Соромно читати перші пусті пости тут. Соромно за себе та все-ж-таки. Хоча я не буду видалаяти чи щось інше.
Роботи не має. Спокою нема. Сильний дощ.
В Флориді ялинки вже кілька тижнів прибрані.

Здесь, на лиру, у меня уже было 3 блога. 2 закинул. Один заблокировали из-за изложения своего мнения на разные темы. Иоже случилось и в Вконтакте. Заблокировали за видео. Ну и ладно.

Думаю всем понятно почему и зачем.

Блог мой последний был персональным. Был для друзей и для дискссий. Ну вот например:

Там я нашел и потерял друзей, которых не могу найти опять.

Все починаю знову. Мені зждається, що в мене є просто потреба в веденні щоденника. З моменту блокування мого останнього мегопопулярного блогу пройшло багато часу.  Дата останнього посту: Понедельник, 05 Мая 2014 г. 23:42.

 

В колонках играет - 5 Light Years – Heavenly harbor
Настроение сейчас - овощное

Зараз, я розумію, що означає "все пізнається в порівнянні". Я переїхав жити дуже далеко від місця свого народження. Дім. Україна. Столиця. Серце. Мова. Спогади. Складнощі та легкості.

Все те тепер переоцінено і переоцінюється й наразі.

Я хочу знати з чого я складаюся та чим пояснююсь. Хочу повернути собі життєдайну силу якої давно не відчував і якою я раніше впивався і яка мене окрилювала.

Я читаю як я писав кілька років тому і мені стає страшно від наступної думки: "Ого, та я оратором міг би стати...як я думав та доводив...". Страшно, що на даний момент я відчуваю себе порожнім та непотрібним. Непотрібним для тих і того (неістоти) кому був потрібен.

9 місяців по переїзду завдають болю та проблем: в сонячнім краї вічного літа нема того, чого я шукав. Я вже 2й місяць без роботи та без придбаного житла. Це вибиває землю з-під ніг та принижує.

Це теж мене пригнічує: МІЙ ХІД ДУМОК. Мені здається, що цей стан хандри не минається довго і інколи вуалюється не моїми розвагами, але врешті залишається на своєму місці.

"Я запитав би: "Навіщо?",

Та замість відповіді тільки вітер свище..."

 

Я повинен стати конструктивним та тверезим, наполегливим та вдячним. Я таким був і не повинен здаватися.

Попередня стаття в щоденнику дає відповіді на банальні, але важливі питання для такої слабкої людини, як я. Я прочитав. Зрозумів. Спроектував. 

Але знову ж таки: "Розуміння проблеми не приносить полегшення". Це парадокс. Але це так. Моє внутрішнє стало лінивим та неповоротким. Знаю одне; роблю інше; відчуваю протилежне...

Дуже сподіваюся на тимчасовість та нетривалість проблем. Однак, я сподівався і на виліковування від фарингіту і це було роками тому.

Тому.....

З Ромою та Владом говорили про персонажів "Гри престолів". Так от, я себе асоціюю з Сансою.

Тому що бачу себе так: невпевнений, не привабливий, не поважний, не амбіційний, скупий, сумний, зануда, нерозумний, не творчий, видаючий себе за інших, брехун,  боягуз, тінь, карикатура, поранений, контужений, лінивий, не гордий, без смаку, смхотворний, худющий,проживаючий в минулому своє теперішнє.

Є кілька залишків хорошостей, але нема бажання їх виписувати.

В колонках играет - 5 Light Years – Heavenly harbor

 

Побачим

Воскресенье, 12 Декабря 2010 г. 13:58 редактировать+ в цитатник

В колонках играет - Tristania-Opus Relinque

Настроение сейчас - патетік



Щож, почну по - новій. Я мав тут вже щоденник де писав своюпам*ять протягом 3 років. Навіть більше. Але я втомився від того. Я тепер новий. Новий тим, що моя історія стала інакшою, всі вектори переломились та порозтікалися в інших напрямках.

Почнемо спочатку.

Мене звати Кобальт. Звичайно ім*я це не справжнє. Але воно мені пасує. Я викопаю шахту себе.

Мені 19 років.

Зріст - 1. 83.

Вага - 55 кг.

Волосся русяве.

Я ненавиджу спорт, тому маю жахливе тіло з неправильними пропорціями. Якісний одяг маскує мої недоліки, що навіть іноді кажуть про мою тілесну ідеальність. Але моя жіночна тілія...Я злюсь на неї весь час.

Очі - карі. Тілесність моя погана, мене не влаштовує.

Я колись був трансвеститом, потім ботаном, потім готом, потім кимось темним, потім кимось незрозуміло - ким, або коротше - ніким. Цим ніким я є й зараз.

Чому я був трансом? Та все просто. З молодого дитинства до 5 років я думав що я - дівча. Лише після усвідомлення існування мого цюцюндрика я усвідомив, що я - хлоп*я. Ох і важко ж було мені змиритися з цим. Я вважав - що я помилково народився хлопцем, адже все психічне я мав від дівчат.

Ото тоді, з 7 років почав шифруватись та маскувати себе по - повній програмі.

Ну про це потім.

Маю фобію - павуки та СНІД.

Ну про це - потім.

И, тем не менее, сказать, что «в сорок лет жизнь только начинается», – могла только женщина.

Понедельник, 13 Декабря 2010 г. 12:37 редактировать + в цитатник
В колонках играет - Sarah Brightman - The War Is Over Now ( Frank Peterson Remix)

Настроение сейчас - патетік

Я зараз заливаюсь сміхом. Як же смішно та кумедно складається моє життя! Ось одна подруга недавно сказала мені : "в тебе такий ненормальний життєвий досвід..."
Ото радість.
Весь час я вважав що моє життя - нереально печальна трагедія. Мене в нім нічогісінького не влаштовує. Завжди я мучусь та трясуся від злості та гніву. Відчуваю на собі всі гріхи світу.
А прикидаюсь розумним та мудрим.
Не заперечую, що моє життя до 7 класу не являло собою одиницю вагомості чи просто цікавості.
Я жив на вулиці з однолітками - дівчатами. Хоча в основному трішки старшими. Маю двоюрідну сестру, з якою практично жив разом.
Завжди в дитинстві одяговся в дівча, так як не розумів своєї гендерної природи (політики?). Грався ляльками та ... та багато чого не притаманному хлопчикам.
Ох і батьки були на мене злі, особливо татусь, який часто виходив з себе і давав прочухана.
Та й дідусь часто вичитував батьків, буцім - то вони винні в неправильному вихованні. Хоча своїм батькам я вдячний за вихованя, адже я не виріс сволотою та хамом. Хоча мої екзистенційні переломи інколи доводять інше.
Я хотів піти до школи. І пішов. Зразу ж потрапив в середовище неорганічне та хаотичне, так я к я в дитячий садок не відвідував і в завжди (до 9років) грався або з сестрою, або ж частіше просто сам в гру, яка тривала до 16 років. Просто мій придуманий світ зі своїми інтригами, трагедіями та родощами. В 16 років я сидів і чуть би не плакав з досади, я думав що я або відсталий розумово або просто придурок, що в такому віці в вільний час продовжую своє уявне фентезі -життя. Правда ось в 19 минулося. Просто розчарувався в безтолковості часопроводження в тім світі.
Куди тече потік - туди ж і я. Взагалі був ніким.
Спілкувався я лише з дівчатами. Хлопців боявся. Вони були такі всі дикі та не зрозумілі...За що мене й нелюбили та ненавиділи тоді практично всі. Спілкувався з одною иатюкливою і одною шизанутою.
Замкнуте коло, адже когнітивістика моя тоді спала непробудним сном.

В колонках играет - скрябін-падай

Ессе невдахи.

Пятница, 17 Декабря 2010 г. 00:39 редактировать+ в цитатник

Злість...що ж могло ще тут оселитись? Злість, змішана з полумя*ям пристрасті, любові,смутку, пафосу, прихованості...Все злилося в тугу мотузку, зв*язану з різнобарвних ниток, які ткали ткачі так наглядно, так бережно, що й забули туди вплести здоровий глузд.

Ніби в наркомана дьоргаються очі, стискаються зінниці або ж розходяться світ заочі, тягнучи за собою свою всепоглинаючу чорноту.

Очі. Вони викажуть все. Будь то дошка оголошень чи циферблат годинника – все відіб*ється або ж вилиється через них, та ще й так ясно, що і ніяких виправдань чи фактів і не треба. Хоча є й такі, де нема ні краю, ні кінця...глибока, бездонна яма...бездушна...Здається що вони пусті, хоч і безмежні, але це безмежжя не стало притулком доброї душі, здорового духу, який бе наділяв оточення енергією та силою. Що ж, коли в дзеркалі душі нічого не відбивається, то нема чаго й гадати про те, яка би душа могла жити в такому розкішному тілі...

Іскри. Розжарені іскри летять з моїх очей. Вони виблискують так, що від їх світла предмети кидають тінь на стінах. Вони гарячі, отруйні. Та тільки вони вирвуться з чорноти ока, тільки вилетять обпікати світ – вони тут же згасають...Їм не жити в світі самим. Вони як паразити, які, усвідомлюючи, що можуть жити лише в комусь, але все ж прагнули вирватись з полону установ та законів, поринути в давно згублену свіжість так званого простору «поза», що їм було вже наплювати на свою смерть, яка нічого нікому не довела і не навчила, адже їх бачить лише їх хазяїн. І не має сили втримати їх, якби він не хотів, адже

Заздрість. Коронована вінком лавровим, вона ступає тріумфальною ходою, п*ючи напій, від якого паморочиться голова...Хотілось би щоб вона була спокійніша, не вводила в оману...Та вона водить за носа; тягне за руки, хапаючи та стискаюче саме серце, яке б понівечене воно не було. Заздрість, коли дивишся на людину, яка нічим не завинила, але яка залсужила розпоряджатись моїми мріями, моїм душевним лином, бо я туди лину, та земля не стає опорою, а зрадливо покривається росою, від чого ноги брудніють та

Букет. Дарований мені. Майже з дитинства. Його ніхто не просив, але, мабуть, потрібно мати цапа відбувайла для всіх людей. Не один, але й зустрітись з іншими не можу. Не дано мені такої можливості. А якщо й колись вона могла би пропустити мене в світ простого та недаремного життя – то тепер вона втратила обриси своєї реалізації навіть в мрійливій уяві.

Так можна продовжувати, мабуть, безкінечно, нарікаючи на долю та робити спроби абстрагувати все та віднайти в збій в системі, знайти і врешті осягнути свою гріховність та спробувати полагодити цей скалічений будинок, що безглуздо здіймається вгору та не ледве витримує пориви вітру, який так і рве той недбайливо прикріплений дах...Розбиті, а потім замуровані вікна з зовнішнього боку...Ессе невдахи.



Це я…я витікаю сам із себе в цей світ, в це безмежжя розмежованих та окреслених контурів безграничності; я виливаюсь в бурному потоці, який кричить та жбурляє кислотні сліди на камінь та землю, поток киплячої душі, яка переварилась в власному соці, і яка тепер стікає всім хорошим та поганим що вона пропустила через себе, просивши води...а тепер просить спинити годувати її нафтою та резиною, адже ця смолиста чорнота забруднила блискучі очі та змазала колись миле обличчя, що тепер і не розбереш де там світло, а де тінь...де тло і де чоло цьго портрету незвіданого та прихованого єства...

Кругом нерозбериха, і мій рідкий духовний стан розіллявся по всім континентам, всмоктуюючи в себе все чим можна поживитись; це вже демон, а не та світла душа про яку колись говорили підлесливі язики, це справжнє лихо для всіх хто мене знає, бо я вбиру їх всіх в себе, пережую їх коліщатками та механізмами цієї злості та ненависті, всеспопеляючої та невтримної...розірву все що можна розірвати та викую кайдани з безглуздих надій та обіцянок, сподівань та мрій...які хлюпаються в рятувальних шлюбках цього неозорного океану який зливається з горизонтом на видноколі...і який так хоче обійняти свого брата, ймення якому було дане, яле вже забуте, та ім*я його не втратило свого сенсу першоприродної мови – матері, - суходіл.

І чого ж я такий голодний? І як тепер скласти свою душу в щось нове та впорядковане, воно більше не кипить, бо воно віддало свою енергію світу і поринула кудись у безвість, у місцини які ніколи не піддадуться людській глухості та підступності. Печально. Мене переконали, що я теж людина.

Дві ноги, дві руки, очі...кості та висохше м*ясо...От і все. Куди його все подіти? Вовки не схотіли все це з*їсти. Чому? Вони погидувались, чи може дали мені іншу можливість, як дали їхні предки згоду на владарювання своїм братським племенем. Віддали, пішли на пожертву, зупинили своє обурення і зникли в просторах свого дому – Землі. Розсіялись по цих родючих та душних полях між наших пальців...і не змогли повернути назад.



А куди повертаються всі заблудші душі? Порізані пальці, бо з них були здерті каблучки, обручки, та інші метали, які вростади весь час в пальці та відбивали світло, адже світло супереч природі цих кілець – обмежувачі, їх сенс у вербуванні та притягуванні бід.

Пальці...А щут ціле взагалі? Все половинчасте та порожнє, якісь шматки, скидані та склеєні вкупі, на яких мішок виконує роль занавіски, - на таке невимовно важко дивитись...

І натовп. Завжди кудись тягнеться довга черга з сірих, обурених та злих облич через невимкнену праску або через відсутність теплої води. Але тепло води, джерела всього сущого на Землі, не зможе зігріти тіла з температурою обсолютного нуля, коли невидимий оку багатий та широкий світ припиняє рухатись. Що з води, коли душа стала не легким скупченням тонких енергій, а коли душа стала в*язкою субстанцією горя та біди, приправлених соком кислості та гіркоти.

Куди все поділось та зникло? Все, чим живуть дітлахи та навіть немовлята? Все з плином часу переплітається, перетирається та плутається. Цей хаос нерозуміння стає відчаєм, який холодить думки та серце, а колишнє життя стаю цінними спогадами, які зачиняються в платиновій скринці, а ключ навмисно губиться, щоби скринька залишилась забутим алтарем содівань та мрій, яка лише інколи поблискувала від світла далеких зірок: з фонариком до неї не підійти – занадто сильне магнітне поле. А з вогнем свічок – дефіцит. Всі свічки потоптані, а сірники викинуті в воду. Нікому вже розпалити вогонь в цих безмежних стінах та галереях. Все в темряві. І так легше.



Таке виховання створило мене в реальному світі таким, з котрим мій сенс, дух та світло ніколи не звучатиме в унісон. Я створив себе за подобою темряви навколо мене: сліпий, глухий та німий. Хоча в мене залишився дотик та нюх. Краще б і те забрали вони, щоби стати вугіллям при дорозі, яке випало, вивільнилось від свого призначення – горіти вогнем в пеклі.

Знову хочеться запитати когось про причину болю та страху, але я вже німий, і ніколи цього не зроблю. Не побачу світла в їх очах, не почую образ та вибачень в їх словах...І промовчу сам про те, який біль захлинає мене за мою природу, за мою невідповідність та за мою важкість в цім світі.

Ніхто таких слабких не любить. І я не люблю. Рву серце, надіючись що вирву з себе душу.

І я ставлю крапку.

Читаю Ярослава Могутина. Очень неоднозначно для меня но онлзначно то, что он - ярчайший сын своей эпохи.



Перспективы когда-либо оказаться за границей у меня, как и у моих уваровских односельчан, не было никакой. Все, о чем я мечтал, было чтобы кто-нибудь "взял меня в другое место", куда угодно - хоть на край земли, хоть на луну, лишь бы подальше от этого гиблого места, от этих железнодорожных путей и этого проклятого лесничества.

Иногда я пропалывал новые лесопосадки, иногда сажал елочки. В те времена нас учили, что "каждый человек должен посадить в своей жизни хотя бы одно дерево", так вот я посадил этих деревьев, думаю, на несколько сот жизней (посмотрим, насколько меня хватит!). Я любил работать один, чтобы не отвлекаться на разговоры с дебильными детьми и думать о чем-то своем, суицидальном. Пообедав в столовой лесничества с тамошними мужиками, я возвращался на работу в "лоно природы". Если погода была хорошая, я раздевался до трусов и начинал возбуждаться сам на себя, ложился на траву в кустах и дрочил. У меня были в то время какие-то совершенно абстрактные и бесполые сексуальные фантазии, я плохо представлял, кто я, что я и куда чего надо сувать, но меня посещали совершенно сладостные оргазмы, после которых я обычно шел подмываться и купаться в соседнем небольшом пруду. На удивление, даже в самую хорошую погоду в нем никто не купался. Единственное яркое пятно во всей моей беспробудной уваровской жизни. Это был мой персональный прут, и у меня были с ним интимные чувства. От них не осталось и следа после того, как я увидел, как мужики из леспромхоза моют в моем интимном пруду трактора. Я был очень наивным и неосторожным подростком. И вот что из меня вышло.

НАРЕШТІ Я ВІДНОВИВ СВІЙ СТАРИЙ ЩОДЕННИК
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ ЩО ЦЕ НЕ РЕАЛЬНО ЯКОСЬ
ТАКА МІШАНИНА ТА ПЕРЕПЛЕТЕННЯ ПОТОКІВ ПАМ*ЯТІ ТА ЕМОЦІЙ В МОЇЙ ГОЛОВІ ТА МОЄМУ СЕРЦІ ЩО Я ЗАРАЗ ВИБУХНУ
СИДЯЧИ ЗА СТОЛОМ З ЧОРНОЮ СКАТЕРТИНОЮ ЗА 1 ДОЛЛАР В NORTH MIAMI BEACH FLORIDA USA
МЕНІ ВЖЕ 24
БЛЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯЯ
24
24
24
ЦЕ І ВИРОК І ПОДАРУНОК І ....................................................................................................................................

В колонках играет - Mylene Farmer - Alice
Настроение сейчас - патетік

Ненавиджу брехню та маскування. І щоденник не виконує своєї ролі. Про нього знають зі світу невіртуального, то ж я тут свічусь і можу бути покараним. Карма моя йтак не пада з плечей, ще й до всього обмеження тут, в цім несправжнім світі. Хочеться кричати та скаржитись залізними хвилями звуку...Але ж куди? Хочу в небо, до абсолюту. Але хворі голосові зв*язки дозволяють лише спокійно пошмигувати носом та туптіти копитцями.
Така втома та моральне виснаженння.....наукові (мало, але) тексти університетські висмоктали мою когнітивістику і тепер я хочу переконати одного хлопчика в тому що він обманює себе. Адже він може наломати дрів пізніш, як і всі порядні сім*янини роблять.
Я не вилікував горла і не заспівав. Достатньо. Сил більш немаю. Якщо приречений бути німим - хай так. Доля мене зламала. І гроші забрала. Пусто.
Побачи в в однім бутіку штані. Запитав ціну - 950 євро . Демотивація страшенна.
Так то ж просто жах.
Моя свідомість взагалі просто їде та топиться в підсвідомості, недоступній мені.
Тепер я знову чекаю смерті . На цей раз від самого...
Блядь. Так далеко я ще ніколи не заходив.


Ненавиджу себе за те, що я підстригся. Хоча фото з сеструнею миле.

оТО мені дах рве!!! треба щось змінювати! кароч я тепер ще в більшому ахуї ніж я був...
от вам і дожилися - дочекалися психозу в найяскравішій формі вираження ...
що б це його таке учудити...
тепер почну вести подвійне життя і тут, в неті
і шукайте мене, вітра в полі...
0_о

Так довго чекав, і от нарешті дочекався. Ночей не спав довгих, днював свої днини мовчки, терплячи нетерпіння та пекуче бажання стати комусь цінним та потрібним, легким та вагомим, беззахисним в своїй силі...
Чекав, чекав...
Ось. І що ж тепер?
А тепер хочеться згадати або просто навчитися знову хотіти. Відчувати, боятись, бажати та сподіватись.
Але коли отримав – перестав спати. Не від щастя чи радості. Від прірви, глибочезного провалля – склепіння, яке з*явилося десь трохи нижче серця, та так, що серце дивиться прірві в її неіснуючі очі, б*ється, бо потрібно підтримувати тиск в трубах свого власника...Може воно просто весь час керується цим принципом всуціль, не залишаючи місця в собі іншим почуттям? Або ця прірва поглинає навіть і це?
Мабуть так. Це єдине \а\логічне пояснення. Справді, нічого іншого не залишається думати. Мізки є, але що з ними робити без серця?

Я хочу написати про Ілону Баміллер. Я дуже вдячний їц за все. Ми познайомилися в жовтні. Вона хотіла піти в філармонію на концерт з Наткою, але вона не змогла, і дала Ілоні мій номер як ентузіасту подібних заходів. До цього ми зустрічались хіба що на заняттях з хору і особливо не спілкуались.
Тоді ми пішли на пречудовий концерт. Так і зав*язалось наше спілкування. Мені дуже цікаво з нею. Але дуже жаль, що вона 5 курс і вже закінчує університет і хоче їхати в Німеччину...
Минулих вихідних в суботу ми з нею гуляли з обіду до 20 годин, а потім о 22 зустрілись в Голосіївському парку і гуляли всю ніч Києвом...Ми зустріли Сонце біля арки дружби народів...Це мене змінило. Дякую.

Идиллия песка и луны
В тумане чьей – то мечты
Словно молчание добрых друзей
Забывших о боли своих дней

Луна согреет
Песок укроет
Тропа жизни
Хотела освободиться

Слеза растворилась в тысячах тысяч
Имён, пищинкам на памать сквозь беги времён
Созерцанием света созвездий
Что иглами падает вдоль
Издавая звуки, схожи на волчий вой

Луна согреет
Песок укроет
Тропа жизни
Хотела освободиться
И подышать
Волей.

В колонках играет - Гости из будущего - Парни не плачут - это не круто

Настроение сейчас - норм

Мета цього щоденника - допомогти розібратися мені в собі. І зараз в мене нормальний настрій.
Я бачився сьогодні з Олегом та Євгеном. Поговорили. Здивований їхньою орієнтацією на все матеріальне. Дуже мало духовності. Може вона є, але в розмовах вона не прощупується. Вони говорили про війну, а я слухав і думав про їх слова : просто розмови про зброю, солдатів, про те, що для мене чуже, але я слухав з цікавістю. Це наштовхує га те, що світ реальний, зовнішній не менш важливий, аніж внутрішній. Це правда. На теоретичному рівні я зрозумів, та от на практичному - важко. Ніяк не можу позбавитись ідеалізму свого світобачення. І ще дорослість. Я зрозумів що це таке. Це стан розвитку, коли ти плюєш на все і корися правилам. Ти перестаєш бачити мрії, мрієш, але не бачиш їх реалізації, а от бачиш лише реалізації збільшення капіталу, купівлі житла та народження дитини після 25 років. Живеш в вирі роботи та частки відпочинку. І лише ностальгічно згадуєш про минувше, про дитинство...як про цю ж ненав*язливу мрію, і навіть не віриш в реальність цього казкового світу (хоча сам родом звідти)...
Я не хочу миритись, але відчуваю як холодіє моя жага та моя мрія, як холоднію я, як сталізується мій розум...Я боюсь стати глибою і впасти в океан буденності, піти на дно, захлинутись... я хочу чайкою літати над безоднею, ловити потоки повітря й робити віражі попід хмар...
Я гублю себе, свою ідентичність...
Тоді чому ж я не написав тут ще свою мрію? Боюсь. Але напишу.

В колонках играет - Gregorian - SO SAD

Настроение сейчас - ліричний

За квітень я побував на трьох масштабних концертах: 19 - Ла Скала, 24 Пєнкін, 28 - Жанна Агузарова. Це було чудово. Але грошей потратив немірено...
Сьогоднді п*ятниця перед 10 днями канікул з 1 по 10 травня, і сьогодні з групою їдем до Кам*янця - Подільського. Не знаю чи хочу. Ні. Не хочу.
В неділю 18 квітня відбувся третій перелом для мене. І що ж знову? Авжеж, розчарування. І в Сашкові. Знову заскрипіли рельси нашої комунікації, і я терпів, терпів, врешті поговорив... і отримав пораду : забий на проблеми, хоча перед цим я 5 разів повторив фразу, яка доносила неможливість мною забути те що мене хвилює, і що мене їсть, отруює... Чиста індиферентність з акцентом на негативний бік. Коли я говорив важливі речі, він подивлявся на годинник, бо поспішав зробити селф - стаді і дати його одногрупниці цю роботу. Коли людина показує свою слабкість і просить допомоги - його хвилює навчання. Ми говорили довго, але я врешті стомився від такого ставлення і вирішив : це все. І так, і сяк, а людина відгороджується всим чим може. Я видихався. В мене закінчився клей усе скллеювати. Або просто його запас вилився, коли була перевернута та чаша клейкого терпіння.
Я поїхав на Щековицю, погрівся на Сонці та поседів на траві. Вирішив : буде по - твоєму. І коли я думав над своїм подальшим десь годин 3 підряд - я врешті визначився зі своїм новим ставленням до цієїлюдини. Сусід. Сусід по кімнаті 416. Флегматик, якому не важлива дружба. Що ж. Буде так. Я теж не залізний.
Та коли я приїхав назад, він попросив поговорити, сказав що він не правий, що в проблемах треба розбиратись якщо вони важливі. Сказав що зміниться. Ми поговорили, все вирішили, але я не відчуваю легкості навіть через 2 тижні. Між нами прірва і я вже не буду будувати мости : це не легко. Я будував уже дуже довго, практично весь час, але тепер так не буде. Не хочу знову себе обпікати людським паралелізмом та всеоднотизмом. І я знаю,що він побиватись не буде. Йому це проста буденність, дрібниці як він казав до цього. І він не буде налагоджувати відносини. Я знаю. Тому й серджусь на всіх і вся.
Жанна Агузарова.

В колонках играет - Nina Hagen - Schüttel Mich
Настроение сейчас - норм

Ходив на концерт.

В колонках играет - Dulce Pontes - Ondeia
Настроение сейчас - погане

Злість...що ж могло ще тут оселитись? Злість, змішана з полумя*ям пристрасті, любові,смутку, пафосу, прихованості...Все злилося в тугу мотузку, зв*язану з різнобарвних ниток, які ткали ткачі так наглядно, так бережно, що й забули туди вплести здоровий глузд.
Ніби в наркомана дьоргаються очі, стискаються зінниці або ж розходяться світ заочі, тягнучи за собою свою всепоглинаючу чорноту.
Очі. Вони викажуть все. Будь то дошка оголошень чи циферблат годинника – все відіб*ється або ж вилиється через них, та ще й так ясно, що і ніяких виправдань чи фактів і не треба. Хоча є й такі, де нема ні краю, ні кінця...глибока, бездонна яма...бездушна...Здається що вони пусті, хоч і безмежні, але це безмежжя не стало притулком доброї душі, здорового духу, який бе наділяв оточення енергією та силою. Що ж, коли в дзеркалі душі нічого не відбивається, то нема чаго й гадати про те, яка би душа могла жити в такому розкішному тілі...
Іскри. Розжарені іскри летять з моїх очей. Вони виблискують так, що від їх світла предмети кидають тінь на стінах. Вони гарячі, отруйні. Та тільки вони вирвуться з чорноти ока, тільки вилетять обпікати світ – вони тут же згасають...Їм не жити в світі самим. Вони як паразити, які, усвідомлюючи, що можуть жити лише в комусь, але все ж прагнули вирватись з полону установ та законів, поринути в давно згублену свіжість так званого простору «поза», що їм було вже наплювати на свою смерть, яка нічого нікому не довела і не навчила, адже їх бачить лише їх хазяїн. І не має сили втримати їх, якби він не хотів, адже
Заздрість. Коронована вінком лавровим, вона ступає тріумфальною ходою, п*ючи напій, від якого паморочиться голова...Хотілось би щоб вона була спокійніша, не вводила в оману...Та вона водить за носа; тягне за руки, хапаючи та стискаюче саме серце, яке б понівечене воно не було. Заздрість, коли дивишся на людину, яка нічим не завинила, але яка залсужила розпоряджатись моїми мріями, моїм душевним лином, бо я туди лину, та земля не стає опорою, а зрадливо покривається росою, від чого ноги брудніють та
Букет. Дарований мені. Майже з дитинства. Його ніхто не просив, але, мабуть, потрібно мати цапа відбувайла для всіх людей. Не один, але й зустрітись з іншими не можу. Не дано мені такої можливості. А якщо й колись вона могла би пропустити мене в світ простого та недаремного життя – то тепер вона втратила обриси своєї реалізації навіть в мрійливій уяві.

От і все. Що мене хвилює? Теж саме. Просто знову проблеми з другом. Ех. Але нічого. Я й так вдячний що ми так довго не сварились, і все було майже як по маслу. Все йшло так як я того давно хотів. Але Шкода. Невимовна шкода та просто відчуття своєї нікчемності та непотрібності. Просто зеро. Я зеро в очах дорогих мені людей. І в очах всіх інших. І в своїх власних.
Я хотів змінити світ. Але я захворів, і вже півроку не можу звести кінців зі своїм горлом. Я мучаюсь, мені важко говорити...я боюсь що на зв*язках утворяться вузли...Просто нікчема.
Я постригся. Навіщо? Тепер виглядаю як тупий стандарт.
Я дуже вдячний Ілоні.

В колонках играет - BUCK-TICK - Dress

Настроение сейчас - Darker than Black

Навіщо так жити як я живу? Мені здається, що я опустів, я це відчуваю. Пустоту, яка лежить трохи нижче серця, вона відчувається й у животі...Порватий, розірваний...ще поки не пошматований, але з такими темпами я не знаю, чи я не розпадусь...Відчуваю ржавіння, термін дії мене скоро вийде, і я відійду...Думка про фізичну смерть переслідувала мене минулого року...я знав, що скоро помру, в 19 років. Але літом 2009 після моря та дня народження, я вирішив буди довгожителем. Я вирішив перенастроїти себе з песимізму на оптимізм. Я вирішив діяти, щоби не сталося і не стало на заваді, - я відчув силу, фізичну, моральну, впевненість...Просто море по коліна...Але... АЛЕ Я ЗЛАМАВСЯ...Життя ставить мене на місце, але не те, якого я хочу...Я хочу бути творцем свого життя та щастя, та в мене сіли батарейки...Я дуже залежний від настрою...А в мене депресія, вона мене просто пожирає, спалює мене, від чого обпалюється моя душа...вона чорніє...В мені вже стільки злості, що я не знаю, куди її діти...Стільки розчарувань, що я не знаю...я вже нічого не знаю...
В мене стільки ідей, стільки творчості всередені, і я відчуваю, що я не маю права її змарнувати, не в праві зрадити своїй мрії...Якщо я підкорюсь ярму, яке на мене накидає життя, я просто впаду в болото, і ніколи вже не відшкебу свою душу від бруду...
Я дуже боюся жити звичайним життям...Народження - школа - університет - робота - сім*я - пенсія -смерть...Я панічно боюсь прозорого життя...Хочу жити по-цікавому, я хочу змінити увесь світ, максимально збагативши його так, як зможу...я хочу бути вагомою частиною життя, людиною, яка досягла багатьох успіхів, яка б присмерті лежала та гордилась собою : "...я не дарма прожив у цьому світі..." Хочу мати пам*ять пособі, хочу залишити слід...
Я просто не створений для сірого життя заради грошей чи їжі...хочу спробувати життя в усіх його фарбах та тінях...створити свої кольори та вписати їх в веселку...
За що мені проблеми зі здоров*ям?? Моє тіло все перекреслює...моє ж мене зраджує...Чому, і чому ЗАРАЗ???? Чому мені все не так як я хочу? Кругом проблеми...Як би ж на них не зациклюватись...
Зараз я вдома. Мене їсть злоба та відчай від мого стану... а що ж буде коли я поїду в Київ, і буду мучатись від пофігізму людей, яким я відкрив душу...
Позавчора мені щось як стукнуло в голову :"Змирись. Ти ніхто. Радій що ти хоч живий. Не будуй яскравих планів. Ти не яскравий. Тому не потрібно." Це прозвучало в моїх вухах низьким чоловічим голосом...Я чуть-би не впав на підлогу від розпачу...
Я не хочу миритись з цим!!!Я борюсь, але нічого не виходить...Невже це все марево божевільного, я буду завжди сам собі щось доказувати і в цьому ж потім розчаровуватись, і плакатись в ліжку?? Я не хочу буди відлюдькуватим...Я хочу бути цікавим...Чому чим далі, тим гірше???

В колонках играет - Fernando Lima - Guardian angel

Настроение сейчас - Darker than Black

Чому все так? В мене дипресія. Скільки можна? Хто винен?. я . я винен. я знаю. це мабуть найгірше. я просто не правильно все сприймаю. І тому світовіддача не правильна. я сліпий. В усіх сенсах . Але чому і за що? Невже я настільки грішний? Я хотів щастя...тепер я хочу хоча би спокою...я не можу вже терпіти вулкану всередині себе...я розриваюсь...я плачу...і всім немає до мене діла...таке враження, що я лежу на сходах до входу торгового центру...всі йдуть, але повз...ніхто не допоможе, а сам я не можу...я не можу нічого...я проклятий.
я плачу...чому? мені жалко себе...мені нема де причалити...я думав я сильний, і зверну гори...але я дуже залежний від зовнішнього світу...жоден погляд дорогих мені людей не проходить стороною, я все фільтрую...і я про це кажу, але я нікого не хвилюю.
Зараз я зациклився на Дружбі. Наіщо??? я всім набридаю. Алея ж не нюняю при всіх, лише тут, та з деякими людьми. Просто ненормально це все. Чому мене все так хвилює? Потрібно бути спокійнішим, та холоднішим. я намагався. але не виходить...
Дружба. Невже і це мені недоступно? я стараюсь все налагоджувати. Але віддачі друга дуже мало. Практично немає. Лише тоді, коли я натисну, і запитаю чому мене всі ігнорять, особливо ти?