Друге прочитання Ольги Кобилянської

Мати Ольги Кобилянської, Марія Вернер, будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Я з глибокою пошаною ставлюсь до таких людей.

Як писали ще й радянські літературознавці, повість О. Кобилянської «Земля» — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю у буржуазному суспільстві, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Ми повернулись знову до соціального ладу, на який плювалась прогресивна інтелігенція сто років тому, бо ж зогнив, і бачимо з висоти свого досвіду, де були ті хвороби. Де поділись ті селяни, почуття яких поглинає годувальниця-земля? Що б сказав насильницько спролетарізований селянин з «Банку рустикального», коли б побачив, що в сьогоднішньому суспільстві, незважаючи на зрослу в порівнянні з ХІХ століттям кількість людей, землі вистачає! Тут нема, так є в іншому місці, але реально її стільки, що ніхто не має голодувати. Отже хто мав тоді рацію, соціалісти чи реформісти ліберальні? Важко відповісти, мабуть справа в тому, що тогочасні українські соціалісти і в жахливому сні не бачили світової революції з єдиною панівною нацією росіян і панівним номенклатурним класом всередині. Та повернувшись до «Землі», слід зазначити, що там порушується дуже давня проблема існування людини в будь-яких суспільствах – примусовий відрив від найприроднішого, для чого з 'явилась у світ душа людська. Закони, якими себе захищають різні режими, саме й хибують на поторочення людської душі і природи її.

«Битва» - не тільки реквієм Карпатському лісу під час нашестя варварів з Заходу, а ще й гімн красі народу карпатського, який настільки досконалий, що його не зачіпають чужі судження і оцінки.


А найвчасніше мені трапилась новела «Некультурна». Це оповідь про жінку, яка підійшла до етапу незалежності в побудові особистого щастя, незважаючи ані на зовнішні обставини, ані на соціальний устрій суспільства. Її прості і гармонійні, як сама природа, рецепти я підсвідомо застосовую останнім часом сам. Це дуже переконливий приклад, як внутрішній світ людини розвивається за власними законами, лише одному йому властивими, і він самодостатній у природності своїй, і ніякі громадські стереотипи не в силі зсунути його з постаменту. Нема й мови про архаїчність творів Кобилянської. Хто зна, чи виняток гуцулка Параска з її життєвою мудрістю, чи серед люду буковинського винятком вважати треба стару Зою з новели «Вовчиця», яка ніби проклята на життя своє спотвореним розумом гноїти найдорожче для будь-якої людини? Та обидві авторські знахідки крають і чіпляють, як явища не зовсім звичні, проте невід'ємні від світу нашого.

1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Саме за ті статті і почала переслідувати письменницю румунська окупаційна влада. Гадаю, як вийде ще один наклад повного зібрання її творів, цих статей там не буде, а останній роман «Апостол черні» нарешті піддадуть належному прочитанню.

Нотатки на полях. Гоголь і Росія

Мико́ла Васи́льович Го́голь, що народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині, син праправнука полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя офіційно вважається геніальним російським письменником. Сперечатись з письменницьким генієм Гоголя не варто, і використання ним російської мови для творчості деякі підстави росіянам щодо Гоголя також дає, безліч прикладів, коли російськими письменниками називають будь-кого, хто пише російською і про Росію, візьмемо хоч Іллю Еренбурга чи Осипа Мандельштама, але питали колись самого Гоголя, з яким народом, як письменник, він себе уособлює? Згаяне надолужити неможливо, Гоголь давно помер, і єдиними свідками його внутрішнього світу залишаються саме твори і листи. І що читаємо у листі до його друга, професора Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину… что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». Дивно! Вважається, що письменник творив російську культуру, але ж виходить, що він одночасно не любив Росію. Я читав листи Тараса Григоровича Шевченка до друзів, написані з заслання, і вже після нього, так цей геніальний український поет свою Україну любив до нестями, і тоді, і тепер це видається цілком природним.
Інший приклад «.., пов’язаний зі сприйняттям «Вибраних місць листування з друзями». Як тільки не картали російські критики Гоголя за цей твір, причому з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, «неистового» революційного демократа, до Сергія Аксакова, затятого слов’янофіла. А подивіться, що казали про цю книгу Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? Та все в тій же ментальності. В глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу.» (Віталій Коломієць «Українська газета №45, 2008р.)
Різні фахівці підкреслювали безцінний вклад Гоголя в російську літературу, і як же ці твердження конкретизувались: « Гоголю не випадково закидали незнання російської мови, надмір українізмів у творах, …і сьогодні, коли ми не просто читаємо твори письменника, а й знаємо історію розвитку російської мови за останні два століття, то розуміємо, що Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди узгоджується з російською семантикою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя, І. Мандельштам, схилявся до думки, що письменник перекладав з української, яку, за свідченням Максимовича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково попадаючи в російське слово (часом до цього призводив контекст написаного), Гоголь прищепив російській літературі смак до словотворчості» (дж. попереднє). Так, геній цієї людини міг творити іншу літературу.
І дещо з цього приводу колись (минулого року) казала онука Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річна полтавчанка Софія Миколаївна Данилевська: «Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною. У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою»
«Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».

Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».

Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно зник з російської літератури В. Алов і з’явився веселий український оповідач – «пасічник Рудий Панько» з його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

Так закінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська стихія. І саме це дало Гоголя - автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв визначну роль у російському літературному процесі.» (http://newzz.in.ua/politic/1148845244-mikola-vasilovich-gogol-ne-buv-malorosom.html)

Письменник із Златопільського краю

«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.

Церковь Покрова на Нерли



Церковь построена в 1165 году, как памятник удачного похода Андрея Боголюбского на волжских булгар в 1164, и празднику Покрова Богородицы . В то же время она была памятником сыну князя Андрея - Изяславу, погибшему в этом походе.
Посвящение храма Покрову Богородицы было, возможно, первым для русских земель, т.к. этот праздник был установлен Андреем Боголюбским без согласия Киевского митрополита.
Церковь поставлена при впадении Нерли в Клязьму, у "ворот Суздальской земли" (теперь - на берегу озера - старицы Клязьмы), и была первым владимирским храмом, который могли видеть корабли, приходившие с Волги и Оки.



В 10 км к северо-востоку от Владимира - посёлок Боголюбово, бывшая резиденция князя Андрея Боголюбского, построенная по его распоряжению в 1158-1165 годах в устье реки Нерль.
В 1,5 км от Боголюбово, в живописной пойме реки Нерль, шедевр древнерусского зодчества - белокаменная церковь Покрова-на-Нерли (1165 г.)



Как показали раскопки Н.Н. Воронина 1954-55 гг., церковь приподнята на искусственном холме, что защитило ее от весеннего половодья - в основании холма заложены фундаменты-субструкции глубиной 5,30 м. Холм был вымощен белокаменными плитами, а здание церкви - окружено открытыми галереями. В стене галереи находилась лестница, ведшая на хоры.
Читать далее...

Дополнение к "Историографии Средневековой Европы".

Дополнение к "Историографии Средневековой Европы".

О методах используемых этими «европейскими» историками.
Они не используют никаких методов. Они не используют никаких исторических методов … что бы они не говорили в предисловиях к своим книгам . И чтобы не говорили рецензенты на эти книги.

Об исторических методах вообще …
Существуют названия этих методов. – Это я признаю. … Иногда эти названия меняются. – Это я признаю тоже. Иногда к существующим названиям добавляются другие названия.
Но самих исторических методов не существует. Просто не существует. И если бы они были … они бы стали только мешать.
Нет методов … есть лишь установки.
Ещё нужно посмотреть на то, как советует писать историю Фрэнсис Бэкон в книге Куно Фишера «Бэкон Веруламский».

I.
Идея истории … правильная идея истории … была в Европе, быть может у кельтов, быть может у германцев … быть может у валлийцев … но это было до христианства, совсем до христианства.
(Вопрос: Где доказательства?
Ответ: Я устал от них.)

II.
История … история, которая абсолютно субъективная, история в которой один народ (или несколько народов ) являются субъектами, все остальные - лишь объектами. Объектами этого субъекта, на которых последний (и «единственный») вымещает и проявляет «Волю к власти». Жажду власти …
Конечно же были социумы закрытого типа … сильные социумы … такой, как Английский до христианства.
Хотите посмотреть, чем стал Английский социум после христианства, тогда взгляните на «Комментарий» к «Басне о пчёлах» Мандевиля, который выразил суть не только Английского социума того времени, но и абсолютно точно отражает современное Английское (да и всё европейское) общество. Отражает удивительно точно.
В Европе после принятия христианства были лишь летописи (запись фактов по датам): личные летописи, семейные летописи, замковые, церковные, монастырские, городские, летописи королевских домов, летописи стран (?) и др.. Так же были пасквили … но не было истории.

Персоналии.
Ж. Ле Гофф - видный современный «европейский историк» наших дней.
Вот что это существо пишет о городах европейских: «Разумеется, города всегда были на Западе, но «останки» римских городов времен поздней империи прикрывали своими стенами горстку жителей, окружавшую военного, административного или религиозного правителя. Таковы прежде всего города, где размещались епископства, — в них жило незначительное число мирян, меньшее, чем священников, и не было иной экономической жизни, кроме небольшого местного рынка, служащего удовлетворению повседневных нужд.
Видимо, под воздействием мусульманского мира, который требовал поставок сырья для огромного городского населения Дамаска, Фустата, Туниса, Багдада, Кордовы с варварского Запада, — леса, мечей, мехов, рабов — стали появляться эмбрионы городов, «порты».»
И этому существу не стыдно такое говорить? Если учесть, что города в Европе (например, в Англии) были уже в V в.. Про него (про Ле Гоффа) можно сказать только одно, что он – выродок.
Ещё о Ж. Ле Гоффе:
Он то же не пойми что. Не пойми что за мерзость. Понятно, что он тоже не историк, а лишь некий мерзавец, только в противоположность Оскару Егеру, мерзавец современного типа … со всеми особенностями составляющими данный тип. У него множество мерзнейшей гадости называемой «либерализмом» (особенно стоит посмотреть многочисленные его интервью).
Стоит только взглянуть на то, как писал историю Европейской цивилизации Ле Гофф и всё станет ясным … у него нет никакой основной мысли … а есть его (и не только его) глупость поделённая на разделы … и подразделы … так же у него есть переписывание дат … и событий в худшем смысле …
Оскар Егер – видный, но не очень современный, «европейский историк».
Возьмём например Оскара Егера … и посмотрим, какую он писал гадость. Карла Великого он не стал восхвалять, он начал писать про него бред, мерзость и всякую гадость. Зачем он так сделал? – Да просто так. И это тем более удивительно, если учесть в каком университете он работал. А работал он в Тюбингенском университете, полное название которого таково: «Тюбингенский университет Эберхарда и Карла».
… Про Карла Великого Оскар Егер наговорил всяких гадостей, теперь он взялся говорить всякие гадости про саксов … про них он гадостей наговорил гораздо больше … понятно, что ни о каком наследовании культуры саксов речи не могло и идти … (здесь нужно найти цитаты, где он чернит саксов).
Так же у него есть ненависть к летописям и романам Средневековой Европы … ну, такая ненависть есть практически у всех историков Европы начиная Гегелем (а быть может и ещё раньше) …

Одна мысль, как априорная.
Практически всеми этими (вышеназванными) историками априорно допускается одна мысль (для них это тоже своего рода парадигма), что Европейская цивилизация была создана благодаря только христианству … а до этого в Европе не было ничего. Да, я немного согласен с этой мыслью … в той её части, где говориться, что в Европе до христианства не было ничего … ничего гадкого, мерзкого, больного, увечного, пошлого, отвратительного … да, этого в Европе до христианства точно не было …
Там совершенно нет безжалостности истории и возвеличивания одного народа (или группы народов) …
Возвеличивание должно быть безусловным и эта безусловность есть необходимость … без неё не может быть истории … истории одного народа (или группы народов).

Фатальность истории.
Пример. Героический пример. Взятый из Великой Книги.
Король Пелинор … из «Смерти Артура» Томаса Мэлори … как он не вылечил рыцаря и не спас свою дочь … и как он отправился на подвиги … Такой фатальности история и историография Европейского Средневековья знать не хочет … она (эта история и историография) не сможет взойти к этому фатализму и к этому подвигу …

Размытие геройства.
Геройство. Этот феномен в работах современных «европейских историков».
Геройство или не упоминается, или размывается, или принижается …

Историография Средневековой Европы.

Историография Средневековой Европы. Полное название: Об отсутствии истории и историографии в Средневековой Европе похожей на историю и историографию Греции и Рима.

Введение (или Предуведомление о странных современных историках (или История Средневековой Европы – наши дни)).
Когда современные историки Европы пытаются что-либо писать, в особенности про историю Средневековой Европы или про историю Древней Европы (- они даже такого термина родить не могут) … то у них прежде всего (прежде всех набросков, выводов и прочего) появляется парадигма (она правда уже есть, есть в их сознании). Эта парадигма проявляет себя в стремлении (это стремление, как показывает анализ работ этих историков, возникает априорно) этих историках увязать в своих работах вместе следующее: Толерантность. – Это первый компонент их работ. - Они её дико и неистово любят. Причины такой любви? - Для меня неизвестны, но у меня есть несколько предположений:
• Их (современных «европейских историков») заставляют толерантность любить.
• Они сами (современные «европейские историки») так оглупели, что любят толерантность.
• Остальные мои предположения столь невероятны, что я, право слово, опасаюсь привести их здесь.
По-правде, сложно сказать, что верно, а что нет …
Второй компонент их работ – это христианство. У них с ним довольно странные отношения. Они, бесспорно, любят его больше чем язычество, и эта любовь, наверное у них базируется на генетическом уровне. Но вместе с этим, они чётко и ясно понимают, что они должны критиковать, ругать и, главное, стыдиться хриситанства … стыдиться по отношению к первому компоненту их парадигмы, - толерантности. Особенно они должны критиковать, ругать и стыдиться христианства там, где оно противоречит толерантности … Что они и делают.
Толерантность и христианство – это два основных компонента на которых базируется их парадигма.
Потом … потом … им как-то нужно сказать про язычество (особенно это необходимо тем авторам, которые пишут историю Древней Европы или Раннему Средневековью … ведь там должны быть (хоть и куценькие) главы, посвящённые дохристианскому периоду истории Европы). И они про язычество пишут. Из их писаний про язычество видно, что они (эти «историки») ненавидят язычество, что и не мудрено … из-за того, что они мерзостные выродки. И им очень не спокойно, что язычество Древней Европы было прекрасно. – Красоту язычества Древней Европы они не могут понять, данная парадигма их мышлению не доступна.
Потом они («видные европейские историки») стремятся увязать (хоть как-то) два основных компонента, на которых базируется их парадигма (толерантность и христианство) со своим преклонение перед всем «восточным», ибо преклоняться перед этим сейчас очень модно. – Это («восток») – является для них первым неосновным компонентом их парадигмы.
Полемический вопрос:
Можно ли этих современных «европейских историков» назвать потомками европейцев-язычников? – Нет, нет, и ещё раз нет … ибо они даже не потомки кого-либо … они потомки дерьма … которое было сформировано даже не их генетическими родителями, а ими самими … путём бесконечного прогибательства, погружением в толерантность … и их ничтожностью. – И эту свою ничтожность вместе с толерантностью и постоянным прогибательством они стремятся навязать всем остальным.

Размышление о Русской философии.

На эти размышления о Русской философии мена натолкнул пост (http://www.liveinternet.ru/users/3319268/post143711653/comments) Натэллы Сперанской, а также комментарий Валентина Чередникова на произведение Натэллы Сперанской "EndKampf" (помещённый так же в этом посте).



О Русской философии.

Русской философии не было и нет … пока нет.

1.
На первом этапе (до крещения Руси), быть может, Русскую философию создавал какой-нибудь неизвестный нам волхв …

2.
Потом (начиная с крещения Руси) пришло христианство … и русской философии не стало.
Уже начиная с XI в. и с произведений Владимира Мономаха («Поучение» и др. произведения) … начинается на Руси период христианской философии. Но, что плохо, - эта христианская философия идёт не через Запад (не со стороны Запада и Европы), а приходит из Византии (и через Византию) … смешиваясь со всевозможной восточной мерзостью (культами, учениями, сектами и пр.). Посему можно сказать, что на этом этапе, русичи получают не христианство «чистое», не христианство деятельных, не христианство свободных и великих, не христианство рыцарей и паладинов, не христианство великих королей и императоров … а христианство оподляющее человека, христианство проповедующее и пропагандирующее извращения (следует назвать хотя бы скопцов) … христианство не вассалов и сюзеренов, а христианство рабов и господ …

3.
Потом был Пётр I. Великанский недоросль … Ничтожество не из-за того, что стремился сделать Русь похожей на Европу, а наоборот … наоборот …
Он (Пётр I) хотел сделать Русь похожей на Европу. – Говорят одни. …
Русь и так была Европейской страной … Русь со своей самобытной культурой и историей была именно европейской страной. Практически все страны Европы не похожи друг на друга (возьмём, например, Скандинавию и Францию в … IX в., Францию и Германию в начале XIX в.).
Пётр I хотел сделать Русь азиатской страной. Сам он хотел править, как Александр Македонский, а свою «державу» он хотел построить по типу Македонского царства, а самому править, как некоему подобию бога, править … над рабами.
На этом периоде философия становится немецкой … Юриспруденция то же становится немецкой …
Философия становится немецкой не по языку изложения (хотя и это нужно учитывать), не по содержанию (и по духу), а лишь по форме (по сухой форме) изложения … по форме без содержания … по форме без смысла … Здесь можно даже говорить не о копировании формы, а о некой пародии на эту немецкую форму. Пародирование этой формы в некоторых отношениях дошло до такой степени, что стало походить на высмеивание этой формы (немецкой формы изложения) и этого духа (немецкого духа изложения), при полном отсутствии смысла.
Потом был Кант и Гегель.
- Их мало понимали … вместе с ними (и немного до них) были ещё различные немецкие философы, которых на Руси тоже плохо понимали … но которыми очень много занимались …
Герцен, кстати, Гегелем занимался гораздо больше чем Кантом … Гегель давал ему свободу … Но прошло время и Герцен отказался и от Гегеля … слишком он был свободен и независим … и стал лишь искать … жалко лишь одно … слишком поздно он (Герцен) занялся свободным исканием … и свободным поиском.
Во время Герцена были так же народники … это, быть может, единственные наряду с Герценом, кто стремился сделать – именно русскую философию. Они единственные, кто из многочисленных живших на Руси в тот период философов, думали по-русски … и так думать для низ было естественно.

4.
Потом был 1917 год. И стала царствовать на Руси философия не русская и даже не европейская … а та философия, которая есть отвратительнейшая выдумка Маркса и Энгельса … и «гриба с Юггота» Ленина.
Потом … потом … мы плавно доходим до сегодняшних дней … и ставим вопрос о том, что сегодня делает философию русскую?
- Русскую философию сегодня делает Василий Головачёв, Велеслав, быть может Warrax … быть может, кто-то ещё, кто-то другой, труды кого я не знаю …

5.
Ваш собеседник, Натэлла, упомянул кое-что про модерн … да, может быть это модерн … быть может, что-то другое … но ни как не Русская философия.
«EndKamph».
Ваше произведение («EndKamph») прекрасно, эрудированно, умно … велико, самосовершенно, самодовлеющее к самому себе, мистично. - Но оно (ваше произведение) не может являть собой русскую философию … оно (ваше произведение) являет собой Великое произведение сегодняшней Российской философии и, даже может быть, поворотный этап Российской философии, но … никак не является произведением Русской философии.
Оно («EndKamph») – прекрасно, спору нет, - но оно, ещё раз повторяю, - произведение Российской философии, а не Русской философии. И в этом нет ничего плохого. Есть ведь произведения греческой философии, есть произведения римской философии … а есть произведения Российской философии … - со всем её «архимодерном» (- термин вычитал у Дугина), со всем её модерном … со всем принадлежащим ей Пелевиным … со всем её индийским … и ещё многим чем …
В вашем произведении … при всём его величии и мистичности … нет ничего (или очень мало) русского. Я ощущаю там нечто другое, нечто индийское … чуть-чуть немецкого … ещё меньше европейского … Но это не минусы, – это констатация того факта, что ваше произведение такое, как есть.
Говоря о Русской философии, о возможности её возникновения прямо сейчас, в наше время, нужно сказать следующее: Сейчас не важно какой будет Русская философия, (не важно кто её доведёт до ума, – Головачёв или, например, Велеслав, или кто-то другой -) сейчас важно будет ли Русская философия с Дугиным или нет. Освободиться от него или нет.

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

Николай Левашов. О сектах, религиях и самосознании

---
Источник: http://levashov.info/video-4.html
---

К чему они оба клонят,интересно?...

Переселением северокавказцев в центральную Россию займётся Межрегиональный ресурсный центр
В планах - вывезти из ЮФО до 500 тысяч человек

«Программа Хлопонина», от которой официальные лица открещивались, всё же существует и работает. Для того, чтобы «разгрузить» Кавказ от людей, которые годами не могут найти работу, организуется программа помощи по переезду и поиску подходящих вакансий.

На днях в Пятигорске (там располагается полномочное представительство президента России по Северо-Кавказскому федеральному округу) был создан Межрегиональный ресурсный центр. Именно он, как планируется, будет собирать данные о вакансиях по всей стране, и передавать сведения в республики региона.читать дальше