///

///

В колонках играет - пустота
Настроение сейчас - такое

Через кілька годин, на горизонті показався невеличкий пролісок, і навскіс до нього , вздовж степу показався невеличкий битий шлях. Але він не звернув на неї , а не поспішаючи толочив невисоку степову траву, і зійшов на шлях лише коли достиг першого напівсухого, точніше напівобгорілого, зовсім недавно дерева, чи то від блискавки, чи то хтось підпалив заради забави. Мимоволі вимальовувалась захоплива картина – пів дерева було чорне, як ніч, навіть місцями, де не було кори, воно прогоріло майже на третину стовбура; а інша частина зеленіла, як ні в чому не бувало, тільки злегка прикопчене сажею листя видавало її іншу половину, так невід’ємну від неї як вона сама. Янгол мимоволі затримавсь і задивився на чудо природи, чи точніше сказати – життя. Він навіть на якусь мить забув про свою тілесну біль, уявивши що довелося пережити бідній рослині… але природа лікує рани, всі рани лікує час, а якщо не лікує то хоч рубцює… тому нічого затримуватись на місці, треба рухатися. І янгол попростував далі по дорозі. Невдовзі він помітив за верхівками рідких дерев сіро-чорні стовпи диму, що підіймались над зеленою дубравою і ставили плями на блакитному небі. Мабуть там було село або інше людське поселення. Тому янгол, як міг, сховав під свитину обидва свої крила, мирно зложивши їх на плечах. Але все ж це не допомогло пір’я стирчало з-під свитки, неначе він ніс під нею на спині якогось великого птаха. Але як можна було сховати те – що не ховається. Хоча, зараз це найменше бентежило янгола. Він хотів як най скоріше дістатися людського поселення, й тому навіть пришвидшив свій кволий шаг, хоча то мало було помітно. Він просто йшов вперед… й скоро він майже дійшов. Але чим ближче він наближався до людського поселення, тим сумнішим ставав вираз його обличчя

В колонках играет - Океан Ельзи - Друг
Настроение сейчас - плохое

Цього літнього дня, як і завжди стояла невимовна спека, ледь колихалися трави від змученого вітерця. День як день, що нічим не відрізнявся від десятка таких же днів, що вже цілий місяць змінювали одне одного, даючи місце розгулятися старій посусі. Аж ось на небі щось загорілось і сліпучим сяйвом полетіло прямо в степ, до матінки землі, стрімко і швидко. Кілька захопливих і дивовижних секунд, цього яскравого польоту, чи точніше падіння. Аж поки не зустрілося з землею.
Удар… ні , не було відчутно навіть найменшого стрясіння землі. Сяйво завмерло в кількох міліметрів від землі, і потім легенько опустилося на твердь. наступної миті сяйво почало зникати, так що можна в ньому було розгледіти силует людини, точніше не людини а, .. це неймовірно.. янгола! круг нього здійнялася велика курява, і тому він деякий час стояв непорушно, чекаючи , доки осяде пил. Тому його можна було добре розгледіти.
Його крила були усі в пилюці, місцями не вистачало пір’я, ноги і руки його були усі в подряпинах та синцях, свитина була йому завеликою і звисала з плечей, вигляд у нього був дуже болісний, лише в очах, в цих великих, кольору сіро-блакитного неба, неймовірно прекрасних і сумних очах світився вогник...
він підніс свою праву руку до чола і озирнувся навколо... його тіло було виснажене і голодне, а навкруги ні живої душі, ні деревця... один сухий, випалений сонцем степ. - Куди тепер, майнуло в його голові.... жахливо боліло ліве крило, на пір’ї була запечена кров... він ще раз озирнувся і поволі пошкутильгав на зустріч сідаючому сонцю... так, ледь тримаючись на ногах, він поволі йшов… йшов не знаючи куди й навіщо. Він навіть не знав чому він іде саме на захід а не на схід, чи на то й же південь чи північ. Одне він знав напевно, хоч степ і безкрайній але, все ж десь є йог початок чи кінець, він не міг опинитися в якійсь пустелі, ні, це земля, така жадана ним земля… хоч куди не кинь оком, кругом суцільне жовто-зелене море. Тому він просто йшов. Міг би – злетів би зараз же над землею й подивився хоча б куди іти, щоб не брести в сліпу, на зустріч не знано кому, і чому. Він невпевнено почав розправляти крила, але жорстока біль вогнем вдарила по його тілу. ліве крило , явно було зламане в кількох місцях, а не як він думав раніше, просто розбите об браму, з якої він чимдуж тікав до людей…
Тому ще постоявши з хвильку на місці, відходячи від больового шоку, янгол поволі побрів далі.. куди йому тепер поспішати, у нього попереду ціла вічність, вічність смутку, вічність самотності, вічність на роздуми, вічність на дослідження цього, так цікавого світу, вічність на життя аж до кінця світу, якщо до цього його не пробачать і не заберуть назад, або приставлять до якоїсь людини, щоб обороняти її від усього лихого, або посадять на варті коло брам… хто його зна. Що буде, можливо навіть вдасться повернутися до палацу, надіятися на ласку Батька? Все може бути… цікаво, що йому заготоване тут, і чому він опинився саме в цьому місці… багато питань було зараз в його голові, і він на всі на них сподівався знайти відповіді, його ентузіазму можна було тільки позаздрити – змучений, весь побитий, голодний і виснажений, він цілеспрямовано йшов вперед, насвистуючи якусь веселу пісеньку… і вогонь, вогонь в його очах, він не згасав, якась вуглинка горіла в його серці, ця маленька, зарита в величезному попелищі вуглинка, чудом полишена живою хазяїном-вогнем. …

...чому?...

В колонках играет - Океан Ельзи - Друг
Настроение сейчас - файне

відкриті очі - сліпі очі...
(частіше треба закривати їх, щоб насолоджуватися шепотом життя...)

В колонках играет - Океан Ельзи - Сосни
Настроение сейчас - грустное - на грани апофиоза...

Вона лежить… тут, зовсім поруч, коло нього. Її очі широко відкрито, а непорушний ніжний погляд спрямований прямо в небесну синю височінь…ледь розмиту поодинокими білими хмаринками, розмиваючи собою небесну блакить в блакитно-сіруватий колір.. колір її очей… на щоці ще тримається, наче застигла в часі і не хоче полишати свою хазяйку, прозора маленька кришталева сльозинка. Вона зовсім недавно вогнем обпікала її молоде сяюче від щастя обличчя, народжувалась в почуттях коханого так плекайомого нею і жаданого… а тепер майже перетворилася на кришталь, виблискуючи в промінні білолицього сонця. Ще кілька миттєвостей назад вона дихала, а тепер цей останній подих, застиг смертельним поцілунком на її губах. - Чому вона… чому не я? – тільки й майоріло в його голові, більше ні про що він зараз не міг думати. Він навіть не торкався до неї, не хотів порушити цю застиглу в часі красу… і міг би годинами, та якими годинами, днями спостерігати за нею, не зводячи ні на мить з неї очей. Він хотів би назавжди залишитися поруч неї. Але її більше нема… нема –майнуло в його голові – я її бачу, відчуваю, але її нема… ще кілька секунд назад вона весело щебетала біля нього, їх руки спліталися, а вуста шукали притулку на коханих часточках щастя…він ще ближче присунувся до неї, але так щоб не торкатися до неї… навис над нею і зазирнув в її великі , тепер вже не живі, але так до болі кохані очі… здавалося, вона теж дивилася в його заплакані червоні від болі очі… але то лиш обман, тупий самообман… як йому зараз боляче, як би він міг, то закричав би як виснажений і смертельно поранений лев після тяжкого безглуздого бою. Але він не міг, не міг навіть спокійно дихати, і тому, його божевільний, повний болю і відчаю рик беззвучно виходив з легень, здавалось його душа ось-ось зачепиться за цей рик, і вилетить разом з ним із тіла слід за коханою… вона могла бути матір’ю його дітей, могла б створити собі гарну кар’єру , положення, у неї було б усе, чого б вона забажала, але вона того не хотіла, просто їй все це не було потрібно… вона могла би стати досить відомою особистістю, як би лише того захотіла, вона могла би бути ким завгодно, але вона того не прагнула… до останнього насолоджуючись цим маленьким коротким, але сповненим її особистим жаданим щастям, кожен ранок вона посміхалася сонячному промінню, вона жила… жила так – як мало хто вміє жити, цінувала кожну хвилину, ні коли не кидала слів на вітер, кохала… кохала, до останнього подиху кохала, горіла сама і запалювала собою інших… але тепер вона лежить, зовсім поруч, тутечки, коло його руки… і він плаче, плаче від щирого серця, бо знає, що більше ніколи не почує її веселого щебетання, ніколи більш не обнімуть за шию її білі рученята, ніколи вона не подивиться в його очі, і не скаже – я тебе кохаю – а потім відштовхнеться і стрімглав побіжить по росяній траві, щоби її догнали і піймали поцілунком, … - не можу… - знов майнуло в його ледве живому тілі – не можу , як боляче… чому.. навіщо…за що?...чому вона…чому… вона… несправедливість… очі… вуста… небо.. боляче… безглуздя.. біль.. чому?... ненавиджу.. кохаю…Боже… ненавиджу… чому…
Він ще мить тримався, і якраз, коли сонце знов визирнуло з-за біленької хмаринки, щоб окинути оком полишену на хвильку в самотності землю, упав, замертво впав поруч неї… однією рукою він тримав Ії маленьке зап’ястя, а іншою стискав щойно вирване власноруч зі спраглих грудей серце. Ні йому не було боляче, він щасливий, зараз він знову з нею зустрінеться і вже ніколи не полишить її, вічність буде у них на лодонях…
- Кохаю… - останнє що вирвалось з грудей…

В колонках играет - мельница
Настроение сейчас - неясное

там де закінчується небо - мрії і сни стають єдиним цілим...
там де закінчується життя - душа грає з Богом...
там де закінчується совість - живе безглузддя...
там де закінчуються кохання - народжується ненависть...
там де закінчується щасття - пустка...
там де закінчуються межі - стіна...
там де закінчується розум - спить віра...
там де закінчуються почуття - закінчуюсь я...
а там де закінчуєшся ти... хто там?...

дщ

В колонках играет - Океан Ельзи - Кішка
Настроение сейчас - супер

от я молодець, від нічого робити на роботі ось таку лялю зробила)))

В колонках играет - какой-то рок
Настроение сейчас - шоковое

работа!! лостали, загрузили, бедная я....

В колонках играет - Земфира
Настроение сейчас - отличное

Дощ... Яка прекрасна і сумна примха природи...Як зручно ховати свї сльози під маленькими крапельками...можна навіть плакати на людях, всеодно ніхто не помітить, як на твоєму змішуються і зливаються в одне єдине ціле часточки твоєї душі та колиски життя. Радість, щастя, біль, журба… байдуже що…все змивається з обличчя ніжним потоком неба. І врешті решт зрошує стару спраглу землю, напуваючи її повною палітрою почуттів…можливо, саме від того на світі таке розмаїття барв і відтінків, або навпаки…Добре плакати разом з небом , відчувати його … Інколи може навіть здатися, що ти сама і є той дощ… Що ти летиш з божевільною швидкістю, і з мільйоном вражень і емоцій водночасі, в купі з такими ж як і ти. І доки ти падаєш, ти проживаєш усе своє життя, бо то і є життя – життя краплі. В цьому стрімкому потоці, де кожен стрімглав несеться до землі, обганяючи і штовхаючи тих хто заважає. І на мить, зовсім маленьку мить ти розумієш, що ти не падаєш, щоб просто розбитися об землю і розлетітися на десятки маленьких краплинок, що потім вбере в себе земля…і ти не летиш догори, чим марять багато наївних та самозакоханих, ні, ти летиш на протязі усього свого короткого чи довгого життя, саме туди, де тебе чекають… до тих, хто не уявляє свого існування , буття, чи чого іншого саме без тебе… і досягши землі, ні, ти не зникаєш, навіки в сухих породах.. ти живеш, живеш, бо ти треба, без тебе не буде життя іншим, ти – вічність, як живий кругообіг води. І не важливо що ти зараз просто маленька божевільна краплинка, тобі лише треба досягти… як дощ досягає своєї вікової рідні, даруючи життя.
Дощ – то прекрасне життя, сповнене світла, радості, надій і емоцій.
Можна годинами гуляти під дощем, особливо літнього теплого вечора. Коли цілі водяні струмочки, веселими потоками несуться зі схилів старого міста по мокрому асфальтові або бруківці. Можна навіть роззутися і босоніж побродити по теплих озерцях життя. І навіть якщо змокнеш до ниточки, тобі все одно тепло та весело, бо все що тебе бентежило зараз в тебе під ногами, або ввібралося в полу твоєї нової спідниці. Деякі диваки проходять повз тебе, щось шепочуть одне одному, сміються і тицяють на тебе пальцем. Але тобі всеодно, ти щаслива… в цю мить, наче знов маленька, а світ такий прекрасний. А диваки, ти впевнена, їм теж хочеться так як і ти, босоніж потопати по теплим калюжах, вони б так і зробили, якщо були б дітьми…але зараз вони ні, ні , не дозволять собі того що ти, нє-нє-нє. Та байдуже до них. Яка різниця… Ти ж щаслива…а щастю, справжньому, твоєму, ніщо не заважає… життя прекрасне…і дощ вже закінчився…

В колонках играет - Би-2/Сплин
Настроение сейчас - отличное

а це кусочок моєї, біографії--

Утро…просыпаюсь вместе с cолнцем, под нежными лучами утреннего солнца, раньше будильника, ничё не могу с собой поделать..
вылажу с кровати..и тихонько, на цыпочках, топаю к шкафу со скрипящими дверками…
внедалеке спит хозяйка…
я стараюсь как можно тише пробраться к двери и приотрыть её… чтоб она проклятая не скрипела и достать *** иногда получается))
аккуратно, чтоб не шуметь достаю *** и на цыпочках, что б не разбудить хозяйку иду мимо неё в коридор…а тама двери…...в ванную..
и тихонько пробираюсь туда, закрываю за собою двери, и *вырезано цензурой*
...затем тихонько крадусь на кухню, и прямо к нему… единственному и так желанному..
Холодильнику…и достаю молоко…и начинаю свой утренний завтрак…иногда ещё варенье с белым хлебом в придачу)… ням ням))…вкуснятина
Вкусно позавтракав, так же тихонько всё убираю и проскальзываю назад в спальню…
хозяйка по-прежнему сладко спит…ааа млин…звонит будильник на мобилке, но я очень быстро успеваю его выключить, прежде чем он нарушит тишину…
хозяйка что-то там недовольно бурчит о отворачивается к стенке…
я же тихонько иду к шкафу чтоб достать одежду.. снова этот жуткий скрип..
чтоб не так скрипело, решаю открыть его одним махом…*HELP*…
с огромнейшим грохотом на мя вываливаестя, почемуто, неожиданно для меня, полочка вместе со всем содержимым…но я)) в последнее мгновение, успеваю наклонится, так что полочка, пролетая надо мной… прям как НЛО...зацепает только моё мягкое место,
и с огромным грохотом падает на пол, фсё.. хозяйка окончательно проснулась…ррррррр
сонное тело лениво повернулось в мою сторону…
-ну , шо? опять.. вяло прозвучал её голос..
- я не специально, - промурлыкала я и стыдливо опустила глаза...
- та лана, подумаешь…Эээ.., с добрым утром
-а ну да, с добрым утречком- облегчённо вздохнула я)))
- чудо ты, чё неспиться?
- ну мне на работу,- весело муркнула я)
-аааа, - многозначительно затянула она
-я ж тихонько..
-ага, заметно
- я ща ..
- а который час?
- 6, самое оно
- у йо, чё так рано то, те ж на 9
-ну я ничё не могу с собой поделать, не спится
-давай тя усыпим))))
-чё мя? – обижено мяукнула я
-ну тогда просто полежи
- не могу
- шило у тя в *цензура*
- ха-ха, мдя ну не безэтого..)) -я в это время вставляю назад полочку и слаживаю веши
-но Паша же её делал
-ой, шо той Паша
-как шо? он же твой парень
- ой, он такой Парень как я балерина
-ну да.. э судя как он мне полочку приделал..
- ой, что мне с ним делать *тут пошли женские мамуары*

Вот такое у мя утро)

В колонках играет - Эния
Настроение сейчас - странное

- Привіт брате…
- Привіт, як ти?
- Я так за тобою скучив, чому тебе так довго не було?.. без тут так сумно.
- Та нормально, ось вирішив тебе навідати. Розказуй як тобі тут, на небі живеться…
- Та що розповідати… а ти надовго до нас? Батько теж за тобою дуже скучив?
- Та ну..
- Він все пробачив, ти тільки залишся..
- Хм, не сміши…я тебе прошу..
- Я говорив з Ним. Він приймає тебе яким ти є, не дивлячись ні на що…залишся, дуже прошу..
- Ні,.. вибач, але мені тут не місце, розумієш… не моє це…я не можу тут сидіти, коли там таке коїться…
- Але ми повинні за вcим Тим cпостерігати… так було і є ..
- Саме це мені й не подобається, чи ти не розумієш… чому ми повинні робити те, що від нас чекають і наказують робити…
- Але хіба тобі було не добре вдома?..
- Дім?..хм, гарне запитання брате… тепер мій дім Там, і здається він завше був Там…
- Але хіба ти не тужиш за нами, за Батьком…?..
- Звичайно, тому я зараз і тут, але більш не можу, розумієш,..
- Але ж..
- Брате, ти навіть не уявляєш як мене усе тут душить, як давить весь цей ідеал і спокій..
- Але це ж Рай….
- Який до бісу рай… якщо тут жити нормально неможливо і нудно як…
- Не забувайся де ти!...
- Ну от ти знову за своє..
- Вибач, але ти знаєш як ми усі тебе любимо, і я за тобою дуже скучаю…
- Так давай зі мною, на волю… вітру на крила…
- Ти ж знаєш що я не можу…
- Яка дурня, звичайно можеш, але не хочеш.. я ж зміг!..
- Так, але якою ціною…
- Я не жалкую.. ні разу.. про те… без крил теж можна літати… і не гірше ніж з цим пафосним лахміттям…
- Брате… мені гірко на тебе дивитися… скільки часу пройшло а ти ні скільки не змінився…скільки непокори…
- А я не хочу! Не хочу бути кимсь… я це я, і якщо Батьку не подобається… а в загалі , даром я сюди прилетів, бачу мені тут зовсім ніхто не радий окрім тебе…
- Я ще раз простягаю тобі руку, ходімо зі мною, забудь свою гординю, скорись, ти ж сам .. я знаю ти самотній…
- Можливо я і плачу інколи, але я не сам, повір.. не сам, Там мій дім і я не відмовлюся від них усих…вони стали моєю сім’єю… я тепер належу до іншого світу… ходімо зі мною, я покажу тобі який він гарний і цікавий… і ти не захочеш більше повертатися…
- Цього я й боюсь, я не можу порушити слова Батька, вибач…
- Я плачу, коли бачу від чого ти відмовляєшся, мені боляче бачити як ти відмовляєшся від життя заради існування в цьому Вашому Раю… як мені тебе переконати?...
- Ніяк… тобі вже час, вибач, я все одно тебе люблю…
- Я теж, тебе, тому і пропоную. Відкрий очі…подивись..
- Ні. вибач…
- Ну добре, але якщо колись захочеш хоч оком глянути, я тобі покажу як Там добре,
- Прощавай…
- Прощавай, але пам’ятай що я говорив…

Добридень, новий світ, ти знову не такий як був..... де твої герої.. і де надія... чому гола змучена совість прикривається білим зібганим простирадлдом і лукаво посміхається... ти такий різноманітний і цікавий, але водночас все такий же нудний та суворий... ти наче змінився, ні, ти точно змінився, щость нове народилося в тобі, але стільки ж і померло... а може навіті і більше...к цікаво.. хм.. все та ж нестримна гра в життя і веселість... ти ненавидиш жару влітку і мрієш проморози, і коли приходить зима ти проклинаєш її і молишся швидшому приходу весни... ти кричиш, що тобі боляче, а вже через кілька секунд ти вже насолоджуєшся цим самим нестерпним болем, саме тим - якого ти щойно проклинав...чому весь час тягнеш ланчюжок безглуздого але так потрібного життя, щось будуєш, руйнуєш, знов будуєш...

В колонках играет - найтвиш
Настроение сейчас - неопределённое

а то є сум

- Чому йдуть дорогі серцю…туди, де за горизонтом тоне осіннє сонце..?? .. і ніколи більше не повертаються… - запитала вона.
- Мила моя, то є життя – відповів він, ніжно обіймаючи її за плечі.. і притискаючи до самого серця… - так треба, прийшла осінь а разом з нею і тяжкість і смуток, неначе тягар років, з’явився в сю ніч.
- але чому зараз, чому саме тепер, кили все майже там де повинно бути, все є тим чим є, і не губиться більше в безодні часу…
- ти ще зовсім дитина – і він кинув на неї ніжний батьківський погляд – так, ми довго намагалися побудувати те, що тепер маємо самі ж і знищити, мені не менш сумно за тебе, але іншого виходу не має все повинно відбуватися так як є…
- але ж – спробувала вона його перервати.
- і так воно і буде! – спокійно продовжив він далі – і тому воно таким і є, тому воно нам таке дороге та цінне, що наше воно, але тепер прийшов час розставатися..
- але я так не зможу, ні , тільки не зараз, чому, чому саме тепер, чи не можна було хоча б трохи почекати з цим… - вона повернулася до нього обличчям, сльози тонкими маленькими струмочками стікали з її щік, її тіло було наче не її, - чому, чому. – ридала вона, і її маленькі кулачки вдаряли в його могутні чоловічі груди, -чому?!, я не хочу так!!, чуєш! Не хочу…!!
- ну все, все, годі, а то й мені якось ніяково, - він схопив її за зап’ястя, і спробував заспокоїти, але все її тіло дрижало від хвилювання і сліз, які струмками капотіли з її очей, на його плечі…
- навіщо.. – знов простонала вона, і це останнє слово, що вирвалося стрімким і одиноким потоком з її грудей, воно прозвучало так безнадійно і жалісно, наче вже зараз було ясно, що нічого вже не вдіяти, окрім того, що просто змиритися з тим що є,…
А що їй залишалося… тільки змиритися з безвідворотністтю то що є і буде так…бо завжди було, і буде потім… а вона буде помирати знову і знову, і нічого не зможе вдіяти…
Чому? Навіщо? За що? Ніхто не скаже.. бо ніхто не знає…

Самотня пташина стая повільно розчинялася в промііні вечірнього сонця, що тонуло в вечірніх обіймах, червоним полум’ям заливаючи все небо…. Доки остання пташка не розчинилася в сліпучому сяйві…

Вона померла……

В колонках играет - Океан Ельзи - Без бою
Настроение сейчас - романтичное

Ранок… Морфей ще не відпустив її з своїх м’яких обійм, і ніжно тримає коло серця, неначе боїться полишити цю юну красу хоча б на мить… а вона, ж мирно лежить на білому шовковому простирадлі, що наче перший іній, розтелилася під нею… ранкове проміння, ледь-ледь пробивається крізь зашторені вікна маленької кімнати, воно легесенько ковзає по її обличчю, час від часу зупиняючись на її повіках і цілуючи їх… легенький вітерець, ввірвавшись в цей маленький альков, узрівши маленьке чудо, зовсім поряд, тут, на ліжку, теж кидається до неї і починає ніжно гладити її по щокам волоссям, але дуже тихо, щоб не збудити і без того чуттєве створіння…
- Морфею, нам вже пора, чуєш… - шепче на вухо старому юнакові Ранок.
- Брате, ну ще трішки, я так давно її не бачив, вже кілька століть.
- Ти ж знаєш що вона не для тебе, і ніколи не була такою… - тяжко видихає – і ніколи не буде, пішли, не край собі серце.
- Ну братчику, ну Раночку, я обіцяю, ще кілька митей і все. Іди сам , я наздожену , обіцяю..
- ну добре, але ще раз кажу, не край собі серце, шкода тебе…
За мить Ранок розчиняється в ніжному сонячному промінні… навколо все виблискує, тапер вже в цілій зграї промінчиків, неначе тисячі маленьких світлячків злетілись зранку в одну кімнату і заповнили її вщент… її вії ледь стрепенулись, але все ж вона продовжувала спати… і прокидатись не хотіла… а він все тримав її в обіймах і не міг вирішити, коли повинна наступити та мить, коли він її полишить… як боляче то було… так минуло ще кілька митей.. нарешті він дуже ніжно і обережно полишив її, і вона тепер лежала зовсім самотня на ліжку, маленька, ледь помітна посмішка з’явилася на її білому личку…
- цікаво, чим там сьогодні забавляє її Сон, - подумав про себе Морфей…
він ще не пішов, а стояв поряд ліжка любуючись її спокоєм та сном… та ось вона почала поволі ворочатися, її вії нервово затріпалися і повіки почали поволі підійматися…
- ну все, прощай кохана, - мовив про себе Морфей, і вмить розчинився в сонячному промінні..
Вона відкрила очі, солодко потягнулася, сонце світило прямо на неї, - добре так прокидатися, - подумала вона… на душі було так приємно та затишно, здавалось, наче хтось щойно випустив її з ніжних обіймів. Вона інстинктивно обійняла сама себе і попробувала відтворити те, що здавалось, було щойно, кілька миттєвостей тому… посмішка знов майнула на її обличчі…
-коханий, хто ти, – майнуло в її голові.. здавалось вона бачила обличчя, але водночас і ні… але що було точним, це те, що ці очі, що чи то привиділися, чи то наснилися їй щойно, були так до болі знайомі її серцю… але як не силкувалася, вона не змогла згадати…. Тому, так і не надав цьому багато значення, вона ліниво почимчикувала на балкон, посміхатися новому дню….

Цікаво…. просто кішка…..

вроди пятница.. скушно..

ПОнедельник, класное начало нового рабочегго дня)
обожаю понедельники))))))))

я не знаю .... когда... откуда... и почему... но это есть... это пустота, пустота там, где-то в районе сердца, там где её обычно никогда не ждёшь , но она там есть, и точит тебя изнутри потихоньку...
пустота ничем не заполняется, даже не пытается, нет никаких предпосылок, просто пусто...
тло смеётся и веселится, а там пусто... пусто ни от того что не хочется а потому что нет... нет и не будет, но пожалуй, скоро вобще не понадобится... пустота там где пусто...
...мож кто-то поймёт....