Фамільний герб Ярослава Мудрого і майбутній герб української держави – тризуб, шанувався серед найбільш впливових володарів континенту.

Ярослава Мудрого прозвали "тестем Європи", адже він вигідно одружив усіх своїх дітей. Сам Ярослав Мудрий побрався з донькою короля Швеції; його сестра Марія вийшла заміж за польського князя; син Ілля був одружений на сестрі датського короля; син Святослав – на австрійській принцесі; син Всеволод – на доньці Візантійського імператора; син Ігор – на германській принцесі; доньку Анну Ярослав видав заміж за короля Франції; доньку Анастасію – за угорського короля; доньку Єлизавету – за короля Норвегії.
 
Цей факт підкреслює авторитетність Ярослава Мудрого та ілюструє масштаби зовнішньополітичної діяльності князя.

Вже на початку XIІ століття сформувався "надлишок" князів. Безземельних княжичів називали ізгоями. Вони були змушені або шукати прихистку за межами Русі, або відібрати вотчину у родича.

Саме відтоді кожна частина колишньої єдиної держави самостійно обирала свій цивілізаційний шлях розвитку – бути з Європою чи з Азією.

Під час татаро-монгольського вторгнення у Північно-Східну Русь князі Південно-Західних земель – Чернігівщини, Київщини та Галичини – на допомогу чомусь не поспішали: все виглядало так, ніби чергова міжусобиця, а не зовнішня агресія.

З допомогою татар на сході Русі йшла розбудова держави з сильною вертикаллю влади на зразок азійської деспотії. Цю ідею підтримала і православна церква. Вона оголосила ординців "батогом божим, що наставить грішників на путь покаяння".

За два місяці татаро-монголам вдалося захопити майже всю Східну Русь. Дивує той факт, що традиційна історія пояснює цю перемогу військово-технічною відсталістю русичів і наголошує на першокласному озброєнні та тактичній невразливості кінного війська загарбників.

Попри те, що кочівникам невластиво воювати взимку та ще й в непрохідних лісах, вторгнення хана Батия відбулось в грудні. Більш того, ординці чудово орієнтувалися на місцевості, використовуючи замерзлі річки замість доріг.

Для колонізації залишався лише північний-схід, де в лісах мешкали фіно-угорські племена меря і весь. Літописи називали ці території Заліссям. Саме там з'являються перші удільні князівства колишніх ізгоїв – Ростовське, Суздальське і Володимирське.

Там народжувалась і нова соціальна система. Якщо в містах південного-заходу князь був намісником і управлінцем, то на північному-сході створювався особливий світ. Тут князь був необмеженим володарем, міста вважав своєю власністю, якою міг розпоряджатись на свій розсуд.

Якщо вважати, що мешканці Залісся і мешканці корінної Русі були єдиним народом, то за тією ж логікою можна стверджувати, що англомовні мешканці Північної Америки і Австралії є невід'ємною частиною англійського народу Великобританії.

На відміну від сьогоднішніх підручників історії, давні літописи називають Руссю тільки південні князівства.

Один з перших князів Залісся Юрій Довгорукий казав: "Нет мне причастия к земле русской!". Його син Андрій Боголюбський висловлювався більш відверто: "Нам нечего делать в русской земле!". Але в 1169 році він все таки приходить з військом у Київ. "Грабили два дня весь град и Софию, и Десятинную Богородицу. И не было милости никому. И церкви опустошили от икон и книг. И Печерский монастырь зажгли поганые".

Уже через два роки ординці вогнем і мечем пройшлися по Європі. До того ж, лише тими країнами, що підтримували Папу Римського Григорія IX у його конфлікті з імператором Священної Римської імперії Фрідріхом II.

Багато середньовічних хроністів прямо звинувачують імператора в колабораціоністській угоді з Батиєм.

Противники татаро-монгольської орди Данило Галицький і Михайло Чернігівський, які після падіння Києва втекли до Угорщини, шукали підтримки і військової допомоги у Папи Римського.

В той же час володимирський князь Ярослав Всеволодович йшов разом з військами хана Батия, намагаючись скористатись ситуацією і остаточно вирішити свій давній конфлікт з Південно-Західною Руссю.

На мініатюрах середньовічної угорської хроніки у татар, які женуть полонених, слов'янська зовнішність. Йти походом на Угорщину, згідно свідчень літописів, запропонував хану Батию воєвода Дмитро: «Время тебе, великий хан, на угров уже идти. Если же медлить будешь, соберутся на тебя угры и не пустят тебя в землю свою». 

Пораду воєводи літописець мотивує турботою про "землю руську, що потерпає від нечестивого". Однак, хто цей нечестивець – він не уточнює. Традиційна історія ніколи не намагалася зіставити навалу ординців на Європу з подіями, що в цей же час відбувалися на Русі.

Однак, судячи з літописів, хрестоносців запросили самі жителі Пскова для захисту від ординців. Відбивав цю навалу син володимирського князя Олександр Невський.

Проте, якщо невелика сутичка з десантом шведів ще може вважатися відбиттям агресії, то зіткнення з Лівонським орденом хрестоносців – абсолютно не вписується в це визначення.

Олександр Невський сам спровокував війну з сильним і небезпечним супротивником. І за дивним збігом обставин, це відбувається майже одночасно з активізацією дій військ хана Батия в Європі.

Військо Олександра Невського першим увірвалося на територію Лівонського ордену і на захоплених землях перейшло до грабунку: «Князь Александр Ярославич ходи ратью своей на немци и яко быша на земли их, пусти полки свои все в зажития и они быша в розгоне».

Згодом хрестоносці відтіснили русичів до Ладозького озера, де і відбулося знамените Льодове побоїще. Гучну назву цієї битви традиційна історія виправдовує масштабом перемоги - 500 загиблих хрестоносців. Однак західноєвропейські хроніки спростовують цю цифру - 20 полеглих і 6 полонених. А в Іпатіївському літописі, якому наші історики схильні довіряти більше ніж іншим джерелам, Льодове побоїще взагалі не згадується.

Однак вони не поїхали в Київ, а повернулися в Східну Русь.

Цьому уривку літопису традиційна історія уваги майже не приділяє, а виклад подальших подій намагається взагалі не згадувати: «В лето 1243 поехал князь Ярослав в татары. Батый же Ярослава почтив, дал ему великое княжение и старейшинство над русскими князьями». 

Під дзвони Успенського собору новоспечений великий князь повертається у Володимир на Клязьмі і скликає раду мужів від усіх країв землі Руської. В своїй історії Микола Карамзін так описує цю подію: «Государи наши торжественно отреклись от прав народа независимого и склонили шею под иго варваров».

Рада князів стала установчим з'їздом нової об'єднаної держави, яку історики назвали "ординською Руссю". Її прямою спадкоємницею стане московська держава, а згодом і Російська імперія.

Він був вимушений їздити до Батия на уклін і платити данину, але на відміну від решти руських князів, до кінця життя використовував будь-яку можливість, аби протистояти Орді.

Титул Данила Галицького був ідентичний титулу князя Олександра Невського – «Rex Russiae, duces totius terrae Russiae, Galicie et Ladimirie» ("Правитель Русі, князь всієї землі Руської, Галицької і Володимирської"). Однак останній був ще й названим сином хана Батия.

Але згодом Галицько-Волинське князівство все більше почало зближуватись з Європою. А сам Данило Галицький одружив молодшого сина на дочці угорського короля та домігся визнання за своїм старшим сином герцогських прав на Австрію.

Данило Галицький постійно ризикував, адже хан Батий в будь-який момент міг викрити його в зраді, викликати в Орду і стратити, як це сталося з Михайлом Чернігівським. Підтримка європейських правителів не стала Данилу гарантією безпеки. Князь розумів, що реальні гарантії та захист могла дати тільки одна людина на європейському континенті – Папа Римський.

В обмін на приєднання до "латинської церкви", Данилу пропонувалася військова допомога проти Орди і королівська корона: "Папа послал легата апостольского престола, который с великой помпой и надлежащими церемониями Даниила на королевство Русское помазал, провозгласил и короновал".

Це був блискучий дипломатичний хід, адже сама коронація ні до чого не зобов’язувала Данила. Він так і не перейшов у католицьку віру, натомість укріпив свої позиції на Сході. Удільного руського князя хан Батий ще міг викликати в Орду і стратити, а ось коронованого європейського володаря вже не посмів.

Тепер король Русі міг готуватися до вирішальної сутички з Ордою. За допомогою європейських архітекторів він збудував потужну оборонну лінію замків і фортець за західним зразком. Одночасно реформував армію, з'єднавши традиційну стійкість русичів із жорсткою дисципліною ординців.

В 1250 році він одружив свою доньку з братом Олександра Невського Андрієм, який після смерті батька успадкував великокняжий володимирський престол. На відміну від Олександра Невського Андрій не був прихильником Орди і, судячи за традиціями таємної дипломатії Середньовіччя, цей шлюб скріпив негласний військовий союз. 

Але згодом Невський дізнається про змову, доносить на брата, отримує за вірність від хана каральний загін і особисто веде його походом на Русь. Літопис зберіг сумну фразу Андрія з цього приводу: «Что это, господи! Покуда нам меж собою наводить друг на друга татар. Лучше бежать в чужую землю, чем дружиться с татарами и служить им». 

Андрій згодом тікає до Швеції і новим великим князем стає Олександр Невський.

Коли спалахнуло повстання проти баскаків, його дружинники не гірше татар відрізали носи і вуха, сікли батогами і осліплювали повстанців. Азійська жорстокість Олександра Невського вражала жителів Західної Русі і все більше віддаляла їх від одноплемінників зі Сходу.

Згодом, на Заході Олександр буде проклятий, а на Сході – зарахований до лику святих.

Однак, сили були не рівні, а Папа Римський не поспішав організувати обіцяний хрестовий похід проти "безбожних татар".

Втім, і ординці не ризикували розпочинати повномасштабну війну, побоюючись, що західні правителі цілком можуть розцінити захоплення Галицького королівства, як початок нової навали в Європу і організувати відсіч.