось про... альварок? – На цих словах король Шанносу обернувся до Тенако, і в його очах заграли бісики.
Пісняр слухняно видав милозвучний акорд і приємним дзвінким голосом промуркав про себе ті шматки пісні, які він міг призабути. Зрештою почав.

- Лийся пісне, лийся дзвінко,
Над долинами й лісами
Лийся в небо аж під зорі
Зі сріблястими очами

Лийся, лийся, та повідай
Місяченьку – батьку світу
Що не його тонкий промінь
В цьому світі найчистіший...

Найчистіше – то кохання,
Що родилось через муки
Через біль, образу, горе
Простягнуло свої руки

Що з ненависті родилось,
Окропилось кров’ю серця
Через дзвін мечів та списів,
Через свист тятив і крики...

Закохалася альварка,
В лицаря, та й вороженька...
З горя очі видирала,
З грудей виривала серце

Щоб не бачити й не чути,
Щоб чужого не любити...
Та хоч сильну мала руку –
Та не в силі повеліти

Серцю палко так не битись,
Не кохати, а рубати,
Не...

- Не правда то все! – відвернулася Тенако та пройшла повз натовп слухачів.
- Ти чого? – догнав її Яусар.
- Брехня то все. Звісно, альварка може закохатися. Однак перш за все для неї стоятиме обов’язок...


.....
- О... Ланоч... Що ти робиш? Що ти зі мною робиш?
- Тобі в подробицях розповідати?
- Та ні...ха-ха! Я просто кажу! Аби щось казати... Мене прорвало, просто прорвало. Я збожеволіла, ха-ха! Таке враження, що я тримала почуття у собі, у глухій клітці, а зараз то все вирвалося на поверхню!
- Я бачу... Я сам такий.
Елас вислизнула з-під ковдри та стала на ноги. В голову лізли самі дурні думки, щось на кшталт того, що шкода, що Ланоч не здатний побачити її красу... Адже вона була одна з небагатьох альварок, яка цілком усвідомлювала свою вроду і часто використовувала у своїх цілях. Альварки, що жили у світі без чоловіків, просто сприймали себе такими, як вони є, а не порівнювали, не старалися бути кращими, і не плекали комплекси. Для себе їм достатньо було бути здоровими, сильними та гнучкими. Це те, що цінувалося у їхньому світі. А красуватися заради того, аби комусь сподобатись... Ні, це їм навіть в голову не приходило.
Елас потягнулася і підставила обличчя сонцю, яке вперто пробивалося у вікно. Кімнатка була доволі охайна, прибрана і мила. Навіть чисті фіранки висіли, а на столі стояли польові квіти. Альварка сміялася над тим, яка вона загублена у часі та просторі. Здуріти можна! Елас не пам’ятала ні сьогоднішнього числа, ні міста, у якому вони з Ланочем знайшли притулок на ніч.
- Ланоч, Ланоч! А яке це місто?
- Це Яблуневе. Невеличке містечко Ландотору.
- Охо-хо! Це ж ми їдемо в столицю, треба хутко рушати! Давай хутко рушати, Ланоч!
Елас з розгону стрибнула на ліжко та стягнула з відуна ковдру. Той лежав роздягнутий і Елас відмітила про себе, що це тіло їй дуже подобається. Відун потягнувся, хруснувши кістками, і обійняв Елас. Яке там їхати? Справи почекають.

Потім Елас відчувала неймовірну слабість. Повіки стали тяжкими, важко було їх навіть підняти. Тіло скувала знемога, ногами та руками, досі переплетеними з Ланочевими, не було сили навіть поворухнути. Альварка провалилася в сон...
Вони кохалися з Ланочем, її тіло вигиналося, нігті впивались у його шкіру. Вона повертає голову, та бачить, що в глибині кімнати, захований у тіні, у кріслі сидить Фарко. Він не зводить з неї погляду, пальці міцно стискають бильця. З пальців біжить холодне молоко і повільно скрапує на підлогу.
Елас хоче зупинитися, однак не може справитися зі своїм тілом. Воно, плавно рухаючись, вбирає у себе кожну секунду насолоди. Воно не може відірватися від джерела прекрасних відчуттів.
Фарко невідривно дивиться на них, і з очей його течуть сльози. Він плаче і плаче, доки сльози не закінчуються, і по щоках не починає бігти кров. Елас намагається крикнути щось, заспокоїти його, однак її лице все так само млосне та зніжене. Замість слів з грудей вихоплюються стогони. Елас прискорюється, все ближче і ближче до вершечка, до кінця, і коли по тілу проходить хвиля екстазу, Фарко падає мертвим на підлогу.

Вона сухими очима вдивлялася у надвечір’я, жадібно ковтаючи повітря. Поруч спав Ланоч. Чужий чоловік.
Що вона робила поруч з ним? Що так збожеволіло її? Його сила? Атож, він же відун. Чи сам факт, що він відун? А може просто прорвалася на поверхню банальна хіть?
Як вона могла зрадити своєму єдиному коханому? Як вона могла порушити свою присягу: завжди бути самою, незалежною та холодною? Нікому більше не дозволяти бачити слабкість в її очах, нікому не дозволяти торкатися її грудей, живота, ніг. Що найшло на неї? Чи він зачарував, чи просто так стали планети, що їй потьмарилося у голові?
Елас дорікала собі, а всю її досі трясло від страшного сну. Вона обережно вислизнула з-під ковдри, тихо одягнулася, і вийшла, безшумно причинивши двері.
Повіки Ланоча здригнулися. Він зітхнув.
На дворі Елас розплатилася з власником постоялого двору та лишила кілька золотих, аби той попіклувався про її супутника. Сама ж прийняла з рук у хлопчака вуздечку свого насуура та сумно глянула пташині у очі.
- Я корю себе...Корю... Ти теж маєш повне право зневажати мене.
Елас стрибнула у сідло. Насуур тяжко змив вгору, здійнявши стовп пилу. Перш ніж пришпорити птаха, Елас обернулася. Здригнулась. Вікно кімнати, у якій вони відпочивали, було відчинене. А з нього висунувся Ланоч, нахиливши голову та ловлячи слухом кожен порух. Альварка скребнула по серцю і щодуху рвонула вперед, люто підганяючи Тотсу.
Ланоч причинив вікно. Заплющив очі.

Багаття доволі довго не хотіло розгоратися, і ось тепер відчайдушно диміло та тріщало, намагаючись запалити вологе гілля. Осінь вступала у свої права цілком і беззастережно. Добре хоч тут, на заході, пори року згладжені, позбавлені лютих зим і жарких літ. Тож заморозків можна було не боятися. Але все одно: було хмуро та сумно. Мокра пожовкла трава, туманні ранки, тонке голе гілля кущів.
Елас почухала собі голову і посмикала за волосся. Ех, дорожнє життя! Це щоб стільки не митися! Видно, вже засмерділась. І пасма жирні та брудні. І одежа вся промокла після недавнього дощу. І ібулогів нічим годувати.
А все одно це чудово – мандрувати світом!
Елас повернулася до Ланоча, який немов закляк перед багаттям.
- Ланоч, ти ніколи не розповідаєш про себе. Про своє попереднє життя.
Чоловік заусміхався своєю фірмовою лукавою усмішкою.
- Що ви, пані. Я всього-на-всього скромний служака-відун, на службі у вас... Моє діло – допомагати, а не язиком молоти!
- Облиш, Ланоч. Я серйозно. Ми з тобою мало бесідуємо. А коли починаємо, я почуваюся просто малям. Бо ти весь час щось дуже заумне починаєш говорити... Давай ліпше про буденне. Ти звідки? Де народився?
Ланоч не відповів, лишень витяг із дорожньої суми паляницю та заходився жувати.
- Ти такий незвичний. Спочатку видавався серйозним та сумним, тепер же ти веселий та життєрадісний. І норон тебе розбере, який ти...
- А тобі це цікаво? Тебе конкретно я цікавлю, чи відуни загалом?
Елас навіть не блимнула, проковтнувши гіркий стьоб як належить альварці. Все одно від нього нічого не доб’єшся. Він просто сліпий відун Ланоч. І все його життя почалося з тієї миті, як вони зустрілися.
Тим часом полум’я розгорілося доволі сильно, і Елас заходилася роздягатись, аби просушити одяг. Те саме вона порадила і Ланочу, однак той угукнув щось нерозбірливе. На розлогому гіллі, увіткнутому поблизу полум’я, скоро красувалося мокре безформне шмаття. Елас підсунулася ближче до вогню, однак все рівно по спині ходили мурашки від холоду.
- Ти зараз гола? – запитав Ланоч.
- Майже, - на мить відірвавшись від думок, сказала Елас. Якусь хвильку вона почекала, чи не продовжить Ланоч бесіди, однак той був так само мовчазний.
- Знаєш, а мені подобається з тобою мандрувати.... – все ж сказала вона, - Я, правда, майже одразу зрозуміла, що тобі особливо нікуди не треба їхати... Але навіщо тобі було саме зі мною мандрувати – досі не знаю. Дай шматочок пожувати, а то зажав...
Ланоч засміявся і протягнув Елас хліба.
- Я таємничий.
- А ще мені подобається, що ти не схожий на більшість мужиків.
- Бо не пристаю до тебе і готую тобі юшку?
- Хе-хе, юшку я й сама здатна собі приготувати. А якби ти приставав, то з тобою приключилося б щось... не дуже добре.
- Отож бо й воно. Я ж знаю, що до тебе не можна приставати. Інакше неодмінно робив би це.
- Тільки не кажи, що ти типовий брудний смердючий...
- Ні в якому разі!
- Цікаво, і як би ти до мене приставав?
- Якби я захотів... – Ланоч усміхнувся, а далі замріяно відкинувся на спину, - якби я захотів, мені навіть і приставати не треба було б. Я просто б торкнувся тебе, поцілував би, і понеслося...
Елас розгублено глянула на Ланоча, про себе радіючи, що він не бачить її спантеличення. По ідеї, вона мала б різко щось сказати, зупинити його... Що він дозволяє собі по відношенню до неї? Однак альварка із жахом ловила себе на думці, що їй це подобається! Будь з ким подібні розмови розлютили б її, однак цей Ланоч, хай його грець...
- Якби захотів? Тобто ти не хочеш?
- Я? Я думаю... Думаю про те, що буде далі. Ось зараз ти впевнена, що якби я торкнувся тебе, ти б дала мені кулаком поміж очей. Однак я-то бачу, що не дала б.
Елас зневажливо пхикнула, однак задоволена усмішка не сходила з її вуст.
Ланоч безтурботно підібрав хворостинку і кинув її у багаття.
- Та завтра ти прокинешся, сказишся і кудись втечеш. А я цього не хочу, Елас, - хвилинку Ланоч помовчав, а потім на повному серйозі додав, - Я надто ціную твоє товариство.
- Мені приємно це чути, Ланоч... – Елас і сама неохоче перейшла на серйозний тон. Їй подобалося, що з Ланочем вона могла ось так ось бавитися та теревенити ні про що.
Елас піднялася, аби підкинути дров. Так, вже надто холодно для прогулянок без одягу. В Альварії, певно, вже ніхто не ризикує купатися у водоспаді... Може, Вайро повернулася. А Тенако ще в дорозі, мусить їхати на з’їзд монархів. Елас теж туди прямувала, однак знала, що має ще час, хоча дорога й неблизька. О так, правителі нарешті матимуть можливість похизуватися один перед одним. Одягнуть найпишніші шати, візьмуть із собою усю свиту... І почнуться п’янки-гулянки з ранку до ночі. Тижнів зо два ніяких офіційних переговорів ніхто не дочекається, зате між собою усі ролі вже будуть розписані. Окрім того, за два тижні відбудеться міжнародне парування, злягання, ревнощі, любощі... Саме такі буденні пристрасті все і вирішать. Долю, можна сказати, світу. Тьху, кляті чоловіки.
Чудово, Елас знову тверезо мислила. Вона уміла себе утихомирювати.
- Загорнися у плащ, - запропонував Ланоч, простягаючи їй одежу.
Однак Елас відмовилася. Їй було не настільки холодно, аби...
- Це просто дружня поміч.
- Ні, дякую.
- Ти принципова.
- Так, принципова.
- Однак я можу довести, що ці принципи лише на поверхні. Насправді ти... інша. Ти була принциповою з народження. Як і всі альварки, я так гадаю. Однак ти не сидиш на місці, ти мандруєш, тож мала змогу побачити багато всього...Набагато більше, ніж твої землячки. І саме завдяки цьому ти перебудувалася в середині, хоча оболонка твоя лишилася все такою ж холодною і принциповою.
Елас нагородила відуна довгим важким поглядом. Їй страшенно не подобалося, коли хтось ліз у її душу. Можна було б обійтися і без цього.
- Я не розумію, на що ти натякаєш, відун.
- Візьми плащ, - Ланоч поманив Елас рукою.
Вона слухняно підняла плащ з його колін.
Ланоч схопив її за зап’ястя.
- Стривай, я допоможу тобі.
Елас знизала плечима і сіла поруч, дозволивши Ланочу накинути плащ. Рука відуна лежала у неї на плечі, перебираючи ворсисту матерію плаща. Елас з подивом відмітила, що її не дратує цей дотик. Вона відкинулася та втопила погляд у зоряному небі. Неймовірно красиво...
Ланоч пригорнув її. Альварка здригнулася, однак інтерес взяв гору: що далі? Тому вона не відсторонилася, а все так само дивилась на зорі. Ні, не так само: серце божевільно калатало.
Хто б знав з моїх – засміяли б. Чого я хвилююся, що відбувається?
Ланоч схилився до неї і м’яко поцілував. Елас затремтіла, і враз зрозуміла, що страшенно боїться. Боїться невідомо чого. Можливо, того, що відбувалося в ній. Можливо спогадів, а може... Може вона боялася самого Ланоча? Тієї сили, яка струменіла в ньому? Елас відкинула голову, аби опинитися подалі від його вуст. Руками стискала грудки вологої землі, і відчувала, що страшенно не хоче, і, водночас, страшенно хоче продовження. Ланоч не закривав очей. І ті очі, зовсім порожні та сліпі, враз набули глибини. Елас на хвилинку здалося, що всі ті зорі, які вона щойно розглядала в небі, насправді були лише відображенням цих очей. Ця глибина магнетизувала, затягувала, сковувала. Несла в собі страх, але страх бажаний, в якому хотілося купатися, який ніс неймовірну силу.
- Хто ти?
- Зараз ти бачиш мене, бо я... я відкрився.
Ланоч знову поцілував її, і Елас здалося, ніби потужна хвиля ввірвалася їй до грудей. Всі думки, сумніви, страхи вибилися тією хвилею, Елас секунду лежала порожня, аж доки його сила не наповнила її. Жінку все ще трясло, від його поцілунків, від дотику його рук, і вона дивилася своїми очима у його світ, і бачила щастя, бачила біль, бачила зовсім інше небо. Щось гаряче торкнулося її щік – це Ланоч плакав. Він раптом вигнувся, і відсахнувся від неї. Хвилину лежав нерухомо, а потім ніжно обійняв її знову.
- Все...все, годі... Я стримав себе, бачиш? Тобі нічого боятися, я не зачеплю тебе. Не буду “типовим брудним смердючим”.
- Я не боюся, Ланоч. Ти... Я не знаю, як це пояснити... Просто... Просто не припиняй.


Похмурий осінній світанок віяв таким холодом, що Елас вимушена була прокинутися. Потрібно в дорогу. Цілий день в сідлі, а вона не виспалася.
Не виспалася...
Елас посміхнулася і глянула на Ланоча, що вві сні міцно обіймав її, гріючи своїм тілом. Альварка випручалась з обіймів та висковзнула з-під плаща аби одягнутися. Задоволено оглянула своє тіло, знову покосилася на відуна, і прийнялася за усі необхідні зав’язки і застібки. Настрій був чудовий, ось ще багаття лишилося розкласти, приготувати якоїсь зупи, і світ цей стане найпрекраснішим.
За деякий час вогонь, нарешті, піддався, і слухняно почав лизати запропоновані полінця. Елас підкладала дров і паралельно намагалася ножиком заточити дві рогатини, аби встромити їх у землю та повісити казана. Ззаду їй на плечі лягли теплі руки. Хвиля млості огорнула Елас, ніж м’яко випав з її рук.
- Облиш, Елас. Ще надто рано. Подаруй мені цей день – давай лишимося трохи тут.
Альварка заплющила очі і не могла протестувати. Та й не хотіла. Вона слухняно пішла за Ланочем знову у кубельце, гріючись теплом багаття та тілом відуна. Весь світ перестав для неї існувати.

Дівчина подала знак рукою, і скоро Колеф прошмигнув на кухню. На обох була звичайна тренувальна форма, за плечима – мішок з пожитками. Брудно-зелені туніки та високі м’які чоботи із нашивками Елітної військової школи явно видавали приналежність втікачів до вищезгаданої установи. Але, як то кажуть, треба радіти тому, що є...
- Хутенько... Де ж Татонкура? Скоро помітять, що нас немає... Вже за кілька хвилин шикування...
- Колеф, я сам хвилююся...
- Сама...
- Не важливо...
Татонкура Росс зайшла до кухні, мов по замовленню. Вона повільно підійшла до плити та помішала великою дерев’яною ложкою своє вариво, а аж потім помітила гостей.
- Ой! – кухарка автоматично витерла долоні об фартух, - а чого ви не на заняттях?
- Світла Татонкура Росс, пам’ятаєте, ви казали, що будете мені повинні за свій прокол? – запитала Вайро.
Кухарка лякливо озирнулася на всі боки. На всяк випадок визирнула у засиджене мухами вікно, з якого виднілася стежина до кухні. Ні, ніхто не йшов.
- Що ти хоті...хотів, Вайро?
- Заховайте нас у фургоні... Ви ж посилаєте когось за продуктами у місто, атож? Домовтесь за те, щоб ми у тому фургоні заховалися... нам би тільки виїхати...
- Та... е... я...
- Прошу вас! Це ж не по моїй вині ми тікаємо!
Татонкура простогнала:
- Ой, горенько. Так він же вже поїхав, той дід Митьшо. Ходімо, глянемо...
Кухарка хутко (наскільки дозволяла їй її комплекція) попростувала вздовж тьмяного коридору із брудними стінами, Колеф міцно стис Вайрину руку і потяг за собою. Альварка пхикнула та відсмикнула руку. До неї, бачте, тепер особливе ставлення! А дзуськи.
Коли троє вийшли у внутрішній двір кухні, Татонкура просто просяяла. Неймовірно, однак старий обляпаний багнюкою критий віз все ще стояв у дворі. Дід Митьшо, старий, аж чорний, із глибокими зморшками, якраз мостився на місці візничого, та брав до рук порепане від часу повіддя. Він аж крехтів від натуги.
Татонкура Росс підбігла до нього та щось хвацько кинулася пояснювати. Час від часу дід дивився на двох втікачів та гучно, по-старечому, перепитував про щось кухарку. Врешті зично матюкнувся та махнув рукою. Вайро і Колеф стрибнули до фургону. У пітьмі вони побачили купу мішків і зарилися туди з головою. Принишкли. Почули, як хура повільно зрушила з місця.
- Сонце з вами! – востаннє почули вони голос Татонкури.

Якраз тоді, коли хура доволі далеченько вже від’їхала та трусила по щербатій закинутій дорозі, у Елітній військовій школі зчинився переполох. Усі були підняті на ноги, усі шукали зниклих Вайро та Колефа.
Невелика кімната з двома кріслами та заваленим паперами столом жадібно пила денне світло, що лилося до її приміщення через вікно. Саме у цій кімнаті часто збиралися на наради Головні школи. Поверх паперів лежала розкладена мапа, придавлена стосами книг та брудними чашками з-під чаю. Мапу, видно, часто використовували, так як в деяких місцях вона протерлася мало не до дір.
Високий та худий політрук незворушно дивився крізь вікно на усю ту біганину, що вчинилася у дворі. У його холодних вицвілих очах дивовижним чином ближчала сталь. Пальці бігали по столу, вистукуючи зрозумілу лише політруку мелодію. Він поволі перевів погляд на свого колегу, такого самого високого, лиш трохи ширшого в плечах Воскора.
- Ви усвідомлюєте, що ця втеча може для нас означати?
- Чи не краще за вас, пане політрук. Ця школа закрита, ми ніколи не виключаємо з неї тих, хто вже дійшов до старшої групи та почав вивчати Програму. Тепер, боюся, як би всі ці відомості не просочилися...
- Ну то зробіть так, аби вони не просочилися! Ви директор. Зберіть перевірених людей. Розвідайте всі можливі шляхи втечі. В кінці кінців, дорога з школи лише одна. Не думаю, що втікачі достатньо дурні, аби звертати з неї в ліси, чи навіть у гори. Це ризиковано. Тож вони, скоріш за все, підуть у місто. По тракту.
- Я все це розумію, - Воскор опустився у глибоке крісло і понуро глянув на носки своїх чобіт, - Тут ще ці байки про дівку... Що за дівка? Як ми її не розгледіли?
- Зараз не у тому проблема. Посилайте своїх, часу немає. У містах надто багато вух, вух багатьох країн. Я не хочу, щоб хоч хтось довідався...
- Ніхто не хоче. ВОНА нам допоможе.
- Так.

- Вільні! У вас є дві години до відбою! Вечеря через 20 хвилин!
Хлопчина зі сріблястим волоссям крутнувся на одній нозі та підтюпцем вирушив до казарм, вловлюючи на собі заздрісні погляди. Його колеги по нещастю, які мріяли потрапити у казкове життя елітних військових підрозділів, а натомість обрекли себе на багаторічну жорстоку муштру, просто валилися з ніг. Не те, щоб кудись ще бігти. А цей відлюдкуватий дивак переносив усі тренування так, ніби вони зовсім не напружували його.
- Тос Вайро!
Хлопчина різко зупинився та вирівнявся у струнко. До нього підходив начальник першого підрозділу.
- Розслабся, тос Вайро. Тебе вже відпустили із занять. Однак, я бачу, ти легко витримуєш навантаження.
- Не сказав би, що легко, - дзвінко відповів худорлявий хлопчак, - Однак мені справді легше, ніж іншим, бо я готував себе до військової служби усе своє свідоме життя. Нехай у мене є прогалини у загальній освіті, та я ставив перед собою конкретну ціль і віддавався фізичним тренуванням!
- Це видно. Тож ми вирішили, що тобі нічого витрачати час на давно пройдений етап. Ми хочемо перевести тебе до першого підрозділу. Думаю, з твоєю підготовкою ти зможеш витягнути їхнє навантаження. Заперечень немає?
- Немає, - трохи спантеличено відповів хлопець.
- Я так і думав. Збирай речі та переїжджай.
Чоловік розвернувся та попрямував геть, лишивши хлопчака самотньо матюкатися до вечірнього неба.


Вайро обережно переступила через поріг, вдихаючи сморід поту, урини і здорового тіла. Приміщення тьмяно освітлювалося чадними факелами, що роками чорнили колись вибілені стіни. Дівчина стискала побілілими руками свій вузлик з манаттям і нерішуче м’ялася на місці. Два десятки допитливих очей зміряли її з голови до ніг.
Тишу перервав дружній регіт.
- То це цього сцикуна нам перевели з молодшого підрозділу?
- Га-га-га! Ганьба на нашу голову!
- За кого нас мають?!
- Ану назви своє ім’я, боєць!
- А м’язи у нього побільше ніж у тебе, Роро!
- А погляд який войовничий!
Під шквал стьобів та реготу Вайро просунулася до єдиного вільного місця і обережно поклала там свого вузлика. Їй хотілося тікати назад, однак вона не могла. Дівчина з радістю відчула, що сльози більше не навертаються їй на очі. Замість образи у ній оживала лють.
Вайро обернулася, і ніби у розбитому дзеркалі бачила різні обличчя. Молоді обличчя. Гарні обличчя, звичайні, чорняві, біляві.
- Ну годі! Ви вже привіталися! Тепер моя черга!
Гамір ніби по команді стих.
- Мене звати Вайро.
- Нам байдуже, - відізвався хлопець кремезної статури та вродливої зовнішності, - Нам байдуже, як тебе звати. Ти – малий Сцикун, і будеш ним лишатися, доки будеш з нами. Не хочеш, щоб було боляче – знай своє місце. Тримай язик за зубами. І роби все, що тобі велять. Зрозумів?!
Замість відповіді Вайро розвернулася та подерлася на свою другу полицю. Поклавши голову на подушку, спробувала подумати про щось відсторонене, однак злість пульсувала в ній потужними хвилями.
Альварки праві, що ненавидять це бидло!
Узголів’я її ліжка стикалося з сусіднім. Вайро шкірою відчула зацікавлений погляд. Підняла голову і втомлено запитала:
- Ну що?..
Юнак ввічливо привітався.
- Просто цікаво на тебе подивитися.
Він був вродливий, як на Вайрин смак. Правильні і в чомусь осорські риси обличчя, на диво великі очі із довгими віями та довге русяве волосся. Вид був би суворим, і, напевно, таким і був, однак посмішка вмить додавала виразу доброти і тепла. Тільки очі не сміялися. Були сумними.
- Не засмучуйся, малий! Найбільше дзвенять пусті горщики, чи не так?..
Вайро засміялася та охоче кивнула.
- Ось якби ти уважно придивився до тих, хто мовчав, то одразу намітив би собі багатьох у друзі. Адже у старому загоні у тебе були друзі?
- Ні, не було.
- Чому?
- Я відлюдкуватий.
- Зрозуміло!
Хлопець простягнув руку.
- Я Колеф.
Вайро кивнула, але підтримувати бесіду їй не хотілося. Тож вона вмостилася на подушці та заплющила очі. Тіло пульсувало втомою, хоча лють та досада відпустили її. Можливо, вже самий час був би тікати з цієї школи? Бо Вайро відчувала, як скучила за дорогою, пригодами... Мріяла про справжнє доросле завдання, а потрапила у місце, яке мало чим відрізнялося від Альварії. Ті самі тренування з ранку і до вечора.
Досадно.
Що вона встигла з’ясувати? А практично нічого нового: була школа, були цікаві методики підготовки елітних вояк, які, начебто, будуть згодом використовуватися як спеціальне підкріплення основній регулярній армії Торканії. Окрім фізичних тренувань, хлопчаки проходили загальноосвітню школу. На пам’яті Вайро кількох учнів вже вигнали зі школи – за те, що дуже висовувалися, як вона це розуміла. Ці учні просто зникли одного разу, так навіть і не дізнавшись, де саме на величезних просторах Торканії знаходиться місце їхнього недавнього навчання. Цього не знала і Вайро.

Ранок був тяжким та сірим. Прокинувшись о п’ятій, злегка поснідавши та прибравши на своїх місцях, учні похмуро попленталися на тренування. Пробіжки, вправи, пробіжки, вправи... Зі старшими було справді складніше, як і казало начальство. Зате Вайро неймовірно зраділа, коли тренер видав їй дерев’яного меча – старша група вже фехтувала.
- Ти знайома із цим? – запитав тренер.
- Так, є трохи.
- Що ж, тоді не будемо гаяти часу. Працюй з усіма.
Після виснажливих, довгих та нудних вправ учні розбилися на пари. Вайро лишилася одна. Та її новий знайомий, вибачившись перед своїм партнером, перейшов до дівчинки та став у стійку.
Вайро пхикнула.
- Навіщо така самопожертва?
- Дурниці. Мій партнер нічого не вміє, як і ти.
Колеф наніс Вайро рішучий удар зверху. Альварка хотіла просто заблокуватися, однак тіло спрацювало автоматично: зловивши лезо противника на гарду, Вайро скинула його вниз, сама ж за крок опинилася впритул біля Колефа та черконула своїм мечем його по животу. Хлопець зігнувся від удару та здивування.
- Що це було?
Вайро перелякано озирнулася. Здається, цієї витівки не бачив ніхто.
- Це випадково. Я раніше трохи займався фехтуванням.
- Трохи?! Ти впевнений?
Вітер промчав по сірому плацу, на якому стояли пари фехтувальників. Вайро мерзлякувато здригнулася.
Її напарник знову спробував напасти, однак мозок Вайро повністю відмовлявся працювати: вона знову вислизнула з-під удару та полоснула Колефа по шиї з розвороту. Поки той потирав забите місце, на Вайро опустилася зичний ляпас.
- АУ!!!
Альварка побачила поїдене віспою та сіре від щетини обличчя тренера. Здоров’як кремезними руками схопив її попід пахву та відтягнув у сторону.
- Ти вирішив тут своїм умінням хизуватися?
Вайро кліпнула очима.
- Воно само...
- Само? Так знай же: не хочу тут бачити ніяких викрутасів, зрозуміло? У нас інша школа та інша техніка. Забудь про все, що ти, зморшку, умів раніше.
Дівчина кивнула і ще більше вжала голову в плечі.
- А поки, - тренер не вщухав, - рушай на кухню чистити бульбу до обіду. Вперед!
Дівчина круто розвернулася і побігла до кухні на ватяних ногах. Хоча всередині били блискавки та шуміли громи, однак Вайро чітко пам’ятала вказівки Мариськи: не висовуватися.
Кухня знаходилась у сумному одноповерховому будинку і підступи до її чорного входу були м’якими, піддатливими та хлюпкими. Ноги провалювалися у багаторічні прошарки шкарлупок, ошурок, гнилі та помий. З-під Вайриних чобіт неприємно чваркнуло смердючою рідиною. Двері зі скрипом відчинилися.
Перед дівчиною постало пекло із неймовірного безладу та бруду. Рої мух, яким би, по часу, давно бажано було б моститися на зимову сплячку, чудово прижилися у цілорічно душному приміщенні.
З чаду та диму виплила огрядна фігура у сірих потріпаних одежах. При ближчому розгляді у безрозмірній постаті вгадувалися велетенські груди, що покоїлися на пузі, складки жиру на стегнах та потрійне підборіддя. Якщо ж вдивлятися ще детальніше, то можна було угледіти чорні вусики над тонкими губами та неприємні бородавки над носом. Такий образ міг виникнути перед Вайро хіба що у страшному сні.
Це була друга істота жіночого роду на “елітній” військовій базі.
- Прислали, ге?!
- Ага...
- Сідай, малий, он відро, он вода, ось ніж. Тупий, але чистити можна. Будеш лажувати - отримаєш по писку. Второпав?!
- Ага.
- Агакало! Я звуся Татонкура Росс. Для тебе – світла Татонкура. Второпав?!
- Так...
Вайро поставила відро між ногами та зміряла очима неосяжну купу бульби. Тяжко зітхнула. Взяла до рук першу. Світла Татонкура Росс прискіпливо слідкувала за процесом очищення першого овочу, і, можна сказати, лишилася задоволена. Її безрозмірна плита з гігантськими каструлями якраз почала зловісно шкварчати, тож огрядна кухарка поспішила до свого кухонного вівтаря.
- Давно тут? – запитала вона через деякий час.
- Скоро буде місяць, - зітхнула Вайро, утираючи чоло зап’ястям.
- Важко, видать.
- Та ні... Просто строго дуже.
- Дисципліна. Хе! А як ти думав?
- Та так і думав...
Наступні кілька годин пройшли в цілковитому мовчанні під акомпанемент звуків жарки-шкварки. Світла пані враз своїм грізним голосом вивела Вайро із забуття:
- Подай-но мені онно лежить друшляк...
Дівчина встала та потягнулася за ним. Обернувшись, побачила зблідлу та перелякану Татонкуру, що витріщалася на стільця, на якому ще мить тому сиділа Вайро.
Альварка повільно перевела погляд вниз. І друшляк із грохотом вивалився їй з рук. Бо на стільці темніла невеличка пляма від крові.
- Ой-ой, що це з тобою?! – звискнула кухарка, прикривши рота рукою.
- Трясця його... норон лисий, хай йому грець...- Вайро тріснула себе по голові.
„Чому ВОНИ почалися раніше?”
Що тепер робити?!
- Тобі болить, лікаря?
- Ні-ні-ні... Я звик, не треба!!!
- Треба глянути, ти кровоточиш!
- То старі рани!
- Не вигадуй!
Вайро в один стрибок опинилася в протилежному кутку кухні і автоматично стала у оборонну стійку. Зблідла з лиця, вона облизала пересохлі губи. Окинула поглядом кухню, шукаючи шляхи втечі. Руки досі тремтливо стискали ножа для чистки ошурок.
Однак Татонкура була жінкою діловою. І дуже хвацькою. Маючи монументальну статуру, вона загородила дівчині будь-який можливий прохід, і всією масою посунула на нещасну жертву. При цьому в очах справді сяяла непідробна турбота за хлопчика, у якого щось звідкись ллється.
Наче у розтягнутому часі, Вайро дивилася на пухку руку, червону та рихлу від щоденної роботи, яка повільно наближалася до дівчини, щоб схопити її за барки. Альварка слідкувала за тією рукою, наче кіт за рушником, яким його збираються огріти за вкрадену рибу для юшки. І від страху дівчина випалила одне:
- Це нічого страшного! Це щомісяця у кожної жінки!..
Рука зупинилася.
Татонкура також.
Кухарка якусь мить безпомічно блимала очима, переварюючи інформацію, а потім враз стала така м’яка, слабка та нещасна, що Вайро зробилося її невимовно шкода. Тітка повільно прикрила губи долонею, вражено обдаючи Вайро переляканим поглядом.
- Ти дівчина.... – менше як запитання, а більше як констатація.
Вайро зітхнула і опустила очі. Ну все. Кінець.
- Оце ти так хотіла бути воякою, що вдала з себе хлопця? – кухарка вловила ледь помітний Вайрин кивок у знак згоди. – Ой ти ж бідна дитинко! Вони ж тебе заганяють!
І грізна Татонкура Росс заточила Вайро у міцні обійми нереалізованої матері. Дівчина, здавалося, потонула у необ’ємному бюсті кухарки. Татонкура гладила Вайрине коротке волосся і стискала пальці у неї на плечах. Вчинок дівчини видавався їй подвигом, на які сама Тотонкура ніколи не була здатна.
Кухарка хутенько змахнула рушником розсипану на стільчаку муку і пересмажені шматочки цибулі, всілася сама та посадила дівчинку на руки. Вайро скосило з лиця від таких ніжностей. Кухарка розчулила її, справді розчулила, однак втримати обіймання та цілування Вайро була досі не в силі.
- Розкажи мені, дитинко, як тебе звати?
- Та так і звати – Вайро.
- А звідки ти?
- З Ромашкової долини...
- Ой, леле! Ой, дівчинко! Вони ж кати! Вони ж тебе заб’ють!
Однак Вайро практично не слухала усіх цих голосінь. Вона натужно мізкувала, як діяти далі.
- Світла Татонкура Росс, тільки ж не видайте мене!
- Ой-ой-ой... Та вже! Краще розповісти – ти хоч, дитино, не вгробиш себе... Що з тобою зроблять? Просто відправлять додому.
- Але я хочу тут вчитися!
- Дурниці, дурниці, ти ще мале... Ой, леленько, що ж робити?
- Татонкура, я вас благаю....прошу.... – Вайро відчула, як очі застилає пелена.
- Ну... Ну гаразд. Я не розповім. Однак пообіцяй, що будеш берегтися.
- Аякже!
Татонкура дістала з полиці велику глиняну миску та щедро насипала у неї з каструлі юшки. Урізала шмат хліба та поставила перед Вайро. Дівчина зітхнула і кинулася відводити душу.


Вайро давно вже повернулася з кухні: сита та задоволена. Татонкура запевнила її, що триматиме язика за зубами. Тож хоча альварці і було трохи лячно, однак її добряче пронесло! Хех, знала б Онто Каса про цей прокол! Вона б, скоріш за все, злісно процідила б дим крізь зуби, примружила очі та почала одну за одною відпускати колкості в адресу своєї підопічної. Хм! Підопічної! Ніц подібного, над Вайро була лише Тенако і... і Елас.
Дівчина заплющила очі і уявила перед собою свою наставницю. Вона скучила, сильно-сильно скучила. Де Елас зараз? Рубає когось мечем? Чи вишукано веде переговори? Хто б проклав на мапі всі її шляхи! Певно, землі усіх королівств вкрилися б сіткою. Вона все життя мандрувала...
- Про що ти замислився? І де твої руки?
Вайро почула голос Колефа і коротко засміялася. Вона лежала на своєму ліжку, вкрившись цупким покривалом. Поклала руки на ковдру долонями вгору, мовляв, ось вони, нічого я ними не роблю.
- Це ж куди тебе твої думки занесли?
Колеф був з виду виснажений, піт досі не обсох на ньому і різко пахнув. Вайро рада була його бачити, хоч одна близька душа!
- Я задумався про одну жінку...
- Це видно було з твого обличчя!
- Я не в тому сенсі...
- Ну-ну... – Колеф заходився знімати із себе брудну тренувальну робу, бурмочучи щось про душ та омріяну чистоту. Вайро сором’язливо відвела очі, однак цікавість взяла гору. Альварка ковзнула поглядом по Колефу і вдоволено муркнула.
- Що? – перепитав хлопчина.
- Ти красивий. Тіло красиве. Мм, певно, я не мав би так казати...
- Облиш. Мені приємно. До того ж, хах, я знаю, що ти думаєш про жінок. Навіть після дня роботи на кухні! Так хто вона?
- Моя наставниця... – Вайро зітхнула і усміхнулася образу Елас в своїй голові, - Моя покровителька...
- Та, хто навчила тебе так орудувати мечем?
- Та...
Колеф втомлено потягнувся. Тим часом до приміщення забилася решта товариства, обдавши Вайро запахом поту. Крізь неймовірний гамір неможливо було вже нічого почути, тож дівчина знову занурилася у мрії.


Це трапилося якось раннім ранком, коли до підйому лишалася ще година.
До казарми увійшов керівник школи пан Воскор, тренер старшої групи Сото, тренер молодшої групи Фанкорук та політрук школи.
Хлопці перелякано і заспано кліпали очима, чекаючи якоїсь великої бучі. Інакше з якого б дива у таке рання прийшла б ця високоповажна делегація?
Наперед вийшов тренер Сото і звелів усім підніматися та роздягатися догола, а потім вишикуватися у шеренги. Хлопці, ніц не розуміючи, поскидали із себе сорочки. Переминаючись від холоду, вони чекали, доки їх перерахують. Одного не вистачало.
- Кого немає? – запитав Воскор, і, сам собі давши відповідь, вигукнув: - Та це ж десь ваш малий запропастився!
- Він срати пішов! Це надовго! – вигукнув хтось з лави.
Сото злісно глипнув на нахабу.
- Мовчати!
Поважні чолов’яги повільно пройшлися вздовж лави.
- Нехай цей ваш найменший, як повернеться, зайде до нас. Второпали?
- Так! – хором відгукнулися хлопці.

Вайро відскочила від щілиночки у дверях та миттю причаїлася за розваленими старими ящиками. Затримавши дихання, вона пропустила делегацію, однак у казарму зайти не наважилася. Притулившись спиною до трухлявих дошок, вона переводила подих. Здуріти можна! Як же їй пощастило, що вона вийшла по нужді у такий потрібний момент!
Альварка зірвала травинку та нервово порвала її на шматки. Що ж далі? Сидіти тут? Тікати? Як же тут втечеш, трясця! І чого їм сталося перевіряти усіх хлопчаків у голому вигляді? Що вони шукають? Може, якусь хворобу? А може...
Протяжне виття труби будило всі загони. Як по команді з казарм почулися крики та жваве перемовляння. Вервечкою потяглися учні до криниці, щоб прогнати залишки сну та бути готовими до занять.
А Вайро сиділа за купою ящиків.
- Де це наш Сцикун, га? Мо, його на Серуна перейменувати?
Так, це наші повалили.
А ось і Колеф. Дивно, однак сьогодні він йшов сам. Позіхаючи, хлопчина звернув у керунку до туалету. І Вайро зважилася.
- Псссс! Псссс!!!!
Колеф зупинився. Розвернувся на всі боки. Його босі ноги лизала зрошена трава. Він кумедно почухав живота, зібгавши довгу сіру сорочку, та здивовано кліпнув очима.
- Колеф!!! – просипіла Вайро.
- Хто мене кличе? - поцікавився юнак, ще раз озирнувшись.
- Тихше! Це я! Вайро!
- Аааа, Вайро! Тебе всі шукають! Ти де?
В ту саму мить він побачив голову друга, у якій на даний момент виділялися лише велетенські перелякані очі.
- Хо-хо! Ти мовби довго тужився, а очі так і лишилися! Вилазь звідтіль, скоро сніданок, а тобі ще до Головних зайти! – Колеф сів навпочіпки біля Вайро. Роса холодила її, тож вона насунула діл сорочки на коліна.
- Я не можу туди йти... –жалібно проскімлила вона, - Мені поміч твоя потрібнааа...
- Малий, чого тобі боятися? Що за комплекси? Це просто перевірка... На якісь болячки, абощо.
- Ой, Колеф! Мовчи... Я не можу, ой-йой!
- Дурний ти! Тобі ще добре. Ось нас усіх разом роздягли, так всі побачили, в кого який. Тепер стьобаються і висміюють. Цілий ранок нещасливцям кісточки перемивають. А у тебе, навіть якщо там пссс якесь, ніц не страшно. Ніхто тебе не побачить!
Вайро якусь мить намагалася второпати, про що й говорять. Коли ж зрозуміла, то лише руками розвела.
- Все рівно, не можу... Врятуй мене, Колеф. У мене тут друзів нема більше... А я маю таємницю, яку нікому довірити!
- Та ну, малий... – Колеф потріпав Вайро за плече, - Не думаю, що таємниця твоя така вже й страшна! Коли ми малі, то нам все здається таким важливим... Насправді – я певен! – твоя біда просто дріб’язкова! Ти ж не дівка! І не осор! Так що можеш іти сміливо. А поки – розповідай. Тільки вилізь спершу.
Доки Вайро вагалася, вилазити їй зі схованки чи ні (а треба було б, адже скоро всі її хватяться, що ж тоді буде?), двір пересікла огрядна кухарка, по-качиному перекидаючись з боку на бік. Вираз обличчя її був вельми наляканий, на плечі досі висів брудний кухонний рушник, а руки вимазані у муці. Однак Татонкура Росс на те не зважала, і, лякаючи курей, бігла до казарми. Порівнявшись з Вайро, що вже висунула голову зі схованки, кухарка сплеснула руками.
- Ой-йой-йой! Ось ти де! Хутчіш, ой леле, поговорити треба!
Колеф скинув брову і з запитанням глянув на Вайро. Однак та вже віддалася на волю кухарки.
Татонкура ще трохи позітхала, а потім кинулася шептати Вайро на вухо свої таємниці.
- Ой, йой, миленька, що ж я стара накоїла.... ой-йой!
Ну, в принципі Вайро вже здогадалася, що саме накоїла світла Татонкура Росс...
- Я така дурна, така дурна... Усю жизнь тобі об’язана буду. Наробила лиха...
- Тітко, ви що, розповіли комусь?!
- Я по великому секрету сказала... Ой, по великому... Корконуму, він вугілля з міста привозить... Ми, ото як бува, по чарці на грудь прийняли, а я з ним і посекретнічала. Знаєш же...ох, одиноко тут мені. Він, сучий син такий, клявся-божився, що нікому не розкаже... А слухи якось і поповзли... Ніхто не зна, що це від мене, бо ж Корконум у місті зара... Але лихо таки сталося... Пробач мені, дитино, ой-йой...
- Я все це зрозуміла... Тікати буду. Йдіть собі. Я до вас ще прийду...
Вайро мало не заплакала з досади. На душі шкреблися кішки, а тут ще й Колеф не хоче просто допомогти. Все йому скажи... Ну й хай! Хай буде, що буде.
- Щось ти ще більше скис... Давай поговоримо, бо скоро сніданок, а я ще не сцяв.
Колеф, на щастя, трохи посерйознішав. Видно, прочитав по виразу обличчя кухарки, та й свого друга, що щось таки не гаразд.
- Колеф, а ти був правий...
- Коли?
- Коли говорив, що добре, що я не...
- Ха, ти шо, осор?
- Ні, я дівчина.
Колеф спершу кліпнув очима, а потім щиро засміявся. Такої реакції Вайро не чекала. Вона думала, що він образиться за те, що вона його дурила. Або розлютиться, бо гадатиме, що дівка не має місця на війні. Або ще щось. Однак він щиро її обняв.
- Ти що, серйозно?
- Тобі показати?
- Та ні, я вірю... Ха-ха-ха, як же ти так сюди потрапила, га?
- Тихше ти..
- Все, мовчу. Ой, трясця, мене дівка на тренуваннях робила...
- Ти не злишся?
- Та ні, звісно... Однак, чесно кажучи, я не можу розібратися зі своїми почуттями. Я звик, що ти хлопака...
Вони почули, як труба кличе усіх на сніданок. Але їм було не до того. Колеф покликав Вайро за собою, та відвів її на задній двір, аби ніхто не заважав їм бесідувати.
- А тебе як звати?
- Вайро.
- А років тобі скільки?
- Шістнадцять. Стривай, Колеф. Я не про те хочу говорити. Ти ж знаєш, що буде, якщо вони довідаються...
- Здогадуюся.
Колеф пнув босою ногою камінець, злякавши зграйку горобців. Потоптав м’який спориш. Похитав головою. Якийсь час так вони і мовчали, обоє у довгих сіруватих сорочках, босоніж. Вайро думала про те, як їй утекти. Колеф розмірковував, чим він може допомогти.
- У будь-якому разі я хочу тікати...
- Хіба можливо звідси утекти? Але, мала, не бійся. Я тебе не кину, раз така у тебе халепа.
- Що значить не кину? Тікати ти зі мною будеш, чи як?
- Я й не знаю... Ти ж бо досі вчишся у загальноосвітній школі з малими. А я проходжу інший курс лекцій. І мені від тої науки моторошно стає... – Колеф врешті глянув на Вайро, - Я сам думав про втечу разом з одним другом. Однак він відмовився в останній момент. Зрештою, мені тут було непогано. А думати мене не змусять інакше, ніж я сам того хотітиму...
- Про що ти?
- А, ну його...
- Я мушу зараз тікати...Ви план продумували?
- Та щось таке було....