Не спішіть померти поки поряд інші живуть.
Вони хотіли померти настільки красиво, померти так, щоб інші заздрили та усвідомили, що смерть не настільки погана річ. Щоб всі зрозуміли, що по той бік є також друзі, знайомі, різні зачарування, натхнення, стилі, безліч посмішок, навіть робота та любов.
Вони любили настільки сильно, що вірили – що після смерті все рівно будуть разом, тому й хотіли вмерти в глибокій старості одночасно.
Якось ранком прокинувся та почав думати над своєю власною труною. Так, я усвідомлюю, що мені тільки двадцять та життя тільки починається, ось-ось і я почну досягати своїх вершин, створю сім’ю та побачу те дев’яте (останнє) життя, а потім аж буде смерть, вся її краса. Але сьогодні, поки мене ще ніхто не вітав із моїм днем ангела, я думаю про власну труну та чудову смерть. Поряд лежить дівчина, яку я безмежно люблю, люблю понад все на світі. А ще в мене є особливість – я вмію читати думки, і саме думки моєї коханою я читав найкраще. Вона спить але все рівно думає. Вона думаю, як би то не дивно теж про смерть.
Сни – її думки. Їй сниться як вона вмерла, як її душа покинула тіло та сидить поруч, якось насміхаючись над іншими, дивиться на сльози близьких, рідних чи просто чужих людей. Ось і увійшли в кімнату її одногрупники. Багато всіляких квітів, штучних та живих. Якийсь юнак поставив два тюльпана біля труни та подумки сказав – це твої улюблені, ти ж так любила тюльпани. Її душа мовчки сказала дякую…
- доброго ранку Андрію, ти вже прокинувся? І давно вже ти так дивишся на мене? Що, знову читав мої думки? Що бачив в моїх снах, а то я знову не пам’ятаю що мені наснилося.
- Так моя кохана, як завжди дивлюся на тебе та милуюся твоєю красою, милуюся тобою. Знову дивився на твої сни, переглядав неначе якусь кіноплівку. Тобі знову снилися твої улюблені квіти. Ти була серед поля, де були тільки тюльпани. Сині, жовті, червоні, білі…безліч кольорів. Ти лежала в самому центрі та сміялася. Ти раділа сонцю та раділа життю.
- Так, так я вже пригадую сон, він дійсно був приємний, я б хотіла щоб таке було насправді, хочу щоб сон здійснився, хочу літати…
- Обіцяю що скоро, дуже скоро всі твої сни стануть реальністю, в тебе буде будинок з тюльпанів. Парфуми в тебе будуть виготовлені з тюльпанного листя і обіцяю що в тебе буде особистий, твій власний тюльпан, якого ще не має, ще не існує в світі, такий буде тільки в тебе.
- З днем ангела, я тебе люблю! Це тобі маленький подарунок, маленький ангел, який тебе буде охороняти! Ти мій а я твоя, і так буде завжди, правда?
- Так моя мила, ми будемо навіки разом, тим мій Ангел, тільки моя Олеся!
Від цього ранку все неначе змінилося. Через кілька днів Олесю збив автомобіль і вона потрапила у лікарню. Вже пройшов місяць, а вона й досі в комі. Лікарі вже пропонували батькам відключити апарат, який штучно підтримував їй життя. Батьки вже майже були готові до цього, але як би не Андрій та велика купа тюльпанів в палаті, де хлопчина із такою надією чекав на чудо. Він вперше казав, що смерть – погана річ, вона забирає близьких та рідних. Він не хотів, щоб його ангел помирав. Він тримав свій подарунок, маленького ангела, та благав чуда, він молився кожної секунди. Коли сидів біля дівчини, то намагався бодай щось відчути. Він хотів дізнатися про її думки, дізнатися про її сни. Він дуже хотів щоб їй наснилися ті тюльпани, те поле, про котре вигадав, та не сказав про справжній сон, але сон тепер став реальністю. Він бачив тільки темряву та страшенну біль в своїх грудях. Він неначе сам помирав.
Коли він вже вкотре заснув біля її лікарської койки то побачив сон. В сні побачив хатину із тюльпанів, велике поле де були різнокольорові тюльпани, а в центрі була Олеся, яка посміхалася та хвасталася, що в її руках є тюльпан якого більше не існує в світі, він в неї тільки один такий. Їй було добре. Вона жила та неначе мовчки промовляла щоб Андрій не турбувався, адже його слова здійснилися, і все так, як він казав. Подякувала за здійсненну мрію.
Коли прокинувся то побачив лікарів, батьків Олесі та своїх. Вони мовчки стояли та плакали. Олеся померла.
Андрій ще довго сидів в палаті. Він не міг до кінця усвідомити, що Олесі вже не має, що вона мертва. Що вона – це тільки згадки, сльози та думки. Він сидів та вдихав жадібно запах тюльпанів, які пронизували вже всю палату, всю лікарню… він ковтав так жадібно той запах, що здавалося що серед всього цього він хотів вловити щось своє близьке та рідне, запах свого Ангела, якого тільки-но покинуло тіло.
Подарунок, статуетка маленького ангела завжди стояла на видному місці. Кожного ранку він прокидався та посміхався їй. Він вірив, що Олеся – це дійсно його ангел. А смерть хоч і несе якусь свою власну красу, але ця краса поки незбагненна для людства.
Смерть повинна мати свій власний кінець, а не придуманий кимось.
Живемо…
