У багатьох з цих народних творів події відбуваються біля Савур-Могили, героїчної часточки української землі, за яку полягли у боротьбі з турками-татарами славні козаченьки. Тут, на далекому порубіжжі з татарсько-турецькими землями, знаходився козацький пост, завданням якого було вчасно попереджати населення України про напад ворогів.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ВЗЯЛИ АЗОВ

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато військ. От козаки й схотіли взяти його. Отаман і каже: - Знаєте, братчики, що? Силою , може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а хитрощами візьмемо скоріше. Поробили козаки вози, поклали рушниці, понаряджалися самі чумаками, а отаман купцем - і махнули. Як стали вже під'їжджати до Азова, взяли тоді поховали у вози по сім, по десять або й більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В'їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вздовж вулиць. От найбагатший купець турський і виходить.

- Що, - каже , - братчики, продаєте в возах?
- Продаємо, - кажуть, - товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорні соболі.
- Ну, - каже, - підождіть до ранку. Я увесь товар закуплю сам.
- Добре, - кажуть.

Полягали турки спать. Як повилазили тоді куниці, лисиці і чорні соболі з возів, як метнуться по місту - так і пішло воно димом. Турки тоді кинулись гасити - коли тут і палять, і ріжуть. Вони тоді давай тікать! До сходу сонця орда убралася к бісовій матері в Туреччину, а козакам дісталося місто й усе добро.

ЯК ЗАПОРОЖЦІ ПРІЗВИЩА ДАВАЛИ

 Наші запорожці були народ веселий, сказано - вільний: любили і жарти, і сміхи, ледве було підстережуть шо-небудь особливе в чоловіку або той що-небуть зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище прикладуть. Спалить курінь - от він вже й Палій; непроворний - Черепаха; малого на сміх прозвуть - Махна, а здоровенного - Малюта.

І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався я з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко від коша, де теперечки Покровська слобода, схотілося нам з неї глянути на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись , стали сходить по стежці , а я змолоду був дуже швидкий - і метнувся навпростець; як посковзнусь - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козаки і хрещеному батькові, так він і каже:

- Та нехай буде й Корж. Що ти будеш , сину, робити, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, - будеш козаком, а з козака зробишся й отаманом: з посміху люди бувають!

Народна пам'ять береже велику кількість епізодів з героїчної боротьби запорожців за наш край! Пам'ять однієї людини може зістаритись і обірватися, народна ж пам'ять - ніколи. Іменами козаків у Донецькому краї називались багато хуторів та слобід, балки, кургани - могили, навіть міські поселення, які виникали на місцях колишніх козацьких зимівників. Про цей період залишилось багато легенд та переказів. Деякі з них записали донецькі краєзнавці. Цікавою є легенда про походження назви сусіднього міста Дружківки.
 

ЛЕГЕНДА ПРО ДРУЖКІВКУ

 Повів одного разу з-під Перекопу по Муравському шляху свої мабули, а по-нашому - кінські загони, жорстокий Агі. Багато слободів і хуторів спустошили на своєму шляху кримчаки-татари, спалили й місто Бахмут. Награбовані пожитки вантажили на вози, стягали сирицевими путами в купу бранців, на жінок і дівчат одягали аркани, гнали до Перекопу. А ногайська орда різко згорнула від Бахмута на захід, у бік відомого в ту пору соляного містечка Тора, колишньої сторожової фортеці. Шлях пролягав повз слободи Паршаківка. Не дійшовши до неї близько п'яти верст, ординці зупинилися на відпочинок біля Кургану Гадючий Шпиль.

Татари ще тільки з Бахмута вийшли, а в Паршаківці вже готувалися до бою. При впадінні в Кривий Торець річки Грузьської, в урочищі Паршаківка стояв сторожовий пікет запорожців, і дозорні, послані звідти розвідати про наміри ординців, донесли, що ті задумали і куди рухаються. Зібралися пікетувальники з старожитних поселень - Райгородка, Маяків, Шандритолови. Прибули сповіщені ще раніше про насуваючу орду і святогірські козаки, і всі, хто розселився по малим хуторах в ближній окрузі. Зібралися до двох сотень шабель. Однак у супротивника налічувалося втричі більше. І слід було воювати з ними хитрощами.

Вночі, коли ординці, сп'янілі нещодавнім успіхом, міцно заснули, козаки, а з ними слобожани і хуторяни, розділившись на три групи, напали з різних сторін одночасно на ординський табір. Посічуть їх, посічуть гарненько, відкотяться - і ну за новою, за новою колошматити ... У ворожому таборі піднявся несусвітний галас, кочівників охопила паніка. Вони нічого не могли второпати. Бачили тільки, що вони начебто оточені, бо б'ють їх з усіх сторін.

А нападники тим часом врізалися і в саму гущу завойовників. Ті намагалися відбиватися, але марно. Козаки - слобожани з навколишніх хуторів добре знали свою місцевість, - де лісок, де курган, а де болотиста трясовина. І тому, в потрібний момент, спритно ухилялися, вмить ховаючись з уваги, щоб з новою силою й хоробрістю насісти вже з іншого боку.

То була жахлива ратна ніч! Чимало чужинців потонуло в болоті, а ще більше полягло їх біля підніжжя Гадючого Шпиля. А коли почало світати, вцілілі кримчаки не витримали, повскакували на коней і, незважаючи на окрики воєначальників своїх, рвонули щодуху на південь ...

Переслідуючи втікачів, переможці наголову розбили ворога, перехопили і татарських коней, а самих полонили. Повернулися наші бранці в рідні місця. Хто плаче від радості, хто сміється з недавнього горя. Та обіймаються, немов не бачилися бог відає з яких пір. Навіть не віриться, що спільно вдалося здолати їм таку біду. Крізь сльози примовляли:

- Лихо та й годі! А як ми їх гуртом, га? Побігли, наче тхори вонючі ...

Кажуть, на честь тієї дружньої боротьби з ворогом, в ім'я полеглих хоробро співтоваришів у тій битві, Паршаківку відтоді й стали називати Дружківкою. Сталося це в 1768 році. До нас же дійшло вже як переказ старовини, у вигляді легенди.

— Іван Костиря "Думи про Донбас" (2007)