Мені так багато хотілося тоді сказати... Але зараз, мабуть, перегоріла. До наступного "припадку". Я не скажу, що кохаю, що мені не все одно. І навіть, що ненавиджу. Я просто не відчуваю, десь загубила вміння відчувати і вірити. Та це також не є байдужістю. Я не знаю, що відбувається, заплуталась у собі. Я лише постійно думаю. Я казала йому, що можна, коли добре захотіти, перестати думати. Що ж, схоже, що я не сильно хочу про це не думати... і може й так, може й так... Просто дуже багато місця займало воно в мені, отак взяти й викинути не виходить, бо відразу стає нереально пусто, страшно, самотньо...
Можливо, коли говорити про це, то стане хоч трошки легше.
Я дуже звикла до нього і до його потреби в мені (я вже не знаю, чи то насправді було, але принаймні мені так здавалось). Такий різний, він міг бачити мене наскрізь одного дня, і не розуміти очевидного в інший. Я ніколи ні з ким так не говорила і не сміялася так... Щоправда ні через кого і так не плакала...(
Я чомусь різко відчула втому від цього... Але чому так? Чому я то стримуюсь, щоб не зачепити, то знати не хочеться? Так, я скучила. Дуже! Але в цей момент мені і страшно. Я не хочу через це навіть бачитись.
Він обіцяв, що я не буду розриватись. Та схоже, не судилось...
