Мое тело было легким и словно бы чужим, в голове плавали какие-то невнятные обрывки мыслей, воспоминания не то о приснившемся в беседке, не то о последней проведенной с ночи, которую она сделала поистине незабываемой и в которую спать почти не пришлось. Ну кто бы мог подумать, что ночь прощания окажется ночью веселья, прозрения и удовольствий? Что в ней, наполненной сверканием драгоценных камней, золотых и латунных
безделиц, звуками флейты, ароматом редких вин, чувственными прикосновениями, жарким шепотом и тихой беседой, не останется места слезам и горю, а печаль и сожаления будут той самой приправой, без которой радость и счастье кажутся неполными, то ли слишком приторными, то ли слишком пресными.

Что такое человек – это просто глина для для лепки людей, сырье для производства более-менее разумных существ, комок грязи в копошащемся сонмище таких же комков. Этот безформенный глиняный кусочек на двух ножках Судьба гоняет по полю этого мира, сталкивая со многими тысячами точно таких же мокрых и бесформенных глиняных кусочков. Они расползаются при каждом новом движении, они начисто лишены способности владеть своей волей.
Они хаотически копошатся по воле судьбы, изредка вяло сопротивляясь ей без особого, как правило, успеха.
Даже президенты, банкиры, супер-бизнесмены, религиозные деятели, гениальные ученые, писатели, художники, музыканты в подавляющем большинстве не ведают, что творять. Ведь на любой шахматной доске есть не только пешки, но также короли. Но это не означает, что они движутся по собственной воле. За любой шахматной партией - столкновение воли и разума тех, о ком бездумные фигуры на доске не имеют ни малейшего понятия.
Нам не нравится быть грязью, мы хотим чувствовать себя чем-то хотя бы сколько-нибудь значительным. И имеем на это полное право, т.е.шанс. Ведь грязь, которой мы являемся - это та глина, из которой Бог лепит свое подобие. Просто нужно один раз принять решение и сделать выбор. И каждый следующий выбор делать в соответствии с принятым решением. Мы и есть Бог, и мы сами лепим себя из той грязи, которой являемся здесь.

Я вчера познакомился еще с Лизой. Она как ребенок - ласковая, непосредственная, непредсказуемая. Я играл с ней во вполне взрослые игры - я ловил ее, догонял, гладил. Она - чудо. Но, конечно, немного не воспитанная. Немного глупая. Хочу ее еще увидеть. Интересно, она помнит меня?

Вчера дома вечером исчез свет. Было так романтично. Давно я уже не ложился спать в 22.30. А сейчас сижу, работаю, и думаю: "Вот бы он снова исчез".

Надибав у В.Курінського дуже цікаві слова, які не можу залишити осторонь.

"Дуже часто наш гарний настрій є наслідком , реалізації якоїсь інтенції. Дуже часто це не дуже помітні й для власного внутрішнього ока мікроінтенції. Саме їх ми, здається, і не схильні помічати. Нерідко з дратівливістю людей, які займаються серйозними справами й не бажають гаяти час на різні дрібниці, ми відганяємо від себе навіть думку про ці маленькі наміри зробити щось наївне, невимушене, "недоречне", а подеколи навіть і шкідливе чи — подумати страшно! — ганебне. Пишу це з повним переконанням у тому, про що колись у своїй "Сердитій книжці" згадував відомий американський психіатр Айзек Рубін — якщо є на світі святі, то й вони обов'язково повинні гніватися, адже вони все ж таки люди...
Культура намірів — окрема велика тема. Тому візьмемо з неї лише дещицю й обговоримо біля щойно запаленого автодидактичного багаття. Це конче потрібно для підтримання вогню.
Інтенція — це реально осмислений намір здійснити якусь дію. Так, у всякому разі, ми розуміємо її в автодидактиці. Коли ж здійснення усвідомлюється як далекий майбутній вчинок, реалізація якого вимагає велику кількість підготовчих дій, вона перетворюється на макроінтенцію. Цікаво співставити це поняття з поняттям мрії. Вони відрізняються одне від одного, ніби досвідчений моряк від дівчинки-мрійниці, якій заманулося чомусь побувати на острові Фіджі. Перший знає, як туди дістатися, що треба чинити в період підготовки до плавання, де бути особливо уважним під час далекої подорожі і т. ін. У другої ж є лише одне бажання, позбавлене практичних підвалин...
А ще — скільки разів на день ми щось задумуємо, та й, бува, не виконуємо. Скільки ледь помітних доз отруйного (і у фізіологічному значенні теж!) одержує організм, коли ми переживаємо ту прикрість, що "не варта уваги"! Намір має виконуватись. Інакше можна ґрунтовно розлаштувати здоров'я чи ж, аби зберегти його, зіпсувати не менш дорогоцінне — сумління. Те, від чого ми так часто відходимо з легкою душею як від дрібнички, дуже часто буває першим сигналом нашого покликання. Виходить, це важлива річ — усвідомити вектор руху власних мікронамірів.
Самосприйняття людини — теж річ соціальна. Воно є результатом нашої інтелектуальної обробки відображень чужих, сторонніх думок про нас. Все, що ми про себе знаємо, з'явилося іззовні як щось пізнане в інших, виражене в певних знаках-семах, які існували задовго до нас. Таке знання й олюднення — невідривні.
Крім того, є ще й така тонкість: при самосприйнятті ми ніби стаємо сторонніми у ставленні до себе самих: Без такого природного відчуження був би неможливим сам акт самоспостереження. Тим то ми й відчуваємо себе роздвоєними на дві уявні особи, коли серйозно думаємо про себе. Тут ми знаходимо й пояснення відомого поетичного звернення до самого себе — на "ти". Щоправда, в автодидактиці нам здається більш вдалим ужиток третьої особи однини, що, на наш погляд, забезпечує трохи більшу відстороненість від себе, це в даному випадку — річ дуже корисна.
Ми й себе, таким чином, вимушені сприймати за допомогою діалогічної моделі. Безперервно точиться дуже своєрідна внутрішня розмова, в якій далеко не завжди використовуються слова, такі необхідні в зовнішніх наших балачках. Нестеменно виникає та чи інша необхідність зрозуміти власну мотивацію, виправдати якусь уже напівздійснену інтенцію або ж, врешті-решт, хоча б перекласти на словесну рідну мову те, що пролунало й проввижалося в самій сутності твого Я.
Чим вищий аналітичний рівень самоспостереження, тим нам самим тотожніше, або як ще кажуть, адекватніше наше самосприйняття. Дуже важливо пам'ятати, що нам притаманне природне намагання якимось чином виражати й повідомляти іншим те, що скоїлося в нашому ірраціональному, в нашій підсвідомості-несвідомості. Ми намагаємося набути комфортний стан, який стає можливим тоді, коли ми спромогаємося ототожнитися із самими собою. Ось чому нас так приваблює самовираження в різноманітних мистецьких формах. Ось чому ми часом ніби щось розшукуємо в прозі і поезії — нам потрібні називання наших ситуацій, аналогій наших переживань, турбот і душевних поневірянь".

Все только начинается. Все мы в этом мире живем, умираем, любим, женимся и разводимся, и редко кто задумывается о том, что через пару веком от нас останется память, равнаю бльшому жирному нулю. Единицы только проживут жизнь и оставят потомкам память о себе. Интересно, как быдут наши правнуки осознавать эти времена - начало III тысячелетия. Сто лет назад все "прогрессивное человечество" было в восторге от грядущих изменений. Сейчас только немногие думают так же. Что будет - увидим.