Eliseo M. Roig - Bell - Ringers......Bells intervention |
Paul V. Lashkevich
Just now ·
Paul V. Lashkevich только что
Ringing the New Church Bells of Chevetogne
Monastиre de Chevetogne
( https://youtu.be/HdBwKhREzP8 )
Monastиre de Chevetogne
+++
greenoak1 3 года назад
It is very awesome indeed, but I find the dissonance overwhelming. I am no bell ringer so I have no experience in these matters, but it seems there might be a better way to play these bells - with just a modicum of music theory. As it stands, it is a cacophony of sounds - not so great. I'm surprised the birds are still chirping in the end. This is not heavenly music - but it could be with a little thought.
+++
Paul V. Lashkevich 3 года назад
Bells - no question
_Bell - ringing is a musical concert.
Свернуть
Ответить ·
Ringing the New Church Bells of Chevetogne
YOUTUBE.COM
Ringing the New Church Bells of Chevetogne
Ringing the new bells of the Monastery of Chevetogne, by chief bell-ringer of Moscow's Kremlin, Igor Konovalov. Sonnerie des nouvelles cloches du monastиre d...
YOUTUBE.COM
Like · Comment ·
Share
+++
+++
|
российским патриотам - информация ... имеющий уши да услышит... |
Дневник |
+++
Добрый день друзья и Слава Украине!
Вашему вниманию я предоставил две фотографии. На них вы видите двух недочеловеков позирующих на камеру с отрезанными ушами. Эти уши принадлежали украинским военным...
Скажу коротко. Я в них не вижу людей,не вижу людей я и в тех кто молча их поддержал. Их нужно уничтожать,уничтожать без сожаления и так что бы последующие поколения вспоминали жестокости своих кумиров с великим ужасом.
Смерть,смерть и только смерть моральным уродам!ж
+++
|
По делам судите их - анти - Майдан - проповедник и исполнители |
Дневник |
духоносное ..... " #наРоссии___10403342_696069387169356_7295345027631636093_n "
+++
https://www.facebook.com/kievplashkevich/posts/10205305778821383
+++
|
Миру - мир ... желала Россия Алексанра - 3 - об этом напомнил звон колокола |
Дневник |
Миру - мир ... желала Россия Алексанра - 3 -
об этом напомнил звон колокола
+
https://www.facebook.com/kievplashkevich/posts/10205305900704430
+
http://www.liveinternet.ru/users/paul_v_lashkevich/post363758269/
+
ПАПА КРЕМЛЮ |
Дневник |
|
Догнать и перегнать .. Это Россия - москвич вшил в руку чип от проездной карты.... |
Дневник |
http://joinfo.ua/sociaty/1097905_Eto-Rossiya-detka-moskvich-vshil-ruku-chip.html
+++
11.06.2015 | 23:15 (Киев) | Общество | joinfo.ua
.jpg)
Как сообщил телеканал «360 Подмосковье», инженер Влад Зайцев вынул NFC-чип из карты, предварительно растворив ее в ацетоне и залив его биосовместимым силиконом, вшил под кожу через небольшой надрез в руке, сообщает Joinfo.ua.
Своим ноу-хау москвич пользуется не только для оплаты проезда, но и предъявляет в качестве пропуска в офис. Также он планирует вшить себе в другую руку чип от кредитки.
Для справки: «Тройка» — пластиковая карта, с помощью которой можно оплачивать проезд в городском транспорте Москвы (метро, автобусах, трамваях, троллейбусах, монорельсе), в пригородных электричках и поездах «Аэроэкспресс», а также аренду велосипеда на станциях велопроката.
Ранее мы рассказывали, что в Москве пенсионера убило выброшенное подростками из окна кресло.
+++
|
Україна - 2015 - про майбутнє Церкви і держави. |
Дневник |
+++
+
До 8-річчя призначення на Вінницьку кафедру митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) — про пошук Істини в умовах війни.
— Сьогодні людей, на жаль, більше цікавить політика. Хоча, без сумніву, в церковному житті відбувається дуже багато подій. Яка подія в житті Вінницької єпархії була найвизначнішою за останній час? Що більш за все Вам запам’яталось за час Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?
— За вісім років, як кажуть, багато води сплило. Наближається восьма річниця мого перебування на Вінницькій кафедрі. В 2007 році, після смерті митрополита Макарія, Священний Синод прийняв рішення перевести мене з Волині — сюди, на Поділля.
— А Ви самі звідки родом?
— Родом я теж із Поділля, тільки з Хмельницької області. Але й Вінниця мені добре знайома ще з молодості, тому що після школи та армії я вступив до Вінницького медичного інституту, зараз це університет, і чотири роки тут навчався. Потім мої плани змінилися і, залишивши інститут, я вступив до Московської духовної семінарії.
— Що вплинуло на Ваш вибір?
— Навчання в медичному інституті тривало шість років, далі два роки інтернатури, а потім впродовж ще трьох років слід було відпрацювати за розподіленням, адже держава платила гроші за твоє навчання. Це надовго б відстрочило здійснення мого бажання, яке визріло саме під час навчання у Вінниці, присвятити своє життя служінню Церкві Христовій. Під час відвідання Троїце-Сергієвої Лаври я попросив благословення та поради в ректора семінарії, на той час — архієпископа Олександра (Тимофєєва), та у духівника Лаври архімандрита Кирила (Павлова). Саме отець Кирил порадив мені залишати інститут.
Отже, чотири роки мого перебування у Вінниці, а потім — 20-літня перерва, і тут мені пригадується назва роману О. Дюма «Двадцять років потому»: пішов студентом, а повернувся архієреєм. І ось незабаром уже виповнюється вісім років, як я на Вінницькій кафедрі.
— Повертаючись до нашого першого питання: яку, все ж таки, головну подію чи події Ви можете виділити за період Вашого перебування на Вінницькій кафедрі?
— Прийшовши на Поділля, я був здивований тим, що у Вінницькій єпархії, та й узагалі на Поділлі, немає своїх святих. Волинь, де я був архієреєм впродовж одинадцяти років – великий і благодатний край, який має більше 30 святих. Навіть свято на честь волинських святих відзначається двічі на рік: 10 травня і 23 жовтня (це пов’язано з тим, що на Волині є дві єпархії, і в кожній із них свято відзначається окремо). А як же наша древня подільська земля? Стільки тут є храмів, монастирів, і що, в жодному з них не було святих?! Тому майже одразу після приїзду на Вінниччину я благословив священиків із нашого історичного відділу збирати інформацію про подільських святих. І ось праця, яка тривала кілька років, нарешті, увінчалася успіхом.
Читайте також: Митрополит Винницкий Симеон: За Церковь меньше переживаю — больше волнуюсь за Украину
1 квітня цього року з благословення Блаженнішого Митрополита Онуфрія та рішенням Священного Синоду, я, до речі, зараз є його тимчасовим членом, було встановлено свято Собору Вінницьких святих. Відтепер ми його будемо святкувати щороку 14 вересня. Це я вважаю однією з головних подій у житті Вінницької єпархії за останній час, адже відтепер ми зможемо належно відзначити пам’ять тих наших небесних покровителів, які й до цього молилися за наш край, а тепер відчують особливу вдячність подолян за свої молитви в день нового свята, яке ми встановили на землі, але яке відгукується радістю і серед святих на Небі.
— Як іде підготовка до свята?
— Оскільки цього року ми вперше будемо святкувати Собор Вінницьких святих, я вже запросив на це знаменне для Вінниччини торжество, насамперед, Блаженнішого Митрополита Онуфрія, а також членів Священного Синоду нашої Церкви і ще багатьох архієреїв і священиків. Крім того, вже зараз ми пишемо ікону Собору Вінницьких святих, куди б увійшли всі причетні до Подільського краю і безпосередньо до Вінницької області угодники Божі.
— Усі святі Собору Вінницьких святих народились у Вінниці?
— Ні, але усі ці святі так чи інакше пов’язані з нашою землею – або народилися тут, або несли тут свій послух. Преподобний Антоній Києво-Печерський заснував тут Лядівську скельну обитель. До речі, два роки тому ми святкували 1000-літній ювілей цього монастиря. Святитель Петро Могила заснував у Вінниці братський колегіум, подібно до Київського, який сьогодні називається «Києво-Могилянською академією».Колегіум у Вінниці діяв лише 7 років, але якщо б він проіснував до нашого часу, ми, напевно б, мали у Вінниці свою «Могилянку».
— Це цікавий та маловідомий факт із біографії святителя Петра Могили. Є якісь інші факти про святих, що відкрились у процесі збору матеріалів щодо Собору Вінницьких святих?
— Факти, в основному, відомі, але чомусь до цього часу більшість православних подолян або не знала їх, або не надавала їм належного значення. Наприклад, не всі знали, що святитель Феодосій Чернігівський народився на Вінниччині — у селі Уланові Хмільницького району. Юродивий Феофіл Київський родом із села у Козятинському районі, що зараз зветься Комсомольським. Є серед вінницьких святих і ті, хто подвизався на Афоні, але також чи мав вінницькі коріння, чи деякий час тут ніс свій послух.
Процес іде далі, і, я сподіваюся, буде канонізовано і нашого архієпископа Симона (Івановського), якого поховано на центральному кладовищі м. Вінниці. Люди його знають і вшановують, і ми щороку ходимо до нього в день його смерті, 1 лютого. До речі, він і народився 1 лютого. Владика Симон був гнаний радянською владою і в таборі був, але останній період його життя і служіння проходив у Вінниці. А звільнили його з кафедри через те, що владика Симон не хотів закривати Спасо-Преображенський собор – на відміну від інших, які шли на згоду з владою і закривали храми, монастирі. Вже навіть не будучи правлячим архієреєм, владика продовжував жити у Вінниці, і люди до нього приходили за духовними порадами. На цей час єпархіальна комісія з питань канонізації ще розглядає справи інших мучеників, так що, можливо, Собор Вінницьких святих буде поповнюватися.
— Владико, Ви багато розповіли про діяльність єпархіальних відділів, які займаються канонізацією святих, а які ще направлення діяльності Ви вважаєте важливими у Вашій єпархії?
— Усі напрямки церковної і церковно-суспільної діяльності є важливими, і кожному з них ми намагаємося приділяти багато уваги. Кожен рік у нас має свій девіз, наприклад, рік соціального служіння, рік Біблії, рік молоді, рік місіонерства. Це означає, що кожного року ми, тобто духовенство і миряни Вінницької єпархії, приділяємо особливої уваги якомусь певному напрямку діяльності, але при цьому не залишаємо й інших. Ті напрацювання, які ми отримуємо щороку, продовжуються і надалі. Тобто не можна сказати, що після року місіонерства, ми перестаємо бути місіонерами.
До слова, саме в рік місіонерства в нашій єпархії була запроваджена ініціатива, яка працює і сьогодні і приносить добрі плоди. Це – катихізичні бесіди перед Таїнствами Хрещення та Шлюбу, які є обов’язковими в усій нашій єпархії. Жоден священик не повинен хрестити або вінчати, не провівши попередньо щонайменше дві бесіди з тими людьми, які братимуть участь у Таїнствах. Причому ці бесіди мають відбуватися не задля формального виконання наказу з єпархії, а для виконання заповіді Господа Іісуса Христа, Котрий вчив: «Ідіть і навчіть всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа».
— Ви сказали про добрі плоди, які приносять ці бесіди. В чому вони проявляються?
— Ви знаєте, у Вінниці є 35 храмів. Бесіди проводяться лише в п’яти, з інших священики направляють до кафедрального собору. В соборі за рік на бесіди приходять приблизно 6 тисяч людей. Коли ми почали проводити катихізичні бесіди, виявилося, що дуже велика кількість із цих людей майже нічого не знають про свою віру. Їх охрестили в дитинстві, а після того вони і до храму рідко заходили, і не сповідалися, і не причащалися. І ось такі люди мають стати хресними батьками, які приноситимуть обітницю Богові замість дитини, яка ще не може давати за себе таких обітниць. Крім того, на цих людей Церква покладає обов’язок і надію, що вони стануть першими наставниками у вірі для своїх похресників. Але якій вірі вони зможуть навчити, якщо вони самі її не знають? Для багатьох людей наші катихізичні бесіди стають першим досвідом спілкування зі священиком. Потім відбуваються сповіді і причастя. Деякі згодом активно включаються у життя Церкви і стають парафіянами.
Звичайно, що не все відбувається абсолютно добре. Є такі люди, які не хочуть сприймати такі бесіди і висловлюють своє невдоволення тим, що їх примушують почути хоча б щось про Христа. Але, як показує наш досвід, таких людей стає дедалі менше, і зараз все більше таких, котрі дякують за бесіди, через які вони роблять свої перші кроки до усвідомлення віри і воцерковлення. Мені лише жаль, що ми втратили багато часу і не використовували ще раніше, одразу після того, як Церква перестала бути гнаною безбожниками, усіх даних нам Богом можливостей, щоби проповідувати Слово Боже. Можливо б, наше суспільство було б більш віруючим, моральним, зрештою, людяним, і в нас не було б тих страшних подій, які переживаютьнині Україна і наш український народ.
— Зараз люди розділені за політичними вподобаннями. Що, на Вашу думку, може об’єднати навіть найбільш непримиренних?
— Україна за період своєї новітньої історії пережила кілька великих суспільних потрясінь. Згадую осінь 2004-го. Тоді відбулася «Помаранчева революція», яка розділила людей за політичними поглядами. Розділилися сім’ї, знаю, що в деяких випадках навіть до розлучення доходило. Була загальна ейфорія. Люди розвішували помаранчеві стрічки і шарфи навіть у церквах, не хотіли співати на хорах і кричали «Ганьба!». То була нелегка осінь. Та, слава Богу, прийшло Різдво Христове, яке ми називаємо Святом миру. Якраз на це свято Божа сила все втихомирила. Люди залишилися зі своїми поглядами, політика є політикою, але примирилися. Потім була «Революція гідності». І знову людей розділив Майдан. Потім у наш спільний дім – Україну – прийшла ще більша біда – війна. Здавалося, що таке страшне лихо мало б нас об’єднати, зробити єдиним народом, але, на превеликий жаль, поки що цього не відбувається.
Марно чекати абсолютної єдності у суспільстві в будь-яких питаннях. Ми всі дуже різні: як немає двох людей з однаковими відбитками пальців чи малюнком сітчатки ока, так і немає людей з однаковими характерами чи абсолютно однаковими думками. Недаремно кажуть: скільки людей, стільки і правд. Але варто пам’ятати: над усіма може бути тільки одна правда – Правда Божа. Її потрібно шукати, тому що тільки вона може об’єднати людей з різними думками і бажаннями, з різними політичними чи будь-якими іншими вподобаннями. Господь наш Іісус Христос вчив: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6, 33).
— Що треба зробити людині для того, щоб знайти цю Правду Божу, яка б усіх об’єднала? Які потрібно зробити конкретні кроки?
— Гарним прикладом для усіх нас може слугувати життя святого рівноапостольного князя Володимира. До речі, цього року ми будемо відзначати 1000-річчя від дня його кончини.
Коли ми згадуємо час, коли жив князь Володимир, то вкотре переконуємось, що нічого нового немає у цьому світі – історія постійно повторюється. Здається, що сьогодні має бути розвинена культура, технічний прогрес, а ми повертаємося у середньовіччя. Сьогодні ми повернулися аж у добу міжусобиць часів князя Володимира, коли рідні брати вбивали один одного, щоб панувати. Так було і з князем Володимиром у той час, коли він був язичником, «звіром хижим», як він сам себе називав. Чи зміг він тоді об’єднати свій народ? Ні. Князь Володимир зумів об’єднати свій народ і побудувати міцну країну лише тоді, коли сам духовно переродився, став іншою людиною, з іншими, ніж у язичників моральними принципами і законами. З переміною князя Володимира, як ми знаємо змінилося й життя усієї його держави. У Київській Русі обрали вищі цінності, ніж були у язичництві, обрали християнство. Це дуже важливо, тому що це й об’єднало людей в єдину громаду, в єдину християнську родину. А язичництво – це кожен сам по собі.
Князь Володимир для нас є прикладом, як можна змінити оточуючий світ. Для цього потрібно змінитися самому. Сьогодні популярним є термін «люстрація». Я завжди кажу, що люстрацію кожен з нас повинен застосувати перш за все по відношенню до себе самого. Ми хочемо, щоб навколо нас змінилися на краще всі, — окрім нас самих. А так не буває. Треба, щоб в першу чергу змінювалися ми, а вже після — змінюватиметься і весь світ.
— Ви сказали, що ми живемо у часи потрясінь, що переживають і громадськість, і Церква. У такі часи люди особливо потребують молитви та слів підтримки від своїх пастирів та архіпастирів. Що Ви сьогодні хотіли б сказати, звертаючись до наших читачів?
— Останнім часом мене нерідко запитують: “Про що більш за все ви переживаєте, за Церкву?” А я відповідаю: «Знаєте, за Церкву менше переживаю – більше хвилююся за Україну». Бо Україна сьогодні є, а завтра її може не бути, бо може розвалитися через наш поділ і внутрішні чвари, суперечки і протиріччя. А Церква ніколи не розвалиться. Вона може залишатися у своїй меншості, як це вже було в історії, але ніколи не зникне. Тому що Господь створив Її і сказав, що Вона є стовп утвердження Істини, і ворота пекельні не здолають її (Мф. 16, 18).
Мені часто зараз приходять на думку слова Спасителя, які Він сказав після Свого Воскресіння. Першими словами були «Мир вам», потім «Радійте» і далі – «Не бійтеся». Ось про це я останнім часом найбільше і молюся: щоби Господь дав нам мир, щоб ми раділи і щоб ми не боялися нічого і нікого, тому що з нами Бог, з нами Христос.
Фото Зорій Файн
+++
+++
http://www.pravlife.org/content/za-cerkvu-menshe-perezhivayu-bilshe-hvilyuyusya-za-ukrayinu
+++
|
Не чипайте Украинцив |
Дневник |
+++
+++
Ri in Ua
+
+
+
+++
+++
|
НАШ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРАПОР - ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ |
Дневник |
http://www.uamodna.com/articles/nash-nacionaljnyy-prapor-zhovtoblakytnyy/
+++
Твердження про синє небо і золоті ниви, прийняте зараз — досить примітивне. Воно сумнівне вже тому, вважає, наприклад, творчий директор громадського об’єднання «Освічена Україна» Анатолій Мицкан, що насправді кольори нашого прапора здавна символізують дві головні стихії природи і людського буття — вогонь (жовтий колір) і вода (синій). Логічно припустити, що тільки поєднання «жовтий — згори, синій — знизу» відбиває вічну симетрію — божественну гармонію цих стихій. Інакше ж, якщо розмістити їх навпаки, це означатиме порушення світопорядку, катастрофу, при якій вода гасить вогонь.
"Насправді є дуже багато інформації з цього приводу. Починаючи з історичних коренів і закінчуючи фен-шуєм. Про те, що прапор повинен бути все ж таки "жовто-блакитним", а не "синьо-жовтим" я чула ще років 7 тому. Дехто пояснює це тим, що жовтий тут символізує не лани, а синій не небо. Жовтий - це символ енергії сонця, чоловічої енергії. А синій, відповідно, енергії води, жіночої енергії. Відповідно, жовтий є активним, а синій пасивним. І розташування пасивного над активним є неправильним. Саме тому є прихильники того, що прапор необхідно перевернути", - зазначає Inessa Paridukha.
Саме таку, золото-блакитну символіку і принесли колись трипільці за часів грандіозного переселення народів з Північного Причорномор’я за три тисячоліття до н. е., зокрема і в Індію, де вона збереглася до наших днів в первинному вигляді. Ця країна буквально уся прикрашена таким поєднання кольорів. Але там ви ніде не побачите, щоб синє домінувало над жовтим. В одязi сучасних iндiйцiв штату Пенджаб схожа колористична iєрархiя - жовтий тюрбан i синi штани, храми теж прикрашені жовтими і блакитними, а також зеленими кольорами, що зайвий раз пiдтверджує достеменнiсть архiісторичних зв'язкiв аріїв Пiвнiчного Причорномор'я з iндiйцями.
З українських етнологічних джерел вiдомо, що предки українцiв уявляли свiтобудову за принципом дiалектики дуальностi. За вiруванням наших давнiх насельникiв-автохтонiв, свiт був сотворений з двох стихiй - вогню i води, що простежується в купальських та рiздвяних ритуалах. Деякі історики говорять, буцімто в Київській Русі не було жовто-синіх кольорів на прапорах. Це - неправда. Князя Володимира називали «Красним сонечком» не тому, що він нагадував сонце, а тому, що центральним елементом на його прапорах було Сонце. Русичі вшановували Сонце - і тому жовтий колір був чільним кольором дохристиянської символіки Русі. І той же Лев на гербі міста Львова взявся там не тому, що по околицях міста колись бігали леви, а тому, що Лев - стародавній символ, тотем бога Сонця.
Пропонуємо ознайомитися з кваліфікованим дослідженням цієї теми, чиє резюме однозначно-вичерпно відповідає на питання, яким бути Державному прапору України — синьо-жовтим або ж жовто-синім. Одного разу ще на початку 1992 року китайська художниця Мао Мао попросила на одному мистецькому заході тодішнього Президента України Леоніда Кравчука зробити все від нього залежне, щоб в тільки виниклій самостійній Україні передусім змінили розміщення кольорів на головному державному символі — синьо-жовтому прапорі. Мовляв, якщо він і далі залишатиметься таким же, то під цим поєднанням кольорів країну чекає неминуча деградація, зрада, занепад і, нарешті, крах. Адже синіше згори і жовте знизу, за словами художниці, утворюють гексаграму «Пі». А це, згідно з класичною китайською Книгою змін «И-цзин», — одне з чотирьох найгірших комбінацій. І розшифровують її так: «Будьте пильні і передбачливими. Не беріться ні за одну важливу справу, тому що вона швидше не збудеться, чим збудеться. Ваше оточення не розуміє вас, ви без всяких підстав сваритеся з друзями». Тоді як зворотне розміщення кольорів, коли жовте розташоване вгорі, а синіше — внизу, утворює абсолютно іншу гексаграму «Тай», яка означає: "Розквіт. Мале відходить. Велике приходить. Щастя. Розвиток". З цих же мiркувань подивiмося також на вiдомий знак китайського вiровчення ДАО, - верхня половина котрого (Янь) свiтла, а нижня (iнь) - темна. Як зазначає Братко-Кутинський: "Половинки кола знаку Дао - це Янь та iнь, тобто чоловiче й жiноче начала, або астральний вогонь i астральна вода - жовтий i блакитний кольори".
Проте Л.Кравчук, якого поети-нардепи переконали, що синьо-жовтий прапор символізує мирне небо і золоту українську пшеницю під ним, тоді відбувся жартами: що корисно, мовляв, для китайця, то для українського — смерть і навпаки. А шкода. Бо, як бачимо, китайська художниця, схоже, була права. Принаймні 20-річна історія нашої незалежності продемонструвала як в політичному, так і в соціально-економічному житті держави саме те, від чого застерігала Мао. Словом, «перевернутість» нашого прапора, яка спотворює езотеричну суть символу, дуже швидко позначилася на Україні.
Ще в березнi 1914 р. на столiття Дня народження Т.Г.Шевченка, незважаючи на заборону росiйського уряду, київське студентство вийшло на демонстрацiю пiд жовто-блакитними прапорами. 25 березня 1917 р. жовто-блакитнi i малиновi прапори майорiли також i на двадцятитисячнiй манiфестацiї в Петроградi. Не випадково в 1917 р. пiднятi жовто-блакитнi прапори з окопiв протилежних воюючих армiй росiйської та нiмецько-австрiйської iмперiй призвели до всесвiтньо унiкального феномену - братання українцiв на нейтральнiй смузi. Під жовто-синім прапором йшли у бій українські юнаки під Крутами у 1918 році. Колишній глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко згодом писав: «Ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. Ми тільки міняли національну форму її — замість біло-синьо-червоного прапору мі вішали жовто-блакитний». І що саме це поєднання фарб голова Центральної Ради Михайло Грушевський запропонував для основного символу УНР. Cпівець української Визвольної революції видатний поет Олександр Олесь 1917 року вітав українське військо такими словами: "Українське військо, мов з могили встало, Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло, Розгорнуло прапор соняшно-блакитний, Прапор України! Рідний, заповітний!"
Але ж чому, чому згодом гетьман Скоропадський перевернув прапор? Точно це не з’ясовано досі. Можливо, під впливом синьо-жовтого прапора ЗУНР, ідеологи якої, очевидно, формували державну символіку за принципом «аби не так, як у поляків», в яких світла (біла) смуга розміщена на національному прапорі вгорі. А може, Павло Скоропадський, скинувши Центральну раду, просто перевернув прапор, щоб символічно ознаменувати переворот. Як би то не було, але на селянському з’їзді Скоропадський представив перевернутий прапор і пояснив: нагорi - синiй (небо), внизу - жовтий (хлiб)! Жуємо й досi. Лишились кольори, але в iншому значеннi. Вiдбулася профанацiя, дискредитацiя, матерiалiзацiя iдеалiстичного, свiтоуявного, врештi, сакрального значення до рiвня легенево-шлункової залежностi, тобто, лише до рiвня фiзичного iснування бiологiчної особини.
Про те, що в українцiв побутувала жовто-блакитна iєрархiя, вказує ретельно опрацьована картина I.Репiна "Козаки пишуть листа турецькому султану", стрiй воякiв "жовто-блакитникiв" отаманцiв петлюрiвцiв i навiть сама усталена, давнiшня фраза - "жовто-блакитний" (анiж "блакитно-жовтий"). "У XVIII ст. жовта-блакитна барви домiнували навiть у побутi. Як свiдчили сучасники, одяг козакiв цього часу мав нацiональнi кольори: гайдамаки iонти були вдягнутi в жовтi жупани i синi шаровари пiдчас повстання 1768 р." ("Українське народознавство". Г. Лозко. с. 228. "Зодiак-Еко". К., 1995.). Цікаво, що російський імператор Олександр ІІІ, перш ніж придбати картину Репіна за 35 тисяч рублів, велів міністрові імператорського двору розпитати у фахівців про те, чи немає в тих барвах прихованих чужоземних впливів. На що російський філолог і знавець давніх пам'яток історії Федір Корш відповів: "...знамена казацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отображают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще со времен Великих князей Киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы, согласно повелению Императрицы Екатерины Великой. Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно - в ряде предметов материального искусства тех давних времен".
З сакральної точки зору жовтий колір означає активний, творчий, сонячно-вогняний, духовно-божественний початок, а блакитний — пасивне, вологе, консервативне, яке вимагає активізації і одухотворення. Зображення ж на прапорі синього над жовтим свідчить, що нація визнає панування пасивного над активним, консервативного над творчим, матеріального над божественним. Цей світогляд суперечить природному стану Всесвіту і є руйнівним. Під таким прапором держава запрограмована не на розвиток, а на занепад. За правилами ж геральдики, прапори зазвичай утворюють на основі гербів, які виникли раніше, ніж прапори. Тому колір верхньої смуги полотнища диктує колір самого знаку, а нижньою — гербового поля. Якщо герб, наприклад, Польщі — це білий орел на червоному фоні, то відповідно і прапор біло-червоний. Тому якщо герб України — жовтий тризубець на синьому полі(або навіть якщо узяти герб Галицько-волинського князівства — золотий лев на синьому фоні), то і прапор має бути жовто-синій, а не навпаки.
Нинішній прапор України називається синьо-жовтим, тому верхня його половина є синьою(головний колір), а нижня — жовтою(допоміжний колір). Відповідно, згідно із законами геральдики, на державному гербі повинен зображатися синій тризубець на жовтому фоні. Проте насправді ми маємо жовтий тризубець на синьому фоні. Але тоді головний, жовтий колір має бути вверху нашого прапора, а не навпаки.
Відомий сучасний сербський філософ Светислав Басара, який досить серйозно відноситься до порушеного питання, вважає, що «символ — це така річ, без якої дійсність є неповноцінною. Це своєрідні обмінні пункти, через які енергія вищої реальності витікає у світ явищ. А неправильна інтерпретація символу має, так би мовити, корозійну дію на дійсність». Прикладiв, власне, жовто-блакитного поєднання можна подати значно бiльше, але й наведеного достатньо для висновку: жовтий як уособлення вогняної субстанцiї домiнує над блакитною (водяною), бо Сонце... - наш породжувач - горiшня стихiя. Згадайте "Слово о полку Iгоревiм", "Велесову книгу", де русичi - "Дажбожi онуки", тобто "Сонячнi дiти". Крiзь вiки дiйшло до нас уявлення про наших предкiв, як про вогнепоклонникiв-"огнищан", оберегово-захиснi засоби котрих проявлялися в образах, передусiм солярних. Хоча, треба вiддати належне, i вода була обожнювана (Богиня Дана, Мокош), населена духами, наповнювала собою мiти, легенди, перекази, казки, прислiв'я. "Як плодюча та родюча стихiя, вода обожнювалася. За космогонiчними поглядами давнiх слов'ян, вода, поєднавшись iз первiсною матерiєю чоловiчої статi, утворила струмки, рiки, озера, загалом усе на Землi... За даними митрополита Iларiона, "вода - символ розмноження й парування... Шлюби слов'ян часто бралися над водою. i взагалi парування вiдбувалося при водi..." (Словник символiв культури України. "Мiленiум". К., 2002. С. 49).
Вода була однiєю, з полярних частин життєтворчої сили, утворюючої життя, частини пiдлеглої... Така наша iсторична вдача, що ми, як народ, пiдпорядкованi, найперше, сонячній, вогнянiй субстанцiї, нехай це не виглядає в сучасний спрагматизований час метафiзичною, iдеалiстичною забаганкою якихось романтикiв. Такий iсторичний факт нашої культури. Правильна символіка програмує правильне майбутнє. Отож, український народе, піднімай сонячно-блакитний прапор перемоги!
— Віталій Креслав, культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"
//Використані джерела//
- Євген Романишин."Перевернути прапор!"
- Анатолій Герасимчук. "Кто и зачем перевернул флаг Украины?"
- Красицький В. Жовто-блакитний чи синьо-жовтий? // За Українську Україну. - № 32. - 2006. - С. 9.
- Лозко Г. "Українське народознавство". "Зодiак-Еко". К., 1995.
- О. Братко-Кутинський "Феномен України". Наукове дослідження. Київ - 2008
- Громадське об'єднання українців "Повернути прапор"
+++
|
ПАПА КРЕМЛЮ - МИТРОПОЛИТ ОЛЕКСАНДР (ДРАБИНКО) ИНТЕРВЬЮ ГЛАВКОМ - 2 ЧАСТЬ - продолж. в комментарии |
http://bogoslov.org.ua/publikk/119-interv-yu-ta-ko...obrati-predstoyatelem-antoniya
+++
8 червня представники УПЦ КП і УАПЦ під час спільного засідання Комісії для ведення діалогу домовилися до кінця цього місяця визначитися з проведенням Об'єднавчого Собору. Примітно, що під час переговорів церковників, які відбувалися у Михайлівському золотоверхому монастирі, в якості спостерігачів були присутніми представники Вселенського патріарха Варфоломея - єпископ УПЦ в Канаді Іларіон та єпископ УПЦ в США Даниїл. Цей факт, за задумом, мав надати більшої легітимності процесу об'єднання церков в Україні.
Натомість в УПЦ Московського патріархату воліють не сприймати серйозно об'єднавчі потуги УПЦ КП і УАПЦ, вважаючи ці церкви неканонічним.
У другій частині інтерв'ю «Главкому» митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії Олександр (Драбинко) розповів, на яких умовах можливе церковне єднання в Україні, чому УПЦ (МП) з одного боку виступає за єдину Україну, з іншого не поспішає карати священнослужителів-сепаратистів. Митрполит також розказав про хід кримінальної справи про доведення до смерті Блаженнішого митрополита Володимира.
Першу частину інтерв'ю з Олександром Драбинком читайте тут Митрополит Онуфрій вихований на найкращих взірцях російської церковної традиції
Чи відповідає дійсності інформація про те, що начебто усіх архієреїв з так званого «проукраїнського крила» УПЦ МП наприкінці листопада викликали до Москви, де нібито патріарх Кирило мав ініціювати церковний суд над рівненськими архієреями (церковні діячі виступили за єдність Української помісної православної церкви, засудили Росію як агресора) за самоуправство. Вас чи ваших колег викликали до Москви у ці дні?
Так, я читав про це. Не думаю, що таке було. Такі дії викликали би ще більший спротив у Церкві.
Цей скандал у Рівному передував нещодавній гучній заяві УПЦ КП і УАПЦ щодо об'єднання задля створення єдиної церкви. На яких умовах УПЦ МП могла би включитися в об'єднавчий процес?
На сьогоднішній день - ні на яких. Це виходить із позиції Предстоятеля: «Если идет речь о воссоединении, то здесь наша позиція такая: у нас двери открыты, мы не имеем права их закрывать, но эти двери являються дверями покаяния». Умови існують одні – це покаяння «розкольників», як їх називають, і повернення їх до Московського патріархату, в лоно тієї Церкви, яку ми маємо на сьогодні, тобто УПЦ (МП). Ніякого діалогу, отже, бути не може. Однак умова об'єднання УПЦ (МП) з УПЦ КП – це набуття помісного статусу об'єднаної Української Церкви, до чого УПЦ (МП) на сьогоднішній день, судячи з усього, не готова. Свого часу при митрополиті Володимирі було започатковано підготовку для діалогу, відбулося декілька засідань. Питання подолання церковних розколів тоді обговорювалося. Працювала очолювана митрополитом Володимиром комісія Міжсоборної присутності Помісного Собору РПЦ з питань подолання розколів. Відносини з представниками неканонічних церков були дружні. Ми збиралися на різних заходах, неофіційно спілкувалися. Була знівельована пристрасність, дратівливість по відношенню одне до одного. Наступним етапом мав би бути стіл переговорів і пошук шляхів єдності, вирішення питання розділення. У нас же і в державі є таке розділення, є різні менталітети, є різні соціокультурні прошарки. Автокефальний рух виник на Західній Україні в кінці 80-х років. Він фактично поширився на всю Україну, він нікуди вже не подінеться. Це треба сприймати як реальність. В такому напрямку слід шукати вирішення проблеми. Хоч хтось в УПЦ (МП) тоді говорив про подолання розколу. Сьогодні про це мовчать.
У тому, що діалог припинився, є воля митрополита Онуфрія?
Я проти того, щоб звалювати усю відповідальність на одну людину. Так, безумовно, позиція Предстоятеля з цього питання дуже важлива. Але канонічний лад Церкви передбачає соборність, передбачає можливість дискусій та спільного пошуку оптимального рішення. Не треба в усьому звинувачувати Главу Церкви. Це — спільна відповідальність нашого єпископату. Разом з тим ні для кого не секрет і позиція Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Свого часу Митрополит Онуфрій сказав: «Я убежден, что у нас нет никаких духовных аргументов в пользу того, чтобы отсоединяться от Московского патриархата». З тих пір позиція не змінювалася.
Блаженніший митрополит Володимир був великим прихильником об'єднання православ'я в Україні. А що нині робить УПЦ МП для цього об'єднання?
Я не знаю. Я знаю тільки, що вона повинна робити. Потрібно повернутися до того стану, коли цей діалог було започатковано. Ухвалити для себе таке рішення і сісти за стіл переговорів. Просто поставити одне одному запитання, хто у чому винен і як це питання вирішити. А таких зустрічей я не бачу.
Чому?
Це питання не до мене. Я вже рік, як не секретар Предстоятеля.
А ви ставили це питання митрополиту Онуфрію?
Ні, не ставив, але знаю відповідь. Моє кредо — це відновлення Православної України. Мене не цікавить статус, на базі якого це відбудеться. Чи це буде помісний статус, чи будь-який інший. Мене цікавить одне, аби у нас врешті-решт припинився розкол. Давайте розпочинати діалог. І, врешті-решт, оберемо той варіант, який буде оптимальним, який зможе реально об'єднати розділену Українську Церкву. За бездіяльність карає історія і Бог.
Така непоступливість - це позиція митрополита Онуфрія, чи, вато визнати, що це наслідок тиску Москви?
Не можу цього стверджувати. Проте знаю інше — як можна вийти з цієї ситуації, як перестати боятися діалогу. Ми маємо стати на церковний ґрунт. Нам варто згадати слова Духовного заповіту Блаженнішого Митрополита Володимира: не можна абсолютизувати значення автокефалії, але не можна і сприймати автокефалію як загрозу загальноцерковній єдності. Адже всі Помісні Церкви перебувають у молитовному та євхаристичному спілкуванні. По суті — це не різні Церкви. Це — одна Православна Церква у різних країнах.
Чи поділяє верхівка церкви позицію митрополита Онуфрія, чи виправдав він надії, які на нього покладалися?
Обираючи Митрополита Онуфрія, архієреї голосували скоріше не за його умовно-політичну платформу, а за його особистість — за ченця, молитовника, людину невладолюбну, терпиму.
Сьогодні у суспільства чимало питань до нинішнього Блаженнішого. Але ми живемо у надзвичайних умовах, в умовах війни. Тому, критикам Блаженнішого варто пам'ятати про чинник війни... Я взагалі проти огульного засудження. Подібний досвід ми вже мали за радянських часів, коли радянські письменники писали, що не читали «Архіпелаг Гулаг», але засуджують Солженіцина. Митрополит Онуфрій потрапив у дуже відповідальну і дуже складну історичну ситуацію. Напевно, ви вже зрозуміли, що я маю право в силу свого виховання і сформованого світогляду не поділяти певних його поглядів на суспільно-політичне життя. Але я закликаю українське суспільство до діалогу з Предстоятелем. Не потрібно будувати мури між суспільством та Предстоятелем УПЦ (МП). Потрібна якимось чином доносити до нього свою позицію, свій біль, свої сподівання.
А що ви особисто думаєте про митрополита Онуфрія та його позицію?
Я митрополита Онуфрія давно знаю. Яким він був, таким він є, таким він, думаю, і залишиться. Це стабільність, для мене його поведінка — не новина. Погано це чи ні, залежить від обставин. Сам по собі він чудова людина, він дає дуже гарні духовні поради.
Мені переказали одну історію. Хтось прийшов до Блаженнішого і почав говорити про мене не вельми приємні речі, вимагати, щоб Блаженніший усунув мене від активного церковного життя. А Блаженніший відповів: я за нього молюся. Ви знаєте, це — відповідь справді віруючої людини. Якщо нам щось не подобається, то ми маємо, перш за все, молитися за ближнього. «Покарати», «розжалувати у солдати», «заборонити писати та малювати» — ми століттями жили у межах цієї поліцейської моралі. Але це логіка Вавилону, логіка комуни, але не Церкви. Церква — це не політична партія. Тут інші закони. Тут має бути інше ставлення до людини, до її свободи, до її поглядів.
УПЦ (МП) на сьогодні — це люди з різними поглядами. У нашому єпископаті є певні панівні настрої, певні панівні тенденції. Але Церква — це не лише єпископат, це не приватна власність єпископату. Основа Церкви — це Євхаристія. Це місце та подія, де зібрана повнота Церкви — єпископ, пресвитеріум та народ Божий. Чому я про це згадав? Я хочу ще раз підкреслити — ми не маємо морального права психологічно відокремлюватися від народу, серед якого живемо. Ми маємо дослухатися до думки народу, до думки суспільства. Блаженніший — людина молитви, посту, усамітнення. Але завдання Предстоятеля — стати вищим за свою природу, вищим за свої погляди, вищим за свій психологічний тип.
Вас, протоієрея Георгія Коваленка, митрополита Софронія називають проукраїнським крилом в УПЦ. Наскільки воно велике, хто ще з єпископів поділяє вашу позицію?
Я би не називав це проукраїнським крилом. Це просто люди зі своєю думкою. Є люди, які свою думку висловлюють, а є ті, які просто мовчать (прикро, коли вони в них взагалі відсутня).
Патріарх УПЦ КП Філарет каже, що в УПЦ МП таких близько 20 архієреїв. Згодні?
Думаю, можливо навіть і більше. Справа в тому, що так склалися обставини, у єпархіях є двоякі думки на те, що відбувається. Але всі дивляться, орієнтуються завжди на Главу Церкви. При Митрополиті Володимирові, наприклад, можна було висловлювати свою думку, і процес ішов на зближення, на локалізацію цієї конфронтації, на відхід від ситуації конфлікту та чорно-білого мислення, коли з одного боку «святі та Божі», а з іншого — «розкольники», «біснуваті» та «політикани».
Хто кого ображає такими словами?
На жаль, сьогодні офіційні ЗМІ УПЦ (МП) повернулися до конфронтаційної лексики середини 90-х років. Почитайте те, що пишуть російські он-лайн видання, почитайте, які інтерв'ю роздають деякі наші ієрархи. Не буду називати конкретні імена. Вони відомі і без мене.
Які ієрархи є найвпливовішими в УПЦ МП?
На це запитання однозначно відповісти не можу, це залежить від багатьох факторів. Це відомі ієрархи, яких ви самі часто бачите на екранах телевізорів та шпальтах газет.
Є думка, що якби не такі люди зі скандальною репутацією як владика Павло, в УПЦ МП було би утричі більше віруючих. Чи згодні ви з цим?
Не факт. УПЦ (МП) зараз має низку системних проблем. І претензії до нашої Церкви з боку суспільства теж мають системний характер. Тут справа не в особистостях. Річ у тому, що ми усі стоїмо перед вибором. Ми маємо обрати куди йти далі. Якою Церквою бути? Задовільнитися становищем впливовою Церкви, яка окормлює російську меншину в Україні? Або бути зі своїм народом, бути справжньою Церквою українського народу. Що стосується владики Павла... Розумієте, це характер людини. Владика Павло на екрані телевізора і владика Павло в особистому спілкуванні — це зовсім різні люди. У нього живий, запальний характер. Це цілком інша вдача, інша психологія. Інколи владика робить спонтанні заяви. Але їх не варто сприймати як політичні «маніфести». Це, скоріше, емоційна реакція на ситуацію. Кращого господаря годі шукати.
Скандальна поведінка, вочевидь, притаманна не тільки владиці Павлу. Нещодавно співробітники СБУ нагрянули на вечірку, де святкувалось 25-річчя працівника Одеської єпархії УПЦ, телеведучого Дмитра Півня. Там виявили торт прикрашений символами терористичної «ДНР». Скільки людей з подібними поглядами в УПЦ?
У мене зустрічне питання. СБУ немає більше чим зайнятися, як торти «ДНР» відслідковувати? Якщо потрібно, я підкажу їм декілька інших місць, де варто було б пошукати. Нехай би займалися суттєвішим чимось. Я знаю особисто Дмитра Півня, він вміє працювати з телебаченням, вміє працювати з пресою, володіє пером, фотоапаратом, розумні поради давав владиці Агафангелу інколи. Коли мені потрібно було дізнатися, що відбувається на Одещині, він розповідав, грамотно аналізуючи ситуацію. Я не знаю, чи особисто йому сподобався цей торт, і яких він сам по собі поглядів притримується.
Але погодьтеся, коли у країні війна, коли є клірики УПЦ, що ховають зброю у храмах, вступають до лав терористичних організацій, то одеська історія з тортом виглядає якось дивно... От СБУ нагрянула на цю вечірку і задала питання Дмитрові — нащо йому цей торт? А він — не знаю наскільки щиро, але ж з чудовим почуттям гумору відповів — «ми планували знищити шляхом поїдання». А от настрої подібні – це серйозно. Треба задуматись звідки вони в молодих людей і хто їх сіє.
То які погляди в цієї людини, ви ж кажете, що добре знаєте її?
Є таке сучасне церковне прислів'я: «що у владики на думці, те у секретаря єпархії на язиці». Дмитро Півень — співробітник Одеської єпархії. Отже, логічно, що його думки і поведінка —певна проекція поглядів що панують в Одеській єпархії.
Лише у 2014 році зі складу УПЦ МП на Тернопільщині вийшли шість парафій. Подібні випадки є і в центральних областях України. Наскільки цей відтік великий, яка його причина?
Великого потоку немає. Є певні парафії, які приєдналися до Київського патріархату. Однак у більшості випадків усе залежить від позиції священика. Є багато священиків, які користуються певною ідеологічною свободою. І вони користуються цією свободою, аби служити своїй Церкві і своїй Батьківщині, не виходячи зі складу канонічної Церкви. Якщо потрібно, то українською служать, моляться за перемогу української зброї, збирають і надсилають гуманітарну допомогу для військових. Тобто перебуваючи у лоні канонічної церкви, одночасно з цим проявляють патріотизм до своєї держави, до своєї армії. А є випадки, де з волі священика або ж з волі його керівництва проводиться зовсім інша лінія. Є чимало випадків, коли священики відмовляються молитися за наше військо, за полеглих героїв. На парафіян тиснуть, парафіянам розповідають казочки нібито окремішнього українського народу немає, української мови немає, а є лише великий російський народ, велика російська культура. Від таких священиків сьогодні люди тікають.
А хіба циркулярні листи з молитвами, які розсилаються з Москви не є тиском?
Ну, хтось прочитав таку молитву, а хтось зберіг її на пам'ять, але молиться так, як йому підказує сумління. От і владика Івано-Франківський (Єпископ Івано-Франківський і Коломийський Тихон (Степан Чижевський – «Главком») нещодавно сам визнав, що фактично, так би мовити відійшов від Москви, керуючись власним сумлінням, принципом церковної доречності.
Якщо тиску немає, чому парафії переходять до УПЦ КП?
Люди прагнуть Української Церкви. Української не за назвою, а за живим зв'язком з українським народом. Те, що деякі парафії переходять сьогодні до Київського Патріархату свідчить про те, що певна частина нашої пастви не вірить, що УПЦ (МП) є Церквою українського народу, навіть більше – не вірять, що ми можемо у близькому майбутньому стати такою Церквою.
З одного боку позиція митрополита Онуфрія досить жорстка, представників УПЦ КП він називає розкольниками, з іншого боку УПЦ дозволяє певні вольності на місцях, аж до молитов за українську зброю і допомоги армії в боротьбі з агресором. Не бачите розбіжностей?
Ми можемо чай/каву пити з ними (священиками УПЦ КП, або УАПЦ), але співслужити разом ми не маємо права, оскільки не винесено остаточного соборного рішення про вирішення нашої проблеми, подолання розділення. А так можемо разом кошти збирати, їхати в АТО, мовою однією служити, але тільки не співслужити. От у чому проблема. Ми можемо бути однодумцями, але не маємо канонічного євхаристичного спілкування.
Як працюють зараз на окупованій частині Донбасу храми УПЦ (МП), скільки їх?
Єпархії, архієреї та духовенство виконують свої обов'язки в такому обсязі, як це дозволяють військові умови. Їм особливо важко в цей час, оскільки лінія фронту ділить їх єпархії, а настрої по різні сторони різні. Деякі священики, патріотично налаштовані, покинули територію так званих «ЛНР» і «ДНР», бо були погрози в їх бік. В нашому храмі тимчасово служить один такий священик. Декілька днів тому прийшов, спитав, чи можна з нами молитися? Я кажу, що якщо документи в порядку, то можна, попередньо вияснивши у митрополита Луганського і Алчевського Митрофана, чи немає у цього священика ніяких канонічних перепон. Цей священик потрапив до «розстрільних списків» терористів, оскільки окормляв духовно бійців батальйону «Айдар».
Якщо у самопроголошених республіках завтра скажуть, що не підпорядковуватимуться Київській митрополії, як реагуватиме УПЦ МП?
Не думаю, що правлячі архієреї цих «республік» згодяться приймати подібне рішення. Хоча дула автоматів спроможні на все... Таке питання не поставало. Вони служать в єпархіях УПЦ (МП), які є частиною РПЦ, місцеві вважають, що це російська Церква, вважають, що це церкви «ДНР» і «ЛНР».
У цих самопроголошених республіках є священики, які відкрито підтримують сепаратистів. Як УПЦ МП бореться з цими проявами?
Певен, про це достеменно знає СБУ. Звичайно, є такі священики, і про них відомо. Вони нічого особливо і не приховують. Називати не буду нікого по іменах. Інтернет знає все. Свого часу подібні настрої серед духовенства панували в Криму. Наші попередження були проігноровані.
Наприклад, підтримав сепаратистів монастир у Нікольському на Донеччині, засновник якого Зосима (Сокур) був духівником Януковича. УПЦ МП таку позицію монастиря не засуджує?
Ідеологія єднання з Росією, відділення від України, неприйняття українства і української Церкви в релігійному плані походила від цього так званого старця Зосими. Варто почитати його заповіт, і все стане ясно. В цілому позиції ніхто не засуджував. Монастир знаходиться на території, непідконтрольній Україні. Керівником монастиря є митрополит Донецький Іларіон. Отже, це, скоріше, питання до керуючого Донецької єпархією, а не до мене... Сьогодні говорять часто про федералізацію. З церковної точки зору, кожна єпархія – це самостійна структура, в якій свій єпископ керує своєю Церквою. Федералізація на рівні Церкви притаманна їй від початку. Єдине, що ми маємо спільне з єпархіями, це коли збираємося на Архієрейський Собор, разом молимося, разом вирішуємо загальноцерковні проблеми, приймаємо загальнообов'язкові для виконання постанови. Священноначаллю нашої Церкви про настрої в даному монастирі відомо.
Ви хочете сказати, що керівництво УПЦ МП не засуджує дії священиків і не відповідає за їх діяльність?
Це залежить від позиції місцевого єпископа. Клірик підпорядкований канонічно своєму єпископу. Разом з тим, якщо на адресу церковного керівництва будуть надходити скарги, то їх будуть розглядати. Клірик, який бере до рук зброю, має бути канонічно покараний. Цього вимагають священні канони і це неможливо ігнорувати. Керівництво УПЦ (МП) дає загальні настанови: як бажано робити. А конкретні рішення приймаються на місцях.
Але хіба це не іде врозріз із офіційною позицією УПЦ, яка виступає за територіальну цілісність України?
Так, у своїх офіційних документах УПЦ стверджує, що виступає за територіальну цілісність та суверенітет України. Проте історичний процес триває, а переможців не судять. Коли звільнять окуповані території і Крим, тоді можна буде давати оцінку того, як вони поводилися, виносити рішення. Якщо не звільнять, вони будуть на місці героями для місцевих сепаратистів. Особливо зважаючи на релігійне забарвлення цієї війни.
Яка ситуація із храмами УПЦ МП в Криму, чи всі вони перереєструвалися за російськими законами, хто нині власник цих храмів?
Канонічно вони належать УПЦ (МП), як і були. От так як мій храм, припустимо. Я в ньому звершую богослужіння як ієрарх УПЦ (МП), а належить він компанії «Ліко-холдінг» (компанії, яка займається будівництвом і продажем житла у Києві. Її почесним президентом є Ігор Лисов, екс-нардеп від Партії регіонів – «Главком»). Таким чином, клір храму та громада юрисдикційно належить до УПЦ (МП), а земля і храм належить приватному власнику, який збудував його за свій кошт. Подібно і в Криму, де храми і земля з точки зору Російської Федерації належать їй, а духовенство формально підпорядковується УПЦ (МП). Принаймні, такий стан речей у Сімферопольській і Керченській єпархіях.
УПЦ МП добровільно передала храми до РПЦ?
Росія заявила, що це її територія. До Києва з Криму приїхав владика Лазар, привіз документи і доповів Священному Синоду про те, що йому потрібно перереєструвати статут єпархії відповідно до вимог російського законодавства. Відповідне рішення Синодом і було ухвалено.
Які були варіанти, щоб не віддавати Росії власність?
Так, варіанти були. Якщо УПЦ (МП) говорить про цілісність держави, вважає, що Крим – це Україна, тоді слід було видати постанову яка визнає, що це (Крим) є тимчасово окупованою територією. З цієї тимчасово окупованої території керівництво єпархій переноситься в Херсон чи Миколаїв. Варто було тимчасово винести канонічне управління за межі окупованих територій до вирішення ситуації. Лишалася б, звісно, юридична проблема – статус парафій, землі, храмів, її вони могли вирішувати самостійно.
Немає проблем, які не підлягають вирішенню. Потрібна лише воля захищати власні церковні та канонічні права, згідно українського законодавства.
Але цього зроблено не було, значить УПЦ МП визнала Крим територією Росії?
З юридичної точки зору сталося саме так. Жодних інших заяв я не чув.
Назад ситуацію повернути можна?
Відповідні рішення уже прийнято. Йдеться і про сферу відповідальності владики Лазаря. Вийшло так, що приймаючи відповідну ухвалу, згідно прохання владики Лазаря, Священний Синод прийняв рішення, про благословіння на відчудження майна української Держави. Це викликало гостру критику з боку суспільства, держави. На мою думку, Синоду не протрібно було брати на себе таку відповідальність, залишивши це на розсуд керуючого архієрея.
На владику Лазаря тиснули?
Мені це невідомо.
Минулого року ви розповіли подробиці тиску на митрополита Володимира з тим, аби він зрікся сану предстоятеля церкви. Чи проводиться зараз розслідування, чи встановили факти тиску слідчі, чи допитували вас по цій справі?
Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури проводиться досудове розслідування щодо перевищення службових повноважень працівниками спеціального батальйону судової міліції «Грифон» ГУ МВС України в Києві та незаконного позбавлення мене волі. Найближчого часу справу буде передано до суду. Окремим провадженням розслідується вчинення шкоди здоров'ю Блаженнішого Митрополита Володимира, що були наслідком цих злочинних дій.
Існує декілька запитань, на які я не маю відповіді. Митрополита Володимира лікували тривалий час, все було гаразд. Тільки не розумію, чому, коли майже щодня брали аналізи, не виявляли, що у нього онкологічне захворювання є? Під час хірургічного втручання виявили пухлину, що їй уже 16 місяців! Як можна було не виявити онкологію в сучасних умовах? Щодо розслідувань, то у мене немає інформації про його хід. Сам я не робив ніяких заяв з цього приводу. Нікого не звинувачую. Хоча як відповідальному за лікування Митрополита, з невідомих причин, мені не було повідомлено про його дійсний діагноз. Дізнався про те, що це онкологія тільки через два тижні (після того як було зроблено операцію). Було лише повідомлено, що потрібне хірургічне втручання. Я підписав необхідні документи оскільки довіреність про відповідальність за своє лікування Митрополит Володимир доручив мені.
Щодо розслідування. Митрополита Володимира відвозили до Франції. Без мене. Згідно пізніших висновків Митрополиту Володимиру не можна було робити хіміотерапію по тому протоколу, за яким його почали там лікувати. Мене фактично ізолювали від Предстоятеля, насильно утримували, не випускати з України не мали права. Отже, адекватно оцінити ситуацію не було можливості. В той часобмежували мої права і обов'язки в контролі за процесом лікування. Висновки робіть самі.
Якщо маєте багато питань без відповідей, чому самі не піднімаєте тему, не звертаєтеся до правоохоронців?
Вважаю на сьогодні це не на часі. Ведеться слідство, в ході якого, я думаю, багато спливе фактів.
Частиною цієї справи була історія, пов'язана з порушення кримінальної справи за фактом викрадення ігумені Калісфенії влітку 2013 року, яка є кумою екс-генпрокурора Віктора Пшонки. Тоді вас підозрювали у причетності до нібито її викрадення і навіть тривалий час протримали в ізоляції, у том числі від митрополита Володимира, про здоров'я якого ви піклувалися.
Справа про викрадення монахині Калісфенії була закрита у березні 2014 року. Мене утримували представники спецпідрозділу «Грифон» за дорученням колишнього міністра МВС. Справа за фактом мого незаконного утримання розслідується.
Яка доля ігумені Калісфенії, чи допитували її слідчі, якщо вона була фігурантом сфабрикованого викрадення, чому не понесла відповідальність?
Сьогодні вона на своїй посаді. Митрополитом Володимиром разом із моїм відстороненням від справ до вияснення обставин, було підписано розпорядження про відсторонення її від послуху ігумені, до вияснення обставин справи, яке з невідомих причин так і не вступило в силу. До кінця земних днів Блаженнішого Митрополита Володимира ігуменя Калісфенія у нього не була. В справі багато запитань. Де Панько і кошти, хто її шукає? (Наталія Панько – подруга Калісфенії. Свого часу пропонувала багатим парафіянам та ієрархам УПЦ дорогі автомобілі зі знижкою, а також пропонувала віддавати їй гроші задля отримання потім великих відсотків, її називали посередником між Калісфенією і церковним начальством – «Главком»). Чоловік Наталії Панько зараз викладає в університеті, наче нічого і не трапилося. Раніше він працював в Адміністрації Президента, був політичним куратором або як зараз кажуть «кришею» Наталії (мова іде про екс-першого заступника Голови Державного управління справами Олексія Панька – «Главком»). Свого часу на «мітинги» біля будівлі Митрополита збиралися близько 25 людей з телекамерами (мітинги ошуканих людей), і вимагали повернути їм гроші. Бо їм казали, що гроші в Лаврі, гроші у Київській митрополії. Усі справи були передані митрополиту Антонію, він ними займався. Сьогодні немає ані відповідачки, ані інформації про те, що з позовами. Вся історія нібито кудись провалилася під землю. Чи людям їх гроші стали не потрібні, що вони нікого не шукають? Хоча тоді був страшний ажіотаж. Дійсно, тоді я зустрічався з Калісфенією, мене Блаженніший попросив, мовляв, розберися, брала вона ті гроші, чи не брала? Вона сказала, що не брала гроші, більш того, нібито Наталія Панько їй самій винна певну суму. На тому наша зустріч із нею і закінчилась.
За інформацією слідства, скинути Блаженішого Володимира, змусити його зректися посади наказав глава РПЦ Кирило Гундяєв. Чи міг бути такий наказ?
Я не ідеалізую сучасну Росію. Але я знаю, що в Україні були і є люди, яким вигідно ховатися за тінню «імперської Москви» та Патріарха. Так, мені відомо, що в московських церковних структурах були люди, які вважали, що Блаженнішому варто піти на спокій, вважали, що він «забагато собі дозволяє» та «надто проукраїнський». Думаю, що Москва тоді вела себе набагато обережніше, ніж хотіли би деякі ієрархи в Україні.
Під час хвороби Митрополита Володимира я неодноразово спілкувався з Патріархом Кирилом по телефону. Патріарх знав, що я опікуюсь станом здоров'я Митрополита Володимира. Думаю на Патріарха впливали. Певні сили хотіли його руками «вирішити» питання з Предстоятелем УПЦ. Його не завжди об'єктивно інформували й інформують. Варто пам'ятати і те, що в сучасній Росії Церква не має того ступеня свободи, яка була у пізні радянські часи або за доби Єльцина та Патріарха Олексія ІІ.
Перебуваючи в Україні на святкуванні 1025-річчя Хрещення Русі в кризовий період «справи монахинь» Патріарх попросив ввести його в курс справи. Я почув з його уст: «Мені сказали, що ти повинен приїхати в моє розпорядження до Москви». Мені те саме сказав Захарченко (Віталій Захарченко, глава МВС при Януковичі, - «Главком»), що я маю відбути в розпорядження Патріарха Кирила. Хоча я тоді пояснював йому (Захарченку), що до мене в Москві своєрідне сприйняття, що опікуюсь хворим Митрополитом Володимиром. На це Захарченко відповів, що «це не твоя турбота, а опікуватись є кому, є митрополит Антоній і родичі». Отже, тоді з Патріархом у нас відбулося людяне спілкування. Я подякував йому за розмову і поради.
Хто міг дати Захарченку вказівку відправити вас до Москви, кого самі підозрюєте?
Я не знаю, чия то була ідея. Не думаю, що сам Захарченко був таким обізнаним у церковних справах, щоби вигадувати такі «ребуси» всередині церковного життя. Якщо і підозрюю когось, то наразі промовчу. Майбутнє покаже.
Чому після смерті Митрополита Володимира вибір зупинився на Онуфрії?
Перед смертю Митрополита Володимира, коли ми спілкувалися з Блаженнішим, десь за рік, чи за півтора до його смерті, я його спитав, кого ви бачите своїм наступником? Він казав, що це складне питання. А тоді сказав, що, можливо, владика Онуфрій, бо він такий м'який, рівний, терпимий. Потім почався дуже сильний тиск, починаючи з цієї історії (історія з хворобою Блаженнішого Володимира і утримання під арештом владики Олександра – «Главком»), оскільки президент (Віктор Янукович) хотів бачити на чолі церкви митрополита Антонія. А Захарченку були дані доручення всіляко сприяти цьому. Взагалі, це була би непогана кандидатура на посаду Предстоятеля, якби він був більш самостійним та проукраїнським. Бо він освічена і гарна людина. Шкода, що історія так розпорядилася, що проект його предстоятельства виявися проектом Януковича.
Він був головним конкурентом Онуфрія на виборах?
Конкуренції як такої не було. За митрополита Онуфрія проголосували всі, хто хотів стабільності і того життя, яке було при Митрополиті Володимирі. Старше покоління за нього голосувало. Хто голосував за митрополита Антонія? Це ті, хто орієнтувався на владику Антонія та відомого бізнесмена Вадима Новінського, який був дуже близьким до Януковича, мав певні преференції по бізнесу і щедро допомагав УПЦ. Новінський — потужний бізнесмен, це вельми цікава особистість. І хоча ми з ним далеко не однодумці у церковних питаннях, у нас різні політичні симпатії. Але у мене викликають повагу його здібності. У нього феноменальна пам'ять, він знає напам'ять цілі уривки богослужбових текстів. За часів Януковича Новінський відігравав ключову роль у церковній політиці. Умовно кажучи, за часів Януковича це був «обер-прокурор» або «куратор» УПЦ (МП) від тодішнього президента. І саме Захарченко і Вадим Новінський свого часу мені казали: «у тебе є два тижні, щоб обрати предстоятелем Антонія», відправивши на пенсію Митрополита Володимира.
Тиск, про який ви розповідаєте, ініціювався з Москви?
Я не думаю. Можливо, хтось з кимось на цю тему говорив. Але заздалегідь було все прогнозовано,
|
