Чорнобиль …forever…
такого щастя більше нам не треба !..

Замуроване життя Чорнобильської зони: ні шелесту травинки, ні пташиного скрику, ні веселої посмішки дитини, - нічого... похмура труна раніше прекрасної землі, перед якою схилив голову "розп ятий Христос". Чи задля цих мертвих, безкраїх степів він страждав на Голгофі, невже задля того, щоб ми самі понівечили життя дітей наших, лишивши їх без батьків та зробивши каліками? Навіть йому, чиє серце зазнало великих страждань, боляче дивитися на чорну, потріскану землю, на яку не ступає жодна жива істота: будь то тварина чи людина...
А раніше тут шуміли зелені гаї, дзюрчав родичок, співали солов'ї та розплескувався навкруги веселий дитячий гомін, а тепер всепоглинаюча тиша охопила тисячі людських сердець, обвела коло навкруги "мертвої зони"...
Чорнобиль - атомний вибух, який зробив з живої істоти ходячу вибухівку, розірвав навпіл материнські серця, розкроїв сумом жіночу долю, залишив чоловіків один на один з вогнем... І тих, хто захистив своїх дітей, першим закривши вогнище своїм тілом, першим подивившись в чорні, бездонні очі смерті, більше ніколи не обійме вірна дружина, яка зараз живе лише задля дітей... На Ії очах чоловік ставав чимось, що більше схоже на криваве місиво, ніж на такого рідного та коханого чоловіка... А тих, хто кинув на призволяще стареньку мати, не захистив дитину та жінку, ніколи вже в своє лоно не прийме спустошена земля...Не мають права ці нелюди спочивати в лоні тої, яку не схотіли захистити...
Страшно...коли йде війна, гримають гармати, вмирають хоробрі хлопці, повалені кухлевим вогнем, коли брат йде на брата... Та ще страшніше, коли у війни немає обличчя, коли серед розкішних зелених гаїв гинуть чоловіки, вмирає усіляка живність, земля стає чорною кучугурою... Сумно дивитися, коли стареньку бабусю відривають від лона ще жевріючої землі, від рідного городу, на якому в цьому році так рясно зросла морква, підтягнулася картопелька(і немає навіть колорадських жуків). І вона не розуміє, що такого лихого вона накоїла, що повинна бути вигнанкою з рідної оселі. Вона молиться своїй мадонні...а та Чорнобильська мадонна вже крокує степом, не встигаючи хоронити людей, тварин та рослинність...
Ця понівечена земля ще довго не принесе плодів, на ній не зросте жодне зелене деревце, не ступить жодна жива істота, бо то є склеп, то страшна "мертва зона" похована в саркофазі, який дмухає пекельною радіацією...Як же ж боляче знати, що цей куточок такої близької землі вже мертвий.
26 квітня вогняний смерч пронісся над Чорнобилем, так, немовби шуткуючи, охопив куточок Росії та майже всю Білорусію - увесь світ зазнав страшного струсу(страшнішого, навіть за атомну бомбу, скинуту на Хіросіму та Нагасакі - бо ця смертельна пилюка розлетілася по світу, а цей страшний бум поглинув землю). Земля здригнулася, і все навкруги відчуло моторошний подих смерті, він був так близько, що здавалося смерть дихає у спину... Саме так це й було.
Ніколи в житті я б не хотіла опинитися на місці матері, яку переконують, що син буде жити, на місці жінки, на очах якої з коханого "сходить шкіра", зникають ті теплі, кохані риси обличчя... Але я б хотіла бути тим першим чоловіком, який увірвався у Чорнобильський вогонь, не пожалівши власного життя - віддавши його за спокійний сон рідної дитини.
Чорнобиль є ще досить живою темою для письменників України(і не тільки). Але вони не змогли сказати всієї правди про Чорнобиль, вони просто Ії не знали. І лише тепер, розкриваючи завісу над "мертвою зоною" ми дізнаємося цю гірку правду.
А постать Чорнобильської мадонни ще довго блукатиме по чорній спраглій землі, яка вже не може дочекатися на теплу руку людини, яка б визволила Ії з цієї домовини.