Слов’янська романтична балада: ґенеза та проблема жанру

На розлогому генологічному дереві романтичної літератури серед інших жанрів спостерігається і така її гілка, яка має доволі чітко окреслені жанрові форми, багате змістовне й ідеологічне наповнення, цілком відповідає духові епохи, розквітає буйним цвітом на її початку, далі набирає сили, дає прекрасні плоди і з занепадом романтизму не зникає, а трансформується, набирає інших значень, відповідних до потреб наступних епох. Цією «галузкою» є балада.
Літературна балада доби романтизму стала репрезентативним жанром своєї епохи, а в контексті слов’янського красного письменства майже всього ХІХ ст. вона виконувала важливі та різноманітні функції. Попри численні наукові розвідки, присвячені романтичній баладі, цей літературний жанр потребує більш докладного вивчення, систематизації та внесення термінологічних уточнень.

ЧИТАТЬ ДАЛЕЕ

Одна з «навколобаладних» проблем стосується саме визначення жанру та класифікації певної групи літературних творів як власне балад. На перешкоді чіткому вирішенню проблеми стоїть кілька чинників. Ідеться насамперед про існування в літературі та фольклорі генологічно близьких жанрів, які називаються баладами. Це вносить деякі неточності, а часом і плутанину в наукову термінологію. Фольклористика й літературознавство окремих країн розрізняють літературну і народну баладу . Наприклад, у німецькій філологічній науці це називається, відповідно, Kunstballade і Ballade, у польській – ballada literacka (ballada artystyczna) та ballada ludowa. Такий поділ видається цілком слушним, оскільки фольклорні та літературні балади, незважаючи на свою генологічну спорідненість, мають багато іманентно відмінних рис. Однак уважне вивчення визначень НБ та ЛБ у різних джерелах дає підстави стверджувати, що в цій ділянці як літературознавства, так і фольклористики нема єдиної думки.
На жаль, й українські науковці в цьому плані також не завжди мають виважений та чіткий підхід. Так, О. Галич, В. Назарець та Є. Васильєв у підручнику для вищих навчальних закладів «Теорія літератури» (2001) визначають баладу як епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту і підкріплюють дефініцію цитатою з праці Ф. Колесси: «Це сумовиті лірично-епічні пісні про незвичайні події, життєві конфлікти... з трагічним кінцем» . Однак вищеназвана праця стосується теорії літератури, а визначення Ф. Колесси – усної поетичної творчості. Отже, у названому підручнику ЛБ практично прирівнюється до пісні, що значно звужує її генологічні рамки та можливості саме як літературного твору.
Це ж стосується статті «Балада» Г. Бостана в «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» (2001), яка також, за логікою, мала б визначати передусім ЛБ, то й тут фольклорний і літературний жанри чітко не розділені. Автор детальніше висвітлює сутність НБ, справедливо стверджуючи, що «у фольклористиці не вироблено єдиного критерію для чіткого визначення народної балади, її рамки «дуже невиразні і приблизні» . Так само не існує чіткого визначення ЛБ. Очевидно, дати дефініцію цього літературного жанру ще важче, адже його рамки є ще більш розмитими. Різнобій у визначеннях ЛБ та НБ певною мірою можна пояснити невизначеністю питання: що є первинним – народна балада чи літературна?
У свідомості пересічного чи просто недостатньо інформованого реципієнта може спрацювати штамп: народна творчість є первинною, вона зародилась і сформувалась раніше, а літературна – є пізнішим культурологічним формуванням, похідним від фольклору. Ці роздуми не позбавлені певної логічності, однак стосовно балади вони не завжди можуть бути підкріплені фактичним та теоретичним матеріалом.
Дослідники всіх слов’янських літератур указують на те, що в теорії літератури термін балада починає вживатись на початку ХІХ ст. спершу на позначення літературних творів, а пізніше – й творів народнопісенних.
У польському літературознавстві вже на початку ХІХ ст. певні літературні твори називають баладами (за німецьким, французьким та англійським взірцем ). Визначення цього жанру дають у своїх працях Ф. Бентковський (1814) та Е. Словацький (1826), однак їхні дефініції є доволі туманними, розмитими. Вони також не проводили чіткої межі між баладою та іншими літературними чи фольклорними жанрами, змішували такі поняття, як балада, романс, думка. Це свідчить про те, що на початку ХІХ ст. генологічна думка в польській філологічній науці ще не була достатньо розвинута. Дослідники здебільшого переповідали думки німецьких та французьких учених, дотримуючись вироблених ними концепцій. Адже на той час польська література перебувала на початковій стадії романтизму, і балада як літературний жанр ще не була належним чином розвинута.
Сучасний польський дослідник І. Опацький зазначає, що в Польщі термін балада вперше застосували до фольклорних творів лише на межі ХІХ–ХХ ст., тобто значно пізніше, ніж до літературних . Дослідниця польського фольклору Я. Яґелло уточнює, що визначення народнопісенних творів як балади та спробу їх класифікації вперше здійснив Я. Карлович у статті «Систематизація польських народних пісень» («Systematyka pieśni ludu polskiego») в часописі «Вісла» («Wisła») у 1890 році А як енциклопедична стаття «народна балада» вперше занотована у «Великій загальній енциклопедії» («Wielka Encyklopedia Powszechna») 1962 року У 1965 році цьому терміну вже приділено увагу на сторінках «Словника польського фольклору» («Słownik folkloru polskiego»).
У дослідженні «Словацька романтична балада» Ц. Краус звернув увагу на те, що відомий учений Й. Юнґманн у двох виданнях своєї «Словесності» («Slovesnost», 1820 і 1845) зарахував баладу до «вищої поезії» , не роблячи чіткого розділу між НБ та ЛБ. Й. Юнґманн намагався, передусім, з’ясувати відмінності між баладою та романсом. На той час це було «модною» темою. Вчений навіть не робив спроби дати чіткі термінологічні визначення жанрів. Тут, очевидно, спрацював часовий чинник: балада і наукові студії про неї в слов’янській філологічній науці щойно починали розвиватися.
Таким чином, теоретики літератури в Польщі, Чехії та Словаччині терміном балада спочатку називали долітературні твори і лише згодом – фольклорні. Певною мірою це співвідноситься і з самою ґенезою баладних творів, адже частина дослідників вважає, що авторами перших балад були професійні співаки чи поети. Англійська дослідниця Л. Паунд у праці «Поетичні джерела і балада» («Poetic Origins and the Ballad», 1921) доводить, що на початковому етапі розвитку балада належала до поезії «літературної», творцями її були поети, які походили з вищих верств суспільства. Тільки пізніше баладну творчість засвоїли широкі народні кола .
Підтвердження такого складного шляху розвитку жанру, який зародився на літературній ниві і згодом поширився у фольклорному середовищі, містить історія німецької літератури. На думку німецьких дослідників В. Кайзера (W. Kayser) та Р. Печа (R. Petsch), німецька народна балада бере початок у героїчних піснях раннього середньовіччя, які, по суті, були лицарською поезією. Розквіт цього літературного жанру припадає приблизно на XV ст. Це були твори, які виникали у вищих колах суспільства і там же набували розголосу. Поступово така поезія поширювалася серед народних верств – усно або письмово (у вигляді листівок, що продавались на ярмарках). Це був тривалий процес, у ході якого твори змінювались, набували нових ознак, подекуди спрощувались. Відбувався процес адаптації високої поезії до запитів та смаків простолюду.
Через кілька століть ці твори почали збирати і записувати як фольклорні. Збірники «Народні пісні» («Volkslieder»), пізніша назва «Голоси народів» («Stimmen der Volker»), 1778–1779 рр. у записах Й.Ґ. Гердера, «Чарівний ріг хлопця» («Des Knaben Wunderhorn», 1805–1808) укладачів А. фон Арніма та К. Брентано містять велику кількість пісень баладного типу, які позбавлені автентичності, але мають виразні прикмети літературних творів.
І. Франко, який цікавився генологією балади та її походженням, також звернув увагу на первісний аристократизм таких творів. Порівнюючи старошотландські балади зі схожими творами у слов’янських народів, він писав, що перші є витворами «не селянської, навіть не міщанської, а тільки рицарської верстви. Їхніми героями є майже виключно королі, лорди та члени їх родин. Можна би сю народну пісню назвати вповні аристократичною в протиставленні до демократичної народної поезії слов’янських народів» .
Протилежну позицію щодо походження баладних творів займає дослідник скандинавської балади М. Стеблін-Каменський. Зокрема, він пише: «Не віднайдено жодних слідів того, що в середні віки в Скандинавії існувало безліч талановитих і оригінальних поетів, які, хоча й усвідомлювали себе авторами, однак не побажали, щоб про них збереглася яка-небудь пам’ять як про авторів (а тим часом, як свідчать відомості про давньоскандинавських скальдів, поети, що усвідомлювали себе авторами, навіть у дописемний час завжди залишали про себе пам’ять як про авторів!). Тому неймовірно, щоб у баладній творчості, всупереч засвідченому всюди порядку, розвиток йшов не «від співака до поета», а від «поета до співака». Дослідник також стверджує, що «балада віддавна побутувала у тих регіонах Скандинавії, де ніякого «лицарського» середовища не існувало» . Вчений наводить такі факти: найбільше норвезьких балад було записано в місцевості Телемарк (південь країни) – там баладна традиція зберігалась найдовше, і там не було жодного «лицарства», а феодалізація, за свідченням норвезьких істориків, на цих землях була найменш інтенсивною. Земля перебувала у володінні селян, вони зберігали свою свободу, свою своєрідну культуру, а зокрема й власні баладні традиції. Важко стати на бік однієї з цих протилежних думок, обидві вони видаються слушними й аргументованими. Поки що ґенеза балади як жанру народної творчості губиться в імлі часу.
Звідси можна зробити певний висновок: НБ та ЛБ на західноєвропейському та слов’янському ґрунті мають відмінності у своєму походженні. У фольклорі західноєвропейських народів від ХІІ ст. існували пісенні твори, які називалися баладами; на слов’янському термінологічному ґрунті цей термін з’явився лише в ХІХ ст., ним спочатку називали літературні твори, а потім – фольклорні, які первісно було ліро-епічними піснями, що досить пізно, тільки у ХІХ ст., виділилися в окремий жанр фольклору, який з часом розширювався і доповнювався.
• Загалом найдавніша західноєвропейська НБ починає свій родовід, принаймні, з трьох джерел: від пісні до танцю , з легенд і переказів, а також з лицарської поезії. Такої думки дотримується дослідник англо-шотландських НБ Л. Арінштейн, він також зазначає, що цей жанр розвиває, передусім, дві сюжетно тематичні групи: героїчну та любовну, причому в основі першої часто лежать конкретні історичні події .
• М. Алексєєв, характеризуючи НБ Англії та Шотландії, уточнює: «Походження сюжетів балад дуже різне: в одних – це книжне оповідання, християнські легенди, твори середньовічної писемності, лицарські романи, навіть в окремих і рідкісних випадках твори античних авторів, засвоєні через якісь середньовічні обробки і перекази; інші походять від усних переказів, становлять варіації широко розповсюджених «мандрівних сюжетів». Треті відтворюють певну історичну подію, видозмінюють її, стилізують відповідно до загальних умов пісенної традиції» . Вчений докладно і водночас стисло окреслив коло матеріалу, на якому формувалася НБ майже в усіх європейських країнах.
• Основна відмінність між західноєвропейською та слов’янською НБ полягає в тому, що західноєвропейські НБ одразу були записані як балади (вперше це було зроблено в Англії 1450 року), твори ж слов’янські виділилися з корпусу ліро-епічних пісень чи епічних творів у кращому випадку лише в ХІХ ст.
У народнопісенній творчості окремих слов’янських народів НБ передували жанри, характерні для кожної окремої національної традиції. Вони називалися думами, думками, піснями, історичними піснями, епічними піснями, легендами тощо. Деяка генологічна плутанина існує й досі. А. Ткаченко зауважує: «Ці три жанри українського фольклору (дума, балада, історична пісня) і досі не завжди чітко розрізняють, внаслідок чого одні й ті ж твори потрапляють і до тих, і до інших класифікацій та збірок» .
Словацький дослідник Ц. Краус, наприклад, вважає, що словацька ЛРБ (ЛРБ – літературна романтична балада – Л.П.) мала у своїх витоках такі основні джерела: «бюрґерівська балада, народна балада та зарубіжна народна і літературна балада» . Таким чином він указує на безпосередній зв’язок літературних і народних балад. Дослідник ніби замикає своєрідне «баладне коло»: балада походить від балади, а саме – народна балада породжує літературну, слов’янська (у цьому випадку – словацька) ЛРБ має у своїх витоках баладу західноєвропейську. Такі судження значно звужують генологічну ниву ЛРБ, бо джерела її є значно ширшими і різноманітнішими.
Західноєвропейська традиція тримає першість і в розвитку ЛБ. Перші літературні балади на ґрунті європейського романтизму (у XVIII ст.) з’явилися майже одночасно у французькій, німецькій та англійській літературах. Потужним поштовхом до активної літературної баладної творчості став вихід у світ збірника народних англо-шотландських балад «Реліквії давньої англійської поезії» («Reliques of Ancient English Poetry, 1765), який упорядковав Т. Персі (T. Percy). Це був не єдиний такого типу збірник, але саме він мав найбільший вплив на розвиток літературної романтичної балади.
На слов’янському ґрунті першими «баладними ластівками» стали твори російських письменників: 1791 року була опублікована «Раїса. Стародавня балада» М. Карамзіна, а на початку ХІХ ст. з’явилися балади І. Дмитрієва, М. Остолопова, В. Жуковського. Російська ЛБ як жанр лірики сформувалась з орієнтацією на німецькі взірці. З ними російських читачів ознайомив В. Жуковський, який, по суті, запропонував навіть не переклади, а перекази чи переспіви баладних шедеврів Й.В. Ґете, Ф. Шіллера та Ґ.А. Бюрґера.
Такі літературні починання можна назвати створенням «балад від балад». Адже і Й.В. Ґете, і Ф. Шіллер, і Ґ.А. Бюрґер брали за основу своїх ЛБ вже відомі сюжети, які існували в народній творчості (в переказах, легендах тощо), а російські письменники наново «перекроювали» твори, створені німецькими поетами. У цьому виявляється гнучка жанрова природа балади, яка в різні епохи в різних культурних просторах ніби переписувалась авторами заново. Взаємодія баладних сюжетів, відносно легке засвоєння їх на чужому ґрунті дає підстави припустити, що балада, порівняно з іншими ліричними жанрами, легше підлягає перекладу і переспіву. Причина, очевидно, – в основній генологічній ознаці жанру – сюжетності. Сюжет – це стрижень балади, часто він має типологічну подібність до інших сюжетів, що траплялися в тих країнах, куди проникала балада завдяки перекладу. Тому якщо дівчина вирушає в зловісну подорож зі своїм мертвим нареченим, то неважливо, як її звати – Ленора, Людмила, Світлана чи Маруся. Головне – історія, а якою мовою вона викладена і якими гео- чи етнореаліями оточена, для балади є вторинним.
Завершення утвердження жанру балади в російській романтичній поезії, як, зрештою, й інших видів лірики, відбулося у творчості О. Пушкіна. Пушкінський баладний репертуар порівняно невеликий, але він вирізняється різноманітністю й акумулює в собі основні тенденції попереднього розвитку жанру. Знаменно, що О. Пушкін не вдавався до терміна балада, а надавав перевагу близьким до балади визначенням жанру: пісня («песнь») – «Песнь о вещем Олеге», «Песни западных славян», «Черная шаль. Молдавская песня»; казка – «Утопленник. Простонародная сказка»; легенда – «Жил на свете рыцарь бедный…».
Інший російський романтик – М. Лермонтов – охоче використовував термін «балада». Так він називав свої твори, що належали до цього жанру: «Баллада. Из Байрона», «Баллада («Куда так проворно, жидовка младая?»)», «Баллада («Из ворот выезжают три рыцаря вряд»).
І О. Пушкін, і М. Лермонтов у своїх творах баладного жанру зверталися до найкращих взірців як європейської поезії: переказували, переспівували народні німецькі, англійські балади, твори Й.В. Ґете, Ф. Шіллера, Дж. Ґ. Байрона, так і до слов’янських чи російських сюжетів або ж до так званих «мандрівних історій», які завдяки своїй іманентній цікавості, неординарності та простоті побутували в культурних просторах багатьох народів.
Траплялися й казуси в процесі постійного переказування та перекладання балад. Так, М. Лермонтов 1840 року написав баладу «Повітряний корабель» («Воздушный корабль»), використавши мотиви балади «Корабель привидів» австрійського поета та драматурга Й.К. Цедліца. А вже 1893 року Г. Фідлер, незважаючи на те, що М. Лермонтов зазначив джерело походження у підзаголовку до твору, опублікував німецький переклад «Повітряного корабля», вважаючи його оригінальним твором російського поета.
У другій половині ХІХ ст. ЛБ у Росії розвивалась у творчості К. Павлової, І.Турґенєва, А.Фета. Згасання романтичної літературної балади припало на «некрасовський період», коли відбувався процес соціологізування, відходу від романтики на користь реалізму.
Польська літературна традиція баладного жанру сягає ще епохи Просвітництва (1740–1822). На зламі ХVIII–XIX ст. з’явилися такі твори баладного характеру: «Книга пісень» («Pieśnioksiąg») Я.П. Воронича, «Історичні пісні» («Śpiewy historyczne») Ю.У. Нємцевича, «Пісні польських селян» («Pieśni rolników polskich») К. Бродзінського. Як бачимо, автори визначили жанр своїх творів як «пісні», їх ще важко назвати вповні баладами. У соціально-політичних умовах тодішньої Польщі – втрата державної самостійності, глибокі протиріччя між суспільними верствами шляхти та селян – польські літератори на світанку романтизму серед інших завдань вирізняли найважливіші для себе: нагадувати співвітчизникам про славне минуле народу й наближувати свою творчість до найширших верств населення. Цю місію й виконували поетичні твори з генологічного баладного дискурсу: пісні, думи, думки.
Видатний польський літературознавець і найбільший авторитет у сфері баладного жанру Ч. Зґожельський вважає, що польській літературній романтичній баладі передувала дума, яка на польському літературному ґрунті мала певні ознаки сентименталізму з виразним французькими впливами . Вчений відзначає також великий вплив німецької романтичної балади на формування цього жанру в польській літературі. Наприклад, балади Ф. Шіллера з’явились на сторінках польських періодичних видань 1816 року. Їх перекладали Я.Т. Камінський, Я.Д. Мінасович, К. Бродзінський. Активізувалося зацікавлення автентичною народною творчістю, публікувалися збірки народнопісенних зразків, а автори – З. Доленґа-Ходаковський, Ю.У. Нємцевич, К. Лєх Ширма та ін. – наслідували їх у своїй творчості.
Розквіт польської літературної балади припадає на початок романтизму в цій країні. Саме з балади розпочав свою творчість А. Міцкевич і саме вихід у світ його поетичної збірки «Балади і романси» («Ballady i romanse», 1822) започаткував нову літературну епоху. Польський поет, усвідомлюючи генологічну особливість своїх творів, сам визначив їх жанр як балади. Це було зроблено умисно, і збірка А. Міцкевича є, по суті, єдиною свідомо сформованою авторською добіркою саме балад на слов’янському літературному ґрунті епохи романтизму. Більшість балад А. Міцкевича – довершені художні твори з виразним авторським стилем. Вони внесли до польської літератури, дещо зіпсованої наївністю і поверховістю сентименталізму та штучністю і заштампованістю класицизму, новий здоровий дух, повернули літературу обличчям до власного народу, змусили поезію говорити простою, «свіжою» мовою. Твори з цієї збірки, передусім «Романтичність» («Romantyczność»), виконали чи не найважливіше завдання – заклали основи романтичного світовідчуття і окреслили головне завдання літератури епохи: керуватися не розумом, а почуттям і серцем. Балади А. Міцкевича – вершина творчості цього жанру в польській романтичній літературі. Однак програмні постулати епохи, насамперед політична заанґажованість та месіанізм, вимагали втілення ідей романтизму в складніших літературних жанрах. Тому, хоча розвитку баладного жанру й сприяли такі письменники, як Ю. Словацький і А. Фредро, усе ж розквіт польської романтичної балади припадав на початок романтизму.
В українській літературі перші твори баладного характеру з’явилися в епоху так званого «фольклорного преромантизму» . Переважно це була стилізація народної поезії; як приклад – балади «Змій», «Заклятий», «Поминки» К. Тополі, «Рибалка» П. Гулака-Артемовського, «Українська мелодія», «Маруся» Є. Гребінки. Ці твори «позначені більшим чи меншим наслідуванням народних ліричних пісень, більшою чи меншою імперсональністю, а то й відсутністю живого індивідуального переживання» . В Україні на формування романтичної естетичної думки впливали насамперед два потужні чинники: з одного боку, розвиток української фольклористики, відкриття й популяризація власних скарбниць народнопісенної творчості, з другого боку, «свіжий вітер із Заходу», позначений впливом ідей німецької ідеалістичної філософії та літературної теорії німецьких романтиків. Не можна не брати до уваги й значення російської та польської літератур, які вже на початку ХІХ ст. розвивали перші паростки світоглядності нової великої епохи – романтизму. Історично поділена між цими державами українська культура перебувала в різних сферах впливу: західні землі – польського, центральні й східні – російського.
Українські романтики для своїх балад обирали вже знайомі теми, подекуди переспівували знані твори. Так, П. Гулак-Артемовський, слідом за А. Міцкевичем, створив баладу «Твардовський», а Л. Боровиковський свою «Марусю» назвав «переказом» з В. Жуковського.
Головною прикметою української літератури, особливо романтичної поезії, завжди була її вкоріненість у національні традиції, вірність народно-патріотичним ідеалам та близькість до пісенно-фольклорних жанрів. Однак «свій чистий тип (романтичний – Л. П.) заховує вона тільки в самих початках романтизму, і то не все, а далі все більш переплітається з мотивами реалістичними та соціальними» . Саме такий напрям розвитку зумовив широку генологічну і тематичну парадигму української романтичної балади. Українські романтики створили такі види балади: історичну – як із більш-менш чітко окресленим хронотопом («Палій» В. Забіли, «Могила Святослава» М. Устияновича, «Хмельницького обступлєніє Львова» М. Шашкевича), так і без конкретної історичної прив’язки із забарвленням легендарності («Козачая смерть» А. Мелетинського, «Співець Митуса» М. Костомарова); фантастичну («Мана» М. Костомарова, «Жулин і Калина» І. Вагилевича); соціально-побутову з акцентами нещасливого кохання чи трагедій у сімейних стосунках («Ластівка» М. Костомарова, «Маруся» В. Забіли, «Рожа і дівчина» М. Петренка); жартівливу («Ледащо» Л. Боровиковського, «Глек» А. Мелетинського, «Чорний кіт» М. Костомарова) тощо.
Вершиною баладного жанру українського романтизму, безперечно, є баладна творчість Т. Шевченка. Хоча баладний спектр нашого національного генія не надто широкий, однак створені ним шедеври в рамках цього жанру стали перлинами української та світової романтичної лірики. При цьому сам Т. Шевченко генологічно не визначав своїх творів як балади. Дослідники ж уважають, що в ранній період творчості Т. Шевченко написав балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Ці твори тісно пов’язані з фольклором способами розкриття характеру персонажів, напруженим однолінійним баладним сюжетом, наявністю елементів фантастики. До періоду «трьох літ» належать балади «Русалка» та «Лілея». У пізніший період творчості Т. Шевченко розробляв баладні сюжети в поезіях «За байраком байрак», «Чого ти ходиш на могилу?», «У тієї Катерини», «Коло гаю в чистім полі». У цих творах втілені типово баладні риси: зустріч світів, напружений конфлікт, однолінійність акції, психологізм персонажів при мінімумі зображальних засобів. Тут вирують палкі пристрасті на тлі глибокої трагедії, вирішуються питання життя й смерті. Більшість баладних творів Т. Шевченка міцно вкоренились у національній свідомості українців, а деякі з них, як-от фрагмент із «Причинної» – «Реве та стогне Дніпр широкий» – стали народними піснями.
Оцінюючи баладний здобуток українського романтизму, М. Гнатишак писав: «В цілому можна стверджувати, що українська романтична балада набула своєрідної, тільки собі питомої закраски сильним зазначенням українських фольклорних мотивів, та що ніколи не вдержалася в своєму чистому типі, приймаючи в себе реалістичні та соціальні елементи» .
Для чеської та словацької літератур початки національного відродження та романтизму були спільними. ЛБ у цих літературах з’являлися як рефлексія на німецьку романтичну поезію Й.В. Ґете. На початку ХІХ ст. Я. Махал зазначав, що «в чеській літературі не було, напевно, поета, який не звернувся б до творчості Бюрґера» . Особливою ж популярністю користувалася балада «Ленора», яку провісники чеського і словацького романтизму переспівували десятки разів. На думку Ц. Крауса, діячі чеського та словацького національного відродження, відчуваючи брак власних фольклорних традицій, шукали підтримки саме в німецькій баладі . Згодом вони звернулися до російського фольклору. Так, Ф. Челаковський опрацьовував російські народні билини, а В. Ганка імітував народні пісні на зразок творів з «Російського пісенника» («Российский песенник») М. Чулкова. Саме звернення до німецького та російського фольклору, творче опрацювання кращих зразків німецької романтичної літератури для чеських і словацьких «будителів» стали своєрідним містком до зацікавлення власною народнопісенною творчістю . П.Й. Шафарик, Я. Коллар, Й. Юнґман почали збирати, опрацьовувати та видавати збірки народних пісень. Схожі явища мали місце в усьому слов’янському світі, але ця діяльність мала свої особливості на чеському та словацькому ґрунті: тут збирацька діяльність не обмежувалась власним фольклором, а поширювалася на народнопоетичну спадщину всіх слов’ян (збірка «Слов’янські народні пісні» («Slovanské národní písně», 1822) Ф. Челаковського).
Для досягнення певної естетичної мети фольклорні твори подекуди піддавали значній обробці, внаслідок чого зникала їхня автентичність. Збирачі фольклору та укладачі збірок дбали не про збереження первісних варіантів уснопоетичних творів – вони ставили перед собою вище завдання – утвердити національний дух, сприяти популяризації власних традицій.
На чеському і словацькому ґрунті назву балада до народних пісень уперше застосував П.Й. Шафарик, який у збірці «Світські пісні словацького народу в Уграх» («Písně světské lidu slovenského v Uhřích», 1823) виділив 4-й розділ «Оповідки та балади» («Rozprávky a balady»). Так само Я. Коллар у «Народних співанках» («Národnie zpievanky», 1834–1835) виокремив розділ 12-й: «Балади. Романси. Оповідки» («Balady. Romance. Rozprávky»). З цього приводу Ц. Краус зазначає, що «для чехів і словаків поняття «балада» на означення фольклорних творів входить в обіг з 30-х рр. ХІХ ст.» .
Найкраща сторінка чеської романтичної балади відкрилася в літературі цього народу у зв’язку зі збирацькою фольклорною діяльністю та творчістю К. Я. Ербена (1811–1870). У 1842–1845 рр. вийшли три томи упорядкованих ним чеських народних пісень «Народні пісні в Чехії» («Písně národní v Čechách»), серед яких було багато розповідних творів баладного жанру. А збірка авторських балад К.Я. Ербена «Букет з народних оповідань» («Kytice z pověstí národních», 1853) стала шедевром чеської романтичної лірики. Чеський романтик визначив жанр своїх творів як «оповідання» («pověst»), більшість сюжетів його творів почерпнуто власне з народних оповідань. Це особливо увиразнює генологічну прикметність баладного жанру, в основі якого лежить певна історія, переповідається якийсь сюжет. Серед балад К.Я. Ербена є твори, побудовані на мандрівних, дуже поширених сюжетах. Наприклад, у «Лілії» («Lilie») присутні мотиви трансформації людини в рослину, точніше – дівчини в квітку, що певною мірою співзвучне «Лілеї» Т. Шевченка та «Ліліям» А. Міцкевича. Використовує К.Я. Ербен і мотив про «мертвого нареченого» в баладі «Весільна сорочка» («Svatební košile»), й історію про водяника, який оженився зі звичайною дівчиною («Vodník»). Балади К.Я. Ербена вирізняються розлогістю, наявністю ліричних відступів та виразною казковістю.
У словацькій літературі найкращі романтичні балади належать Я. Кралю (1822–1876). Його балади та пісні відіграли значну роль у формотворчому процесі словацької романтичної поезії. Ці твори довели, що «літературна словацька мова є мовою багатою і гарною, що вона відкриває широкий простір для літературної творчості» . Баладні твори Я. Краля «Зачарована панна з Вагу та дивний Янко» («Zakliata panna vo Váhu a divný Janko»), «Рекрут» («Zverbovaný»), «Повість» («Pověst») відзначаються глибоким ліризмом, пісенністю, багатством образності й символіки. Сам автор називав свої балади «піснями», що цілком відповідає їхній генологічній особливості – найвиразніше в баладних творах Я. Краля звучить ліричне начало.
Здійснений стислий огляд розвитку балади в слов’янських літературах епохи романтизму дає підстави зробити кілька висновків.
Балада як літературний жанр сформувалась у літературах слов’янських народів під впливом таких чинників:
– зацікавлення літераторів збірниками автентичних народних творів, які вийшли в Англії та Німеччині і вже у ХVIII ст. були визначені як балади;
– стрімкий розвиток авторської балади в західноєвропейських літературах, творчість Й.В. Ґете, Ф. Шіллера, Г.А. Бюргера, Дж.Г. Байрона, Р. Бернса та ін.;
– посилення інтересу до народнопісенної творчості свого народу, її збирання та видання, виділення серед фольклорних творів балад.
Ці об’єктивні чинники пробуджені до життя і об’єднані вільним духом романтизму, який звернувся до народнопісенної творчості, оцінив її велич і красу, зробивши їх одним із найбільших своїх надбань. Літературна ж романтична балада стала своєрідним репрезентативним жанром епохи, акумулювавши в собі провідні ідеї романтизму: поєднання того, що не поєднується, в плані зустрічі світів, культу індивідуалізму, вираження почуттєвості з певною мірою екзальтації, занурення в трагічність, розчинення людини у світі природи тощо.
При певних спільних рисах ґенеза ЛБ у слов’янському романтизмі має й свої відмінності для кожної окремої літератури. Якщо на українському, словацькому та певною мірою чеському літературному ґрунті романтична поезія, а зокрема й балада, виконувала важливу місію утвердження та формування норм літературної мови, то, скажімо, польська романтична ЛБ, навпаки, опускала літературну мову з п’єдесталів класичної риторики і наближала її до мови простолюду.
Літературні балади епохи романтизму вражають своїм розмаїттям. Трагічний лаконізм Т. Шевченка відрізняється від розлогого ліризму Я. Краля, вишуканий естетизм слова К.Я. Ербена та майстерні ігри з сюжетом А. Міцкевича формально значно віддаляють їхні твори від класичного розуміння балади.
Слід зауважити, що серед провідних авторів – Т. Шевченка («Тополя», «Лілея», «Утоплена» та ін.), К.Я. Ербена, Я. Краля та А. Міцкевича, чиї твори літературознавці називають баладами, тільки останній саме так визначив їхній жанр. Т. Шевченко не окреслював генологічної природи своїх творів, деякі, правда, називав думами. К.Я. Ербен визначав їх як «повісті» – «pověsti», а Я. Краль – «пісні» – «piesně». Чеський романтик В. Голан визначав свою збірку балад як «казки» – «pohádky». У збірці Амвросія Могили «Думки і пісні та ще дещо» (1839) трапляються балади, але не всі твори з «Украинских баллад Иеремии Галки» (1839) можна вважати баладами.
Дотримуючись принципу існування двох способів «виокремлювати типи літературних творів – засновуючись на різновидах, які склалися історично, та спираючись на теоретичне осмислення мистецтва слова» , можна припустити, що у випадку визначення літературної балади як жанру за основу беруться обидва принципи: і той, за яким літературні твори за родовими ознаками наближались до фольклорного жанру балади: і той, який ліг в основу теоретичного осмислення балади як літературного жанру.
Романтична ЛБ виокремилася з «генологічної магми» на основі ознак, притаманних багатьом жанрам, про що свідчать назви, які синонімічно застосовувалися до баладних творів. Згадаймо, як самі автори називали їх: дума, повість, пісня, романс. Трапляються й такі: історична пісня, образок, легенда, оповідка, казка тощо.
Що ж об’єднує всі ці твори? Серед спільних ознак майже всі дослідники виділяють кілька рис, притаманних жанру балади (як літературної, так і народної), дві з яких – головні:
• наявність в одному творі трьох родових чинників – епіки, лірики і драми ; виходячи з цього, за визначення балади приймаю дефініцію Ю. Кляйнера: «Балада – це короткий, віршований, епічний твір на тему незвичайної події, лірично забарвлений і з тенденцією до діалогізації» ;
• відображення винятково напружених конфліктів або фатального збігу обставин, які можна охарактеризувати як незвичайну подію .
Очевидно, що всі твори, які залучають до цього жанру як у фольклорі, так і в літературі, мають передусім ці дві ознаки. Решта прикмет, особливо на авторському ґрунті, не піддається генологічній кваліфікації.
І все ж спільним у всіх є органічне поєднання епіки, лірики і драми (з можливою домінантою одного чи двох чинників залежно від інтенцій автора) та наявність конфлікту.
Отже, визначаючи сутність романтичної літературної балади як специфічного жанру, можна стверджувати, що вона має певне значеннєве ядро – баладний центр, який визначається наведеними вище чинниками. Однак тематичний, композиційний, образний, ідейний дискурс ЛБ може бути дуже широким, існувати в безлічі авторських модифікацій і не піддаватися чіткій класифікації. Тому до ЛБ цілком виправданим може бути вживання таких термінів: баладне поле, твори баладного характеру.
І якщо баладний центр можна визначити доволі чітко, то баладне поле не піддається виразній класифікації, а кордони балади є взагалі розмитими, розпливчастими, що може сприяти перетіканню балади в інші поетичні жанри, тобто зумовлювати її певну «хамелеонність» .
Розмаїття внутрішньожанрових тенденцій романтичної ЛБ, недиференційованість елементів баладної поетики, змішання балади з іншими жанровими формами – все це створює широкий баладний дискурс жанру в романтичній літературі. І саме тому слов’янська балада епохи романтизму, попри свою вивченість, залишає як теоретикам, так і історикам літератури величезне поле для діяльності.

Слов’янська романтична балада: ґенеза та проблема жанру // Проблеми слов’янознавства. – Вип. 55. – Львів, 2005 – С.79–90.