Все розпочалося зі сміху, вони так голосно почали сміятися, що перехожі оглядалися та також посміхалися. Вони йшли після третьої пари додому, кожен про щось мріяв, думав та просто радів погоді, справжній весняній погоді. І тут вони наштовхнулися одне на одного в прямому сенсі, що аж одне одного збили з ніг, встаючи, почали одночасно вибачатися та казати, що їм дуже соромно. Коли повіки у двох почали підійматися, коли руки перестали струшувати із одежі пилюку та очі не подивилися одне на одного вони ще сміялися, але потім тиша. Вони ретельно дивилися та вивчали одне одного, буквально кілька секунд, а потім Артем сказав:

- дуже радий бачити тебе Надін, хоча пройшло вже більше року…
- так, я теж рада зустріти тебе, і взагалі давно вже так не сміялася відверто – якось із сумом відповіла дівчина та почала перекручувати на своїй руці браслет.
- А чому у вічі не дивишся? Чи тобі не приємно мене бачити?
- Чому ж? Приємно!
- Якось дивно так відповідаєш. Взагалі напевне вже і забула про мене. І давно ти в місті? Давно приїхала?
- Якщо чесно, то давно. Але я не хотіла знову згадувати минуле, згадувати нас. Розумієш…
- Так, звісно ж, як тут не розуміти. Все я розумію. А я ось думав про тебе часто, згадував нас, згадував знайомство, згадував посмішки, сміх…любив ж тебе.
- А тепер ти теж любиш?
- Кого люблю чи що люблю? Ти же знаєш відповідь, не хочеться якось відповідати на запитання такі, тим більше я вже колись тобі казав про це та писав в sms , тільки напевне ніхто не читав повідомлення.
- А що ж ти хотів? Хотів щоб я прибігла до тебе, вибачити тебе, посміхнутися в обличчя та сказати люблю!? Чи напевне хотів щоб я заплющила на все очі та просто мовчала і продовжувала б надалі тебе любити, хоча любов напевне б змінилася. І напевне не любила я тебе ніколи…
- Знаєш, сьогодні гарний день, навіть дуже гарний, я зустрів тебе, бачив купу інших людей, спілкувався із великою кількістю знайомих та друзів, і зрештою на дворі весна. До речі, так, просто згадалося, сьогодні 22 березня, то здається наш день, ми його колись святкували, пам’ятаєш? Але тепер який це сенс має…
- Як завжди говориш багато та трохи обрізаєш свої речення. Так, я знаю яке сьогодні число, пам’ятаю що цього дня було, пам’ятаю також й твої слова, сказані вночі, але ж, «перший ніколи не зупиняється на першій»

Вони ще довго стояли та дивилися одне на одного, стояли та мовчали. Інколи по два слова кидали одне одному неначе так потрібно було, зрештою повністю загубили в місті, вони повністю змінилися і зрозуміли, що і любов, про яку вони так казали та на котру немовби молилися і не існувала як такої, а просто захоплення та просто приємно проведений час.
Чим далі вони віддалялися одне від одного, тим їм було краще, тим більше вони хотіла продовжувати жити, продовжувати сміятися та ще більше когось там любити, та так сильно, щоб увесь світ здавався маленькою цяточку порівняно із їхнім, але для кожного окремим почуттям любові.