Головний убір.

В комплексах народного одягу особливе місце посідає головний убір. Він підсилює локальну специфіку одягу, підкреслює його свят­ковість або буденність, соціально-класові та вікові особливості, сімейний стан людини.

Дівочі зачіски.Мініатюри старих рукописів свідчать про те, що слов'янські дівчата носили роз­пущене волосся, розділене посередині проділом. Ця глибока традиція впродовж сторіч зберігалася в побуті українських дівчат. Для кінця XIX — по­чатку XX ст. це явище уже стає винятком і нерідко пов'язується з тим чи іншим обрядом. На Поділлі, зокрема, жінки розпускали волосся на знак жало­би під час похорон. На значній території України дівчата розпускали волосся на весіллях. Під час ро­боти волосся підв'язували або заплітали в коси. Для дівчат характерною була зачіска з однією або дво­ма косами. Зачіска в дрібненько сплетені косич­ки — «дрібниці» поширена була серед дівчат По­ділля, Київщини та Полтавщини. Подільські дівча­та заплітали волосся в багато попліток (дрібниці) і закладали на голові вінкоподібним способом. Дів­чата на Волині та Поділлі заплітали коси учетве­ро — «батіжком».

У деяких місцевостях Прикарпаття (Бойків- щина) був поширений старовинний звичай — своє власне волосся вдвічі подовжувати штучними «ко­сами» з червоної бавовняної волічки. На Гуцуль- щині дівчата заплітали волосся в косу разом з нит­кою «шваркою», на яку нанизували мосяжні ґуд­зики, що прикрашали косу. Щоб прикріпити косу, її густо і міцно оплітали ще червоною вовною — «попліткою». Для збереження зачіски «упліт» дів­чата прив'язували кінці кіс на тім'ї червоною стріч­кою, яку пов'язували на потилиці. Всю зачіску прикрашали різними живими квітами — «закоси­чували». На Закарпатті дівчата також заплітали во­лосся у дві коси — «плетіна». Голову перев'язували різнобарвною вовняною опояскою, а на потилиці звисали жмути з червоної вовни — «бовтиці». На Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси — «китки», які укладали довкруж голови на зразок вінка.

Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини ти­повим у святкові дні було заплітання волосся в од­ну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі — і в свято, і в будень дівчата заплі­тали волосся здебільшого у дві коси, які вільно спа­дали на спину, а під час роботи — закріплювалися навколо голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кісок. Зафіксовані й складніші види зачісок. Нап­риклад, зачіска у зв'язки, при якій частина волосся спереду відділяється і розподіляється на прямий проділ та напускається на обидві сторони чола, ут­ворюючи так звані «начоси», кінці яких заклада­ються за вухами під коси. В коси вплітають кісни­ки у вигляді вузенької яскравої «стрічки» («шнур­ка», «стьожки»).

Звичай прикрашати голову квітами в Україні був дуже поширений. В народі так і говорили — «квітчатися». Дівчата, заплітаючи волосся у дві ко­си, обвивали їх навколо голови та закріплювали в них квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка.

Дівочі головні уборивідрізнялися суттєво від жіночих. Їм притаманна велика різнорідність і пишність кольорів. Великою різноманітністю форм і оздоблень відзначалися дівочі головні ве­сільні убори. Характерна особливість дівочих го­ловних уборів полягала в тому, що маківка голови була завжди відкритою. Звідси й назва головного убору — вінкоподібний.

Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні, вінки звиті. Різним бу­ває матеріал (стрічки, плетені шнури, шовкова тканина, пташине пір'я, штучні та живі квіти), конструкція, форма і техніка виготовлення цього виду головного убору (від тоненької стрічки до ви­соких, складних за конструкцією вінків).

Вінки-шнуримали вигляд тоненької яскравої стрічки, яку пов'язували навколо голови і закріпля­ли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків го­лови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різ­нокольорову тканину, що імітувала вінок (Київ­щина).

Вінкоподібне площинневбрання голови роби­лося обов'язково на твердій (іноді картонній) ос­нові, яка мала циліндричну форму. Часом на таку тверду основу у багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовко­вою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).

Вінки звитібули наступною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку та за коси. Цей святковий дівочий головний убір відзначався територіальними особ­ливостями. На середньому Подніпров'ї розмір кві­тів поступово зменшується в напрямку до потили­ці, в той час як в інших місцях (наприклад, на По­діллі) «квітчалися» в протилежному напрямку.

Вінок звитий, чубатий— такий, у якому ком­позиційний акцент спереду, залежно від призна­чення (на весілля або просто святковий). Звитий вінок міг бути більш-менш нарядним і складним. Він робився із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів і прикрашався сусальним золотом, пташиним пір'ям, пофарбованим у яскраві кольо­ри. Ззаду чіплями барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими «уплітами», «ґерданами» з скляних намистинок, обрядові він­ки — листками позолоченого барвінку тощо.

Дівчата запинали голову попід бороду черво­ною узористою хустиною і, пов'язавши її на тім'ї, спускали кінці з тороками поза головою — «у пе­реміть». Попід хустку втикали з боків голови живі квіти («чічки»). На Івано-Франківщині дівчата прив'язували до кіс цілі жмутки червоної, рідше різнокольорової вовни, яку опускали на плечі,— «уплітки».

Буковинські гуцулки носили вінки з стекляру­су і стрічок, штучних квітів і павиних пер — «ка- рабулі». На весілля вдягали головний убір за фор­мою шапочки, зроблений із гальонів, ґерданів та стрічок. Це головне накриття над чолом було оз­доблене круглими металевими бляшками, збо­ку — китицею із квітів, а верх — китицею з трави (ковилю).

На свята дівчата прикрашали коси квітами або дрібними перами, які вмочували в розтоплений віск і наклеювали позліткою («шумихою»). Зверху накладали різнокольорові шовкові стрічки, кінці яких опускали на плечі. Під час роботи дівчата підв'язували волосся стрічками, пов'язками.

Лопатушка (на Полтавщині) складалася з ок­ремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шов­кової стрічки, які закріплювалися на твердій осно­ві циліндричної форми.

Пов'язка— закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).

Стрічки-бинди.За допомогою різнокольоро­вих стрічок дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов'язувалася на шиї (Чернігівщи­на, Лівобережна Київщина та Черкащина).

Чільця виготовляли з латуні, у вигляді низки то­неньких орнаментованих пластинок, що спадали на чоло. Чільця, що побутували в XIX ст. на Гуцуль- щині, зберегли багато архаїчних рис, які нагадують старовинні головні прикраси періоду Київської Русі.

 Галерея віночків та обручів ()

 

Зачіски та головні убори заміжніх жінок.

Зачіски заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. Заміжні жінки не заплітали волосся в ко­си, а, розділивши надвоє, зав'язували у джгут, зви­вали у плоский вузол на потилиці. З давніх-давен у східних слов'ян існував звичай — дівчині, яка вихо­дить заміж, накидати на голову покривало. Звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси в Ук­раїні також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волос­ся в коси, а виходячи заміж, просто підбирали йо­го. На значній території України зачіска жіночого волосся XIX — початку XX ст. зводилася до просто­го закручування його у вузол і підтикання під го­ловний убір. У районах Подністров'я, на Бойків- щині жінки заплітали волосся у дві коси, подовже­ні доплетеними до них «уплітами» з червоної вов­ни і спущеними на плечі, вкладали над чолом очі­пок, зроблений з кольорової бавовняної хустки, міцно зав'язаної на дерев'яний обруч. Такий очі­пок оздоблювали низкою великих приколок із блискучими золотистими головками. Від цього очіпка на плечах звисали дві довгі червоні стріч­ки — «партиці» поміж косами, що спадали нижче талії. Зверху на очіпкок накидали білу хустку та­ким чином, щоб обидва кінці схрещувалися під бо­родою і зав'язувалися на шиї.

Засвітити волосся— давній термін, що озна­чав ходити з непокритою головою. Колись для за­міжньої жінки це вважалося гріхом. За стародав­німи народними уявленнями, простоволоса за­міжня жінка накликала неврожай, хвороби та по­шесті.

Кибалка— луб'яне кільце, на яке жінка намо­тувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Під­кладки мали різні назви: «кибалка», «гибалка», «хомевка», «хомля», «обруч», «кичка». Кибалку у виг­ляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов'язували «наміткою» або «хусткою».

Намітка— прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов'язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов'язування пишним бантом ззаду. Цей старовинний вид го­ловного убору в різних етнографічних районах Ук­раїни мав різні назви. Найпоширеніші були такі: «плат» (Волинь, західне Полісся), «завивало» (По­лісся), «серпанок» (південне Полісся), «переміт- ка», «рантух» (Львівщина, Гуцульщина, Буковина), «примітка» (Івано-Франківщина), «завійка», «на- міт» (Прикарпаття), «намітка» (Подністров'я), «рушник» (Буковина), «рубок» (Лемківщина). Все це — рушникоподібне жіноче вбрання для голови. Незважаючи на їх локальні назви та відмінності у способі носіння, всі вони мали вигляд довгого шматка полотна (до 3-х метрів). Коротші кінці йо­го були прикрашені пишним тканим переборним орнаментом. Короткі кінці намітки називали пе- реміткові забори.

Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпа були невід'ємною частиною голов­ного убору заміжніх жінок. Навіть у наш час ще збереглися різні традиційні назви цього вбрання: очіпок твердий, чушка м'яка. Твердий очіпок-шапка шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений і виразно прикрашався вишивкою та мав чимало складних локальних форм і художніх рішень.

Варто відзначити, що очіпок, який одягала мо­лода на весіллі, був символом щастя і продовження роду. Це свідчило про магічну функцію очіпка, одягнутого на голову в день весілля.

Убрус. На всій території України аж до кінця XIX ст. зберігся стародавній звичай покривати за­міжній жінці голову полотнищем тканини, що з часом перетворилося на різні форми традиційно­го жіночого головного вбрання. Про давність цьо­го типу вбрання свідчать літописні згадки, що від­носяться зокрема до головного убору «убруса». Убрус зображено на мініатюрах XI ст., згадується він і письменниками подальших сторіч. На основі цих пам'яток можна твердити, що найдавнішим головним убором слов'янських жінок був шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі, так зва­ний убрус, назва якого збереглася в Україні до на­ших днів.

Це вбрання умовно назване платовим. Його можна поділити на дві великі групи: прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов'язу­вання та запинання має безліч місцевих варіантів.

Хустки. До групи платового вбрання можна віднести і розповсюджене в Україні, особливо в другій половині XIX та у XX ст., квадратне жіноче головне вбрання — хустки та шалі. Різнохарактер­ними були способи пов'язування хусток, які час­тково наслідували способи пов'язування наміток. На півночі України хустка пов'язувалася під під­боріддям і кінці її зав'язувалися на маківці голови. Цьому способу передувало зав'язування двох неве­ликих платків, один з яких проходив під підборід­дям. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав'язували на потилиці. На серед­ньому Подніпров'ї платок драпірувався у особли­вий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потили­цю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим ден­це очіпка.

Чушка— збірний або м'який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі зачіски.Для найрозповсюдженіших чоловічих зачісок селянського населення України у XIX ст. характерне досить високе підрізання волос­ся навколо всієї голови. Зверху від маківки волосся прикривало підголені місця.

Підворота— зачіска, що була поширена в Ук­раїні на рубежі XIX—XX ст. Волосся втиналося дов­круг голови, а на потилиці залишалося довшим. Так підстригались і гуцули. Волосся підрізали на чолі, над очима, а ззаду залишали довгим, іноді зап­літали його в одну чи дві коси.

Під макітру («в кружок») — стрижка, яка по­бутувала в XVII ст., коли по насунутій на голову ма­кітрі відтинали волосся рівно довкруж голови. Ця стрижка збереглася на Поділлі до початку XX ст. їй передувала традиція голити всю голову, залишаю­чи на маківці довгого чуба — «оселедця», якого закручували за вухо. Ця традиція побутувала пере­важно серед запорозького козацтва.

 

Чоловічі головні убори.

«Брилі», «солом'яни­ки». Солом'яним брилям — капелюхам належить важливе місце серед головних уборів українських селян. Солом'яні капелюхи плели у різні способи: рівною широкою стрічкою — «в зубчики», «луску», «косичкою» і т. п. Перші носили назву простих, а другі зубчатих. Широкою популярністю користу­валися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса.

Солом'яні капелюхи буковинського Поділля мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблю­валися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров'ї високі головки капелюхів прикрашу­вали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерда­нами», павиними перами, паперовими й волічко­вими квітами.

Шапки (капелюхи) — були найдавнішим ти­пом чоловічих головних уборів. Селяни взимку но­сили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою. Ця стародавня традиція збереглася і на кінець XIX — початок XX ст. У способі носіння го­ловних уборів спостерігаються локальні відміннос­ті. Шапки носили залежно від місцевих тради­цій — прямо на всю голову, заломлювали по сере­дині, зсуваючи на потилицю або на бік («на ба- кер»).

Клепаня— шапка гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована ли­сячим хвостом, яку носили взимку. Кінці клепані можна було стягнути догори і зав'язати на тім'ї.

Кресаня— чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мо­сяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв'ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап'яну, вибитий узорно мосяжними капелями. На Західній Україні паруб­ки («легіні») оздоблювали капелюх-кресаню пір'ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку капелюха-кресані зви­сали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).

Кучма— висока циліндрична, рідше півсфе­рична, конусовидна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була відома на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південно­му заході України побутували конічної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шап­ки рогаті.

Мазницічоловіки носили на Поділлі і в півден­ній частині Волині. Це чорні великі смушкові шап­ки з суконним дном, циліндричної форми, з розрі­зом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору. На Поліссі й на Прикарпатті поширення набули кучми з чорної вовни з верхом синього або чорно­го сукна.

Малахай( капелюх) носили в холодну пору ро­ку на Чернігівщині. Це кругла хутряна шапка з на­вушниками.

Шпик— зимовий головний убір, дно і верх яко­го виготовлявся з червоного сукна або з чорної ба­ранячої шкіри.

Шолом («йолом», «яломок», «магерка») — пов­стяні шапки давнього походження. Виготовлялися вони з коричневої або сірої повсті. За формою бу­ли півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями). Суконні шапки з чотирикутним верхом, з хутровим або по­лотняним полем характерні для Волині.

 

Взуття.

Форма і матеріал для взуття виникли і розвивалися в різних регіонах України залежно від природних географічних умов, а також від виду господарчої діяльності та економічного становища селянства. В Україні побутувало взуття з рослин­них стебел або з деревної кори («лика»), із шкіри та повсті. Саме матеріалом обумовлювалася техні­ка виготовлення взуття. Воно було плетеним, стяг­нутим або шитим.

Аичаки (постоли з лика) — взуття, плетене з де­ревної кори. Із двох способів плетіння цього типу взуття — скісного і прямого, на території України розповсюджений прямий. На виготовлення лича­ків бралося лико лози, липи, в'яза. Це взуття роби­лося з прямого плетіння підошви та петель обабіч ступні. На нозі личаки трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі. Аичаки недовговічні і тому у хаті зав­жди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести їх міг будь-хто із членів родини.

Постоли («моршні», «ходаки») — взуття, що збереглося в Україні до початку XX ст. Це дуже давній і зручний загальнослов'янський тип шкіря­ного стягнутого взуття. Виготовлялось воно із тов­стої, якомога м'якої волячої або свинячої си­ром'ятної шкіри. Стягнуте взуття робилося із од­ного шматка шкіри. Залежно від конфігурації нос­ка воно могло бути тупоносе і гостроносе. Способи кріплення цього виду взуття до ноги, а також ха­рактер декоративного оформлення диктовані міс­цевими уподобаннями.

Сап'янці («чорнобривці») — святкові жіночі чоботи, котрі шилися із різнокольорової шкіри — сап'яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими вгору носками, невисокими ха­лявками і вищими, ніж у чоловічих чоботах, підбо­рами. Такі чоботи були рантовані і шилися, зазви­чай, на праву та ліву колодку, виразно оформляли­ся орнаментом. Вони, як правило, були приналеж­ністю вбрання лише дуже заможних жінок. У бід­ноти ж, коли й були які чоботи, то нерідко одна па­ра на всю родину, і вдягалася здебільшого на свята.

Чоботи— шите шкіряне взуття, яке було відо­ме на території України ще за давньокиївської до­би. Однак широко ввійшли вони в селянський по­бут набагато пізніше, лише наприкінці XVIII — в XIX   ст., та й то головним чином заможного насе­лення.

 Галерея взуття ()

 

Прикраси.

В кінці XIX — на початку XX ст. в Україні серед сільського та міського населення по­бутували сережки, каблучки та велика група ший­них та нагрудних з'ємних прикрас. Особливе есте­тичне значення мали нагрудні прикраси. Вони складалися з багатьох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою, були обов'язковою складо­вою для всього комплексу вбрання, надавали йому локальної специфіки, композиційної завершенос­ті. Вироблялися прикраси місцевими ремісниками-ювелірами або ж завозилися з інших країн. їх охоче купували на ярмарках та в спеціальних тор­гових рядах у великих містах. Вони завжди були модними селянськими «коштовностями».

Корали, бурштин, хрест, дукач, серги— це коштовності, які збиралися впродовж поколінь. Коштували вони часом більше ніж господарство і передавалися у спадок від покоління до покоління. Зберігалися як сімейна реліквія, були освячені нез­мінністю моди.

Сережки-ковтки— один із найдавніших і обов'язкових загальнослов'янських видів жіночих вушних прикрас, які широко побутують дотепер. На давнє походження сережок вказує і значна кількість повір'їв, пов'язаних з ними. Сережкам за народними повір'ями надавалася властивість зні­мати головний біль. За традицією, в піст або під час жалоби одягали найпростіші сережки у вигляді кільця; в першу шлюбну ніч молода знімала сереж­ки, бо вважалося, що загубити сережку — на не­щастя. В Україні в кінці XIX — першій половині

XX  ст. майже з двохрічного віку дівчатам проколю­вали вуха. Маленькі дівчата носили мідні, старші — срібні, позолочені, а то й золоті сережки. Форма їх­ня була дуже різноманітною. Найбільшого поши­рення набули невеликі дуті каблучки або площин­ні, у формі напівмісяця — «калачики» з несклад­ною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині на рубежі XIX—XX ст. були розповсюджені сереж­ки «п'явочки» у вигляді кільця; «уточки» — кільце із зображенням качки; «метелики», «ягідки» із тонкого обідка з великим червоним камінцем — «вічком»; «маківки» у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До сережок іноді кріпилися привіски — «бовти», «телепони». Ста­родавнє походження мають різноманітні металеві сережки гуцулів особливої грушоподібної форми.

Шийні та нагрудні прикрасискладалися з багатьох компонентів, які мали місцеві особливос­ті щодо матеріалу, техніки виготовлення, художніх прийомів, характеру поєднання їх у комплекс. До складу шийних та нагрудних прикрас входило різ­не за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестики, згарди, монети-дукачі). У Центральній Україні носили ба­гато разків різнокольорового або червоного намис­та, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них «бовтунцями», «дармовіса- ми». На Лівобережній Україні ширшого розпов­сюдження, як прикраса, отримав один великий ду- кач із розкішно оздобленим металевим бантом. На Правобережжі переважно носили 3—5 невеликі, з'єднані між собою монети. На Гуцульщині зберег­лися в народному побуті найдавніші залишки ме­талевих прикрас — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Крім згард, ще й у XX ст. гуцули широко використовували намисто з різнобарвного вене­ційського скла, а також плетені з бісеру прикраси (силянки, ґердани).

Намисто було найпоширенішою складовою частиною жіночих нагрудних прикрас на всій те­риторії України. Воно відрізнялося матеріалом, кольором, формою і способами носіння. Найбіль­ше цінилося намисто із дорогих природних мате­ріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберіга­лася архаїчна традиція прикрашатися намистом із плодів рослин — «клокічка». В XIX ст. серед замож­ніших верств українського сільського населення було розповсюджене привізне намисто із гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося і гуцульське намисто з венеційського різнокольорового скла, яке завози­лося з Венеції.

Намисто бурштинове.На лівобережній Над­дніпрянщині було поширене намисто з «щирого» бурштину, що добувався в околицях Києва. Носін­ня такого намиста у східнослов'янських народів було пов'язане з стародавніми повір'ями про те, що воно приносить здоров'я та щастя. Здебільшого носили одну довгу, масивну низку бурштину разом з кораловим намистом.

Намисто кораловенабуло найширшого роз­повсюдження в Україні, хоча воно і було не кож­ному по кишені. Ставлення до цього елементу прикрас відбилося і в його назвах. Добре, справ­жнє намисто, щирі корали, мудре намисто. Корали були різні за якістю, розміром, обробкою, кольо­ровими відтінками. Дешевші корали були невели­кі, нарізані у формі трубочок, маленьких цилін­дриків — «колюче» намисто. Дорогі червоні кора­ли оброблялися у вигляді овалу, барилець. На Пра­вобережжі центральні великі намистини стягува­лися срібною обручкою, в той час як на Лівобе­режжі між коралами нанизувалися срібні бусини («рифи», «пугвиці»). Кількість разків коралового намиста (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про статки їхнього власника.

Вважалося, що коралове намисто наділене особливими лікувальними властивостями. В часи жалоби та в піст замість червоного намиста одяга­ли скляне — молочне або прозоре. На весіллях, від вінця до обряду одягання очіпка — за традицією, на молодій не було ніякого намиста. Після тридця­ти років жінка нерідко відмовлялася від носіння намиста. Але в окремих випадках його носили й до сорока років. («Як якій добре жити, то й довше но­сить намисто»). Жінки похилого віку рідко носили намисто, та й то в незначній кількості і темного ко­льору. На свято, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішувалися різнокольоровим намис­том. Добре коралове намисто було у заможніших, бідні купували намисто з різнокольорового скла.

Намисто скляне (недуте різнокольорове) або камінне поширилося з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну низку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — в першій половині XX ст. в Україні розпов­сюджуються різнокольорові скляні, іноді як ялин­кові, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості комплексу народного вбрання цього періоду. Намисто з доброго натурального каміння, хоча і вийшло на початку XX ст. з ужитку зберіга­лося селянами впродовж всього XX ст. Особливо коралове намисто було високо оцінене за своїми художніми якостями міським населенням і в 60- і — 70-і роки XX ст. отримало своє нове життя, ви­користовуючись як прикраса для сучасного одягу.

Шийні прикрасизбісерубули традиційни­ми на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині і Поділлі. Різнокольоровий бісер нанизувався на шовкові або волосяні нитки, які плели або ткали для утворення мальовничого геометричного, іноді рослинного ор­наменту. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої регіональні особли­вості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом.

Ґердани.

Ґерданик, герданка, гарда, крайка та лучка — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки. Сильованки, силенки, плетенки, пле­тінки — назви бісерних прикрас, гцо походять від техніки нанизування (силення) бісеру. Були і ткані нашийні бісерні прикраси. Виробництво прикрас з бісеру мало подальший розвиток і в XX ст. Воно стало основою художнього промислу. Ця продук­ція має попит і тепер в Україні та за її межами.

Шийні металеві прикраси.

До традиційних народних шийних та нагрудних прикрас входили і ювелірні вироби з металу, які мали дуже давнє походження. Вони також були в Україні дуже різ­номанітні стосовно видів, функціонального приз­начення, місцевих традицій ювелірного вироб­ництва.

Дукати— монети, які стали пережитком дав­ніх форм і займають особливе місце в комплексі українських традиційних нагрудних прикрас. Зви­чай перетворювати монету на прикрасу відомий багатьом народам, в тому числі і слов'янам. У різ­них народів монети нашивали на одяг, доповнюва­ли ними ювелірні вироби або повністю виготовля­ли з монет окремі прикраси. Батьки нареченої го­тували своїй дочці прикраси з металу та коштовно­го каміння. В Україні в XIX — на початку XX ст. по­бутували різні способи використання монет як прикрас 3-5-7 та більше монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплювались також і до коралового намиста.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді окремої медалевидної монети з металевим бантом. Дукач у вигляді великої монети — дуката і прикріпленого до неї металевого і прикрашеного коштовним ка­мінням банта займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Ду- качами у XIX і XX ст. називали і дуже різні за мате­ріальною та художньою цінністю жіночі прикра­си — від грубого, але старанно виготовленого юве­лірного виробу до фабричної штампованої бляш­ки. Відповідно до цього в одних місцевостях Укра­їни дукач на початку XX ст. лишався народною святковою прикрасою, в інших — дукачі носили щодня не тільки дорослі, а й діти. Найбільший ін­терес дукачі становлять як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки найрізнома­нітніших, подекуди зовсім не властивих селян­ському побутові композицій і сюжетів. Викорис­товувались австрійські дукати, а згодом російські рублі та місцеві підробки рубля — вироби з яки- ми-небудь зображеннями. Особливе значення має група дукачів місцевого виготовлення. Дукачі ж у власному розумінні цього слова та дукачі-намисто більше характерні для Лівобережжя. Вони побуту­вали на Чернігівщині, Полтавщині та на Слобід­ській Україні. Часом обидві традиції — носити на­мисто з дукачів та один медалевидний дукач не виключали одна одну.

Згарди— архаїчна українська шийна прикраса культового призначення гуцулів. Вони були у виг­ляді нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими нанизувалися мідні трубочки чи спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергували­ся з кораловим намистом. Вироблялися місцевими ремісниками-ювелірами. Разом з ланцюжком і хрестиком композиційно врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України дука­чі часом замінювались однією чи декількома мета­левими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестик (один або декілька) — культовий еле­мент, який також входив до комплексу україн­ських нагрудних прикрас і був одночасно вираз­ною оздобою. Хрестики були срібними, часто прикрашалися емаллю. Заможніше населення но­сило й золоті хрестики. На Лівобережжі досить ве­ликий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися і дерев'яні, скляні білі та кольорові хрестики.

На правому березі Дніпра, зокрема на Черка­щині, на ланцюжок нанизували по декілька ма­леньких хрестиків.

 Галерея прикрас ()

http://odyag.ukrsov.kiev.ua/6/-/asset_publisher/Y8ny/content/id/20829