Друга половина дня у Вилковому відзначилась подорожжю на баркасі до умовного місця впадіння Дунаю в Чорне море. На мапі це місце означено, як затока Відніжний Кут, там сходяться Анкудінове і Полуденне гирла, що пробігають повз однойменні острови. Чому умовне? – Дунай своєю дельтою розтікся по величезній площі на добрий десяток проток, і всі вони впадають у море, але прийнято вважати, що це відбувається саме тут, у невеличкій затоці, і звідти починає свій майже 3000-км відлік до витоків у глибині Європи Дунай. Острів Анкудінов – заселене місце, тут вилковчане тримають дачні господарства, немало людей живуть постійно. Ще років 50-60 тому там працювали школа, електростанція, клуб, крамниця, народжувались люди, а зараз лишивсь обмежений контингент старожилів. Разом з мальовничими берегами, порослими верболозом, за яким ховаються затишні хатки з причалами і човнами, ці розповіді малюють в уяві ідилічну картину острівного життя. Анкудінове гирло тече між островами Анкудінов і Очаківський, за 15 км останній щезає, і ліворуч намальовується острів Полуденний, який від Очаківського відділяє Полуденне гирло. Тут вже нема поселень, тільки плавні, жовтий очерет і поодинокі верби. Ще 3 кілометри, і баркас стає на причалі біля самого Чорного моря.

зійшли на берег

Першопричиною виникнення поселення у дунайських плавнях були дві історичні постаті – московський цар Олексій Михайлович Тишайший і підступний; патріарх московський Нікон. Сподіваюсь, ми ніколи не дочекаємось, щоб вилковчани з’їхали з глузду і поставили пам’ятник цьому роковому для них тандему, хоч такі традиції спостерігаються де-не-де по Україні. А Вилкове живе відособлено, не дослуховуючись до новітніх марень. Нішо не змінилось після смерті Тішайшого, його син Федір піддавав незгодних масовим стратам і засланням. Від державної політики церкви, яка вирішила поламати віковічне світосприймання людей, цілі родини тікали на південь, рятуючи своє життя. Деякі затримались у Поліссі (в Житомирі досі існує старообрядська слобода Каракулі), а найвідчайдушніші дійшли до Дунаю. Вважають, що це були прихильники т.з. пилипівського толку (пилипони), які відрізнялись особливою нетерпимістю до никоновських нововведень. У ХVII столітті ці місця були пристосовані для комфортного існування лише звірів, птахів та збіглих людей, яким, щоб вижити, треба сховатись. Там, де Кілійське гирло розпадається на три рукави – Старостамбульське, Очаківське і Білгородське, було засноване поселення Липованське, ця назва відома з 1746 року, а на припортовій площі зупинився в камені перший липованин, що доніс свій хрест до нової землі.

далі.