Ми мовчки сиділи, я потупила очі в стіл, він глумно на мене дивився. Здіймався дим з щойно зробленого чаю. Лунала музика, без якої він просто не міг існувати, я не проти, мені всеодно.
Розмова не клеїлася. Всередині причаїлась порожнеча, всі слова в одну мить с щезли, народжуючи відчуття пригніченості, відчаю, нерозуміння. Хочеш кричати, а на томіть мовчиш.
Притискаю чашку до себе. Десь на дні розпачу, намагаюсь знайти сили подивитися на нього. Зустрівшись поглядами червонію від сорому. Соромно від свого положення, кохаючи його я отримую тільки насмішку, змішану з відчуттям зверхності над собою. Всередині голос не перестає промовляти, що він зі мною, я йому небайдужа. Чому ж він так знущається?
Втоплю погляд в фарфорову ємкість з чаєм, відшукуючи такі потрібні зараз слова. Розум дає лише одну відповідь: “Тобі нема більше що йому казати, він ніколи тебе не розумів, не чув і не слухав”.
Одна річ ніяк не може дійти, чому коли я так почуваюсь біля нього, він навпаки, принижує мене своїм поглядом, повним впевненості і насмішки. Звідки йому знати, що кожного разу коли його бачу мої ноги підкошуються, слова зникають.
Проте сьогодні зрозуміла одну важливу річ – мені це набридло.
Знаю що буде далі, це відбувається десь два рази в тиждень коли він знаходить на мене час. Знаю кожне наступне слово, що він промовить. Губи його здригнулися, моє пророцтво здійснилось. Все знову повторюється тиждень в тиждень.
Він вже біля мене. Відчуваю його тепло, мої руки опускаються, розум покидає. Все це до нудоти бридко.
Чай вже давно охолонув. Годинник відбиває секунди. Встаючи з ліжка починаю збиратися, сподіваючись що наступного разу зможу сказати ні.
Вдихнувши свіжого осіннього повітря, нарешті знову відчуваю що жива. Голова яснішає, повертаються втрачені слова і думки. Внутрішній голос починає відчайдушно повторювати фразу: “Це в останнє, все кінець”.
Вітер розвиває волосся, останнє сонячне проміння дарує надію моєму виснаженому серцю.
