Мій коментар на витяг з книги Михайла Романюка
Сотня УПА "Свободи"
„"Свобода" мав намір перед відходом у рейд відвідати свою наречену. Проте сталася зрада. Зв’язкова "Свободи", яка була перед тим заарештована, не витримала тортур і виказала енкаведистам місце можливої появи сотенного. Скориставшись з такої можливості, оперативники Пониковицького РВ НКДБ-НКВД влаштували там засідку й підготували облаву на цей присілок. Вранці 7 листопада 1945 року, зайшовши до хати господаря Бокси, "Свобода" потрапив у засідку, в якій сиділо п’ять досвідчених енкаведистів. Зрозумівши безвихідність становища, сотенний вирішив прийняти бій і тим самим прикрити відступ своїх побратимів. У цьому несподіваному нерівному бою хорунжий "Свобода" загинув, а стрільцям разом із пораненим "Оріхом" вдалося вирватися з кільця облави.
Жителька села Ясенів, довголітній в’язень сталінських таборів Ганна Думанська, згадуючи про загибель відважного сотенного "Свободи", говорила: "Хату спалили, тіло, над яким познущалися, відвезли в Заболотці. І не повстидалися зняти одяг. А на другий день старший стрибок у шкіряній куртці і таких підрайтованих шкірою штанах красувався. Дочку господаря Бокси, Ванду, по-звірськи катували й судили, родину вивезли в Сибір".”
Я являюся внуком Міхаліни Букса (Вериковіч) і Миколи Букса, сином Катерини-Анни Букса їх дочки. Так що добре пам’ятаю, що прізвище на усіх метриках було саме Букса, а не Бокса. Як пише пан Михайло Романюк, виходячи зі спогадів Ганни Думанської. Тим паче, що ця пані може знати про події на хуторі Сади тієї ночі тільки з чуток, чи власних фантазій. Щодо сумнівів, яка власне фамілія була у господаря Букси (Бокси) в мене не виникає похибності ще й тому, що я, свого часу, займався своїм родоводом. Отож, Микола Букса народився в селі Підлипці № 25 18 грудня 1896 року, був сином Петра Букси та Євдокії Музика – внуком Ігната Букси та Анни Левандовської (дочки Базілія Левандовського та Маріанни Соболевської). На початку першої світової війни його призвали в Австро-Угорську армію. По двох тижнях він здався у полон росіянам, чи то пак – москалям, як у нас говорять в Галичині. Був приділений на господарство Яна Верінковіч в селище Охожа під Хелмом. 16 лютого 1919 року в місті Хелм відбувся шлюб між Миколою Букса і Міхаліною Вериковіч. З цього шлюбу взійшли дочки: Софія (Зоська), Ванда, Манька, Станіслава (Сташка), Стефанія (Стефка), Катерина-Анна (Каська) – моя мама народилась 2-го травня, але батько Микола Букса зареєстрував її, як народжену 3-го травня 1935 року; та сини – Петро, Івась та Мар’ян. Дід – Микола Букса дуже любив свою дружину. Бив її так що вона два рази у неї були викидиші. Не народилось двоє хлопців... Мало цього. Він все дивувався, як то? „Довкола ходять хлопці, стріляють москалів, жидів, поляків, а мою курву ніхто ще не прибив?”. Я, просто, сам, з власного досвіду, не маю приємні спогади на ту потвору, котра була моїм дідом!
Щодо сотенного Свободи. Можу сказати, що він в домі моєї бабці Міхаліни бував не рідко. Вона була полячка, але її любили усі: німці, жиди, українці, бессарабці... Тої ночі відбулось трошки не так, як пише пан Михайло Романюк, виводячи свої дослідження тільки на чутках і вигадках очевидців, які все бачили на власні вуха... Далеко за північ 7 листопада 1945 Букса вже був п’яний, бо за столом з ним сиділо п’ятеро енкаведистів у формі УПА, котрі прийшли, як у той час велося, поїсти та випити. Решта енкаведистів розташувались у засідці навколо дому. Сховались добре, бо біля дому були кущі бузку, сад, поруч глибокий яр, стодола хлів, а недалеко ще один менший ярок...
Розмова точилась коло колективізації... Енкаведисти хотіли знати настрій господаря, говорили: ось прийшли більшовики, а ти хазяйнуєш – своє поле, ліс, коні, корови, заберуть усе, а тебе заставлять ходити в колгосп на них робити. Як тобі це буде подобатись? „Та щоб їх шляк трафив!” сказав дідо. В цей час в дім вступив сотенний Свобода і троє стрільців. Один стрілець залишився
на ганку.
Мати розповідала, що спочатку почула дивний звук з вулиці, як би свист і щось впало, потім в домі почалась перестрілка...
Вартового, котрий був на ганку куля трафила в спанок. Він зостав стояти, як стояв, тільки гвинтівка випала йому з рук... Потім почалось. Крики. Пітьма...
А фотографії з голим Свободою і Вандою, моєю тіткою, робили в нас біля стодоли. Кричали: „Ти його сука”. Не знаю чи тітка Ванда була в якомусь зв’язку зі Свободою. Але те що вона носила до ліса їм їдло, це знали в нашій родині усі. Потім тітку побили прикладами так, щоби вона впала на його тіло і били до повної чорноти... Діда за його „Та щоб їх шляк трафив!” взяли також... Сидів довго, до 1956-го року.
Хату, як згадує пані, довголітній в’язень сталінських таборів Ганна Думанська, в цей день не спалили... Видно задовольнились тим що дістали. П’яного Буксу, мертвого Свободу і його курву - Ванду...
Так і було, а чому забули згадати про те, як бандерівці прийшли розстріляти мою родину за те, що дали свої мундири до схрону пану Буксі? Коли би моя мама не виділа, що Букса їх сховав в полові, перед тим як його відтягли більшовики, то усю сім’ю, теперішні герої би перестріляли. Ганьба, таким, як Михайло Романюк. Що пишуть історію так як її писали більшовики! Ганьба! І це не просто слова. Я забороняю писати про подробиці смерті пана сотника Свободи без мого відома! Тому, що вона відбулась в будинку моєї родини, а не у вашому, пане писака Романюк, чи у пані Ганни Думанської...
Шановний Михайло Романюк, трошки думайте перед тим як писати нову пропаганду, а не історію!!! Україні вона не була потрібна ніколи! Вміння писати та диплом про освіту, ще нікому не дає право переписувати історію на свій лад!
За моєю бабусею Міхаліною Вериковіч ( народжена 5 листопаду 1895) -
45 років, Софією (Зоською) 1926 року народження - 24 роки (остарбайтер з 1943 до 1945), була в Бреслау (Вроцлав) бачила особисто Гітлера, Катерина-Анна 2(3) 1935 року – 15 років, Івась (Іван) 1939 року народження 10.5 років, 4 січня 1950 року зі села Ясенів Заболотцівського району Львівської області за рішенням Особливої Наради при МДБ СРСР від 11.011950 року, виселені на спец поселення в Хабаровський край з якого звільнені 30 січня 1956 року.
Ось так, воювали потім самі українці з тими хто ще щось має... Пішли ви на хуй зі своєю Україною! На підставі ст.. 3 Закону Української РСР від 17 квітня 1991 року „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” вищевказані особи – РЕАБІЛІТОВАНІ.
Відомості про вилучене і конфісковане майно в архівній справі відсутні. (Ще б пак, самі українці майно розікрали).
Підстава: архівна справа № 10564.
А хто вислав мою бабцю 45 років, мою маму 15 років, мою тітку (24 роки), мого дядька (10 років) у Сибір? Самі українці. Чоловік моєї тітки Станіслави – пан Костишин, його потомки, живуть в Ясенові і в Легніци у Польщі, куди вони втекли в 1952 році.
Ось те, що українські а не російські писаки можуть сказати про той час. Але яловицю, з нашого хліва відвів Ярошевський 4 січня 1950, в ночі, після того, як мою родину відвезли до Львова, у в’язницю на вулиці Чапаєва, щоб потім відвезти в Сибір. Його потомки живуть і тепер в Ясенові, можна рахуються героями... Які герої? На війні бувають тільки злодії і вбивці... Чим гордиться український народ? Чи російський, чи німецький?... Вбивцями? Стидіться!!!
Пора, давно пора гордитись тими хто вміє малювати, співати, чи грати на якомусь інструменті і запалювати усіх до танцю, а не до бою!
Я сам, з польсько-чесько-німецько-українско-татарсько-італьянскької родини... І що? Я менша людина чим якийсь там цитатник Михайло Романюк? Він не науковець – лише місцевий записник пригод і сновидінь. Ганьба йому! Ганьба!!! Коли навіть не вміє написати прізвище моїх пращурів правильно!
Хто з вас знає свій родовід? Той хай себе рахує людиною! Людиною, а не тільки українцем... Ось усе що я хотів сказати.
А пан Михайло Романюк, нехай займеться чимось суттєвим, а не перекривляє факти та ім’я моїх предків. Пане Михайле, чутки, це не історія і не важливо хто її пише: більшовицькі чи націоналістицькі ідеалізатори...
Підписуюсь ім’ям, яким мене знають в інтернеті: Андрей Август Лоэнгрин Кубин, син Іоанна та Катерини-Анни (Букса) Кубін...
Ось вірш, присвячений моїй бабці... Дуже її люблю і пам’ятаю...
Моей бабушке Михалине Верикович
Когда ты начинаешь вспоминать
конец войны, произнося молитвы
и прерываясь вздохом, я опять
жалею, что в исходе этой битвы
не мог участвовать, что вас не оберёг
от красной сволочи, ворвавшейся в деревню
с ожесточением, переступив порог,
ругаясь, грабили всё то, что убежденью
их помогало продвигаться на Берлин.
В два счёта сапоги стащили с брата
ещё живого; увели коней, а сын
«свиньей московскою» назвавший их солдата
застрелен был... Потом, спустилась ночь!
«Освободители» резвились и играли,
делясь трофеями. Ты плакала... Помочь
никто не мог. И слёзы высыхали
в твоём величии. Ты всем прощала! Всех
жалея – ненавидеть не умела...
Войну приняв, как наказание за грех
людской гордыни. За ночь поседела.
А утро грянуло осколками в окно.
Без крови не возможна вера в Бога.
Мы все – создатели! Все – жертвы! Нам дано
понять, что жизнь тропинка, не дорога.
Я сам особисто ще не забув, як мене обривали на півслові, як тягли мене в суд за ось ці вірші:
Слово Україні
Вкраїно!
Тарасова могила горецвітна.
Не нарікаю, хоч ти стала непривітна.
Бо я твій син. А з прадіда - козак.
Вкраїно!
Що скажу тобі із болю.
Ти лиш руїна, густо злита кровлю,
а орди знавіснілих посіпак
регочуться, впиваючись достатком
і силою своїх м’яких крісел.
За що ж то Бог невдячною напастю
тебе скарав, змутивши гладь джерел
і синь небес, і вічну тишу храмів,
в яких молилась ти за своїх діточок
Івасиків, Максимів та Богданів -
розіп’ятих, спалених на хрестах
в серпневу ніч, катами свого люду.
Безбожними убивцями думок.
Воскресни Земле!
Вимий серце з бруду
палаючими водами Дніпра.
Воскресніть браття
любі, милі, добрі...
Нехай не зараз.
Через десять, двадцять літ
в моїх очах,
в моїх думках,
в моєму слові...
Бо заспівати хочу з Вами "Заповіт".
Я був змушений, як першокласник, пояснювати кожну фразу з вірша. А тепер ці люди являються шановними громадянами України і Львівщини, свідомими... Але з якого року вони заразились отією свідомістю? Може і пан Романюк в нас став свідомим з якогось року? Ось так вийшла людина на вулицю, обісрала її ворона, тепер вона свідомий українець(ка). Прийдіть до себе, люди... Які українці? Які росіяни. чи американці? Земля одна і народ на ній один. Традиції різні от і не вигадуйте те, що ніхто із вас не бачив. Набридло читати історію, яку переписують по своєму ті хто приходять до влади. Вона у нас одна. У всіх – одна! Тому ми ще живемо на цій Землі.
Навряд наші предки боролись за світ у котрому кожному потрібно доводити що він є людиною. Ось так. Пане Романюк!