Форум державницької інтелігенції. Еволюція терміну “українці”
Луняк Євген
(Опубліковано у виданні: Література та культура Полісся. Вип. 35. – Ніжин, 2007. – С.74-85)
В даній роботі не розглядається складне поняття про походження та значення терміну “Україна”, яке до сих пір є дискусійним в історичній науці. Всім нам звичне визначення національності “українець”, як загальноприйнята у вітчизняному суспільстві дефініція існує менш ніж століття. Еволюція національного терміну почалася у ХVІІІ ст. і завершилася в середині ХХ ст. Втім регіональне поняття “Україна” з’явилося за часів Київської Русі. Перша його згадка відноситься до 1187 р. і міститься у Київському літописі, де автор, розповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, записав: “И плакашася по нем всі переяславци…, о нем же Украина много постона”. З того часу у літописах періодично згадуються різні “україни”, як окремі порубіжні землі. В добу Київської Русі цим словом називали прикордонні землі Переяславщини, Галичини та Волині.
Після занепаду Галицько-Волинського князівства і поділом наших земель між сусідніми державами Польщею, Литвою, Московським царством та Кримським ханством термін “україна” постійно використовується для означення володінь цих держав, де закінчується влада монарха й починається “Дике поле”. Так у ХVІ-ХVІІ ст. виникають згадки про окремі “україни” на Наддніпрянщині, які поступово складаються в уявленні у єдину “Україну” по обидва боки Дніпра. У фольклорі є постійні згадки про “Україну”, як територію, що є батьківщиною козаків, місцем їх відпочинку від військових справ. Межі цієї території дуже розмиті. Але французький письменник ХVІІ ст. Гійом Левассер де Боплан визначає “Україну”, як “країну козаків” і вказує її розташування від кордонів Речі Посполитої до володінь Московії. Інший француз П’єр Шевальє у той же період відзначав: “Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає «окраїна»” [1].
В ХVІІ-ХVІІІ ст. уявлення про “Україну” та козацтво зливаються між собою.
“Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче,
За тобою Морозенку вся Вкраїна плаче”…
“Якби мені сивий кінь, я сідельце маю,
Заїхав би в Україну, там дівчину знаю”…
Після розподілу земель між Річчю Посполитою та Московським царством за умовами Вічного миру в 1686 р. виникло уявлення про Польську або Королеву Україну (Правобережну) та про Московську, Царську Україну (Лівобережну). Назва “України” була традиційною щодо Слобожанщини. У ХVІІІ ст. тут навіть була утворенна Слобідсько-Українська губернія.
Однак не треба вважати, що термін “україна” використовувався лише в межах нашої держави.
У Баркулабівському літописі під 1601 р. згадано, що в Білорусі під час голоду люди масово тікали зі Шкловська, Друцька, Дубровни, Кругли, Бобря, Вітебська, Менська, Полоцька, “и с инших многих украин” . Тобто бачимо, що в Білорусі ХVІ ст. вже існувало “много Украин”. Це до теорії про так звану регіоналізацію терміну “Україна” у середньому Подніпров’ї [2].
Кілька разів різні “україни” згадані в російських літописах. Наприклад у Вологодсько-Пермському літописі згадано під 1512 р. напад татарської орди “на Украину, и на Одоев, и на Вортынск, и на Козельск”. А в 1517 р. татари пограбували “Украину около города Тулы”. В 1580 р. Іван Грозний наказав посилити оборону територій по Оці “по украинским городам от крымские украины и от литовской”. В 1625 р. мешканці міста Валуєк на півдні Вороніжчини писали царю, що очикують “приходу татар на наши украины”. Сибір називали землею “украинною”. Соловецький монастир теж знаходився у місці “украинном”.
Як занотував відомий лексикограф, уродженець України, автор «Толкового словаря живого великорусского языка» Володимир Іванович Даль: «Украйный и украинный – крайний, у краю, на краю находящийся; дальний, пограничный, порубежный, что на крайних пределах государства». В.І.Даль навів ще кілька літописних прикладів російських «україн»: “Латины взяша украины неколико псковских сел”, “На Украйне, на студеном море” тощо [3].
Кумедно виглядає свідчення козацького літописця Самійла Величка (1720), що в 1658 р. король польський Ян-Казимир “виправил Чернецкого… в Померанію, державу шведскую, который… в Померанію з войском прибувши, а городи тамошніє, то єст Щетин, Пазвальд, Мекленбург и Гарц порохом окуривши и всю тамошню украину мечем и огнем…сплюндровавши”. Величко досить просто називав “україною” центр німецьких земель.
Співзвучні області “Крайна”, “Краіна” містяться у межах колишньої Югославії на теренах Словенії, Сербії та Боснії. У польських та угорських середньовічних документах “Крайною” називали Закарпаття, а карпаторусинів – “крайниками”.
Отже слід визнати, що термін “Україна” і похідні від нього використовувався у мові трьох братніх східнослов’янських народів, але тільки для найпівденнішого з них він став основним, давши йому національну назву.
Цікаво те, що незважаючи на досить активний вжиток терміну “Україна” для окремих земель, похідне від нього для означення мешканців цих земель майже не використовувалося. На землях нашої держави навіть у ХVІІ-ХVІІІ ст., коли термін “Україна” здобув великого поширення, населення продовжувало визначати себе як “руські”, “русини”, “руснаки”, “литвини”, “малоросіяни”, “малороси”, “християне”, “православні”, “люди”, “наші”, “баби й мужики”, дуже рідко “хохли” (Північно-Східний регіон – українсько-російське порубіжжя). Або використовувалися соціальні означення: козаки, селяни. Дуже часто використовувалися місцеві регіональні назви: буковинці, галичани, карпаторусини, наддніпрянці, черкаси, кияни, чернігівці, подоляни, волиняни, запорожці, донці, лемки, бойки, гуцули і т.п. Або просто “тутейші”, тобто місцеві.
Найбільш популярним терміном був традиційний “руські люди” або “русини”. Богдан Хмельницький – визволитель України говорив, що “виб’є народ руський з лядської неволі”. У листуванні козацьких гетьманів з московськими царями перші називають свій народ “руським”, “російським” або “малоросійським”.
Термін “Мала Русь” почав використовуватися галицько-волинськими князями в ХІV ст. щодо території своїх володінь і вживався лише книжниками. Значного поширення серед простого населення він не здобув. Хоча у ХVІІІ ст., і особливо у ХІХ ст. терміни “Малоросія” і “малороси” активно насаджувався російським імперським урядом, що було зручно, щоб підкреслити ідею загальноруської народності, яка складається з триєдності: великоросів, білоросів та малоросів. Це було закріплено і в титулі російського монарха – “цар і великий князь всія Великия, Малия і Білия Русі”.
Проте на відміну від білорусів, населення південноруських земель змогло відмовитися, хоч і поступово, з великими зусиллями від традиціної назви “руських людей”, щоб уникнути змішування їх з росіянами.
Перша згадка похідного від терміну “україна” для означення місцевого населення відноситься до 1268 р., коли в Галицько-Волинському літописі згадуються “Ляхове Украиняни”, що проживали на Забужжі і попередили про підхід польського війська мешканців міста Холм.
Отже, “україняни” – це перша форма назви населення. Інколи у документах ХV-ХVІ ст. згадуються “козаки украинных городов”, “украинные купцы”, “люди украинные”, “украинные торговые люди”. В ХVІІ ст. є згадки про “панство українське”, “гетьмана українського”, “духовенство українське”, “козаків українських”, “народ Україно-Малоросійський”, “народ український”.
Назва “України” міцно затвердилася стосовно Наддніпрянщини по обидва боки Дніпра. До ХVІІІ ст. почали вироблятися варіанти назви щодо населення цього регіону. Анахронічне “україняни” не використовувалося. Саме у ХVІІІ ст. починає вживатися в літературі термін “українці”. Його постійно використовував історик Олександр Рігельман у своєму “Летописном повествовании о Малой России и ее народе и козаках вообще” (1787).
В 1788 р. “Топографическое описание Харьковского наместничества” вказує, що на терені намісництва проживають “малоросіяни” або “українці” [4].
В “Записках о Малороссии, ее жителях и произведениях” Якова Марковича (1798) говориться, що малороси поділяються на три групи: північну – “литвинів”, південну “степовиків” або “українців” та серединну, де проживає перехідне населення між “литвинами” та “степовиками-українцями” [5].
Якщо термін “Україна” у ХVІІІ ст. був у широкому вжитку на Наддніпрянщині, то визначення похідним словом його населення тільки входило у практику в другій половині цього століття.
Найшвидше самовизначення “українці” сприймало населення Наддніпрянщини та Лівобережжя. Важливим чинником поширення цього поняття на Правобережжі стало приєднання Правоббережної України до Російської імперії після другого поділу Речі Посполитої у 1793 р. Але це слово до середини ХІХ ст. так і не набуло традиційного вжитку, являючись неологізмом. У цілком народному за духом “Кобзарі” Тараса Шевченка, якого по праву називають співцем України, духовним батьком українського національного руху, безліч разів повторено термін “Україна”, але жодного разу не зустрічається термін “українці”. Замість нього використовуються слова: “козаки”, “браття”, “люде”, “християни”, “православні” тощо. Хоча означення інших національностей Т.Г.Шевченко сприймає: німці, жиди, ляхи, москалі, гишпани, французи, молдавани, фіни і т.д. Правда, в своїх російських творах Шевченко інколи вживає термін “малороси”, але йому явно він не подобався і використовувався лише як загальноприйнятий в російській літературній мові того періоду. Втім, неможна сказати, що термін “українець” не був йому відомий взагалі. Це поняття в той час уже досить широко використовувалося, зокрема й товаришами Шевченка, в тому числі й на його адресу [6].
Найпатріотичніший щодо України політико-історичний твір рубежа ХVІІІ-ХІХ ст. має назву “История руссов”.
Найпрогресивніші з російських дворян вважали Україною лише Лівобережжя. “Конституція” декабриста Микити Муравйова передбачала створення на наших землях двох автономних штатів – Українського із столицею у Харкові та Чорноморського із центром у Києві. Хоча більшість російських дворян право на державність за Україною не визнавали взагалі. Зокрема керівник Південного товариства Павло Пестель у своїй програмі “Руська правда” не передбачав окремого устрою для українських земель, а їх населення вважав частиною єдиного російського народу. Хоча він визнавав право на державність у поляків.
Певну роль у поширенні терміну “українці” відіграли польські письменники народженні на Україні, представники так званої “української школи в польській літературі” Северин Гощинський, Богдан Залеський, Юліуш Словацький, Міхал Чайковський. Деякі з поляків, такі як Тимко Падура, Антін Шашкевич, Спиридон Осташевський, навіть намагалися писати українською мовою літературні твори [7]. Майже всі вони взяли участь у польському повстанні 1830-1831 рр. і під час нього намагалися поширювати серед українців ідеї польсько-українського братерства і спільної боротьби проти російського царату.
Ідеї допомоги у “відродженні” на їхню думку українського народу були досить поширені серед частини польської інтелігенції, яка народилася й виросла на Україні і вважали її своєю батьківщиною. На рубежі 1850-60-х рр. серед польської студентської молоді виникне гурток “хлопоманів” (“хохломанів”), тобто “українофілів”, прихильників української культури, до якого увійдуть поляки Володимир Антонович, Тадей Рильський та ін.
Польський національний гімн “Jeszcze Polska nie zginela” в обробці поета Павла Чубинського почав звучати інакше “Ще не вмерла Україна”.
Втім поляки були не єдиними, хто долучилися до української національної справи. “Великоросом” вважав себе видатний історик України Микола Костомаров, правда матір його була українкою. Росіянами були Ізмаїл Срезневський – дослідник запорізького козацтва, Олександр Русов – відомий лідер українського політичного руху, жінки-історики Олександра Ставровська (Єфименко), Наталія Меньшова (Полонська-Василенко), письменник Микола Фітільов (Хвильовий).
Ідеї “відродження” українського народу були на часі. Під впливом романтичного захоплення минулим представники козацьких родів, нащадки гайдамаків висловлювали сум за колишніми вільними часами, знищеними царською владою правами та привілеями, засиллям на Україні росіян та російських порядків. Посилюється інтерес до власної культури, мови, фольклору, історії. У 1830-40-х рр. активно займаються викладацькою, науковою та літературною працею Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Важливе значення мав вихід у 1840 р. “Кобзаря” Тараса Шевченка. У свідомості простих людей колишній кріпак Шевченко, що здобував волю уособлював собою долю України. Шевченко ще за життя став символом українського руху, його подальша важка доля і смерть зробили його визнаним героєм і мучеником справи народного визволення і “відродження” української культури.
Саме ці три гіганти українства – Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров – заклали підвалини в оформленні ідеї “української нації”. У створеному ними Кирило-Мефодіївському товаристві були складені програмні документи: “Книга буття українського народу”, написана ймовірно Костомаровим на основі “Книги народу польського та пілігримства польського” Адама Міцкевича, а також відозви “До братів-великоросіян і поляків” і “До братів-українців” (1846). Це перше використання терміну “українці” для означення населення всієї України. Сюди відносилося населення Правобережної та Лівобережної України.
За справою “Украйно-Слов’янського товариства” кирило-мефодіївці були покарані. Однак ідея “відродження” України та визволення українського народу продовжувала поширюватися. Зокрема, багато для її розвитку та поширення зробив вищезгаданий гурток хлопоманів, а потім члени українських “громад”.
На Галичині, Закарпатті, Буковині, які не були під владою Росії, не було сенсу у зміні традиційної назви “русини”, “руські люди”. Це дозволяло підігрівати проросійські симпатії і сприяти розвитку руху моквофілів. Тому тут вона дожила до початку ХХ ст. Проте населення західноукраїнських земель відчувало свою етнічну єдність з мешканцями Наддніпрянщини і воліло возз’єднання з ними.
У межах Російської імперії Валуєвським циркуляром (1863) та особливо Емським указом (1876) було заборонено вживання “малоросійської мови” у всіх сферах культури, освіти, науки та державного управління.
Центр розвитку української культури переноситься на Галичину, де були створені сприятливі умови для цього. Тут виникло Наукове товариство імені Шевченка. Була створена перша українська політична партія – Русько-Українська радикальна партія. Пізніше УРП. За висловом відомого українського історика, громадівця Володимира Антоновича Галичина стала “українським П’ємонтом”, тобто вільною територією звідки має початися об’єднання українських земель, за аналогією з Італією.
Уряд Австро-Угорщини, у межах якої знаходилася Галичина, підтримував український рух, бо це дозволяло йому тиснути на польську громаду. З іншого боку, зважаючи на можливість війни з Російською імперією, у колах австро-німецького політичного керівництва виникла ідея підтримки українського руху з метою тиску на Росію й ослаблення її військової могутності.
На Галичині друкуються українські твори, які потім нелегально завозяться в межі Російської імперії. Розвивається українська освіта. В 1894 р. у Львівському університеті була створена кафедра історію України, яку запропонували очолити Володимиру Антоновичу, але престарілий історик відмовився від неї на користь свого молодшого колеги і учня Михайла Грушевського. Так Грушевський опинився за межами Російської імперії. Він здобув можливість вільно друкувати свої праці й висловлювати думки. Грушевський постійно наголошував на терміні “Україна-Русь”. З 1898 р. почала виходити фундаментальна праця Грушевського “Історія України-Руси”. Він виконав відповідальну роботу, довів безперервність історичного процесу в Україні, проти чого виступали російські та польські історики. Обгрунтував право на існування українського народу і право на його власну державність.
Українцям прийшлося важче ніж білорусам у своєму національному розвитку, бо білорусам не прийшлося відмовлятися від традиційної “руськості” у своїй національній назві.
Цікаво, що молодий Грушевський спочатку визнавав себе “малоросом” і лише під впливом Антоновича визнав себе “українцем”. Подібне відбулося і з Андреєм Шептицьким галицьким греко-католицьким митрополитом, який раніше визнавав себе поляком, але під впливом Антоновича теж визнав себе “українцем”. На Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст. вільно поширюються терміни “Україна” й “українці”. Влада Австро-Угорської імперії не перешкоджа цьому і навіть підтримує цей процес. Кожен відзначаються Шевченківські свята. В Російській імперії все це заборонене і це викликає роздратування не лише в українців, а навіть у багатьох росіян. Напередодні революції 1905 р. стає зрозуміло, що національні утиски прав українців є несправедливими й аморальними. Чуються голоси з боку російської інтелігенції за скасування Емського указу і визнання прав українців на освіту рідною мовою.
Термін “українець” все частіше з’являється у російській пресі замість прийнятого “малорос”, хоча офіційна пропаганда й намагалася надати йому кумендно-негативного відтінку. Під час революції гаслом монархістів-чорносотенців було: “Чим більше українців,тим менше росіян”. Так сказав свого часу П.А.Столипін – голова імперського уряду. Серед чорносотенців було багато малоросів. Серед істориків Російської імперії розгорнулася наукова дискусія – “українці” – це народ чи політична партія інспірована австро-німецьким блоком.
Голова ІV Державної думи Михайло Родзянко, уродженець України, нащадок козацького роду, на випад у його бік лідера кадетів Павла Мілюкова, що Родзянко “українець”, але не захищає українські інтереси, поміркувавши, відповів, що він “малорос”, чим здобув прихильність більшості депутатів думи [8].
Інший депутат Думи з України Анатолій Савенко прийняв бік Родзянка й виступив проти Мілюкова, сказавши: “Голова Державної думи не українець, а малорос, – ми малороси зовсім не вважаємо себе українцями, ми вважаємо себе чисто руськими людьми” [9].
Але в 1906 і в 1907 рр. в І і ІІ Державних думах постійно розглядалися питання надання українцям права на освіту. Легально діяли думські “Українські громади”. Почали роботу “Просвіти”, з’явилася українська преса, яка, правда, переживала шалений тиск з боку влади.
Напередодні Першої світової війни в 1914 р. українська ідентичність на Галичині вже була досить сильно поширена. Російський царизм намагався її викорінювати як у межах своєї імперії, так і на захоплених галицьких землях, але безуспішно. Симпатії до українського питання проявляв В.І.Ленін і партія більшовиків, яка у своїй пресі завжди використовувала термін “українці”.
В 1917 р. відбулася революція. Царизм було повалено. На Україні постала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Грушевський переконався, що самоусвідомлення себе “українцями” ще недостатньо поширене на Україні. Серед моряків Чорноморського флоту, вихідців з України лише третина визнала себе “українцями”, третина – “малоросами” й третина – “хохлами”. Одна з праць Грушевського називалася “Хто такі українці і чого вони хочуть?” (1917). Саме в ній “батько української історії” пояснює, кого можна вважати “українцями”. “Українцями” слід визнавати “всіх тих, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю”. За Грушевським, поляки, великороси та євреї теж можуть вважатися “українцями”, якщо працюють для блага України.
Однак всі держави, які утворювалися на терені України, мали назви “українських”. Коли у грудні 1917 р. більшовики почали наступ на Україну, щоб захопити владу, на бронепоїзді, що в’їхав до Харкова – столиці проголошеної тут Радянської УНР – красувалося гасло: “Смерть украинцам”. Лише через кілька днів некоректний плакат нова влада прибрала. Проте це гасло було реалізовано під час розстрілів студентів під Крутами та у захопленому більшовиками Києві.
Діячі білого руху традиційно не визнавали української нації, а лише “малоросів”.
Проте всі інші політичні сили в Україні уже визнали таку національну дефініцію. Прибічники Скоропадського, Петлюри, Махна – визнавали існування українського народу, окремого від російського. Хоча Скоропадський і Махно завжди були російськомовними. Це ж було визнано і більшовиками, хоча з неохотою. Переважно більшовики України були росіянами, досить багато було євреїв. Українці у партії лише на початку 1920-х рр. досягли 25%.
Після встановлення радянської влади на Україні офіційно було закріплене тільке одне визначення національності – “українець”. “Малорос”, “хохол” вийшли з офіційного вжитку. Термін “українець”, який був заборонений царатом, після його повалення став загальновживаним. З 1923 р. в СРСР почалася політика коренізації, яка в Україні набула форми українізації, зокрема завдяки старанням наркомів освіти УСРР Олександра Шумського та Миколи Скрипника. Українізація продовжувалася до середини 1930-х років. Про її вплив свідчить такий факт, що Леонід Брежнєв, народжений в одному з промислових містечок Катеринославщини у довоєнний період постійно в графі національність вказував – “українець”. Ця національність була вигіднішою в кар’єрному зростанні. У повоєнний час Брежнєву в даній графі стало вигідніше писати “русский” [10].
На Галичині в період революції 1918-1919 рр. теж перемогла українська ідентичність. Утворена держава отримала назву ЗУНР і задекларувала своє об’єднання з УНР. Однак в 1920 р. Галичина опинилася під польською окупацією. Поляки намагалися боротися з українською ідентичністю, проте молоде покоління галичан уже твердо вірило в свою належність до великої української нації. Гоніння польської влади тільки посилювало ненависть до неї і підбурювало місцеве населення до опору. Легальні, напівлегальні і нелегальні політичні організації закликали українців у межах Польщі боротися за свої права. Щоб завадити поширенню українського самовизначення при переписах у Польщі дозволялися регіональні самовизначення – бойки, лемки, гуцули, тутейші. Проте українська ідентичність здобувала все більше прихильників. Частково їй сприяла радянська і німецька пропаганда. В 1939 р. Західна Україна що була під Польщею возз’єдналася з Радянською і тут остаточно перемогло українське самовизначення.
Щодо Буковини, то в цьому краї національні процеси відбувалися мляво. Проте у Чернівецькому університеті діяла кафедра української мови, яку очолював Степан Смаль-Стоцький. Тут жила письменниця Ольга Кобилянська. Українська ідентичність на початку ХХ ст. почала поширюватися й тут. Але в 1918 р. Буковину захопила Румунії. Почалася політика румунізації. Існування українців на території держави було офіційно заперечене румунською владою. Хоча нелегальні українські товариства діяли і надалі. Деяким з них надавала підтримки ОУН з Галичини, деяким КП(б)У. В 1940 р. Північна Буковина та Бесарабія були приєднанні до СРСР. Населення Північної Буковини та Південної і Північної Бесарабії, яке увійшло до складу Радянської України, здебільшого у графу національність отримало запис “українець”.
Останній регіон України – Закарпаття. До початку ХХ ст. тут панувало самовизначення, як “русини” чи “карпаторусини”. Але почала набирати силу й українофільська культурна течія, лідером якої був священник і культурний діяч Августин Волошин. В 1919 р. Закарпаття увійшло до складу Чехослдоваччини, хоча більшість його населення воліло до возз’єднання з Великою Україною, хоча на той момент не було зрозуміло якою вона буде. Але політичні міркування великих західних держав призвели до передачі Закарпаття Чехословаччини. Чехословацький уряд багато зробив для розвитку інфраструктури краю. Був поліпшений культурний і політичний розвиток. Серед ідентичностей які панували на Закарпатті переважали “русинська” й “українська”. В умовах, коли “русинська” орієнтація була спрямована на Угорщину, колишню господарку цього края, “українська” орієнтація, на думку Праги, не мала чітко вираженої політичної небезпеки. Тому її розвиток не мав перешкод. Проте в умовах наближення Другої світової війни, коли Гітлер почав спекулювати на “українському питанні” і висловлював ідеї створення незалежної Української держави, для Чехословаччини розвиток українського руху, якому могла надати допомогу Німеччина почав складати загрозу. Після руйнування Чехословаччини восени 1938 р. Закарпаття отримало автономію. До влади прийшли українофіли на чолі з Августином Волошиним. Велику допомогу їм надала ОУН. У березні 1939 р. була проголошена незалежна Карпатська Україна, яка наступного дня майже повністю була окупована, з дозволу Гітлера, військами Угорщини. Проте українська ідентичність здобула досить значне поширення. Саме прецидент створення Карпатської України дозволив сталінському режиму говорити про возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною після завершення війни у 1945 р. Проте українське самовизначення до сих пір не є єдиним на Закарпатті. Досить багато залишається там прихильників “русинської” ідентичності.
В радянський час визнання себе українцем не було чимось забороненим. Українці в національній ієрархії Радянського Союзу стояли на другому місці після титульної нації – росіян. В офіційній радянській історії всіляко підкреслювалося історичне значення “возз’єднання” двох братніх народів у 1654 р., як зразок непорушної дружби та віковічного прагнення українців і росіян жити в єдиній державі. Штучність ідеї про “возз’єднання” була викрита ще в 1960-х роках істориком-дисидентом Михайлом Брайчевським у статті “Приєднання чи возз’єднання” (1966), який логічно відмітив неможливість возз’єднання різних народів. Возз’єднатися можуть лише розділені частини одного народу. Однак у час, коли проголошувалася ідея злиття всіх націй СРСР в єдину радянську спільноту, що означало повну русифікацію, думки Брайчевського були владою зустрінуті вороже, його наукова кар’єра в радянських установах припинилася. Українці розглядалися кремлівським урядом, як народ, який можна найшвидше й найлегше зрусифікувати, щоб поповнити російське домінування над іншими неросійськими народами. Однак в добу “Перебудови” стався справжній вибух національного самоствердження в Україні, що десятиріччями придушувалося в республіці. Поняття “українець” тепер наповнилося дійсним національним змістом: самоідентифікація, територія, мова, культура, традиції.
Втім, ставлення громадян України до терміну “українець” не є тотожнім на Заході і на Сході держави. Під час останніх президентських виборів 2004 р. справжня антиукраїнська істерія була розгорнута в Криму, на Донбасі й Харківщині, де досить сильною є російська, або русофільська ідентичність. Автору цих рядків лише за те, що розмовляв українською мовою в одному з тролейбусів Горлівки, одна літня пані, пролізши через переповнений салон, виголосила: “Катись в свои Карпаты! Это русская земля!” На жаль, у Карпатах мені поки що побувати не довелося, та взагалі я є уродженцем поліетнічної та зрусифікованої Дніпропетровщини, а, отже, якоюсь мірою земляком Донеччини. Однак визнання себе українцем тут є недосить звичним. Національні питання в цих зрусифікованих регіонах їхні мешканці намагаються обходити стороною. Але, хочеться сподіватися, що різні бачення специфіки самовизначення не призведуть до розколу вітчизняного суспільства і соціального вибуху.
Використані джерела та література
Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993. – С.38.
Макарчук Степан. Писемні джерела з історії України. – Львів: Світ, 1999. – С.130.
Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. – М.: Москва, 1998. – С.108.
Макарчук Степан. Вказ. тв. – С.217.
Там само. – С. .220.
Назаренко Михайло. Поховання на могилі (Шевченко, якого знали). – К.: “Сварог”, 2006. – С.179.
Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. – Київ: Генеза, 1996. – С..33.
Михутина И.С. Украинский вопрос в России (конец ХІХ-начало ХХ века) – М.: “Ловатера”, 2000. – С.147.
Там само.
10. Семанов Сергей. Брежнев. – М.: “Вече”, 2002. – С.14-15.
++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++
http://fdi.org.ua/?p=123
beograd, похоже все процессі во всех странах подобні, есть внутреннее несовершенство человека, народа и его страні; а есть внешнее разрушительное влияние, но Бог превіше всего и не от людей зависит результат, а от Его воли. 
