УВАГА всім!

За перевіреною інформацією, завтра Харків чекає перевірка на стійкість – в черговий раз сепаратисти намагатимуться втягнути Харків в терористичну війну, підставивши під удар мирне населення, за Донецьким сценарієм. Завтра, о 18:00, збираємося біля пам’ятника Шевченку, явка обов’язкова. Завтра ми або захистимо своє місто, або дозволимо втопити його у крові, завтра вирішиться питання – бути Харкову українським і мирним, чи окупованим та зруйнованим до тла. Або ми придушимо цю пожежу заздалегідь, або українська нація спалає в ній вже найближчим часом. Це вже не питання державної цілісності – це питання збереження української нації на землі, тому ті, хто не прийдуть, по праву називатимуться зрадниками українського народу.

 НЕ ЛАЙКИ,  А РЕПОСТИ РОБИМО!

Джерело: http://vk.com/club66951069

Арсен Аваков

Міністр внутрішніх справ

То был вечер, когда Майдан горел. На улице грохотала канонада свето-шумовых гранат. После сокрушительного, как нам тогда казалось, поражения на улицах, выходящих на Майдан; после разрушения наших основных баррикад, мы собрались в дальней зеленной комнате на 2м этаже осажденного дворца профсоюзов.

Собрались не все. Мы – это оставшиеся на тот момент руководители сотен самообороны, остатки штаба национального спротиву. Никого, как тогда говорили из "лидеров" – не было, встречались с послами. Был Турчинов. Все были донельзя вымотаны. Настроение подавленное...

Пока народ собирался и протискивался в тесную комнатку, Турчинов расспрашивал одного из руководителей самообороны:

- Сколько у нас осталось сил в отрядах?

- Не понятно, все рассеялось, многие побросали щиты и просто ушли...

- Сколько осталось?

- Процентов 20.

- Надо держать периметр!

- Какой периметр? Они все перекроют сейчас, надо выходить пока не поздно по Тресвятительской...

- Только не нужно паники, не нужно. Сейчас разберем все силы и выстроим план... Так, друзи? Все собрались? Давайте, по порядку...

Через 40 минут каждый получил свое задание, знал что делать. Не могу сказать, что настроение сильно поменялось. Было тяжело и тревожно. Но! Был план действий, была командная работа, ушла растерянность и хаос. Было объединение воли. Все присутствующие понимали, что шансы защитить Майдан не велики, но надо делать свою работу каждому. Мое любимое "делай то, что должен и будь, что будет" очень подходило к тому моменту. Вроде все всем было понятно, но никто не расходился...

- Що притихли? Все буде добре хлопці... Режим на пределе. Победа близка как никогда! – улыбка впервые тронула уставшее лицо Турчинова. – По местам! Я буду возле сцены...

Это его "Победа близка как никогда!" я вспоминал Александру Валентиновичу потом не раз. И в следующие три месяца, в самые отчаянные моменты нашей новейшей истории, когда надо было собираться с силами и действовать на пределе, спрашивал его, поддевая: – Победа близка как никогда?

- А ты сомневаешься?! – улыбался Турчинов, и добавлял абсолютно серьезно. – Некогда шутить – работаем!

* * *

В эти дни, когда Турчинов сдал свой пост исполняющего обязанности президента, новоизбранному президенту – обязательно хочу сказать:

Под его руководством страна прошла тяжелейший переходный период. То, как он держал удар и внешний и внутренний – достойно великого уважения! Удалось сохранить страну, удалось сохранить легитимность власти, удалось избежать всеобщего хаоса и сохранить демократию... Удалось, при великом труде Арсения стабилизировать экономику. С нуля поднять обороноспособность страны, воссоздать Национальную гвардию, вернуть к работе деморализованный парламент, провести выборы...

Критики всегда найдут, что возразить – понимаю. Ведь критиковать всегда легче, чем делать дело и нести ответственность... Скажу свое мнение: по тем вызовам судьбы и времени, выпавшим на долю Турчинова – я не знаю, кто справился бы лучше.

Спасибо Александр Валентинович!

Источник: http://blogs.pravda.com.ua/authors/avakov/539424b5461d1/

Володимира Парасюка називають людиною, яка змінила країну, або ж людиною, яка вигнала Януковича. Він виголосив полум’яну промову на Майдані з вимогою відставки Віктора Януковича. Наступного дня тодішній ще президент втік. Тепер львів’янин Парасюкс перебрався до Дніпропетровська. «Хроніка» розпитала – чому і для чого і як надовго.

- Чому ти зараз в Дніпропетровську?
- Я дізнався, що тут набирають добровольців до батальйону «Дніпро». Приїхав сюди і зрозумів, що можу бути корисним. Вважаю, що обов’язок кожного – захищати Батьківщину. Україна – як маленька дитина, її треба захищати і виховувати. Як ми її виховаємо, так вона про нас подбає в старості. Часто чую фрази: "Чому люди на сході не підіймаються і не воюють з окупантом?" По-перше: в добровольчих батальйонах цілком достатньо мешканців Донбасу, а по-друге: ми тут відстоюємо не Донецьк чи Луганськ, ми боремось за Україну. Виганяємо з нашої землі ворога і зараз на захист Батьківщини повинні стати всі, неважливо із заходу ця людина, сходу чи іншого регіону.

-З тобою приїхала твоя сотня?
-Зараз зі мною тут перебуває 20 чоловік, але хлопці постійно прибувають. Тиждень тому приїхав мій батько. Звісно не всі мають можливість бути разом з нами: декого мобілізували, дехто вступив до лав Нацгвардії. Однак, постійно спілкуємось, координуємо свої дії. Разом зі своїми побратимами із сотні ми пройшли Майдан, довіряємо один одному. Впевнний, що це ті люди, на яких можу покластись в будь-якій ситуації.

-З Беркутом зараз доводиться взаємодіяти?
-З ними в нас дуже складні відносини. Якщо колишні ввшники в більшості нас намагаються переконати, що виконували наказ, що в них не було вибору, хоча вибір завжди є, то беркутівці вперто стоять на своєму і доказують, що на Майдані вони були "білі і пухнаті", в людей не стріляли, нікого не катували, а натомість це майданівці їх вбивали. Тут на Сході ми з одним підрозділом спілкувалися. По правді кажучи, вони не дуже хочуть воювати із путінськими бойовиками, бо це, бачите, браття-слов’яни. З них виховали елітних бійців, однак не прищепили їм патріотизму. От тому і виходить так, що більшість силовиків говорять, що захищають Батьківщину, але не розуміють, що їх Батьківщина - це Україна, а не Росія чи Радянський Союз.

-Чим займаєшся у Дніпропетровську? Чи вдалося увійти до структури батальйону, чи не було із цим проблем?
-Ввійти було не важко, бо я знаю командира Юрія Березу. Всім вимогам відповідаю, подав документи і ось я тут). Вже було кілька завдань, про які не можу говорити. Батальйон не сидить на місці, постійно на завданнях, однак, командир прийняв рішення не розголошувати, де ми і що робимо. Так безпечніше для бійців. Бо зайдеш в соцмережі, а там безліч інформації про дислокацію наших військ. Але ж соцмережі читають також і терористи.

-Знаю, що ти часто організовуєш різноманітну допомогу для військових...
-Так. Пишу про потреби армії на своїх сторінках в соцмережах і люди допомагають. Усі знаємо, що армія в ненайкращому стані, однак, зараз мусимо гуртуватись і допомагати хто як може. З останнього, що вдалось зробити - це зібрати 25 тисяч (грн.- ред.) на матраци. За це хотів би подякувати мешканцям Львівщини. Зараз збираємо гроші на тепловізор для одного зі спецпідрозділів, вже його замовили. До того як сюди приїхав, їздили з хлопцями в Крим, возили продукти для солдатів. Збираємо все, що треба: то з-за кордону посилка прийшла, зараз з Одеси. Збираємо і віддаємо, але не на склади, а безпосередньо солдатам в руки.

-Як Львів зараз дивиться на Дніпропетровськ?
-Приємно вразило, що тут настільки патріотичні люди, що так всі згуртувались. Чесно кажучи, ми думали, що Путін зайде далі, але він зупинився рівно на кордонах Дніпропетровської області. Тут дуже багато вихованих, порядних людей. В Дніпропетровську відчув себе як вдома. Можу вільно ходити вулицями, люди дивляться з привітністю. Я впевнений, що ми переможемо. А потім будемо багато працювати, щоб країна якісно змінилась і ті люди, яким задурили голови російською пропагандою зрозуміють, в якій чудовій країні вони живуть. Також несподіваним для мене стало те, що певні персони почали допомагати цілісності держави і виявились справжніми патріотами.

-Ти говориш про…
-Коломойського. Я ніколи нікому політичних балів не давав, і оцінюю просто збоку. Реально круто, що він допомагає і робить те, що робить. Якщо раптом він розпочне чинити щось погане, я не та людина, яка буде мовчати. Я звик називати все своїми іменами. Однак, зараз Коломийський працює для України. За це йому респект.

-Чи не заважає твоя популярність виконувати завдання, адже тебе часто впізнають?
-Ні. Мені вже нема чого боятися. Всі знають, що я тут. Там, де ми працюємо, наша впізнаваність не шкодить. Є дні, коли можу десь у себе в соціальних мережах написати, що поїду в Київ на інтерв’ю, але потім повертаюсь сюди і виконую усі команди, які дає керівництво.

-Які в тебе враження від того, що зараз відбувається в Києві на Майдані?
-На Майдані потрібно навести лад. Ті, хто хоче контролювати владу, повинні перейти до реальних дій: ходити до Верховної Ради, слідкувати, що депутати приймають і як голосують і реагувати на це, а не просто жити собі в центрі столиці. А ті люди, які хочуть воювати, повинні їхати сюди. Бронижелети на Майдані без потреби. Краще відішліть їх хлопцям, які перебувають на східних кордонах. Знаю, що політики шукають способи як позбутись Майдану. Найкращий спосіб - це виконати всі його вимоги. Однак, Майдан вже ніколи не зникне. Він в наших серцях, в нашій свідомості. Ми стали іншими і політики повинні усвідомити, що не буде більше такої безкарності та свавілля, до яких вони звикли.

-Чи ти плануєш повертатись до Львова і коли?
-Якщо завтра Путін відійде від східних кордонів, політики в Україні почнуть працювати для українського народу, будуть боротися з корупцією - я не кажу за один день, але коли будуть перші результати, що система справді змінюється, - я спокійно повернусь додому. Однак, доки для нашої Батьківщини є загроза, я буду тут, в Донецьку, Луганську, чи Києві, буду боротись і братиму на себе відповідальність. Не можна на півшляху зупинитись. Вб'ють, то вб’ють. Не така страшна смерть, як те, що буде після неї, і десь там кожного з нас запитають, що ти зробив для своєї держави. Я в це вірю і вірю в те, що ми невдовзі побачимо багату і процвітаючу, а найважливіше вільну і єдину Україну.

<a href='vkontakte://search/#Днепропетровск'>#Днепропетровск</a> <a href='vkontakte://search/#chronika_dnepr'>#chronika_dnepr</a> <a href='vkontakte://search/#Парасюк'>#Парасюк</a> #інтревю

Погибшие во время АТО:

http://vk.com/sicheslav?z=album-71731464_195260214

«Наемники за идею не работают. Блокирование поступления им денег могло бы развеять сепаратистские настроения на востоке», – подчеркнул в беседе с Forbes один из военных экспертов, пожелавший остаться неназванным.

СБУ, МВД и Госпогранслужба периодически сообщают о задержании ценного «груза», который завозят с территории РФ и Крыма.

На этой неделе сотрудники ГАИ МВД взяли граждан России на Изюмском блокпосту с 200 000 гривен. В середине мая СБУ заблокировала банковский счет, с которого пытались перечислить 3,93 млн гривен «для подготовки массовых беспорядков и террористических актов». В апреле Госпогранслужба задержала жителей Севастополя, которые везли из Крыма на восток Украины около 5 млн гривен в двойных днищах чемоданов. Несколькими днями ранее СБУ взяла «курьеров» с 1,8 млн гривен. Деньги, по данным ведомства, предназначались для поддержки выступлений на востоке Украины. В целом, по данным группы «Информационное сопротивление», благодаря перекрытию ряда каналов в мае объемы финансирования из России серьезно уменьшились.

Однако значительные «инвестиции» продолжают поступать и с территории Украины. Одним из мест, откуда вывозят наличные, стала Святогорская лавра, считает источник Forbes. Территория обители, которую в последнее время СМИ чаще называют «базой диверсантов», не заблокирована. Предпринимались ли попытки это сделать? Данный вопрос министр МВД Арсен Аваков оставил без ответа.

Перехваченные силовыми ведомствами суммы – лишь малая часть реального финансирования боевиков. По оценке Forbes, только два месяца поддержания военного конфликта на востоке страны стоили более $248 млн. В расчет были включены минимальные суммы по основным статьям затрат: оплата «труда» боевиков, участия в акциях местных протестующих, обеспечение оружием, содержание баз подготовки диверсантов.

Оплата «труда» боевиков

Подсчитать точное количество постоянно мигрирующих через границу наемников сегодня практически невозможно. По приблизительной оценке директора программ внешней политики и международной безопасности Центра Разумкова Алексея Мельника, границу пересекли около 5000 иностранных «туристов». Среди них – кадыровцы, казаки, наемники, сотрудники крымских «Альфы» и «Беркута». К их числу нужно добавить местных сепаратистов.
«Их состав очень неоднороден. Сопредельная России территория напичкана гражданскими организациями, которые годами спонсировались российской стороной, – полагает идеолог проекта Razvedka.in.ua Дмитрий Золотухин. – Также нужно учитывать полууголовные организации (охранные структуры) под руководством местных «авторитетов». Они могут участвовать в конфликте как добровольно, так и по приказу собственника таких охранных фирм».
 По данным советника министра МВД Украины Антона Геращенко, на прошлой неделе на востоке уже действовало «до 10 000 террористов». На этой неделе в интервью Forbes глава Украинской ассоциации владельцев оружия Георгий Учайкин оценил число боевиков в 15 000-20 000.

 Фото GettyImages/fotobank.ua

 По мнению советника министра внутренних дел Станислава Речинского, им платят около $300 в день. Однако оплата «труда» кадыровца и местного гопника-ополченца существенно разнится. Также, безусловно, отличаются ставки рядовых бойцов и их руководителей. Экс-председатель службы внешней разведки Николай Маломуж считает, что Игорь Гиркин (позывной «Стрелок») получает от нескольких десятков тысяч долларов в месяц. «Думаю, коррупция в рядах боевиков тоже присутствует. Наверняка, не все деньги доходят до рядовых», – считает Мельник.
 Если предположить, что в среднем ополченцам «начисляется» около $200, то содержание нынешних 15 000 боевиков обходится в $3 млн в день. По ориентировочным подсчетам, с начала апреля, учитывая все возрастающее число ополченцев, им было выплачено минимум $45 млн. К этой сумме нужно добавить премиальные за похищения, убийства, сбитые вертолеты и прочую «благую активность во имя идеи».

По мнению пожелавшего остаться неназванным эксперта, наемники приступают к «работе» только после получения аванса. Опасения небезосновательны. «Все участники боевых действий на стороне сепаратистов вне правового поля», – говорит Мельник. С ними могут сделать что угодно, в том числе и свои же «убрать». Тут уместно вспомнить, что многие из местных ополченцев, в отличие от их российских «коллег», часто идут в бой без бронежилетов. После этого видео «зверски расстрелянных мирных протестующих» широко транслируется по российским каналам.

«Мирные» протестующие

Отдельная статья затрат – оплата так называемых митингующих. По мнению координатора группы «Информационное сопротивление» Дмитрия Тымчука, некоторые местные жители, оставшиеся без работы, не брезгуют этим способом заработка. Расценки разные: от 400 грн за блокирование войск до 1000 грн за участие в «живом щите».
По очень приблизительным оценкам, за время конфликта на востоке страны было привлечено не менее 10 000 человек. Бесплатно – за идею – выходили на митинги максимум 20% из них. Если взять в расчет минимально предлагаемые суммы – «труд» митингующих стоил около $300 000.

 Стоимость оружия

По данным СБУ, за март-май изъято 877 единиц оружия, 1,055 млн патронов к нему, 322,23 кг взрывчатых веществ, 1169 гранат, мин и т. п. «Сколько оружия у наемников, не знает даже их руководство», – говорит источник Forbes.

 По мнению директора Центра исследований армии, конверсии и разоружения Валентина Бадрака, на одного бойца, как правило, приходится автомат или снайперская винтовка, гранатомет одноразового применения (например, РПО «Шмель»), прицел ночного видения, два рожка патронов, две ручные гранаты – Ф1 (оборонительная) и РГД-5 (наступательная), две-три гранаты для подствольного гранатомета. На отделение (семь человек) полагается один многоразовый гранатомет (РПГ-7). Отряд (эквивалент роты 80-100 человек) обычно оснащен двумя-тремя переносными противотанковыми ракетными комплексами (типа «Фагот»), двумя-тремя противовоздушными ракетными комплексами, одним автоматическим гранатометом (АГС-17 или АГС-30) и крупнокалиберным пулеметом (ДШК).

Оценка стоимости этого вооружения зависит от многочисленных факторов: сколько в день отстреливают патронов, как часто используют одноразовые гранатометы, по какой стоимости «выделено» тяжелое вооружение и т. п.

По приблизительным оценкам Учайкина, сейчас у находящихся в зоне конфликта 15 000-20 000 боевиков находится в распоряжении минимум 200 000 единиц легкого стрелкового оружия. По усредненным ценам черного рынка, это $400 млн. Важно учитывать, что немало оружия досталось боевикам бесплатно – путем грабежа отделений МВД, СБУ, воинских частей. По оценке Учайкина, около 50-60% оружия – российского происхождения. С ним солидарен Мельник: «Сотрудники силовых ведомств уже многократно фиксировали номера, серии, свидетельствующие, что используется оружие, которого не было на территории Украины». Исходя из этих ориентировочных данных, российское оружие можно оценить минимум в $200 млн. В расчет не включены стоимость патронов, гранат, крупного вооружения.

 Также по данным группы «Информационное сопротивление», боевики оснащены оружием, захваченным российскими военными в Крыму. «На полуострове наши оставили несколько миллионов единиц украинского оружия. Оно уже фиксируется на востоке», – говорит Учайкин. Польские военные эксперты опознали свой ПЗРК Grom, который был продан Грузии и «изъят» россиянами в 2008 году.

Подтверждаются данные экспертов и многочисленными видеосвидетельствами использования «неукраинского» оружия. Например, автоматов АК-100. Российские власти, заявляющие о непричастности к поддержанию вооруженного конфликта, сами себя загоняют в очередную ловушку. Если состоящее на балансе армии или «изъятое» в прежних военных конфликтах оружие не выдается с согласия руководства силовых ведомств, следовательно, украинские мирные протестующие периодически грабят воинские части РФ. Логично было бы предположить, что российская сторона немедленно должна была бы потребовать от Украины вернуть награбленное и арестовать людей, совершивших уголовное преступление. Пока РФ требует обратного – прекратить АТО, цель которой остановить преступников.

По мнению Учайкина, в дальнейшем число оружия будет только увеличиваться: «Недалеко от Артемовска в соляных шахтах Соледара находятся большие склады фактически «неучтенного» стрелкового оружия – от 5 до 15 млн единиц. Пока нет достоверной информации, захвачены ли они. Но мне уже довелось видеть фотографии боевиков с оружием с этих складов».

 Содержание баз подготовки диверсантов

 По данным украинской разведки, перед заброской в Украину диверсантов готовят на военной базе под Ростовом-на Дону. Секретарь СНБО Андрей Парубий полагает, что на базе находится до 1000 боевиков. Содержание подобной «школы» может обходиться до $40 000 в день (учитывались только оплата инструкторов, расходные материалы, питание). Получается, что только за последние два месяца на подготовку боевиков ушло около $2,4 млн.

 «Все эти деньги могли бы быть направлены на развитие более важных для россиян отраслей – здравоохранение, образование, качество дорог и т. д.», – подытоживает Мельник. Но, похоже, их нужды учитываются в последнюю очередь.

 Автор: Евгения Подгайная
Источник: http://zbroya.info/ru/blog/3372_tsena-voiny-vo-chto-obkhoditsia-soderzhanie-separatistov/

 Чечетов, Литвин, Мирошниченко и другие: «Цензор.НЕТ» распросил нардепов из коалици Януковича-Азарова о том, помогают ли они материально воюющей украинской армии, и если да, то каким образом.

Украинские политики чутко воспринимают настроения в обществе. Послушать их сейчас - так каждый сердцем и душой предан демократии и мечтает о европейском прорыве. Между тем, многие из этих людей хорошенько постарались для того, чтобы финансирующие войну на Донбассе Виктор Янукович и его окружение безостановочно грабили страну последние 4 года.

Однако, случился февраль 2014, Янукович бежал с частью награбленного - и теперь щедро финансирует кровавые столкновения на Донбассе. А большинство его соратников осталось - и теперь во всю беспокоятся за отечественную армию в ее борьбе с сепаратистами. Но все это на словах. А пытался ли кто-нибудь из них на деле помочь украинским военным, которые на войне нуждаются во всем - боеприпасах, оснащении, инфраструктуре?

Этот вопрос корреспондент «Цензор.НЕТ» задал нескольким бывшим членам коалиции Януковича-Азарова. При этом специального отбора кандидатур мы не устраивали: просто обращались к ним, идя по кулуарам Верховной Рады.

И первым, к кому мы подошли, стал 40-летний Артем Щербань , многолетний народный депутат от Партии, а ныне - член фракции «Экономическое развитие».

- Артем Владимирович, вы лично как-нибудь помогли материально украинской армии весной этого года?

- Ну, только звонками- смс-ками, - ответил крупный землевладелец и бизнесмен, сын некогда знаменитого Владимира Щербаня.

- Отправляли смс-ки?

- Ну, да, по этому номеру - ну, 565 который.

- И супруга тоже?

- Ну, конечно! - небрежно ответил Артем Владимирович и ускорил шаг.

Следующим собеседником «Цензор.НЕТ» стал Михаил Чечетов, который и ныне, как ни в чем не бывало, машет рукой в сессионном зале, показывая фракции ПР, как правильно голосовать.

- Скажите, последние 3 месяца вы как-то поддерживали украинскую армию?

- Да! - не особо раздумывая, ответил Михаил Васильевич.

- Каким образом?

- А я не только сейчас…я армию системно поддерживаю! - заверил корреспондента известный знаток «разведения» котят эпохи Януковича.

- Это хорошо, но речь идет о крымско-донбасском периоде с его нехваткой практически всего. Как именно вы поддерживаете?

- Материально! Финансово!

- То есть переводы какие-то?

- Финансово конкретно! Конкретно в воинскую часть! - и Чечетов сделал пасс рукой, как бы демонстрируя, как эти деньги передаются.

- Отлично, а документы какие-то у вас остались?

Михаил Васильевич как будто и не услышал вопроса.

- Конкретно в воинскую часть! - повторил он. - А до этого…поскольку я пограничник, поэтому я всегда…в прошлом году даже…на погранзаставе мы эти делали…кондиционеры ставили! Оказывали материальную помощь - и так дальше!

- Михаил Васильевич, еще раз: у вас остались какие-то…- начал было говорить корреспондент «Цензор.НЕТ», как вдруг из-за спины у него вынырнул немолодой мужчина в костюме и, указывая пальцем на «регионала», громко возгласил:

- Пока Ефремов вместе с Чечетовым не перестанет финансировать бандюг, ничего не будет!

Пришлось задать вопрос в третий раз.

- Так какие-то переводы у вас задокументированы?

- Мы оказывали помощь безо всяких переводов! - ответил Чечетов, беспокойно глядя на незнакомца. - Потому что с этим переводами уже разбираются, куда деньги пошли! Нет, кондиционеры мы конкретно закупали…

- Это было до февраля. А сейчас?

- А сейчас - деньгами. Да, деньгами, деньгами… - и бросив еще один опасливый взгляд на стоявшего рядом мужчину, нардеп Чечетов засеменил дальше. А мы обратили свое внимание на Юрия Мирошниченко. Этот вежливый и крайне улыбчивый господин несколько лет пробыл официальным представителем президента Януковича в Верховной Раде, голосовал за диктаторские законы 16 января, а после падения прежнего режима - вполне безмятежно покинул фракцию ПР.

Услышав вопрос о том, помогал ли он в последнее время украинской армии, г-н Мирошниченко с улыбкой ответил:

- Смс, в основном.

Корреспондент «Цензор.НЕТ» вспомнил журналистские отчеты о поместье г-на Мирошниченко на Голубом озере под Киевом (многоэтажный особняк, гаражи, обсерватория, дом для прислуги, причал, пляж) - и спросил:

- И что еще?

- Ну, и голосовал здесь! - радостно ответил Юрий Романович и, любезно сделав ручкой, пошел дальше.

Следующим экс-соратником Януковича, повстречавшемся на нашем пути, стал Виталий Хомутынник, экс-"регионал", успевший побывать и руководителем «Молодежи регионов», и главой бюджетного комитета. Он тоже голосовал за законы 16 января, что не мешает ему ныне занимать должность первого заместителя главы «Экономическое развитие» и вести в Верховной Раде переговоры по всевозможным направлениям.

Услышав вопрос, г-н Хомутынник с готовностью ответил:

- Да, помогаю. На протяжении всего этого времени я полностью перечисляю туда свою зарплату. Кроме этого, мы сейчас собрали два миллиона гривен. И заказали обмундирование: бронежилеты, каски

- А «мы» - это кто?

- Фракция «Экономическое развитие», ее депутаты, имеющие бизнес. У нас достаточно депутатов с деньгами. И еще сейчас я взял на себя инициативу, мы выкупили несколько лагерей в Одессе, в Карпатах - для того, чтобы на этот острый период времени отправлять туда детей из Славянска, Краматорска, Макеевки. Там около 200 деток вместе с семьями, с бабушками. Сейчас эти планы входят в активную фазу…В общем, если есть какая-то инициатива…я сам смотрю, постоянно наблюдаю - и вношу вот такие инициативы, в том числе по обмундированию.

Судя по его многословности, г-н Хомутынник был явно рад, что у него появилась возможность обо всем этом рассказать.

- А какие-то документы, которые бы подтверждали Вашу помощь, у Вас есть?

- Смотрите, это ж не для рекламы. Если б вы ко мне не подошли, я бы это никому никогда не говорил. И я не хочу никому ничего объяснять. Просто написал заявление - и перечислил зарплату на армию. А потом думаю: ну, что такое зарплата? У меня есть больше возможностей. И я проявил инициативу с точки зрения обмундирования…мы сначала отправили миллион и вот теперь, на изготовление этих всех… - еще миллион. А кроме этого, на деток…на 100 деток - посчитали порядка 420 тыс. гривен. Это проживание, питание, плюс проезд еще там…я думаю, это тысяч пятьсот на 100 деток.

Виталий Юрьевич хотел еще что-то добавить про гривни и деток, но его монолог прервал следующий вопрос:

- А вам не кажется иронией судьбы то обстоятельство, что вы сейчас увозите детей из региона, где им опасно находиться по причине кадровой и денежной поддержки войны вашими бывшими партийными бонзами?

Хомутынник замялся. Проведя всю свою жизнь на Донбассе и около Донбасса, он знает о происходящем если не все, то многое, но в нынешней ситуации называть имена - себе дороже. Куда безопаснее притвориться ничего не ведающим «чайником».

- Слухи такие есть, это понятно, - осторожно сказал он. - Никто не может четко подтвердить, но…хотя доказывать это, наверное, никому не надо. То, что это происходит, явно кем-то стимулируется. Иначе б в Донбассе не было таких вспышек…

Не успел «Цензор.НЕТ» расстаться с Хомутынником, как тут же наткнулся на Владимира Литвина. Не задать ему вопроса о поддержке украинской армии было нельзя: уж больно знаковый товарищ. Во-первых, известный моралист, что не помешало ему все годы президентства Виктора Януковича поддерживать его курс и проголосовать за диктаторские законы 16 января. Во-вторых, именно г-на Литвина многие в очередной раз прочат спикером Верховной Рады при президенте Петре Порошенко. И, наконец, именно г-н Литвин сейчас возглавляет парламентский комитет по вопросам национальной безопасности и обороны.

Выслушав вопрос, г-н Литвин сказал:

- Я миллион гривен внес на поддержку армии. И должен сказать, что семьям погибших я передаю по 10 тысяч.

- А фамилии погибших можете назвать?

Глава оборонного комитета в раздражении сморщил нос.

- Ну, возьмите тех людей, которые погибли у меня в округе, - и пойдите, посмотрите, - сказал он. - Или вы хотите еще в чем-то покопаться?

- Отчего же, я задаю этот вопрос всем.

- Так вот я вам рассказываю. У меня на округе погибло уже двое военнослужащих. Есть ряд раненых. Им надо оказать помощь. Я нигде об этом не кричу, но раз вы спросили, надо об этом сказать. А в целом я полагаю, что говорить об этом не стоит, потому что это обязанность каждого, который может что-то сделать. Так что не надо бегать и что-то искать!

И разгневанный экс-спикер в сопровождении бодигарда понесся прочь. А мы у самого входа в сессионный зал застали Антона Яценко - признанного мастера различных схем в сфере госзакупок и не только. Г-на Яценко мало интересуют вопросы политики, зато он крайне увлечен всем, что приносит деньги и, говоря по телефону, наматывает десятки кругов по кулуарам Верховной Рады. Да, а еще последние годы в парламенте Антон Владимирович провел во фракции Партии регионов, голосовал за законы 16 января и только после бегства Януковича перешел во фракцию «Экономическое развитие», где, надо полагать, недурно развивает собственную экономику.

Услышав вопрос, г-н Яценко придал своему лицу загадочное выражение.

- Давайте так: я помогал, но в какой форме - говорить не буду, - сказал он. - Не стоит этого делать. Но сильно помогал.

- Почему не будете говорить? - удивился корреспондент.

- Сильно помогал, но от подробностей воздержусь.

Антон Владимирович удвоил загадочность физиономии и со значением проговорил:

- Знаете, многие вещи приходится делать в экстренном режиме, поэтому…

Дверь за ним захлопнулась, а стоявший рядом коллега сказал корреспонденту «Цензор.НЕТ»:

- А я, кажется знаю, каким это образом он «сильно помогал» украинским военным…

И в ответ на недоумевающий взгляд объяснил:

- Наверное, просто не совался в тендеры по закупкам для армии…



Евгений Кузьменко, для «Цензор.НЕТ»Источник: http://censor.net.ua/r287992
 

На блокпосту міліція і якісь військові. У повітрі — напруга й агресія. Напругу ми потім відчуватимемо постійно. Бо це — війна. Кілька годин тому через цей блокпост зробила спробу прорватися група сепаратистів, і якби не житомирські десантники, які під’їхали сюди на «Хамерах» і вдарили ворогів із крупнококаліберних кулеметів, то тепер нас би на посту зустрічали лише мішки з небіжчиками у міліцейській формі. У кращому випадку. Це, панове, вже давно не імітація, це справжня і жорстока нещадна м’ясорубка, яка живиться людськими долями.

Уже після повернення до Львова ми побачили в новинах інформацію про обстріл блокпоста під Слов'янськом. Не змовляючись, кинулись телефонувати колишньому сотнику Майдану, а нині - координаторові 1-го батальйону Нацгвардії львів'янину Андрієві Антонищаку.

«Це у сусідів, - втомлений нічною вилазкою земляк коротко змалював ситуацію. - Вони обстріляли хлопців із мінометів. Є жертви: двох резервістів із Нацгвардії вбито, ще двох - поранено. Ми відразу ж створили кілька груп, прочесали місцевість, але вже нікого ніде… Цілу ніч гатили у ті місця, де спрацьовували сигнальні «розтяжки» - може, зайці, а може, хто ліз вже по нашу душу…»

Самовпевненість, самофінансування, надія «якось воно буде», прагнення пригод на власну душу, авантюризм, який подекуди межував з афоризмом, - усе це і стало тими складниками, які, врешті, й дозволили звершити задумане. Відверто кажучи, їдучи в Дніпропетровськ, кожен із нашого журналістського секстету десь у душі здогадувався, що лише зустріччю з заступником губернатора Коломойського Борисом Філатовим не обмежиться. Крайньою точкою подорожі, яку ми в той момент визначали на карті, було село Барвінкове Харківської області, бо саме там, за чутками, стояли на дорозі львівські міліціонери, яких ми мали намір провідати.

Дніпро - територія, вільна від війни

Після бурхливої ночі у вагоні (дискусії, аргументи і хмільний запах вітру мандрів) Дніпропетровськ, де ще вчора міліція спільно з «тітушками» в кров місила мітинги з українською символікою, зустрів нас просто неймовірною кількістю синьо-жовтих прапорів. Вінцем торжества державності став величезний український стяг на логотипі «Сбербанка России». «Може, Коломойський наказав усі машини без національної символіки штрафувати чи спалювати?», - гумор нашого товариша - журналіста Олега Радика завжди відзначався своєю специфікою. Першим знайомим, якого ми зустріли в Дніпрі, був новояворівець (колишній капітан команди КВН і член ВО «Свобода») Володимир Парасюк, який донині називає себе «сотником Майдану».

За його власною інформацією у соцмережах - він нині «в штабі батальйону «Дніпро», а за уточненою інформацією від дивовижної краси дівчини Насті, котра зустріла нас в ОДА, - сотник просто відповідає на телефонні дзвінки і вирішує низку господарських питаннь в Штабі національного спротиву. Потрапити на базу батальйону територіальної самооборони «Дніпра» нам не дозволили - таємницю становлять як склад його бійців, так і методи підготовки. Тим паче, нам по секрету сказали, що наступного дня його підрозділи висуваються у Донецьку область на охорону виборчих дільниць.

Спілкування з заступником губернатора Дніпропетровщини Борисом Альбертовичем Філатовим залишило відчуття подвійного жалю: з одного боку, щиро шкода, що такого керівника нема на Львівщині, а з іншого - воістину шкода, що майже все, ним розказане нашій групі, - не для преси. Теми порушувались найрізноманітніші. Одну з них згодом у своєму репортажі контурно окреслив керівник «Львівського порталу» Юрій Лобан: «… От приходять до нас представники лівих. Кажуть, ми проти Європи, ми за Росію. Питаємо чому? Мнуться, потім раптово випалюють: тому що ми проти піда..сів! Так і ми ж проти. А вам і прапор в руки, очолюйте цю боротьбу. Ото і ходять десь, борються…», «…прижимистих дніпропетровських бізнесменів переконують переказувати кошти на потреби української армії. До тих, хто надто економний, приходить повістка з військкомату - мовляв, шановний, прийшов ваш час захистити неньку-Україну зі зброєю в руках. Кажуть, діє миттєво».

…Настя, вдягнена у футболку «Правого сектору» й описана по руках гаслами «Слава Україні» і «Героям слава!», до речі, вподобала з нашого гурту аж двох. Та виглядає, що лише наступного дня дівчинці, яка чудово вивчила українську лише за три місяці, стало зрозуміло, що у неї в гостях були журналісти, а не рекрути батальйону «Дніпро», але вже було пізно - чорти понесли нас у ті місця, звідки люди сьогодні навпаки втікають. Після обмінів люб'язностями і подарунками, заступник губернатора наказав надати нам бус із затемненими вікнами і водія - азербайджанця Саїда. Пальне, звичайно ж, за наш кошт. Може, тому пан Філатов і мільйонер та кризовий менеджер, що не розкидає бісер навіть перед гостями?

Погана дорога в невідомість

Якщо хтось вважає, що під нашим Золочевом нема добрих доріг - він наклепник і дезінформатор. Це ви просто не їхали по трасі з Дніпропетровська на Харків!!! Навіть, якщо слово «ЖАХ» написати великими літерами і потім поставити перед ним сто знаків оклику, то це не відображає усієї трагічності цього видовища! Саїд, який виявився нечуваним українським патріотом, увесь час кляв Партію регіонів, Гепу і Допу, котрі вміли тільки красти, розповідав про свої інтимні стосунки з матір'ю Путіна і прославляв геній Коломойського, не забуваючи згадати і про те, що Павло Лазаренко свого часу «усім своїм водіям дав квартири».

До Коломойського в Дніпрі ставлення особливе: будьмо відверті - саме завдяки його діям ця територія живе спокійним життям і чує про жорстокі перестрілки і вбивства лише з новин…

Обминаючи ще одну яму величиною у танк, Саїд пригадує, як прямуючи місяць тому у Слов'янськ, мусів стояти хвилин зо п'ять, бо дорогу переходила шеренга з шести їжачків. Хвилин через десять наш водій-гуманіст робить спроби збити на харківському шосе (написавши цей термін, я щиро засміявся) наляканого фарами зайця… До речі, зайці вибігали на дорогу нам часто - екологія тут відроджується вже багато років, бо більшість навколишніх підприємств «господарі з ПР» вже давно порізали і здали на металобрухт. Різко темніє. Починаємо блукати.

Жодних вказівників, лише час від часу п'яниці обабіч траси чи заспані чергові в будках на залізничних переїздах. Ми кілька разів звертали не в той бік і повертались назад лише через водійську інтуїцію незворушно-галасливого Саїда. Після блокпоста під Шевченковим, у глухій місцині, з двох сторін прикритій лісом, нам назустріч виходять люди - велетні в камуфляжі і з автоматами. Розмова жорстка: «Хто такі?! Стояти!!! Всі з машини! Документи! Речі на траву! Це що за кульок?! Пакет! Відкрийте сумку! Сумочку! Документи на машину! Ти хто? Саїд?!! Ні х..я собі!!! Швидше!!! » Втішає, що говорять українською. Поки триває тотальний обшук, три бійці постійно тримають нас на «мушках». Зверху зброї ліхтарики, які світять в очі. Помічаю, що ще кілька чоловіків ховаються з автоматами в кущах. Страшенно неприємно. Врешті, коли затримувачі переконались, що ми справді журналісти, які якогось милого пхаються туди, куди їх ніхто не кликав, починаємо з'ясовувати, хто саме перед нами.

На блокпосту - «беркути» з Рівненщини. Їхні озброєні товариші з-за кущів так і не виходять. Про всяк випадок… Нас питають, для чого ми ставили львівських «беркутів» на коліна. Апелюємо, що хто чув себе невинним і хто не схотів - той і не став! Вони погоджуються. Цікавляться, для чого у Львові палили райвідділи і трощили техніку? Аргументуємо, що люди, мовляв, різні. Пояснюють свою недовіру: їхали тут якісь російські журналісти, теж казали, що нічого не везуть, а мали приховану зброю, напевно, знімали на приховану камеру. З'ясовувати не стали - повернули занадто хитрих гостей назад. Частуємо хлопців сигаретами і залишаємо читати «Ратушу». Коли чують про Барвінкове, услід нам кидають: «Ви там обережніше - там сьогодні стріляли…». Проїжджаємо ще одне село (тут майже ніде нема двоповерхових будинків), побачивши вказівник якого, мимоволі починаємо усміхатися. Село «Малолітка». На трасі, до речі, було і село «Африканівка»…

Врешті, близько першої ночі - «Барвінкове». Питаємо в гурту недремних циганчат (згодом з'ясувалось - біженці зі Слов'янська), як нам потрапити на блокпост, і вже за 15 хвилин різко гальмуємо під дулами автоматів. Ми заїхали не туди…

Чужі тут не ходять. Вони тут стріляють

На блокпосту міліція і якісь військові. У повітрі - напруга й агресія. Напругу ми потім відчуватимемо постійно. Бо це - війна. Процедура стандартна: «Хто? Що? Коли? Звідки? Куди?» Це вже пізніше ми дізнаємось, що кілька годин тому через цей блокпост зробила спробу прорватися група сепаратистів, і якби не житомирські десантники, які під'їхали сюди на «Хамерах» і вдарили ворогів із крупнококаліберних кулеметів, то тепер нас би на посту зустрічали лише мішки з небіжчиками у міліцейській формі. У кращому випадку. Це, панове, вже давно не імітація, це справжня і жорстока нещадна м'ясорубка, яка живиться людськими долями.

Після отримання вказівок із напрямком руху, з відчуттям внутрішнього страху проїжджаємо три села в бік Слов'янська, і в очі нам б'є світло кількох ліхтарів: «Стояти!!!» Вилізаю зі салону, про всяк випадок підношу руки і голосно кричу: «Слава Ісусу Христу!!! Приймайте гостей зі Львова!!!» Я, напевно, ніколи не зможу розповісти про ті почуття, які переповнювали кожного з гостей і господарів цього степового пункту пропуску. Не сигарети чи книжки стали головним фактором взаєморозуміння, радості й довіри, а те, що тут, в цьому далекому і ворожому краї, хлопці з ППС Франківського, Личаківського і Залізничного райвідділів Львова були цієї ночі комусь ПОТРІБНІ!!!

Путін - вірний друг львівських міліціонерів

Міліціянти вводять нас у курс справи. Заступають на добу. Рідні думають, що вони служать у Харкові (наші - що ми в Дніпропетровську). Заміна мала б бути 30 травня, після виборів. Чи є вони «учасниками АТО» - не знають - список мав би розробити Кабмін. Стріляти не доводилось, а от затримувати «сєпарів», які йшли з Харкова в Слов'янськ - так. Вилучили один пістолет. На бетонних блоках - мішки з піском, бійниці, на горі - окопи, котрі вирили житомирські десантники. Синьо-жовте знамено передали зі Львова - у Харкові не знайшлося. Агітатори сепаратистів сюди не ходять - бо марно.

Приїздив сюди начальник львівської управи Дмитро Загарія - привіз спорядження і дещо з харчів. Дуже тут в полі бракує хоча б одного «бетеера» і бійця-снайпера, бо вночі весь блокпост можна банально оточити і винищити - зброя у терористів найвищого ґатунку, а у наших - не найновіші 5,45 для ближнього бою. Є «броніки» «Бізон» - важать 18 кілограмів, витримують кулю з «калаша». Особливо страшно вночі - з посадок соняшників може виткнутись не лише морда зайця. Коли спрацьовують розтяжки і вгору летять ракети, то всі ховаються в окопах. Вночі над Слов'янськом видно трасери і чути канонаду. Ніби на підтвердження цих слів у далині чути відлуння важкого вибуху.

До львів'ян прибились живі сотворіння: кіт, якого назвали Сепаратистом, і дворняга, яку тут іменують Путіном. Пес спокійний, гавкає тільки тоді, як його вкусить кіт. З місцевими нормально. Усі вони спершу боялись міфічного «Правого сектору» (дотепники кажуть, що його боїться навіть сам Дмитро Ярош), але згодом заспокоїлись. Зарплати в селян мізерні, нічого не працює, живе народ дуже вбого, і треба років 15, щоб досягти того рівня добробуту, що на Галичині. Якщо вони цього, звичайно, захочуть…Найбільше надокучає тут нашим землякам спека (один боєць навіть спалив собі на сонці до багрянцю руки), задуха, нічні комарі. Самі примудряються в польових умовах навіть зварити собі зелений борщ… Наш Саїд вперся і далі до блокпоста під Слов'янськ вночі їхати категорично відмовився. Можливо, цим він врятував нам життя…

Барвінкове - прифронтове козацьке місто

Саме Барвінкове у 1652 році заснував козак Іван Барвінок, що підтверджено написом на стеллі, але це нам ніяк не помогло: у місцевий райвідділ нас заночувати не пустили - там завезли купу зброї для місцевих правоохоронців під вибори, і тому присутність зайвих очей і людей тут не бажана. Спимо дві години в бусику під райвідділом. Увесь вхід у РВ завалений мішками з піском, у вікнах стволи. Внизу напис: «Кнопка виклику для неповносправних». Прикол у тому, що ніякої кнопки просто НЕМА! На ранок бачимо хлопців, котрі мінятимуть блокпост - на сніданок вони чеберяють у майках і шортах (це щоб не нервувати місцеве населення).

На площі, всіяній горобцями, стоїть пам'ятник Леніну, а оскільки він без напису, то шеф-редактор інтернет-видання «Новий погляд» Роман Онишкевич відразу висуває гіпотезу, що це може бути Шелест. Ми не проти: що нам - шкода? Багато мешканців на велосипедах, один підходить до нас: «Я, Губа Анатолій Михайлович, працював на Львівщині, а мій племінник Мазур Ярослав за СРСР був на Львівщині навіть депутатом облради. Не чули такого? Він на Сталінградської битви жив… Як звідки я знаю, що Ви зі Львова? Я Вас по ЗІКу бачив!». Ось вона - слава! Пригощає абрикосовим соком і варенням...

Територія дивної війни

В полудень ми знову на блокпосту з львівськими «ментами». Розказують про дивну військову техніку, яка йшла днями на Слов'янськ. «На одній з установок така бандура, - ділиться один, - що як зробить в людині дірку, то ти її скотчем не заліпиш!» Теж оповідають про російських журналістів, які робили спробу знімати пост на відеореєстратор. «Я йому відразу сказав: «Якщо ти не з «Дорожнього контролю», то припини зйомку, бо лишишся без техніки», - почувши цю фразу, товариші веселуна регочуть. В одного з них, на ім'я Ігор, у червні одруження. Разом проводимо огляд автівок, що виїжджають зі Слов'янська.

Процедура стандартна: один боєць дивиться в бінокль, повідомляє скільки людей в салоні й де вони сидять, інші беруть транспорт під приціл. Перевірка документів, обшук салону і багажника. Багато хто не стає на знак «Стоп». Таких завертають і вчать культури водіння. Іномарок майже нема: «четвірки», «копійки», поіржавілі «таблетки» - депресивний регіон, який нібито всіх годує. Ось на велосипеді їде огрядна жіночка в короткій жовтій спідниці. З однієї рації передають не без гумору на іншу: «Повний огляд транспорту. Не забудьте перевірити багажник».

«Пепеесники» в шоці від чоловіка, який щодня на велосипеді їздить на роботу. Коли він проїжджав біля них, спідометр накрутив вже 88 кілометрів. В оранжевих накидках без перевірки проїжджають у Слов'янськ на роверах і кілька роботяг - це майстри залізниці їдуть на роботу. А коли біля нас старший чоловік пояснив, що везе доньку з Барвінкового до Слов'янська, і мотивував: «Доньці сказали з'явитися на сесію, мусимо їхати», то стало зрозуміло - ТУТ ІДЕ ДУЖЕ ДИВНА ВІЙНА…

В цьому ми остаточно переконалися вже згодом, коли Андрій Антонищак, озброєний АК, з озброєним охоронцем на шаленій швидкості довозив нас по троє на «Шкоді» під останній, наїжачений кулеметами, блокпост (за ним селище Билбасівка, Слов'янськ і Краматорськ). Саме там ми з подивом дізнавались, що: ми ПЕРШІ українські журналісти, яким вдалося сюди приїхати (російські журналісти СПОКІЙНО приходять сюди з боку Слов'янська). «А ви не хочете з'їздити в Слов'янськ подивитись?, - цікавиться у мене і у керівника сайту «Вголос» Віктора Павлика командир взводу розвідки Юрій. - Е, ні, якщо у вас львівська прописка в паспорті, то не можна - пошинкують на дрібні шматочки! А так би могли собі з'їздити…» В акуратно виритих окопах - чатові, на дні - грубий каримат. Під деревами - бетеери.

Осіб п'ять сплять, за мішками п'ють чай, хтось риє землю, двоє розглядають подаровану нами книжку про левів Львова. Хлопчина комусь телефонує й каже російською: «Які у мене плани? Та побити якомога більше фрагів - і додому!» На шнурочку сушиться шолом, а на гілці дерева звисає автомат. Піддаюсь на пропозицію і йду з нацгвардійцями по воду. Попри те, що на вулицях Билбасівки бігають діти і сидять на лавках бабусі, гвардійці виставляють бойову охорону по обидва боки вулиці, починають швидко наповнювати банки і відра. «Може це в них «понти»? - думка зринає мимоволі. Ніби прочитавши мій погляд, охоронець Ігор каже: «В сусідньому селі - озброєні чеченці. Обкололися, забрали у підлітків мопед, зараз на ньому ганяють. Їм сюди доїхати - три хвилини». На вході на блокпост мене єдиного зупиняє весь у чорному суворий і не юначого віку «вевешник». Напружуюсь. «Я знаю, - якимось прохальним голосом починає він свій монолог. - Ви - журналіст із ЗІКу. Наші Вас бачили. Не знімайте, будь ласка, наших облич, бо можуть бути неприємності у наших рідних». О, Господи! Панове вояки, я - редактор газети «Ратуша»!!!

Попри облогу між Слов'янськом та сусідніми населеними пунктами щодві години курсують регулярні автобусні рейси! Ви здивовані? А то! Це ж - АТО!!! Зі Слов'янська мешканці приватним транспортом їздять за харчами і Барвінкове, а ті, своєю чергою, - заправлятися дешевим газом… у Слов'янськ (хоча бензин у Слов'янську - 20 гривень)!!! Як вам? Дехто з пасажирів автобуса, що йде з «терористичного оточення», може ні сіло ні впало почати вигукувати: «Слава Україні!», і ніхто з його земляків не робить йому зауваження. Нам не пропонують одягнути бронежилети (зараз тут спокійно), але попереджають на поле не виходити - там розтяжки, та й узагалі за периметр обмежений окопами і «бетеерами» бажано не виходити - з посадки випадково може вистрелити снайпер.

Те, що тут «спокійно», підтверджує посічений кулями знак населеного пункту - «Билбасівка» і регулярні вибухи десь на двокілометровій відстані. «Міномет або з підствольника», - коментують ці звуки зовсім ще хлопчаки в десантних камуфляжах. Тут тримають оборону, окрім «майданної» Національної гвардії, яка влилась у Внутрішні війська (тутешні «вевешники» із Золочева - вони змінили тут кіровоградських), ще й житомирські десантники, які нещодавно поховали чимало своїх товаришів. І все це - не таємниця для ворога, бо яка може бути таємниця, якщо через твої позиції щодня їздить рейсовий автобус? Десантники - справжні герої. Особливо ті, що окопались біля телевежі під горою Карачун.

Чи знаєте ви, що їм на дві доби виділяють по 5 літрів води? В спеку, в «броніку», і в окопі! Що вони, замурзані, втомлені і смердючі, примудряються воювати і ВБИВАТИ уславлених чеченських снайперів, котрі пройшли дві чеченські кампанії, воюючи тоді з росіянами, які їх же тепер сюди і прислали?! Все у цій війні зі сотнями вбитих трошки не так, інколи складається враження, що назва «антитерористична операція», яка мала б бути блискавичною - це просто той самий камуфляж, який накинули на слово «війна», щоб нам усім не було так страшно…

Згинуть наші воріженьки?

Можливо. Але, повірте, далеко не відразу. На думку тих, хто тут воює, реальних російських розвідників і диверсантів тут щонайбільше сотня - півтори. Решта - це російські «нацболи», фашисти, авантюристи, козаки, найманці, українсько-російський криміналітет, і домінантна сила - це урки, люмпенство і декласований елемент. Тут його - до біса! Весь блокпост, який відбили наші хлопці у сепаратистів, і посадка біля нього, просто всіяні шприцами! У кишенях затриманих - амфетамін. Ті, хто неподалік перекривали дорогу техніці - половина невиліковні алкоголіки, і третина - закінчені наркомани!

200 гривень для багатьох - неймовірні гроші! Є цілі династії, де сидів прадід, дід, батько, син і онук! Злидні, бійки, велосипеди, мат, озлоблені жінки, безлюдні препогані дороги - це фундамент цього життя. Просвіток - ЗАБОРОНЕНО! Будьмо чесними: підтримка серед місцевого населення (нормального - не сколотого і не спитого) політики люмпен-терористів - до 70 відсотків (останнім часом вона почала різко падати - тут поважають СИЛУ і побачили, що з Росії до них допомагати прийшло бидло, яке нічим не краще від місцевих кримінальних аборигенів). На думку спеціалістів, військову фазу можна закінчити за 3 - 4 місяці, але далі потрібно роки, щоб ще відвоювати і поторочені шашіллю «совка» душі цих людей.

Тепер трошки про витоки цієї ситуації. Все почалось не вчора, а ще в далекому 1994 році, коли кандидат в Президенти Леонід Кучма ПРОГРАВАВ тут вибори. Тоді до нього підвели чудесного дядька на ім'я Віктор Федорович Янукович, який зробив йому ВСЬО ХАРАШО! Після цього місцеві кримінальні еліти отримали право на БЕЗКАРНЕ ПОГРАБУВАННЯ ДОНБАСУ. Нічого не змінилось і за Ющенка, який пропонував усім братам традиційно обійнятися. Першими його пропозицію почули «братки». І стиснули цей край міст-привидів так, що тут усвідомили - в Києві ВСЕ ЗНАЮТЬ, але мовчать.

Ось що прості затуркані і залякані трудяги вкладали у фразу «Киев нас не слышит!»,а зовсім не ті преференції, що їх хотів отримати для себе ПАН Ахметов, який відкрив кримінальну скриньку Пандори. Зараз Ахметов і для бунтівників НІХТО - тут не люблять тих, хто програє. Тепер про технології. Чому саме Слов'янськ? Це місто було десятиліттями центром наркотрафіку в Україні. Це раз. Підготовкою до цієї кримінальної революції керували (і фінансували) особисто сини очільників ПР і ОСОБИСТО Юра Єнакієвський! Це два. Зброя тут складувалась ще з листопада 2013 року у часи лайтового Євромайдану - звідси Росія повинна була почати розчленування України. Але все пішло не так, і замість армії орків, котра мала змести людей, ельфів і гномів, виникла страшна кримінальна хвиля, котра перестала підкорятися своєму творцеві Саурону.

Тепер господарем становища стала людина, котра ще вчора харчувалася об'їдками, а нині отримала в руки автомат Калашникова, маску на голову і ВІДЧУЛА СЕБЕ БОГОМ! Десятки мобільних, озброєних, не підпорядкованих нікому груп стали домінантою сьогодення Донбасу. Їм не потрібна Україна, але деякі побачили, що ЇМ ВЖЕ НЕ ПОТРІБНА І РОСІЯ (як і вони їй)! Групи такі, як Гіркін і К у нас, як на тренувальному майданчику, відпрацьовують технології, які, можливо, у 2017 дозволять змістити з трону і… пана Путіна!!! Так, саме так: російські олігархи можуть фінансувати довготривалі геополітичні проекти, які в перспективі можуть дати шанс зійти на п'єдестал іншим, нині тіньовим диктаторам чи маніпуляторам! Для мене великою несподіванкою стала фраза з уст одного з бійців Нацгвардії:

«Фактично Україна єдина у світі вчинила реальний збройний опір Росії і... я вірю, що дочекаюсь часу, коли Санкт-Петербург піде війною на Москву. І я тоді буду на боці Санкт-Петербурга»…

Сідаємо в рейсовий автобус, який їде зі Слов'янська. На моєму мобільному грає «Чорне море». Пасажири замовкають. Ми вкотре напружуємось. Біля мене сидить в білій кепці чоловік, точна копія кримінальника з фільму «Антикілер». Пам'ятаєте, той, що постійно кричав: «Гребаный Екибастуз!»? Через крісло від нього чоловік з дружиною, на венах якого я добре бачу дві яскраві наркоманські «доріжки». Журналіст «Львівської газети» Гліб Ваколюк руйнує мовчанку, розпочавши з водієм діалог чистою українською мовою. Водій розгублений: скажеш щось погане про терористів із Слов'янська - заріжуть там, будеш мовчати - ці шість мордатих і неголених чоловіків, які сіли в салон на посту Нацгвардії і дуже скидаються на легендарний «Правий сектор», можуть позбавити тебе життя буквально тут. Він починає говорити щось ледь не про погоду. Мимоволі стає смішно...

В тому, що ми якийсь дуже засекречений спецпідрозділ, усі пасажири рейсового автобуса вдруге переконалися, коли на міліцейському посту на в'їзді в Харківську область (це наші старі знайомі львівські «пепееси») у нас єдиних не перевіряли документи, а на прощання ще й тиснули руки та обіймалися. У вікно ми ще встигли побачити хвіст приблудного Путіна. Чомусь згадався діалог з одним із цих міліціонерів. Коли ми дізналися, що добові у цих хлопців 33 гривні, хтось не стримався і спитав: «То що - за 33 гривні тут стоїте?» У відповідь ми почули абсолютно не пафосне: «Так. За 33 гривні. І за Україну»…

Микола Савельєв, Ратуша


Источник: http://censor.net.ua/r287693

Сегодня днем, 30 мая, более 5 тысяч днепропетровских выпускников спустились по проспекту Карла Маркса к центральной площади с шарами с желтым и и голубыми воздушными шарами, которые после запустили в небо.

  У здания облгосадминистрации с окончанием школы выпускников поздравил замгубернатора области Борис Филатов и глава облсовета Евгений Удод. Затем в сопровождении девушек-барабанщиц и военного оркестра выпускники двинулись в центр, где для них подготовили праздничную концертную программу младшие школьники и самодеятельные коллективы города

В рамках мероприятия в небо запустили 5 тысяч воздушных шаров желто-голубого цвета.

  В этом году в нашей области выпускников стало меньше - только 18 тысяч, но вот золотых медалистов среди них стало больше, чем в прошлом - 970. Еще 241 школьник получит серебро. А вот желающих сдавать внешнее независимое оценивание в этом году насчитали 16 тысяч человек. Всего, на Днепропетровщине работают 1017 школ, в которых учатся около 300 тысяч учащихся. В следующем учебном году ожидается немного меньше - около 17 тысяч выпускников.

29-летний Валерий Брежницкий во время противостояний с силовиками на Майдане лишился глаза, потерял работу, поверил в Бога и нашёл любовь. Его вывезли в Польшу на лечение, там ему предлагали остаться, но он вернулся в Украину, чтобы и дальше делать то, что считает правильным

Я сапёр, спецминёр и тяжёлый водолаз. Служил четыре с половиной года. В армию пошёл сам, у меня в семье все мужчины были военными.

20 января на Грушевского меня из дробовика подстрелили. Когда стемнело, я помогал ставить баррикады. Выбежал на передовую, увидел, что одному парню попали в голову, проломили череп, он сразу упал. Я отошёл в сторону, ближе к забору, который мы лавочкой подпирали. Приподнял голову, успел увидеть стрелявшего. Он находился примерно в десяти метрах от меня. Как потом оказалось, стрелял утяжелёнными травматическими патронами двенадцатого калибра. Их, кстати, запрещено использовать. Мне повезло, что пуля в череп попала. Если бы в глаз - убило бы на месте. Сначала подумал, что он мне в бровь попал. Пол-лица онемело, ничего не чувствовал. Меня отнесли в машину скорой помощи. Что глаза нет, понял, когда врач посмотрел и сказал: «Срочно в реанимацию». Повезли в Октябрьскую больницу. Через пятнадцать минут туда людей начали штабелями свозить. У всех были ранения либо в левый глаз, либо в голову. С правым только один человек был.

Девушке своей я соврал, что на Майдан не пойду. Когда она приехала в больницу, меня готовили к операции. Я лежу, вся кофта в крови. Пробыл там пять дней. Затем мне позвонили и сказали, что сейчас мусора приедут, будут людей забирать. Друзья меня быстро вывезли. Если бы не они, меня бы так и не нашли. Позже я узнал, что всех раненых, которые остались в больнице, силовики в автозаки закинули и увезли. Многих из них не нашли до сих пор.

В январе, почти сразу после больницы, меня вывезли во Львов, чтобы от ареста спасти. Это было похоже на какое-то кино. Везде посты с собаками. Мусора людей вынимают из автобуса, пакуют тех, кто засветился на Майдане. Я ехал на заднем сиденье с перебинтованной головой, сам глаз закапывал, спасибо врачам из больницы - они все медикаменты дали. А во Львове меня отец Роман, священник из грекокатолической церкви, встретил и спрятал у себя в монастыре.

В Бога я поверил в монастыре. Разговаривал с отцом Романом о многом. Меня всю жизнь мучил вопрос: что такое любовь? Священник мне сказал очень простую, но правильную вещь: любовь - это милосердие. А потом я из монастыря сбежал на Майдан.

Позже меня возили в Польшу на лечение, но я уехал раньше времени. Предлагали остаться - отказался. Зовут до сих пор, но я не поеду. Даже если моя любимая жена скажет - а она хочет уехать в Польшу - я, скорее всего, останусь здесь. Страна потому рушится, что многие думают, что здесь всё наладится без них, и эмигрируют. А это не так, без нас здесь хорошо не станет.

Предложение своей девушке я сделал в День святого Валентина во Львове. Привёл её на Мытную площадь, на которой уже двести лет лежит деревянная брусчатка, и сказал, что хочу прожить с ней больше лет, чем этой брусчатке. В ЗАГСе мы уже расписались, но когда всё закончится (война. - Фокус), я хочу, чтобы отец Роман нас обвенчал. А свадьбу мы отметим на Майдане.

20 февраля я и группа ребят из Львова приехали на Майдан и сразу побежали на Институтскую. В тот день двое из наших погибли. Я поднимался вверх к Октябрьскому дворцу, и один львовский парень меня подтолкнул и сказал такую фразу: «Підіймись вище, а то заб`єшся». И куда-то пропал. А потом я увидел в интернете, как его пробивает пулей насквозь. То есть получается, он мне помог и сразу под мост побежал, и там снайпер его убил… Я мог пойти туда же, куда и он. Мог быть добитым на Грушевского. Но остался жив.

В марте я был в Одессе. То, что любовь - это милосердие, окончательно понял в Одессе, когда стоял перед каким-то заводилой сепаратистов. До знакомства с отцом Романом я бы просто дал ему в голову. Для меня это враг, предатель родины, в военное время таких расстреливали. Раньше я считал это правильным. Сейчас по-другому - надо разговаривать с человеком, объяснять ему какие-то вещи. С ним мы просидели полночи в кафе. Просто разговаривали. После этого он и ещё как минимум восемь человек сняли с себя георгиевские ленточки и ушли по домам.

На Майдане у меня впервые появилась цель в жизни. Раньше она была воздушной. Думал: буду бить татуировки, жить в этой гнилой системе. В итоге женюсь, заберу свою девушку и уеду куда-нибудь подальше от цивилизации. Потому что здесь человек превращается в пчелу. Залетел в пяти- или шестнадцатиэтажный улей, поспал, вышел, сходил на автомате на работу, вернулся обратно. А на Майдане всё перевернулось. У меня появилась позиция, цель, осознание предназначения. Я должен ломать систему, пока она не рухнет, и строить новый фундамент ради будущего. Чтобы не было страшно за моего ребёнка, который когда-нибудь появится.

Раньше работал в салоне тату. Работа из-за глаза завалилась - меня уволили. Я сейчас вообще «бить» не могу - фокусировки нет. Так что двенадцать лет коту под хвост. Врачи сказали, надо год-полтора для восстановления зрения.

В село часто езжу, в Черниговскую область. Там даже улицу в мою честь назвали, потому что, оказывается, я единственный из села, кто был на Майдане.

Видите, какой у меня глаз? Тёмный. У меня есть нормальный (протез), от обычного не отличишь. Но я этот ношу. На случай, если встречу того человека, который в меня стрелял. Вдруг он посмотрит на меня и что-то поймёт.

Источник: http://censor.net.ua/r287352

Боевики под командованием российского диверсанта «Беса» (подполковник ГРУ ГШ Вооруженных Сил Российской Федерации Игорь Безлер) попытались выкрасть раненных украинских военнослужащих, которые сейчас проходят лечение в больнице города Волноваха Донецкой области. Об этом сообщил министр внутренних дел Украины Арсен Аваков на своей странице в Фейсбук.

«Боевики российского грушника Безлера (по кличке Бес) намеревались вывезти, доставленных скорой, раненных бойцов Украинской армии из больницы в Волновахе Донецкой обл. Под предлогом, якобы угрожающей солдатам опасности со стороны Правого сектора, бойцы которого якобы могут их добить. Задуманное осуществить не удалось, так как медицинский персонал всех раненных подключил к медицинским приборам, капельницам и т.д., тем самым переведя всех ребят в «нетранспортабельное состояние», в каковом и держали раненных солдат, вплоть до прибытия военных медиков и охранения», - написал Аваков.

Напомним, террорист «Бес» утверждает, что именно его группа осуществила налет на блокпост украинских военнослужащих под Волновахой. «Мы уничтожили блокпост фашистской украинской армии, установленный на земле Донецкой республики», - заявил российский террорист Безлер.

Как сообщалось ранее, в результате налета боевиков на украинских силовиков погибли 16 человек, а более 30 получили ранения.