Цитата сообщения Марина_Новая Путінська окупація значно цинічніша і жорстокіша за сталінську й гітлерівську, - Олег Чорногуз

Путінська окупація значно цинічніша і жорстокіша за сталінську й гітлерівську, - Олег Чорногуз

http://volianarodu.org.ua/uk/Gromadyanske-suspilst...u-y-gitlerivsku-Oleg-Chornoguz

Четвер, 01 травня 2014 19:47 | Друк Громадянське суспільство
Письменник Олег Чорногуз: Я наводжу історичні факти, паралелі з тих жорстоких епох, як сталінської, так і гітлерівської. Просто для того, щоб показати, що московська окупація, скажімо, у Криму і у Донбасі, значно жорстокіша. Тут уже б’ють і вбивають корінне населення за мову, за симпатію до національного прапора, до держави, яка належить українцю чи татарину, як представникам корінного народу...
Яку треба збудувати піраміду, котра б зрівнялася з всесвітньо планетарною брехнею найжорстокішого сортирного диктатора ХХІ сторіччя, полковника КеДеБе Путіна!

РАШИСТИ
Олег ЧОРНОГУЗ
За висловлювання українською мовою в Криму російські окупанти убили 16-річного хлопчика Марка Іванюка (15 квітня 2014 року)

В одній із своїх статей (книжка публіцистики “Діти колонії”) я писав: мені виповнилося 5 років, коли гітлерівці увійшли в моє село. У шість років я пішов до школи. Ніякої на той час мови, окрім української, я не знав. Не знали інших мов і мої старші брати, мати, батько. Я ходив разом зі старшим братом до української школи. Навіть сидів з ним на одній парті. Окупанти не нищили ані українських вивісок, ані Шевченківських рядків, виліплених з літер на стінах школи. Ми ходили з матір’ю до церкви. Молилися рідною мовою. Розмовляли вільно і голосно, галасували, коли після уроків гралися на вулиці, вигоні. Нас чули гітлерівці, чули нашу мову і я не пам’ятаю, щоб вона когось із них дратувала. Інколи вони випускали черги з автоматів. Били у такий спосіб курей. Люди обурювалися. Лаялися і кляли німців українською. Окупанти тільки сміялися і йшли скубати курей. Потім по хатах шукали шнапсу і навіть знали, як той шнапс звався українською:
- Матка, горілки! Самогон!

У 1944 році (мені вже виповнилося 8 років) ми стояли біля клуні мого сусіда Вови Гадзінського. За далекими від нас селами уже чулися постріли, вибухи снарядів. Німці панічно відступали. Якось під вечір, гітлерівці несподівано з’явилися і на подвір’ї мого шкільного друга. Спрямовуючи дуло кулемета у бік нашого сільського озера “Мухавки”, один із них чи то московською чи то українською, одне слово суржиком, запитав чи можна обійти цю баюру, як назвали по-подільському гітлерівці наше озеро. Ми пояснили, що можна. Мовляв, беріть ліворуч, там є кладка, над рівчаком. Відповідали, звісно, їм українською. З німецькою знали досконало хіба що “Гітлер капут” і “Хенде хох” за нашим тогочасним правописом. Ніхто нас тоді за українську не бив. Били і вбивали гітлерівці за інше.
Хтось із моїх односельців вивісив на депо залізничної станції радянський прапор. Хлопців розстріляли. Вбивали за вбитого німця, особливо за офіцера. Всі ці факти, як й інші, відомі старшому поколінню.

Я це навів не випадково, як і не випадково написав. У мене вчора облилося серце кров’ю, коли я дізнався, що ті, хто освідчувався нам, українцям, у вічній любові, убили спочатку кримсько-татарського хлопчика, а тепер, за українську, і нашого хлопчину на нашій, але вже окупованій землі дикунами і варварами ХХІ сторіччя. Б’ють за неї, за українську, як у часи Муравйова, і беруть на облік українців, як брали завжди, московські окупанти. Як брали, так і вбивали, як і сьогодні у Донбасі. Безкарно гуляють по місту, по наших державних установах. Вивішують прапори чужої, ворожої і варварської по відношенню до нас, українців, держави. А наші – топчуть і спалюють, ніби уже й нема у нас української 46-мільйонної держави, а в ній – керівників, керманичів. Чи як їх там тепер безпорадних називати?!

Згадав я тут не випадково і про національні прапори. Будучи вже кореспондентом від журналу “Перець”, я вперше приїхав у Косів (Прикарпаття). Сидів я зранку в сільраді і показував голові селищної ради “листи трудящих”, що надійшли до журналу. Несподівано задзеленчав телефон. Голова підняв трубку, потім раптово кинув її і тривожно вилетів, як корок з-під шампанського, на вулицю. Я дивися на нього через вікно. Він дивився чомусь на небо, бив руками об поли піджака і щось чи то кричав, чи то когось лаяв, чи то кликав на допомогу. Я й собі вийшов на вулицю.
- Що трапилося?
- Ви погляньте на дах сільради, - кивнув він головою, витираючи з чола піт своєю шкіряною кепкою. – Вони жовто-блакитний прапор повісили. Мені щойно зателефонували з кегебе. Господи – за це ж мене посадять. Ви ж були свідком. Я ж сидів з вами. Я ж нічого не робив.
Він то кидав кепкою об землю, то піднімав її, і знову кидав нею, і так до сільради й зайшов голомозий та все знервовано повторював:
- Це ж мене тепер посадять, неодмінно посадять. А за що? Хіба ж я винен? Скажіть, хіба ж я винен? - в його очах світився самий страх.
Його не посадили. Посадили тих хлопців-школярів, які наслухалися про подвиги УПА. Посадили надовго. І от я подумав. Тепер подумав. У нас, сьогодні, не тільки привселюдно, не вночі, а вдень при світлі юпітерів і сонця, чіпляють прапори чужої держави і не на сільраду, а на обласні установи, на приміщення відділів міліції, СБУ. Витирають свої брудні чоботи об наші державні символи - прапори й тризуби і наша тимчасова влада, яка після цього майже всім окупантам-сепаратистам обіцяє після цього всього амністію, ще навіть ані на день не посадивши того “героя нашого часу” у буцегарню і не затримавши нікого. Не посадили за прапор, але й не посадили за розпоротий живіт, прив’язаний мішок з піском і опусканням ще живої людини на дно річки. І ніхто й нічого. Бо є наказ: ”У своїх не стріляти!”. Уже навіть перехоплюють телефоні розмови. З них зрозуміло, що то не свої, то окупанти, які живуть у Москві за такою і такою адресою, і що? А нічого. Нічогісінько.

Звичайно, я маю в руці тільки перо, а не снайперську гвинтівку чи автомат з оптичним прицілом, і я не можу українським силовикам давати поради. Я можу тільки обурюватися. Можу, й плакати. Як плаче вдова вбитого депутата Володимира Рибака з Донбасу. Як плаче його 13-ти річна донечка. А от бандити із Москви у ті ж хвилини радіють. Заявляють один одному по телефону, що так хтось із них урочисто відмітив свято “Вербної неділі”. За що ж, мовляв, і вип’ємо, і при цьому натякає своєму керівнику, що з вас, командире, мені нова зірочка на погони, або ж зірка на грудь. Отак то.

Я це все слухаю, аналізую, міркую і думаю, може, саме тому ми ніяк не можемо стати державною нацією, збудувати міцну державу, коли маючи у 320 000 чоловік внутрішні війська (тепер, здається, це Національна гвардія називається), ми замість пострілів у Донбасі, "на–гора” подаємо відозви, звернення. Попередження і ноти. Чисто тобі Китай, який ще не піднявся на ноги, такими справами займався у світі. Уже й Захід сміється і той самий Захід уже відверто й нам каже:
- Ми за вас порядку у вашій державі не наводитимемо.
Чи потрібно ще щось більш конкретніше до цього додавати?! Але й цього не робиться. Ніхто того порядку у своїй хаті, де своя правда, не наводить. Чи може я не правий? Тоді поясніть, якщо хтось бачить цей світ по-іншому? Чи хтось помітив щось ділове і конкретне в антитерористичній операції, у нашій сьогоднішній державі, окрім зневажених трьох хлопців із СБУ і чергове повідомлення, як із фронту, що у Донбасі окупанти захопили чергове місто. Здали його, як і попередні, без бою. Я щось гіперболізую? Це слід віднести до сатири, чи до реальності? Чи є у когось усьому цьому ганебному явищу пояснення?!

1 квітня (місяць тому) я надрукував в Інтернеті листа на ім’я пана Турчинові (на порталі „Воля народу”), в якому йому як колезі по національній Спілці письменників України, писав: знаючи, що ви глибоко релігійна людина, Олександре Валентиновичу, і за своїм духом пацифіст, то вам, очевидно, протипоказані постріли. Навіть у відвертого ворога – окупанта, який привселюдно, серед білого дня, вбиває наших людей і вже до дітей добрався і катує їх тільки за те, що вони не розмовляють мовою окупанта. Якщо це так, то відмовтеся від посади головнокомандуючого. В ім’я держави, в ім’я порядку в ній, в ім’я миру і спокою у толерантній за своїм духом державі. Не за знущання над нами, українцями, вмирала “Небесна Cотня”, як і не за вашу пацифістську поведінку. Чи не так?
Якщо ж ви не відмовляєтесь від такої високої посади, яка вам не під силу, то у мене виникає запитання: Вас, що? Хтось невідомий всеукраїнському загалу за полу службового піджака чи за штани тримає і постійно шепче: ”Сашко, тримайся! Тримайся за посаду, хай вогнем горить ця країна, яку насправді ти не любиш”. Чи я й тут навіть гіпотетично помиляюся?

Згадав я й інший епізод. У цьому ж ключі. Який також трапився недалеко від редакції “Перця”. Наша адреса тоді була по Брест-Литовському проспекту (тепер Перемоги). Поруч - Київський інститут (на той час, тепер - університет) народного господарства. От саме над головним корпусом цього інституту 1 травня 1966-го хтось підняв жовто-блакитний прапор. Як згодом виявилося, той український прапор вивісили двоє українських юнаків: 26-річний робітник Віктор Кукса та 28-річний студент вечірнього відділення Київського інституту народного господарства Георгій Москаленко. Їх згодом, на жаль, затримали і вони від дзвінка до дзвінка відсиділи у Мордовському таборі суворого режиму.
Читач уже догадався для чого я навів ці факти, ці паралелі з тих жорстоких епох, як сталінської, так і гітлерівської. Просто для того, щоб показати, що московська окупація, скажімо, у Криму і у Донбасі, значно жорстокіша. Тут уже б’ють і вбивають корінне населення за мову, за симпатію до національного прапора, до держави, яка належить українцю чи татарину, як представнику корінного народу.

Якщо так далі піде (хочеться застерегти “сміливців” в урядових кріслах, які так сміливо і войовниче обіцяють у своїх високих кабінетах навести в українському домі невідомо коли порядок – Яценюка і Турчинова), то , боюся, що незабаром, ще до 1 вересня, як це трапилося в Беслані (Північна Осетія) внаслідок такої “професійної операції” проти “сепаратистів” чи “зелених чоловічків - стрілків” із Москви і в нас убиватимуть дітей шкільного чи дошкільного віку, братимуть їх у заложники. Здається, уже й беруть! Нам так само влаштовуватимуть за тим же московським сценарієм український мюзикл, подібний до театрального центру на Дубровці (“Норд-Ост”). Ставитимуть автографи контрольними пострілами у скроню 18-річним дівчаткам і полковники - стрілки ґвалтуватимуть їх в Україні, як 13-річних чеченок у Самашках.
У Слов’янську вбито студента, депутата, захоплені адміністративні приміщення окупантами-автоматниками. А їхній московський господар і путівник Путін тим часом піднімає в Московії у свій більшості рабсько-одноголосий народ і розповідає йому про жорстокість українських силовиків, які вбили двох окупантів-сепаратистів, яких він називає цинічно “ввічливими людьми”. Але сам (того ж дня) за депутата Росії наказує вбити п’ятьох російських громадян і не соромиться свого лицемірства і садизму перед усім цивілізованим світом. Яку треба збудувати піраміду, котра б зрівнялася з всесвітньо планетарною брехнею найжорстокішого сортирного диктатора ХХІ сторіччя, полковника КеДеБе Путіна!

Вчора я вичитав у пресі, що в Криму московські окупанти вогнем і мечем випалюють все, що зветься українським. І все це за той український каторжний труд, добро, добробут, за підняття кримських пустель, які українці перетворили у квітучий курортний сад на березі Чорного моря і не тільки. Заради цього саду-раю затопили свою історичну пам’ять, свою історію прадавнього українського степу - Дикого поля, котре тепер диктатор і окупант Путін називає Новоросією, не знаючи ані історії, ані географії. Канув у Лету, а точніше - пішов під воду Великий Запорозький Луг. Заради того ж Кримського півострова, за який стільки крові було пролито саме українцем. Україна і українці (як це водилося повсякчас в нашій історії) втратили 2155 квадратних кілометрів плодючих чорноземів. На догоду Кремлю тогочасна влада (по суті окупаційна) затопила до півтисячі малих і великих населених пунктів. Понад 50 тисяч українських сімей стали у своїй країні, як і нині, біженцями. Провели найдовшу у світі тролейбусну лінію від Сімферополя до Ялти – Алушти за кошти з українського бюджету.

Чим же віддячують нині нам ті, хто у 1954 році називався переселенцями із Росії у Крим?! Відпресуванням (така термінологія в московітів), тобто розрізанням животів, насипанням туди піску з барикад українським депутатам, українським студентам. Просто убивствами дітей за українську чи кримсько-татарську мови.
Пишучи ці рядки, я згадав історичні хроніки Новгорода. Коли жорстокі московіти 8 разів завойовували непокірний Новгород, котрий не хотів йти під руку Москви, а жив і хотів жити традиціями і звичаями древнього Києва, з його вільнолюбством і віче. Під час останнього, восьмого повстання новгородців Іван Грозний, несучи “мир і спокій” у Новгород і Псков, так само кидав у річку непокірних. Тільки з тією різницею, що не розпорював животів і не чіпляв живим речових мішків із піском, а просто прив’язував каміння на груди вільнолюбному новгородцю та при цьому приказував: “І кінці у воду”. Ця фраза навіки увійшла у московську свідомість і досі живе у їхньому характері. Свідченням цьому московський стрілок – Стрєлков-Гіркін. Він сказав ту саму фразу, коли вбивали українського депутата Володимира Рибака і студента Київського політехнічного інституту Юрія Поправка - і кінці у воду.

Для чого я привів ці паралелі, аргументи, історичні факти, дати? Щоб переконати дилетанта Путіна і його трубадурів, що бомбують російський люд і наших довірливих громадян, які люблять дивитися “смажені факти” у прямому розумінні цього слова?! Факти з убивством українців на їхній землі?! Зовсім, ні. Я тих неадекватних, як нині модно висловлюватись, нелюдів ніякими словами не переконаю. Окупант є окупант. Іншого слова тут не може бути. Я провів ці паралелі для іншого визначення. Я хотів цим самим сказати, що окрім диктаторів минулого сторіччя Гітлера і Сталіна, у ХХІ сторіччі народився ще жорстокіший диктатор - диктатор – рашист, який вписує свою ганьбу в історію нечуваною і небаченою досі кров’ю. Ім’я ж цього диктатора-тирана – Путін.

Олег ЧОРНОГУЗ, письменник, публіцист, громадський діяч,
для "Волі народу"