Звичайна історія за мотивами Климентини Попович

К.Попович - поетка-провидиця, близька учениця Івана Франка, його муза і надія. Через свою любов, таку суперечливу зовні, вона дивилась на люд свій, зусібіч дивилась, і сум, і жаль огортав свідомість.
>Окрилюють лелеки береги.
І чайки викигикують у лузі.
Над витоками вічної снаги
Втирає жінка сльози своїй Музі. font>
(Г.Петрук)
Вона спостерігала за життям і бачила причини, чому всі зайди, не встигнувши скочити до хати, гупали ратицями об стіл, вимагаючи негайно їсти-пити й свинячий писок цілувати. А причина в тому, як себе поводить розчарований наш чоловік. Він ображається. Просто ображається і б'є свого. А через деякий час не може додумати, чому в нього відібрали все - і мову, і землю.
Іде чутка по всім селі, у двір забігає,
Пан до пані за обідом стиха промовляє:
"І ти кажеш, хлопи - люди! Ні, моя кохана!
От бач, вдень п'є, вніч жінку б'є до самого рана!
Де ту прошу гідність людська? Ах, мені бже збридло
Все товкти: нема душі в них! Хлоп - це тілько бидло"


Доля наблизила її до Каменяра, передчуваючи оту близкість, поет завчасно перестерігав, що яке б не було побожнювальне ставлення до жінки у великої людини, але певних умов для гармонії стосунків не уникнути, вона чула, але не здолала.. навіть вона не здолала
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови —
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино? - (І.Франко)
На сході життя ми одмірюємо собі певні висоти, а не маючи сили перестрибнути, погоджуємось на гній, або не погоджуємось ні на що
„Не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти".

Ми з майбутнього-2. Бродівський котел-44

"Деякі епізоди картини є досить провокаційними у моральному плані і викликають особливе занепокоєння, зважаючи, що фільм передусім, спрямований на молодіжну аудиторію. На нашу думку, в цих фрагментах простежується тенденція до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та суб'єктивний погляд на історичні події.
На підставі вищезазначеного, Міністерство культури і туризму не рекомендує фільм «Ми з майбутнього 2» в такому варіанті для перегляду на території України." - з постанови Міністерства культури і туризму України.
Отут я не поспішу погодитись з Міністерством. Жанр фільму оголошено, як бойовик, пригоди, фантастика. Останній момент досить переконливо виправдовує нечисленні історичні похиби, як то: під Бродами влітку 1944 року не могло бути дієвих частин УПА тому, що там були дивізійники, а по-друге, фантастичний епізод розстрілу упівцем людей в ямі, тих самих людей, які підтримували вояків харчами, притулком і т.п., але фільм російський, до того ж фантастичний, це вже дає привід припинити обговорювання теми історичної достовірності. Заради чого варто його дивитись: відтворення атмосфери подій, знову таки не найвищий бал, але матеріалу маємо небагато, особливо в Росії, для якої прямо можна сказати: імперський шовінізм в стрічці майже відсутній. Героїзація радянських вояків відчутна порівняно з "недалекими і без певної мети" упівцями, однак жоден склоокий комісар з ненавистю до усіх, крім товариша Сталіна, на передній план не вискочив. Більш того, громадянин Росії, петербуржець, підступно лупить по пиці радянського офіцера і краде вантажну автівку в радармійців. Негероїчно з погляду на події 2-ї світової сьогоднішнього кремлівського керівництва. Дивакуватий історик, ризикуючи життям, кидається попередити майора Дьоміна про прорив німців з оточення, ніби без нього хід подій був би інакшим. А в цілому автори фільму чітко відзначили, що є москалі, і від них нікуди не дітись. Тендітна сестричка, що обізвала місцевого розбишаку фашистом, могла б цого не робити, і не була б тоді москалицею..

Друге прочитання Ольги Кобилянської

Мати Ольги Кобилянської, Марія Вернер, будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Я з глибокою пошаною ставлюсь до таких людей.

Як писали ще й радянські літературознавці, повість О. Кобилянської «Земля» — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю у буржуазному суспільстві, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Ми повернулись знову до соціального ладу, на який плювалась прогресивна інтелігенція сто років тому, бо ж зогнив, і бачимо з висоти свого досвіду, де були ті хвороби. Де поділись ті селяни, почуття яких поглинає годувальниця-земля? Що б сказав насильницько спролетарізований селянин з «Банку рустикального», коли б побачив, що в сьогоднішньому суспільстві, незважаючи на зрослу в порівнянні з ХІХ століттям кількість людей, землі вистачає! Тут нема, так є в іншому місці, але реально її стільки, що ніхто не має голодувати. Отже хто мав тоді рацію, соціалісти чи реформісти ліберальні? Важко відповісти, мабуть справа в тому, що тогочасні українські соціалісти і в жахливому сні не бачили світової революції з єдиною панівною нацією росіян і панівним номенклатурним класом всередині. Та повернувшись до «Землі», слід зазначити, що там порушується дуже давня проблема існування людини в будь-яких суспільствах – примусовий відрив від найприроднішого, для чого з 'явилась у світ душа людська. Закони, якими себе захищають різні режими, саме й хибують на поторочення людської душі і природи її.

«Битва» - не тільки реквієм Карпатському лісу під час нашестя варварів з Заходу, а ще й гімн красі народу карпатського, який настільки досконалий, що його не зачіпають чужі судження і оцінки.


А найвчасніше мені трапилась новела «Некультурна». Це оповідь про жінку, яка підійшла до етапу незалежності в побудові особистого щастя, незважаючи ані на зовнішні обставини, ані на соціальний устрій суспільства. Її прості і гармонійні, як сама природа, рецепти я підсвідомо застосовую останнім часом сам. Це дуже переконливий приклад, як внутрішній світ людини розвивається за власними законами, лише одному йому властивими, і він самодостатній у природності своїй, і ніякі громадські стереотипи не в силі зсунути його з постаменту. Нема й мови про архаїчність творів Кобилянської. Хто зна, чи виняток гуцулка Параска з її життєвою мудрістю, чи серед люду буковинського винятком вважати треба стару Зою з новели «Вовчиця», яка ніби проклята на життя своє спотвореним розумом гноїти найдорожче для будь-якої людини? Та обидві авторські знахідки крають і чіпляють, як явища не зовсім звичні, проте невід'ємні від світу нашого.

1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Саме за ті статті і почала переслідувати письменницю румунська окупаційна влада. Гадаю, як вийде ще один наклад повного зібрання її творів, цих статей там не буде, а останній роман «Апостол черні» нарешті піддадуть належному прочитанню.

Нотатки на полях. Гоголь і Росія

Мико́ла Васи́льович Го́голь, що народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині, син праправнука полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя офіційно вважається геніальним російським письменником. Сперечатись з письменницьким генієм Гоголя не варто, і використання ним російської мови для творчості деякі підстави росіянам щодо Гоголя також дає, безліч прикладів, коли російськими письменниками називають будь-кого, хто пише російською і про Росію, візьмемо хоч Іллю Еренбурга чи Осипа Мандельштама, але питали колись самого Гоголя, з яким народом, як письменник, він себе уособлює? Згаяне надолужити неможливо, Гоголь давно помер, і єдиними свідками його внутрішнього світу залишаються саме твори і листи. І що читаємо у листі до його друга, професора Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину… что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». Дивно! Вважається, що письменник творив російську культуру, але ж виходить, що він одночасно не любив Росію. Я читав листи Тараса Григоровича Шевченка до друзів, написані з заслання, і вже після нього, так цей геніальний український поет свою Україну любив до нестями, і тоді, і тепер це видається цілком природним.
Інший приклад «.., пов’язаний зі сприйняттям «Вибраних місць листування з друзями». Як тільки не картали російські критики Гоголя за цей твір, причому з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, «неистового» революційного демократа, до Сергія Аксакова, затятого слов’янофіла. А подивіться, що казали про цю книгу Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? Та все в тій же ментальності. В глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу.» (Віталій Коломієць «Українська газета №45, 2008р.)
Різні фахівці підкреслювали безцінний вклад Гоголя в російську літературу, і як же ці твердження конкретизувались: « Гоголю не випадково закидали незнання російської мови, надмір українізмів у творах, …і сьогодні, коли ми не просто читаємо твори письменника, а й знаємо історію розвитку російської мови за останні два століття, то розуміємо, що Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди узгоджується з російською семантикою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя, І. Мандельштам, схилявся до думки, що письменник перекладав з української, яку, за свідченням Максимовича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково попадаючи в російське слово (часом до цього призводив контекст написаного), Гоголь прищепив російській літературі смак до словотворчості» (дж. попереднє). Так, геній цієї людини міг творити іншу літературу.
І дещо з цього приводу колись (минулого року) казала онука Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річна полтавчанка Софія Миколаївна Данилевська: «Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною. У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою»
«Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».

Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».

Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно зник з російської літератури В. Алов і з’явився веселий український оповідач – «пасічник Рудий Панько» з його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

Так закінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська стихія. І саме це дало Гоголя - автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв визначну роль у російському літературному процесі.» (http://newzz.in.ua/politic/1148845244-mikola-vasilovich-gogol-ne-buv-malorosom.html)

Письменник із Златопільського краю

«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.

Співчуття з велетнями духу тебе підносить

Читаючи спогади про людину, що стала не просто легендою, а й символом українського часу,
в якому видобувалась незалежність, неабияк дивувався за образ, намальований Григором
Мельником - львівський батяр Стефанко, вдалий на публічні витівки перед очима польської
поліції, та його побратим душею не кривив, нічого малознаний своїм місцем в Організації
перед більшим загалом її членів, Провідник Крайової Екзекутиви не робив дарма. "Гидуй
всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і
не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть
підступу." Кожне правило життя борця за честь і визволення знаходило втілення в особистих
вчинках цієї Людини.
Зі спогадів Степана Мудрика, члена Проводу ЗЧ ОУН після закінчення 2-ї Світової війни:
"У липні 1997 у Львові була розмова про нашу визвольну боротьбу в 30-х роках.
Ярослав Сватко запитав, чим пояснити, що в згадані
роки молодь так часто включалась у працю, незважаючи на небезпеку втратити волю, а то й
життя. Питання вимагало ширшої відповіді, відтворення образу тодішнього становища
українського народу, зокрема під окупацією більшовистської Москви і шовіністичної Польщі.
Молодь чула від батьків про наші Визвольні змагання і втрату держави 1918-20 років. Молоде
покоління відчувало обов'язок боротися за незалежність і вірило, що мусить довершити
будову держави, вивчивши помилки минулого. Потребу боротьби загострювала дурна
шовіністична політика поляків, які на кожному кроці зневажали гідність української людини.
Польський уряд визискував до українців соціяльно і змагав до винищення українського народу.
ОУН почала активно діяти проти окупанта і здійснювати відплати і акції. Діяльність і розмах
ОУН мав для молоді притягаючу силу. Зокрема ОУН набрала широкий розмах боротьби в часі,
коли на чолі КЕ став Степан Бандера. З огляду на широку конспірацію тоді ще ніхто не знав
прізвища Провідника.." Стіймо. Урок перший: коли діє окупант, не важливо, чи зовнішній, чи
внутрішній, ефективна сильна Організація, коли широкому загалу невідомо, хто нею керує.
Люди мають бачити наслідки роботи, зміни в житті і не перейматись, чиє ім'я потрібно згадувати
у щоденних молитвах. Зараз вулицями гомонять волонтери т.зв."Сильної України". Дехто вірить,
але ж її широко відомий лідер вважає, що сила в грошах, і гроші - його об'єднуюча ідея. Ідея,
а не засіб!

Слово Провідника
Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни.

З москалями нема спільної мови.

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і не причетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них. Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо усю народну масу.

Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засада на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори".

Всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями.

Ідеологічно-політична робота кожного політичного чинника повинна бути прямою і безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.

Не можна робити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип.

Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.

Black Emptiness

Те, що показано у фільмі, відноситься до того, що я для себе не можу пояснити нічим.
Це ніяк не можна внести в рамки людського. Всього лише за годину фільм розгортає
перед глядачем безодню пекла, без багать і киплячої смоли, але з невгасимим стражданнями
душі.
Закони революційного та й не тільки революційного часу вимагають того, щоб у злочинів
не залишалося свідків. Відтого молодому лейтенанту НКВC, якому вперше довелося командувати
розстрілом "ворогів народу", свідком якого стало сільське весілля, що випадково опинилось на місці страти,
доводиться вибирати: підкоритись наказу або ж самому незабаром опинитися на місці тих,
хто тільки що дивився на нього з ями з ненавистю і одночасно благаючими очима. І він
підкоряється наказу. Здавалося б, усе просто, на війні як на війні, і накази обговорювати
не прийнято, а інстинкт самозбереження змушує забувати про моральні принципи. Але насправді
все дуже непросто. Люди, що дають накази про знищення невинних і люди, що покірно виконують
ці накази - це верх божевілля цього світу. Я не розумію, як тисячі людей могли бачити в
цьому щось належне. Я не розумію, як може навіть майнути думка про те, щоб у людей, з
якими ти хвилину тому розмовляв, які дивилися на тебе своїми живими очима, які дихали і
рухалися, думали про щось, мріяли і жили, раптом за одним твоїм словом хлине кров з
грудей і скрижаніє погляд. Я не розумію, як можна не померти в ту ж мить після цього.
Він думав, що обрав життя, а насправді він обрав два пекла - прижиттєвий і посмертний.
Він вибрав смерть тому, що навіть залишившись тілесно живим, він помер сам для себе,
тому, що знаючи про те, що зробив, він, як людина, перестає поважати сам себе, а життя
без самоповаги - розчинення кислотою.
Все це можна було б хоч якось пояснити, якщо б не один момент, який наштовхує на
справжнє усвідомлення суті того, що відбувається. Тільки у злочинів не повинно бути
свідків, а ті, хто щиро вважають себе правими, не будуть приховувати своїх діянь.
А вони приховували. Отже розуміли, що творять зло, але все одно творили. Світ, де люди
з повним усвідомленням творять зло, відчуваючи за собою не стільки провину, скільки страх
перед ймовірністю тримати відповідь, навіть не можна назвати світом. Це Чорна Порожнеча.

(відгук блоґґера, що побажав залишитись невідомим)

Короткий художній виклад невеликого відтинку історії Російської імперії 1725-30 рр.

Центральною фігурою шестисерійної стрічки попри інші тут виступає постать малолітнього імператора Петра ІІ, яку у порівнянні з багатьма історичними особами епохи Руїни можна вважати навіть позитивною. Історична достовірність картини не наводить на серйозні сумніви, режисерський домисел і відтворення колориту місця подій та епохи майже не хибують, тому все це переглядається з цікавістю. В одному з епізодів, зникнувши з поля зору опікунів Долгоруких, у компанії двох улюблених псів на ранковому полюванні Петро прохопляється бажанням їхати до України. Чому України, коли до тих часів на наших землях діяла Малоросійська колегія, що ними керувала? Відповідь знаходимо у Чернігівському літописі, з якого бачимо, що онук тирана України Петра І не зовсім поділяв його імперські реформаторські погляди на південні землі:


«1727 року в місяці сентеврії Малоросійська колегія, з прибуттям у Глухів з Санкт-Петербурга таємного радника і міністра пана Федора Васильовича Наумова, скасована, і побори, які на козаків і на старшину, і на духовних законом від оної Колегії були покладені, указом монаршим відмінено теж. І гетьманом у Глухові став місяця октоврія 1 числа полковник миргородський Данило Апостол, для вибрання якого указом монаршим, через того ж міністра пана Наумова оголошеним, зібрані були зо всіх полків українських полковники з полковою старшиною, з сотниками, з отаманством городовим й курінним і з козаками, з полковими знаками і з музикою.. По всьому тому приїхав з великим оршаком в шестивіконній кареті багато вбраний вищезгаданий міністр пан Наумов разом з електором паном полковником миргородським. А за приїздом їх велено від усіх полків полковникам, старшині полковій і сотникам, також бунчуковим і значковим, і духовному чину приступити ближче до вказаного столу. І за тим приступили, ставши (той секретар, котрий віз монаршу грамоту) на столі підготовленому, прочитав ону грамоту всім вголос голосно, в котрій написано, що великий государ, його імператорська величність, Малу Росію і всі права малоросійського народу у всьому по тому неодмінно зберегти обіцяє як приступив з Військом Запорізьким під високу державну руку предків його величності попередній гетьман Богдан Хмельницький, і на його статтях дозволяє вільними голосами вибрати гетьмана, і які побори від колегії були знову поставлені, тим усім скасованими бути повелів»



Декого може пробити на сльозу несправедливість монарха до генералісимуса Меншикова, який ймовірно був щирий з Петром до певної межі, але з висоти ХХІ століття можна вбачати в засланні сподвижника Петра Першого належну спокуту гріхів великих, і ним самим так і не усвідомлених.
Хвороба і смерть царственого отрока не карою була йому за вчинки негідні, з цього важко щось закинути, не тільки в цьому фільмі, а й за історичними свідченнями Петро ІІ не був поганою людиною, необережність, надто легковажна розкутість і довірливість згубили його і засвідчили, як небезпечно бути царем у 12 років.

Андрій Миронюк СКІФ. kavkaz.ua (2004)

. . . .
(Нехай Аллах благословить народ Чечні)

Особлива філософія української, але трохи іншої людини. Прагнення війни за волю там, де воно могло бути втілено зі зброєю в руках. Генний спадок воїна-характерника, що десь поодиноко унаслідується окремими людьми. І відчуття справедливості, як відчуття Бога незалежно від того, як і де його звуть.



- А що ти залишиш по собі на цьому світі?
- Нічого, - Скіф посміхнувся якоюсь мандрівною, сутенілою, але вільною від прихованого сенсу посмішкою, і повторив, звертаючись у порожнечу: - Нічого



невеликий екскурс в історію:

В одному зі своїх листів російському цареві генерал Єрмолов ділився своїми планами щодо майбутнього Чечні: «Посіявши на Кавказі хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві і примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Шляхом підкупу, ми знайдемо своїх однодумців, своїх помічників і союзників серед них. Минуть роки, і відбудеться загибель цього найнепокірнішого на землі народу, незворотне остаточне згасання його самосвідомості. Ми нав'яжемо їм світську мораль і поступово витравимо з них релігійну сутність. (Проведена політика Росією, слово до слова відповідає цьому:-Malsagov-) Ми будемо насаджувати пияцтво та розпусту, насильство і крадіжки, користолюбство і шахрайство, доносительство і зраду, та зіпсуємо їх так, що від цього народу збережеться лише назва. Мірилом порядності для них стане суперництво в кар'єрі, добробуті та надбанні матеріальному, так що вони зневажатимуть один одного. Серед них з'являться гордії й заздрісники. Доброчесність буде висміюватись як непрохідна дурість, і вони самі кинуть її в забуття. Той, хто насмілиться виступити проти цього, буде оголошений тюхтієм, та від нього відвернуться. Цивілізацію ми насаджуватимемо спритно і непомітно. Починати нашу витівку слід з молоді, і з малих років розкладати, розбещувати і розтлівати її. Ми зробимо з них зрадників, донощиків, підглядачів і перетворимо їх в особини без віри і покаяння. Таким чином ми будемо розхитувати чеченців з покоління в покоління, до тих пір, поки не доб'ємося бажаного. Зрештою, великий государ, не ми, то наші нащадки побачать, як вірно вони служитимуть короні російської імперії і вірнопіддано воюватимуть за те, щоб називатися росіянами»

втім щось залишив Скіф, чеченці згадують нас, не в піснях, так у спогадах

"Регіоналка" хоче взяти Інтернет під державний контроль

Для інтернет-сайтів слід ввести кримінальну відповідальність за наклеп.

Про це заявила нардеп від Партії регіонів Ірина Бережна під час інтернет-конференції на тему "Громадські свободи в Україні", повідомляє Ліга

За її словами, Україна знаходиться на шостому місці серед держав світу за обсягом інформації, переданої через Інтернет у межах країни.

"Це колосальний інформаційний потік із серйозним потенціалом. Але я упевнена, що будь-який громадянин України, що так чи інакше знайомий з українським сегментом мережі, підтримає думку про те, що йому потрібен державний контроль, що не слід плутати з цензурою", - підкреслила Бережна.

"Те, що он-лайн видання не мають статусу ЗМІ, їхній правовий статус не має адекватного законодавчого регулювання, відсутня відповідальність Інтернет сайтів за публікацію наклепницької інформації - усе це є серйозною соціальною проблемою", - заявила вона.

За її словами, Україна повинна навчитися використовувати найширші можливості Інтернету саме для розвитку державних ідей, для моніторингу громадської думки, розвитку Інтернет-журналістики, а не для "війни компромату і політичних бійок".

"Але реалізувати це ми зможемо, лише створивши адекватну законодавчу базу для функціонування он-лайн ЗМІ, інтернет сайтів, медіа 2.0", - резюмувала Бережна.

24.01.2011 20:05:47 http://gazeta.ua/index.php?id=369205