Мої паперові квіти не розмокають під твоїм дощем.
Руки у шкіряних перчатках не мерзнуть, коли їх зігрівають, так само, як не мерзнуть коліна, вкриті арафаткою.
Перебираю своє волосся та торкаюся кінчиками пальців.
Тонкими рухами по клавіатурі.
В он-лайні не вистачає офф-лайну.

Переписати усі записи телефонної книги.
Поставити нову точку відліку.
Викинути старі кеди та змінити музику у плеєрі.

І перестати обривати телефонні лінії довідкової.
Там все одно не знають відповідей на мої запитання.

Не римуйте мене у верлібри.
Не пийте мене у вині.
Не паліть восени моє листя.

Не виписуйте й не вичитуйте.
Не зроняйте пустими сльозами.
Не стікайте осіннім дощем.

Не римуйте мене у верлібри.
Я не можу жити у римі.
Я не можу жити у рамках.

Потім? А що потім?
А чи важить це, коли є зараз?
Коли є те, що змушує рухатись, розвиватись.
Коли є те, у що віриш.
Коли є ті, з ким хочеться бути поряд.
Коли є те, за що варто жити і померти.
А для того, щоб бути щасливою, не треба жодних умов.

Коли вони обіймались вві сні, нічні марева заповнювали щільновесь простір холодної кімнати з причиненими вікнами і дверима.
Коли вони обіймались вві сні, електричні розряди між їх тілами пригортали увагу нічних метеликів із бархатними крилами.
Коли вони обіймались вві сні, їхній подих парував вологою, відбиваючись від стін.
Холодних стін ворожого світу, який відгородився від них.

Шоколад та кава. Кон'ячна заклопотаність та нічні таксівки.
Шалики та буси, що розсипаються підлогою, тікаючи червоними павучками у різних напрямках.
Тальк та строкаті речі на улюблених жінках.
Дивні співпадіння зірок.
І відсутність фляги.

Чорт забирай, нічого не тямлю у цій лексикології.
У сполученнях голосних та приголосних, у додаваннях суфіксів, префіксів, у сполученнях коренів.
Але ж вони нічого не важать, коли дійсно немає змоги сказати хоча б слово.

Вчорашні кулінарні витребеньки із червоною рибою під релаксуючі балачки у теплій компанії.
Нічні прокидання під стукіт дощу знадвору.
Ранкові маршрути під телефонні розмови, жмурячись від сонця.
Вино столове з горла вдень - це не ознака поганого виховання.

А в голові думки про парасолькові прогулянки під ROB DOUGAN.

Осінніми калюжами, якими мандрують жовті листи.
З мокрим волоссям, що пахне дощем та горобиною.
З залишками кон'ячного настрою та вибраними кадрами на сітківці.
Із порожнім від своєї повноти плеєром.

Та найкраще - з мокрими кедами.
Кльош та наскрізь мокрі кеди - це саме те осіннє, чого не вистачало для повного щастя.
Осіннього, з вітерцем, що гуляє між складками шалику.

25.09.2009.

Бігаю вулицями та парками.
Трохи підмерзаю, зігріта холодним алкоголем.
Поправляю червоні намиста та браслети, насуваю окуляри на ніс та простягаю квиток провіднику.
7.06. Південний вокзал.
12.56. Київський вокзал.

Завтра буде нове.

Живу за рахунок самонавіювань.
Сама ж собі ставлю діагнози, не сумісні із нормальним життям.
Сама ж лікуюся нічними розмовами, короткими повідомленнями та снеками.
Сама ж ставлю себе перед вибором.
Червона чи синя пігулка цього разу?

Однаково. Обидві. Жодної.
Адже я вже здорова.

Вже зашиті глибоко під шкіру осінні мотиви.
Зелене на помаранчовому листя.
Знову шукаю порятунку у музиці та різнокольоровому мармеладі.
Час згадати про термос?
А датчики просто-таки зашкалюють.

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Новітні технології поєднують наші чуттєвості легкими дотиками наших пальців до клавіатур.
Скануючи записи скетчбуків, акценти розставляю на відсутності червоних ліній, які розрізають сторінку майже навпіл.
Записуючи на обрізках плівки у голові наші короткі розмови, намагаюся їх зібрати у потрібній послідовності, наче кавалки дитячого калейдоскопу.

Змінюю власний екологічний фон, залишаючи сліди в осінніх калюжах дощів, що не випали.
Щось розміреним кроком відраховує час, що спливає. Пошепки дивуюся дитячими очима.
"Тсс.. Они тикают!" (с)
Мій_власний_лічильник_Гейгера_зашкалює.

Ранкові млинці із полуничним джемом.
Сонце в очі та вай-фай, що повільно підповзає до кожно сторінки.
Валеріанові очікування та дивні відчуття.
Жодних проблем. А на робочому столі:

Щоб збудувати щось нове чи варто старе руйнувати до щенту?
Чи варто прислухатись до пісень одеських бендів, вчитуватись у книжки українських емігрантів, заносити до меморізів записи френд-стрічок?
... та сприяти саморуйнуванню?

Та ранком такі думки трохи бентежать.
Але, вцілому,
"чтобы открыть черный ящик - нужно разбить самолет". (с)

Зошити сумнівів заповнюються моїм нерівним почерком.
Звісно, не варто це розцінювати, як особисту поразку.
Звісно, не варто заносити мене до списку невдах.
Звісно, немає жодного сенсу покладатися на антибіотики і скидати вину на осінні нетривалі дипресії.

Повідомлення скоріше пишуться у твіттер.
Малюнки скоріше малюються у контакті.
Знаходжуся у стадії напівсну - а у обіймах маленькі м'які іграшки.
Наразі нотатки не дуже й то пишуться.
Прагну теплої ванної.

Закриваючи очі, розумієш, що знаходишся у стані між сном і реальністю.
На кінчиках пальців закипають срібні розряди снів, що проходять крізь все тіло.
Катастрофічно не вистачає годин у добі.

Занотовую нові дані поки що не на жовті аркуші.