Как известно, лишь через несеолько лет после изготовления памятника "Волынская резня" для него нашлось место в Польше. В апреле 2021 года Совет гмины Яроцин принял соответствующее Постановление по данному вопросу.
Официальная Варшава не помогает в установке памятника "Волынская резня". Это не удивительно.
Часть финансовых расходов берёт на себя "Общество ветеранов Польской Армии в Америке". Но они не готовы оплатить все расходы. Поэтому объявлен сбор средств в Польше и за её пределами.
Ниже приведён текст обращения на русском языке.

Обращение Общественного комитета по строительству памятника "Волынская резня" в Домоставе.

"Общество ветеранов Польской Армии в Америке, округ 2" (Stowarzyszenie Weteran'ow Armii Polskiej w Ameryce - "SWAP"), выражая согласие на локализацию памятника "Волынская резня" скульптора Питинского в гмине Яроцин, особо подчеркнуло, что они заботятся о том, "чтобы памятник "Волынская резня" был в полном смысле этого слова подарком польскому народу от польских ветеранов из США и Канады”. "SWAP" объявил о покрытии расходов, связанных с адаптацией места под памятник, строительством пьедестала и транспортировкой скульптуры из города Гливице, но на этом не заканчивается перечень необходимых расходов, связанных с установкой памятника. Перед тем, как было принято постановление о строительстве памятника скульптора Питынского, попал на заседание Совета гмины Яроцин, я публично объявил, что бюджет гмины не будет обременён расходами на покупку земельных участков под памятник, а необходимые финансы будут получены путём организации сбора для этой цели. Я должен выполнить это обещание. Другие необходимые расходы - это расходы, связанные с поддержанием мониторинга, закупкой энергии, уборкой территории, изготовлением информационных досок, не исключена разработка проектной документации здания, в котором можно организовать экспозицию, документирующую мартирологию жителей Волыни и Восточной Малой Польши и т.п. Гмина Яроцин также должна провести реконструкцию муниципальной дороги, ведущей к территории с памятником, путём укладки асфальтового покрытия.

Яроцин не ставит памятник "Волынская резня" только для себя. Мы оправдываем давние ожидания многих патриотических кругов в стране и за её пределами.
Многие разочарованы тем, что памятник не будет стоять в большом городском центре. Обращаю внимание, что до сих пор это не удавалось, ничто не указывало на то, что в ближайшем будущем это должно было измениться. За расположение памятника на территории гмины Яроцин выступает также сообщество военных судеб. Смерть от рук украинских националистов понесли в основном жители села. Населённые пункты нашей гмины были также одними из самых испытавших во время немецкой оккупации. В некоторых сёлах были сожжены почти все постройки, а погибло около 400 человек. Среди убитых в пацификациях большую часть составляли дети, женщины и старики. Во многих окрестных усмирённых сёлах немцев поддерживали украинские коллаборационисты, украинская полиция и отряды СС "Галичина". Так было в Яроцине, в сёлах Момоты-Дольнэ и Момоты-Гурнэ, Лонжек Закликовски, Пикули и других.

Несомненным плюсом месторасположения в гмине Яроцин является расположение территории под памятник в непосредственной близости от скоростной трассы S19 (Барвинок - Жешув - Люблин - Кузница-Белостоцка), на расстоянии около 15 км от узла Запач, где в недалёком будущем трасса S19 будет пересекаться с трассой S74 (Ниско - Петркув-Трыбунальский). Менее чем в 300 м будет разделять место с памятником от нынешней национальной дороги №19.

На конференции, состоявшейся в Яроцине, я представил концепцию, чтобы памятник "Волынская резня" Андрея Питынского был ядром центра, документирующего судьбы сёл на Волыни и в Восточной Малой Польше - по образцу Музея Мученичества Польских Деревень в Михнёве, который документирует судьбы усмирённых немцами деревень, но лежащих в нынешних польских границах.
В какой степени Общественному комитету по строительству памятника "Волынская резня" в Домоставе удастся реализовать эти планы, зависит от жертвенности людей доброй воли как в стране, так и за рубежом.

Збигнев Вальчак
Войт гмины Яроцин и председатель Общественного комитета по строительству Памятника "Волынская резня" в Домоставе.

Источник: https://regnum.ru/news/society/3290653.html

https://szturman.livejournal.com/409682.html

22 апреля 2021 г. депутаты Совета гмины Яроцин проголосовали за установку памятника "Волынская резня", автором которого является Анджей Питыньский. Как известно, сам памятник был изготовлен несколько лет назад, но в целой Польше для него "не нашлось места". Вернее, в других городах Польши, в силу известных политических особенностей и взглядов, не нашлось депутатского большинства, которое бы приняло решение об установке этого памятника.



А депутаты Совета Гмины Яроцин 22 апреля 2021 г., на XXIII сессии Совета приняли такое решение: 9 депутатов было "За", 6 депутатов - "Воздержались", 0 депутатов - "Против". В пункте 14 с) плана сессии указано Постановление по вопросу установки памятника "Волынская резня". Результаты голосования будут опубликованы позднее.



Текст принятого Постановления был отправлен в юридическое бюро Подкарпатского Воеводы - с целью его легализации.
Следующий шаг после легализации постановления - получение разрешения на строительство в архитектурном отделе повятого старосты. На середину мая 2021 г. запланирована Конференция с участием членов Почётного Комитета Строительства Памятника.

Источник: В Польше нашли место для памятника польским жертвам Волынской резни?

https://szturman.livejournal.com/409409.html

Интересно, как сейчас в Польше будут решать эту проблему.

ЗАМОСЦЬ, 15 апреля 2021, 15:19 — REGNUM 
В Польше установлен факт того, что 30 лет назад под видом «сталинских жертв» в польском городе Замосчь (Замостье) были перезахоронены останки бандеровцев. В 1989 году останки были извлечены из могил около Яцни, а в 1990 г. состоялось перезахоронение. Причём было известно, кем являлись и чем при жизни занимались эти люди. Однако, несмотря на надзор прокурора, такое перезахоронение было произведено.



Как минимум, один человек из перезахороненных являлся членом украинской вспомогательной полиции и принимал участие в ликвидации евреев. Это Иван Ковалык (см. фото). Он после войны купил себе фальшивые документы и пытался скрыться среди поляков под именем Владыслава Ковальского. И его останки лежат рядом с братской могилой евреев, недалеко от могил солдат польской Армии Крайовой, погибших в боях с УПА (организация, деятельность которой запрещена в РФ) в апреле 1944 г. А на фотографии — перед могилой с двумя крестами видны красные звёзды, которыми обозначены могилы с захороненными советскими военнослужащими, погибшими в боях по освобождению Польши от гитлеровской оккупации.

На мемориальной плите указано, что там лежат останки 20 человек, а не 19. Если это так, то неизвестно имя лишь одного человека. Остальные 19 украинцев, перезахороненные там, известны по именам и фамилиям. Ниже приводятся их данные по польским источникам. Под номерами 1-5 указаны люди, подозреваемые в убийстве польских женщин и детей в лесу под Затыле, когда остановили поезд там. Все эти участники УПА (организация, деятельность которой запрещена в РФ) были расстреляны в октябре 1947 года по приговору польского суда.

1. Kowalyk Iwan, «Czarnota» syn Iwana i Marii, ur. 4.08.1913 w Werchracie, skazany w Tomaszowie Lubelskim 8.10.1947, stracony 29.10.1947 r. w Zamo'sciu.

2. Prosyn'skyj Dmytro, ps. «Sztam», syn Iwana i Kateryny, ur. 1910 w Werchracie, skazany 8.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu. Mordowal w listopadzie 1945 w przysi'olku Goraj (Horaje) ukrai'nskie dzieci i kobiety: Hac Kateryna z domu Kupicha, Hac NN, male'nkie dziecko Iwana i Kateryny, Kupicha Dymitr lat 65 ur. 1880 r., Kupicha Paraskiewia lat 63 ur. 1882 r., Kupicha Wasyl lat 10 ur. 1935 r.

3. Twerdochlib Mychajlo, ps. «Wedmid'», s. Dmytra i Jewy, ur. 27.08.1922, w Nowe Selo, skazany 9.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu. W boj'owce SB OUN dokonywal egzekucji strzelajac ofiarom w tyl glowy.

4. Fil (Fyl) Teodor, syn Dmytra i Marii, ur. 9.03.1922 w Werchracie, skazany 8.10.1947, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

5. Harasymczuk Wasyl, ps. «Malyj», «Bohdan», s. Demka i Julii, ur. 13.08.1921 w Nowosilkach Perednich (Rawa Ruska), skazany 8.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 [w Zamo'sciu].

6. Le's Wasyl vel Iwani'ckyj Josyf, ps. «Zirka», s. Wasyla i Katarzyny, ur. 20.03.1924 w Werchracie, skazany w Tomaszowie Lubelskim 8.10.1947, stracony 29.10.1947 r. w Zamo'sciu.

7. Petryszyn Wolodymyr, ps. «Wlodymko», syn Hryhorija i Pelagii, ur. 2.01.1924 lub 2.02.1924, w Ceblowie, skazany 15.10.1947, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

8. Radyn'skyj Kornylo, ps."Chwyla», s. Iwana i Kateryny, ur. 20.08.1912 lub 20.07.1912, w Podhajcach, skazany 15.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

9. Skrypczyk Iwan, ps. «Stru's», syn Wasyla i Julii, ur. 1.05.1923, w Uhnowie, skazany 10.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

10. Adamczuk Jaroslaw, ps. «Sahajdak», s. Wasyla i Anieli, ur. 14.03.1922 w Sawczynie, skazany 15.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

11. Boroda Stepan, ps. «Stepan», s. Oleksandra i Rozalii, ur. 9.01.1922 w Hlynyciach (Jawor'ow), skazany 8.10.1947, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

12. Hnatjuk Mychajlo, ps. «Orko», s. Romana i Marii, ur. 10.12.1926 w Zawyszni (Sokal), skazany 16.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

13. Hruszkewycz Andrij, ps. «Kindrat», s. Iwana, ur. 16.08.1927 w Przewodowie (Sokal), skazany 18.09.1947 [w Hrubieszowie?], stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

14. Dacjuk Petro, ps. «Borsuk», s. Serhija i Kateryny, ur. 12.08.1919 w Honiatynie, skazany 17.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

15. Zozulja Wolodymyr, ps. «Moroz», s. Oleksandra i Jadwigi, ur. 20.09.1922 w Suszowie (Sokal), skazany 15.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

16. Zrada Dmytro ps. «Roman», s. Hryhorija i Marii, ur. 27.10.1915 w Wierzbicy, skazany 10.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

17. Kapustjak vel Kapusnjak Semen, ps. «Czumak», s. Ilka i Julii, ur. 24.04.1927 w Sawczynie, skazany 15.10.1947 w Hrubieszowie, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

18. Karpynka (Karpinka) Roman, ps. «Nowyk», s. Pawla i Anastazji, ur. 17.02.1927 w Cholojiwi (Radziech'ow), zamieszkaly w Byszewie, (Sokal), skazany 9.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 w Zamo'sciu.

19. Piddubczyszyn Mychajlo, ps. «Opanas», syn Anastasija i Marii, ur. w Karowie, mieszkal w Wierzbicy do 1947, skazany 10.10.1947 w Tomaszowie Lubelskim, stracony 29.10.1947 [w Zamo'sciu?]

Ссылка: https://regnum.ru/news/society/3244164.html

https://szturman.livejournal.com/409127.html

Спогади Колоска Петра Олександровича, 1930 р. н. (часть 2)

Вони замордували в селі В. Вербче Кошмака Сидора, в М. Вербчі Патрикея Мусія та Оласюка Степана, в с. Дворець від трьох дітей забрали матір Янчук Люсю, чоловік Янчук Василь був на фронті, а жінку замордували, в с. Кузьмівка жінку Поліщука Петра, він був на фронті В с. Рудня батько Корнюші Степана Климовича був на фронті, мати померла від тифу а Степан був біля дядька, то всю дядькову сім’ю замордували, він залишився живий, бо був малим хлопчиком і сховався не печі.

Зимою 1945 р. у бандерівців почалась зрада, вони почали вбивати один одного. Зимою старший бандерівець із цього куща – "Король" із с. Стидень визвав степанських бандерівців на допит у ліс біля Рудні. Король з трьома братами Ступніцкими визвали по зв’язку Немчука С., "Сірка", "Катюху", "Соболя" та Пінчука ("Синка") і в лісі біля Рудні під чиїмись дерев’яними брусками, що лежали у лісі по команді "Короля", Ступніцкі розстріляли цих героїв. Там вони і зараз. Мені розказували колись про це старші люди – брати Козаков Давид та Козаков Трифон з с. Мідськ.

Уже після війни зібралися в урочищі Писариха на лузі, що між селами Грушівка та Одринки, десь 22 бандерівці щоб відсвяткувати Трійцю. Заготовлені в них були харчі та випивка раніше, Євтушиха та ще одна жінка доносили їм в той день ще харчів. Чоловік Євтушихи був родом із Людвиполя (Сосновка), при німцях він служив у поліції там же був і Цецік – колишній головний німецький поліцай, що розстрілював євреїв. Але сталося так, що хтось із степанців помітив цих людей і доніс у гарнізон, солдати окружили їх від лугу та від села Грушівка і без попередження почали бити з гранатометів. Втікати бандерівцям не було куди, тож всі вони там і загинули.

В 1946 – 47 рр. люди з сіл В. Мідськ, М. Мідськ, Рудня обурились проти бандерівців і ті почали розправу над ними: вбивали, мурдували, палили хати цих людей. Люди почали тікати із своїх домівок в основному у м. Степань, с. Деражне, м. Костопіль, хто куди міг. У Степань втекли з тих кого я знаю, то це Мельничук – був головою сільської ради, Гриць Крупеня – секретар сільської ради, Романцев Денис та Жук Михайло – були міліціонерами, Самков Іван – столяр, жив у нас, мав жінку і два хлопчики.
Весною 1947 р. до нашого Самкова зайшла Жукова жінка, мабуть вони родичі, з коробкою за плечима, в коробці мішок. Іван питає: - "Куди ти йдеш?". Вона каже: - "Піду додому, у Мідськ, там у мене скопчик бульби, принесу, зварю дітям, бо нема що їсти". Іван її не пускав, але вона пішла. Там її зловили бандерівці, повісили у її ж хаті і підпалили хату, це нам розказував Іван.

Зимою 1948 р. солдати з гарнізона привезли сім вбитих бандерівців. Був мороз, вони позмерзались, їх скинули біля МГБ, поставили під стіну і об’явили людям: – "Чиї родичі, то забирайте і хороніть".
Правда п’ять забрали, а два залишилось. Начальник міліції Письмений та Циганков послали міліціонерів та "стребків", щоб похоронили їх на польських могилках. Були міліціонери Жук Михайло Митрофанович та Ярошко, стребки Музика Микола і ще якийсь, не знаю. Земля була мерзла, вони взяли каністру бензину, якою розігрівали землю, так викопали яму, вкинули їх у неї. У каністрі ще залишився бензин, Жук вилив на них і каже: "Спалили мою жінку живу, а я вас хоч мертвих". Зараз на тому місці насипаний горб і встановлений залізний тризуб. Чи потрібно, щоб наш герб стояв на таких "героях"?

У 1945 р. зимою гарнізон солдатів ішли по лінії з с.Труди на с.Мельницю, один з солдатів забіг у Свистунів ліс, щоб оправитись, раптом перед ним піднімається мох, він схопився, догнав своїх, вони оточили те місце, там була криївка, в якій було сім чоловік: Немчук Степан, Крот Степан, Пінчук Харитон, Гожий Гриць і ще трьох. Немчук виліз і здався, тих підірвали гранатами. Немчуку із КПЗ вдалось втекти і після цього він ще вбивав людей. В 1945р. ще вони замордували першого голову Калинівської сільської ради Линку Івана.

Мені розповідав бутейський Гоч Степан Якович, що у 1945 р. вони жили на хуторі Ставища, батько в них помер. Мати Маринка з трьома малими синами – Федором, Степаном, Петром залишилась сама.
Зимою 1946 р. перед колядами закололи вони кабана. Ввечері кіньми на санках приїжджають бандерівці з с. Труди. Зайшли в хату і кажуть: - "Для УПА потрібні харчі, віддайте те, що сьогодні закололи". Мати каже: - "Мені треба кормити хлопців сиріт, беріть бичка в хліві". Один з них каже: - "Дайте мотузку". Мати вийшла по мотузку і вони вийшли, взяли мотузку, зав’язали матері за шию, прив’язали до журавля що над колодязем і один нажимає на журавля і піднімає маму за шию. Аж тут із-за хліва виходить старший бандерівець Сак і каже: "Хлопці не чіпайте баби, в неї малі хлопці, а кабана заборонятимеш взяти, то будеш на тому журавлі висіть". Степан Якович і зараз каже, що Сак врятував йому матір.

У сім’ї моєї жінки, тоді Сич Люби, мати із п’ятьма дітьми у 1941 р. прийняла другого чоловіка в прийми – Морозька Івана Федоровича, нажили вони ще одну доньку, шосту. В 1943 р. згоріла їхня хата від бомб. Були в них свої коні. Весною 1945 р. отчим моєї жінки, Морозько Іван Фед. на свято Теплого Олексія, поїхав в урочище Копанське сіяти овес. Мати послала дітей Любу та Олю занести батьку обід.
Сіли на возу пообідали, з лісу виходить чоловік, це метрів триста від лісу і прийшов до воза, то був двоюрідний брат дівчат, бандерівець Гожий Гриць Вікторович. Він спитав у чоловіка: - "Ну що пообідав?" і з під плащ-накидки виймає автомат і вистрілив вітчиму по ногах, потім сів на віз і повіз їх усіх разом до лісу, в лісі бандерівців було багато. Один спитав вітчима: - "Впізнав мене?". Вітчим відповів: "Зелений", це була його кличка, прізвище Шустик, по вуличному "Манюх". Гриць зняв з батька кожух, положив нас дітей на землю і накрив тим кожухом. Один бандерівець залишився нас охороняти, ми там лежали до ночі. А остальні забравши батька поїхали на хутір Мельниця до Морозька Василя, там була батькова мати, забрали матір, завезли в ліс і там їх замордували. Нам привели коні темно і ми, дівчата, Олі п’ятнадцять років, мені тринадцять, приїхали додому на окровавленому возу, мати пізніше шукала їхні трупи але не найшла. І тільки в 2011р. один чоловік поборов страх перед "героями" і вказав місце їхнього поховання.

Весною 1946 р. Мойсеєць Титко, що жив у с. Погулянка, пішов на луг, що навпроти його хати, над Горинню, щоб нарізати дубців лози та сплести коша і там у корчах лози натрапив на бандерівців, які відпочивали після нічної облави, один був на варті, побачивши Титка вони схопились, зв’язали його, мордували, потім убили і кинули в р. Горинь.

Крот Йосип Тимофійович "Курячий" працював у нашому лісництві лісорубом. Одного разу в лісі, на прочистці робив Йосип, до нього під’їхав я з лісником Гочом Іваном "Шпірою". Якраз був обід, ми сіли біля вогню пообідати, спекли на рожні сала, у мене в колясці була пляшка горілки, вийшло по дві стопки і я Йосипа питаю: - "Розкажи Тимофійович, за що ти сидів у тюрмі?". Йосип почав розказувати, що жили вони за Польщі в с. Полиці, там батько купив землю, де і поселився. Брат Андрій пішов у бандерівці, залучив до них і Йосипа, але Йосип був тоді ще малий, йому довірили зв’язкового, його задачею було у Полицькому лісі, де йому показали, взяти конверт і занести на х. Переспу, положити в дірку, що була у пеньку, звідти забрати конверт і принести туди, де брав того. Це називали "грипси". Так він носив їх до 1946 року. З ним ще був, такий як він, із села Ромейки. Закінчився їх термін і прийняли їх у вояки, дали зброю. Перше завдання дають тому, з с.Ромейок, піти у Ромейки і привести в ліс завідуючого клубом, той пішов і не повернувся і не привів того чоловіка, бо той був його другом. Чекали їх три дні але ніхто не прийшов. Старший бандерівець, який був дуже рижий, каже: - "Дозвольте мені, я їх приведу двох". Пішов він на другий день, приводить одного, того що був з Йосипом зв’язковим. Їм наказали наносити гілля і розпалити велике вогнище, Йосипового напарника розділи наголо, зв’язали руки й ноги, потім вирубали жердину, засадили жердину між зв’язані руки й ноги, одного кінця дали тримати Йосипу і піднесли його на полум’я вогню, живого палити. Він спочатку ревів, потім сконав, а той рижий дістав з котла, що варився поруч, костомаху і їсть насолоджуючись. Раптом кругом їх застрочили кулемети, рижого зразу вбили, того що тримав із Йосипом жердину теж. Йосипу тільки обпекло кулею ногу і потекла кров. Він кинуся втікати, в лісі стояли коні, скочив на одного коня і галопом втік, заїхав на якийсь хутір. Там жила жінка, вона його сховала в льох, перев’язала рану, вилікувався і більше до бандерівців не пішов. Потім його енкаведисти заарештували і дали десять років за зв’язок з УПА.

В 1945-1948 рр. нам з південної та східної України присилали лікарів, вчителів, щоб нас лікували та вчили грамоти. Бандерівці їх убивали, першими жертвами були: Ніна Сергієнко, Поліна Висоцька та Сергій Жук. Їхніми іменами в нас були названі вулиці, тепер їх перейменували на імена їхніх вбивць.
В 1945 р. на хутір Конотопи привезли військову частину солдат стройбата, щоб вони заготовляли сіно для держави. Десь там перебував бандерівець Немчук "Сірко", він піймав одного солдата, привів на хутір Плискі, там його мордував, солдат просився, він був українець з Полтавщини, він його роздів наголо і вбив сокирою, ще Левчука Василя Даниловича, і Левчука "Дуба" заставив закопати труп, тай закопали у лісі біля Демидової ниви, там він і зараз.

У 1947 р. на хуторі Гутвін жила жінка Ягишиха, її дочка Марія живе зараз у Степані по вулиці Шевченка, у Марії був брат, не знаю як звати, вони тоді там, на Гутвині біля хати в дворі різали поперечною пилкою дрова, в двір прийшли бандерівці, вони на "козел" протягнули голову того брата і відрізали йому пилкою голову. Баба Ягишиха ходила до нас, завжди і розповідала про закатованого сина.

В 1947 р. бандерівець Чуприна Андрійко на Трудах вбив Мурзу Дмитра "Вуша", який нікуди не мішався, він тільки людям солом’яною кришою крив хати, і його жінку вагітну поранив, їй вдалось вижити і ще нарадити дочку, це були батьки Мурзи Миколи Дмитровича, Вушика Колі, трудянського коваля. В Бутейках ще вбили Мізюка Юрія, колишнього дільничого, батька. В Степані ще вбили Коржа Івана батька та матір. Івана, коли ще був маленьким хлопчиком, поранили, він вижив, працював у колгоспі шофером (уже нема його).

У 1948 р. почалася в Степані колективізація. Визивали людей багатших у кабінет і заставляли записуватися у колгосп. Першими записались моя теща Морозько Ульяна Йосипівна та Катюха Федір, їх мордували цілий день, Федору давили пальці в дверях, і так вони записались. У вечері до Катюхи Федора ввірвались бандерівці і трудянський Гожий Микола Гнатович пересік Федора чергою автомата. Федір був міцний чоловік, він вижив, але до кінця свого життя був на костилях. На Мельниці першим записався і став першим головою Хомич Іван Павлович, його жінку і двоє дітей замордували наші "герої".
...Поки я служив в армії, вони скоїли ще два "подвиги". На с. Мельниці вони вбили Хомича Івана з жінкою та двома їхніми дітьми. У Хомича Павла, Іванового батька, було ще дві дочки. Бандерівці викопали у його клуні криївку і зробили вхід з хати, в коморі стояла скриня на зерно, з тієї скрині зробили люк наверх, на люк Павло насипав відро жолудів і ніхто не міг здогадатись, що там люк, вхід і вихід.
Вони там жили декілька років, ґвалтували тих дівчат, дівчата варили їм їсти. Всі їх боялись, то були Глинка Петро і Смітюх, прізвище Гоч, ніччю вони грабували людей. До Павла якось прийшла жінка, яка жила неподалік і когось із цих бандитів помітила, це була "Надябиха", Надяба Данила мати, вони її і двоє дітей за це вбили, завезли з с. Мельниця на луг на урочище Прутковське і покидали в р.Горинь, але жертви не попливли, їх вранці побачили люди. Потім уже в 1952 році їх таки видали люди, солдати оточили хату і Павло мусив таки показати того люка, їм пропонували здатись, але вони не здались і їх підірвали гранатами. В 1953 р. в Степані, серед дня, на підводі їхав завідуючий дорожнього відділу Анацкий, якраз де зараз електропідстанція, з якоїсь клуні, що зараз вулиця Дорошенка, з криївки вибігли два бандерівці, вони підбігли до Анацького, пустили в нього чергу з автомата, він упав, вони забрали коні і рушили втікати у сторону с. Мельниця, але вони у Анацького не попали, бо були п’яні. Анацький встав, повідомив гарнізон, їх за Мельницею наздогнали і вбили, це був один Гожий Коля, а другий, якийсь чужий, це були останні вояки УПА.

Вже в 1967 році мені показав лісник Гольонко О., як в 27 кварталі, біля Осевицького болота, привели бандерівці із села Рудня дівчину, вони її ґвалтували, а потім вбили. Так вона лежала довго поки не розложилась, потім знайшли люди бутейські і закопали вже кості.

...На ранок пожежу локалізували, потім потушили, але тоді згоріло сто двадцять сім гектарів лісу. На другий рік це пожарище ми розробляли, керував роботами, я – технік лісовод. До розробки були підключені колгоспи: Степанський, Вербчанський, Короський, Золотолинський та організації м. Степаня.
Поки ми розробили пожарище, то люди знайшли сім людських скелетів, це були жертви бандерівців, яких вкидали під вивороти, щоб люди не знайшли трупів, і там, в ур. Холодне болото є такий острівець, де стоїть квартальний стовп 1-2-3 лісу, на островку стояв дуб, від дуба була відросла в бік дуже довга гілляка і низько, метрів два від землі. Вербчанські люди, Ситай К., Климець С., говорили мені, що там був штаб бандерівців і на тій гілляці підвішували вверх ногами людей та мордували, вимотували кишки, відрізували статеві органи, вирізали зірки на грудях, виривали язики, в загальному мордували, там і замордували Вербчанського Кошмака Сидора. Дуба ми того зрізали, щоб не було страшної згадки.
Мій сусід, Матвійчук Славка Йосипович, родом із села Малий Мидськ, розповідав, що в нього було двоє старших братів, він був ще малий, але пам’ятає, як одного брата бандерівці викликали з хати і вбили на подвір’ї, а другого, в селі, ввечері зустріли на вулиці і вбили. Батько його загинув на фронті, тож він залишився сиротою і пристав у прийми до моєї сусідки Олі, нажив сім’ю, два сина і три дочки.
...За період 1945 – 1990 наше післявоєнне покоління відновило і побудувало кращу Україну. Ми побудували села, міста, у лісництві побудували нову контору, цех із переробки деревини, сувенірний цех, ското та свиноферму, побудували фабрики, заводи, порти, побудували дороги у кожне село, побудували велику, багату та сильну державу і більшовики у 1991році віддали ключі від держави України: - "Керуйте готовою державою". За часи незалежності: із сіл поробили руїни, із допомогою Європи порізали фабрики та заводи на металобрухт для виробництва зброї, із якої згодом будуть по нас стріляти. Зруйнували все, а земля наша рідна, за яку наші діди, батьки голови ложили, плаче пустуючи, позаростала корчами, будяками. Молодь наша – українці, перетворилась у наркоманів, п’яниць та непотребів. Нам тепер по телевізору показують фашистів, що вони дуже гарно воювали, а наших бідних солдатиків показують як шантрапу, не вірте молоді люди. Добрі люди, це брехня, переміг наш народ, наші бідні солдатики, бо вони несли свободу усім народам і їм допомагав Бог, вони врятували світ від фашизму, а тепер знову проникають ватажки фашизму, вони знову хочуть зробити різанину серед нашого багатостраждального народу, щоб ми, українці, знову душили вбивали один одного, а вони на цьому стають мільярдерами, не вірте їм добрі люди, наші люди хочуть спокою.

Пройшов час, ми забули про все те що робилось тут, в нашій Західній Україні, а це було в сотні тисяч раз більше ніж тут написано, і це все робили ми українці. Ми ще тоді були молоді і не все знаємо, а може тільки яку соту частину, але знаємо що ні один бандерівець не бачив живого Бандери, тоді казали, що він у Берліні чистить чоботи Гітлеру і співали вони пісню: - "Ми всіх знищимо, хто нам шкодить, вождь Бандера нас веде".

Ми, наше покоління зазнало дуже багато горя і від тих "героїв", як їх зараз називають, і від радянської влади на початку післявоєнних років. Були бідні, не мали що їсти, у що вдягтись, багато людей було без житла нас заганяли в колгоспи, збирали позику з людей та податки, але ми вижили і змирились з тими, хто творив злочини, разом працювали, будували державу Україну. Прийшли із сталінських тюрем колишні бандерівці, але з їхніх рук ті кого вони забирали в ліс в ті страшні роки не повернувся ніхто, але ми і це все забули. Прийшли до влади їхні діти, внуки, родичі побудували їм пам’ятники, назвали вулиці їх іменами, назвали їх "героями"України, щоб ми дивились на цих "героїв" і згадували про їхні злочини перед нашим українським народом, про їхні кроваві руки. Молоді люди цього не знають і несуть ще квіти до пам’ятника цим злочинцям. Від рук фашистів у Степані загинуло на фронті сто двадцять чоловік. Тут, на місцях, я знаю десь приблизно п’ятдесят чоловік загинуло, а від наших бандерівських злочинців загинули тисячі, тільки бульбівців біля трьох тисяч. Бог їх наказує, але вони цього не бачать і не хочуть бачити. Ганьба їм, тим "героям", руки яких в крові свого народу. Нехай прочитають ці рядки українці зі сходу і побачать що ми прості люди натерпілись в сотні раз більших знущань від тих "героїв", чим інтелігенція, яка була прислана зі сходу. Почитайте добрі люди і дайте оцінку цим "героям", чи заслуговують вони пам’ятників, та того, що б їхніми іменами називали вулиці і квітів, які ви несете до пам’ятника, якого поставили в центрі міста, щоб старші люди не могли вийти в місто відпочити, бо там імена злочинців викарбувані на пам’ятнику. Імена тих, в кого були руки в крові наших батьків, матерів, братів, сестер, старих і малих, дітей ні в чому невинних, наших українців.


Спогади Колоска Петра Олександровича, 1930 р. н. (часть 1)

https://szturman.livejournal.com/409030.html

На территории Украины готовится к изданию интересная книга по краеведению, в которой рассматриваются различные периоды истории небольшого района в Западной Украине. Будет там и глава, посвящённая трагическому периоду Второй мировой войны, когда ОУН (Б) "строила независимое Соборное украинское госудаство". Как это выглядело, рассказывают в книге очевидцы событий. Одно из таких свиджетельств опубликовано ниже на языке оригинала - на украинском языке.



Спогади Колоска Петра Олександровича, 1930 р. н.

Як мені відомо з розповідей мого батька та матері, коли вони були живі до 1945 р., а мені тоді було 15 років, то батько розказував про нашу родину, звідки прийшло наше прізвище Колосок...
...Жили бідно, не було землі, брат Йон прислав з Америки доларів, тоді купили одну десятину землі в урочищі Свидерщина, купили воли, та воза і почали господарювати. Народилось троє дітей: дочка Марія, 1926 р. н, я – Петро, 1930 р. н., та брат Микола, 1934 р. н.

...Радянські війська пішли із Степаня і зразу прийшли німці. Стало тихо, люди рушили іти до своїх домівок, які уціліли, прийшли і ми додому, тільки без батька, він залишився у Якима. Коли прийшли до хати, то там уже були німці, прямо на столі палили огонь, спалили календар, газети, всі учнівські книжки, зошити, де був зображений Сталін. В городі, по грядках німці походили своїми чоботами, повиривали моркву, цибулю. Офіцери бігали з пістолетами за курми, у дворі стояла польова кухня. Постояли, мабуть, з тиждень і пішли далі.

Я бачив уже вдома, як із сторони села Мельниця, вели німці трьох полонених, наших. Німець у чорному сидів ззаду, на дошці воза, з автоматом, полонені були прив’язані за шиї мотузкою до воза, як худоба, із зав’язаними руками ззаду. Я якраз біля хати бовтався в калюжі, один з них каже: "Мальчик, подай водички", німець його штурнув автоматом і поїхали далі. На другий день ми, хлопці, побігли далі. Коли ми побачили біля восьмирічної тепер школи, був хлів штукатурений, троє німців вивели тих трьох розстрілювати, поставили їх під стіну, але двох полонених рушили втікати, одного відразу застрілили, іншого проштовхнули штиком, а один побіг через городи, на вулицю Халапівку і вони його згубили. Німці прибігли на вулицю, там стояла жінка Сича Ігната, вона німцям показала, куди той побіг і вони погнались за ним, чи втік він я не бачив, але потім люди говорили, що він вибіг на поле, там були скошені посіви під аеродром, і, здається, його вбили.

В Степані оставили сім німців і вони почали створювати свою владу. Об’явили: "Хто добровільно хоче бути старостою, поліцаєм, приходьте!". Старостою назначили Хижого, поліцаїв прийшло багато, комендантом назначили Кромфа, його заступником Цецика Василя і багато поліцаїв. Вони зігнали всіх євреїв на берег над Гориню, і загородили для них гето, позначили тих євреїв жовтими кружками на грудях і спині. Через прохідну гонили їх на роботу, строїти моста на р.Горині та клали сошу в "Нових хатах", їсти їм ніхто не давав, тільки грабували їх, особливо відбирали золото.


В 1942 р. частину їх погнали через с. Золоталин під Любашу в ліс, там розстріляли. Потім відібрали сильніших, погнали в ліс за село Калинівка, там вони викопали величезну яму, а потім водили їх до тієї ями і розстрілювали. Я з такими хлопцями, як сам, бігали дивитися, нам було по 12 р., їх підводили до ями по 5 чоловік, біля ями заставляли роздягатись наголо, заходили у яму, над ямою сидів на спеціально зробленій лавці поліцай Цецік з кулеметом і розстрілював цих євреїв. Батьки та матері несли на руках дітей, діти часом падали живими у яму, то німець Франц, який був один серед них, ходив понад ямою і дострілював дітей. Один молодий єврей рушив тікати та поліцай Красовский Миколай та Левко, з гвинтівки застрелив його, й почали вони сміятись: - "Бач хотів утекти". Це було страшне побоїще. І так в Степані євреїв нараховувалось дві тисячі, їх всіх перебили поліцаї, а в основному Цецік В.К. Коли поліцаї закінчили з євреями, німці прислали солдат з Костополя, вони роззброїли поліцаїв, погрузили у машини і везли туди ж, у Любашу, розстріляти їх як і євреїв, але поліцаї розрізали брезенти на машинах, напали на німців, і втекли, німцям тільки трьох втікачів вдалося вбити.

Початок осені 1941р. радянською армією на степанщину було спущено два парашутних десанти, один у Березнівському районі, біля села Рудні – Бобровської, очолюваний майором Медведєвим, там був створений загін Медведєва, а другий тут у нас, поміж селами В. Вербче, М. Вербче, Веліхів та Ромейки, очолюваний ст. лейтенантом Кочетковим. У цьому десанті було троє наших, які тоді служили в армії: з Степаня Чуприна Микола, з М. Вербча Шеремет Арсеній С., з В. Вербча Кошмак Микола О.
Коли вони спустились на парашутах, то втікли від своїх однополчан і пішли додому. Кошмак ще забрав з собою радіостанцію. Чуприна, коли прийшов додому, то йому сказали, що його сусід Кромф – комендант поліції, і про це повідомили Кромфа. На ранок всі поліцаї під командою Кромфа, виїхали на місце спущеного десанту і всіх десантників знищили. Лейтенант Кочетков над річкою у М. Вербчі вбив тільки одного поліцая – Боришкевича Гриця.

Весною 1942 р. із загону Медведєва, були послані люди на зв’язок у Волинську обл. Вони зайшли на хутір Островки до Грищенка Олексія, щоб відпочити і поїсти, але господар хати виявився продажним, він верхом на коні поїхав у м. Степань (12 км) і повідомив німців та поліцаїв. Поліцаї під командою Кромфа, на підводах виїхали на місце, окружили хату і знищили партизан. Одному кричильському (із с. Кричильськ) вдалося втекти через вікно. Тут загинула і прославлена партизанка, мати трьох синів партизан Марфа Іллівна Струтинська, з сином Жоржем. Їх, господар повозив у бомбову яму, що була за пів кілометра від хати і закопав. Потім їх перевезли в м. Ровно на кладовище.

Після того партизани медведєвці прийшли в м. Степань, розігнали німців, одного Франца вбили, іншим вдалось втекти, спалили їхнє приміщення відділення поліції та пошту і пішли.
Степанські поліцаї тоді перетворились у бандерівців і почали далі господарювати. Першими жертвами стали бутейські поляки, всю їхню сім’ю порубали сокирами. Хоронити привезли у Степань, до костела, тут вони біля нашої лікарні і зараз. Потім, у нашому лісництві залишився лісничий з жінкою та двома дітьми, він був із Східної України. Його з жінкою пов’язали, завезли до лісу в ур. Спаське (36 квартал лісу). Його та жінку порубали сокирами, а двох хлопчиків били, взявши за ноги, об пеньок головою. Мені розказував очевидець, який возив їх, Сорока Іван Гаврилович з с. Коросту, це були коростські бандерівці, потім ще й убили лісника. Вони були українці, і жертви, і вбивці.

Весною 1943 р. в Степань наїхали якісь не наші. Вони були частина у німецьких шинелях, а частина у чорних, з великими тризубами на кашкетах. Вони дуже скоро ходили і матюкались не по степанські.

Люди казали, що то наїхали галичаки. Мені довелося бачити, як вони вели низенького дядечка, який ніс за плечима мішок і в мішку було пуд жита, то був поляк з х. Кам’януха, він на х. Труди заробив харчів дітям. Його повели біля спаленого постерунка, там був льох (зараз 2-й корпус санаторія), впихнули його у той льох, там уже лежав один убитий і сокира, і його тою сокирою вбили, ми хлопчаки все це бачили через віконце. Після цього поляки почали тікати із м. Степаня на с. Гута. В нас було два сусіди поляки Стефан Келбасінський та Казімеж Конопінський – коваль, а Стефан був мельник, мав свого вітряного млина, вони теж втікли на с. Гута. Поляки господарювали на Гуті, а бандерівці у Степані. Тоді люди говорили: "Від Кричильська до Постійна - Україна самостійна".

Весною 1943р. я з своїм другом Чумаком Миколою Петровичем (нема в живих) в Неміриному лісі ур. Свидерщина пасли корів. Це було після обіду, коли бачимо тут неподалік від нас з Якимця Юхима лісу, виїхав вершник на карому коні, він під’їхав до ур. Галого болота, там по шляху ішла жінка в сторону села Мельниці. Він направив жінку до лісу, вона іде попереду коня, а він їде верхом за нею, коли вони зайшли у ліс, то ми почули постріл. Десь через годину ми погнали корів у Юхимів ліс, щоб їх попоїти, бо тільки там була вода. Я побачив під суковатою сосною, що лежить та жінка вбита, біля неї лежала біла хустинка і в ній було пару жмень солі, уже окровавленої. Як потім стало відомо, то була мати нашого колишнього бригадира Швайки С. Ф. Вона тоді жила на Гуті між поляками і прийшла до родичів випросити солі, щоб посолити дітям бульбу. А бандерівець вершник був Кудря Василь, називали його "Лампір", його жінка Потапусиха Марія.

Тієї ж весни я пас корів над шляхом Степань – Гута біля Каленикового лісу та біля Буцових хат, де зараз залишилася велика тополя, бандерівці зігнали туда людей і викопали дві ями поперек дороги. Потім нарізали дерев, переложили ями гіллям і засипали землею, щоб як буде їхати поляк з Гути, то упав в ту яму. Цією роботою керував бандерівець з Мельниці Пінчук Гриць (що потім була його жінка Ладуниха), але стало не так, як вони задумали.

В Степань на той час наїхали німці, а бандерівці втекли в ліс. Німцям потрібно було на Гуту до поляків, вони під’їхали до тих ям походили, подивились і пішли до Буцових хат. Забрали Буців, Берника Гриця, Берника Данила, в них ще був хлопець з Нових хат Шустик, далі пішли у ліс, де була клуня Матюши Степана, там ще був наш сусід Новак Микита, забрали і їх. Німці, цих п’ять чоловік пов’язали за шиї вірьовкою і прив’язали до воза як скотину, завели у Степань на міст і скинули пов’язаних з мосту у воду. Я це бачив своїми очима.

Німці у Степані були не довго. Вони боялись ночувати, то на ніч запалювали якусь хату і цілу ніч стріляли, так тоді спалили дуже гарну хату Катюхи Федора, де зараз живе його внук Лазарчук Микола. Далі почалась боротьба між українцями та поляками. Поляки напали на Бутейки, де ночували бандерівці, вони хотіли визволити своїх людей, але потерпіли поразку з великими жертвами. Після цього бандерівці зібрали всі сили і напали на село Гута. Бій ішов три доби, поляки оборонялись, бандерівці окружили Гуту з усіх сторін. У поляків була цегляна школа і її не можна було взяти, вони десь знайшли 45-мм гармату, що залишилась від фронту, але стріляти з неї не вміли, знайшли в Степані Багнія Максима, який у царському війську служив в артилерії наводчиком, завезли його на с. Рудню і почали вони стріляти у ту школу, і тоді поляки почали втікати у сторону Маневич. Хто сильніший утік, а хто слабший залишився, всі були знищені катуванням. Це було перед жнивами, далі почались кроваві жнива.

Гонили з усіх сіл людей з кіньми та волами, щоб зібрати польський урожай. Зганяли людей, молодих хлопців, давали їм сірники, щоб ті ішли і палили всі хати, які залишились, спалили всю Гуту, села Кам’янку, Вірку, Зівку, Їльнік, Ледно, хутір Камянуху і всі хати, які належали полякам. По полі, в пашнях находили багато дітей та жінок. Два брати, Берники Степан та Володя, знайшли у житі дівчинку полячку, вони нагнули дві берези, прив’язали її ноги, пустили дерева і розірвали її живу навпіл. Мені розповідав Шульган Іван Феодосійович з с. Золотолин: - "Я привіз із Золотолина бандерівців туди на жнива, і якогось Марчука, він був від служби безпеки УПА, тут прибіг якийсь бандерівець і доложив йому, що вони у житі знайшли ляхиню. Марчук каже – давай її сюди. Її зараз привели до нього, то була вагітна жінка, вона просила відпустити її, говорила що у неї ще двоє дітей. Марчук дістав з своєї сумки волоку, закрутив їй за шию, обернувся до неї спиною, взяв волоку через своє плече і задушив її. Бандерівці вкинули її мені у віз і заставили завезти до ями, там уже було таких багато. І так ці жнива продовжувались аж до осені.

Після жнив мене забрав той же Марчук, щоб я їх із Золоталина завіз у с. Вулька, там ми приїхали на якийсь хутір. Під’їхали до бідної хати, з хати вийшли чоловік, жінка та двоє дітей: хлопчик і дівчинка.
Марчук із своїми хлопцями повели господарів у хату, я почув крик, їх пов’язали, вивели у комору батьків і дітей, сокирою спочатку побили дітей перед батьками, а потім батьків. У коморі в стінах були шпари і я заглянув у шпар, що вони там роблять. Вони потім вийшли надвір і до мене: - "Що побачив?". Марчук каже спускай штани, дайте йому 20 шомполів, дали, а тепер їдь додому і як кому скажеш, то тобі буде теж що і цим. Я якось уже лежачи доїхав додому і місяць не виходив з хати, поки трохи зажили рани".
Після розгрому с. Гути, в с. Бутейки розташувався відділ Кори. Сам Кора розташувався на хуторі між Бутейками та Вербчем у Гольонка Федора, з ним була жінка чи коханка, якась дуже рижа, і його охоронці. Кора наказав, що, як кого піймають на польській Гуті, то приводити всіх до нього. Це було в жнива, привели вагітну жінку, заставили її викопати яму та й лопатою її вбили а дядько Жирун закопав труп. На другий день привели двох хлопчиків, їх теж заставили викопати яму, а привели їх молоді бандерівці.
Кора сказав господарю, Жируну, щоб той приніс косу, він приніс і дає одному з тих, що привели та й каже:- "На ріж поляків". Той каже, що я не можу. Він кличе ту свою рижу коханку і каже: "На, покажи як треба різати ляхів". Та перерізала шию спочатку тому бандерівцю що не хотів різати дітей, а потім тим двом хлопчикам полякам. Це розповідь господаря хати – Гольонко Федора (Жируна).

В нас була ще одна партизанка - бульбівці. Бульба – Боровець родом з Березнівського району с. Бистричі, він по приходу німців переховувався на Трудах у Вітряків і на Погулянці у Кудри. Він боровся за незалежність України. Створив шеститисячну армію без держави. У свою партизанку він приймав людей різних національностей і українців не вбивав. Розумніші хлопці із бандерівців почали переходити до бульбівців. І в них виникала ворожнеча, почали воювати одні з другими. Бандерівці хотіли вбити Бульбу, але їм цього не вдалось, то вони впіймали Бульбину жінку, вона була чешка по національності і на хуторі Гутвін при допитах її замордували. Почалась серед них війна. Бандерівці ловили бульбівців і жорстоко замордовували.

Так стали жертвами, яких я знаю, перший – чоловік моєї сестри Колович Іван Іванович, та Чвертка, їх впіймали у с. Кузьмівка і повісили. Нашого сусіда – Сича Павла Яковича, та Кривого Володимира, за селом Комарівкою в лісі розділи на голо, прив’язали до дерев і їх заїли живих комахи, при катуванні був присутній друг і сусід Сича Павла, Берник Петро (Тропак). Павло просився, а той сказав, що я його не знаю. Очевидець був Якимець Максим (Олійник). Бульбівців українців було знищено бандерівцями біля трьох тисяч, частина пішла на Чернігівщину, в другу партизанку Сабурова.

Весною 1943 р. ст. Малинськ охороняли німецькі власівці. Вони почули, що в м. Степані партизани зробили повстання. Тоді власівці побили німців, які були у Малинську, забрали зброю, майно і кіньми та пішком прийшли в Степань, щоб разом воювати з фашистами. Бандерівці їх гарно зустріли, власівцями виявились українці та білоруси. Вони ходили по Степані і співали українські пісні. Ми хлопці, бігали дивитись, вони були у німецькій формі, молоді гарні воїни. Бандерівці приготували обід і пригостили їх обідом та самогоном. І на вечір, у Пастовнику розвели по п’ять чоловік, по хатах ночувати, а самі підготували деревяну довбешку, та волоки і заходили в хату де ночують ці власівці, кожного били довбешкою по голові, накидали волоку на шию і додушували. Так їх за ніч перебили всіх. Їх було 45 чоловік. З села Коросту прислали бандерівцям підводи і повозили всі трупи за Чайчишину хату, під Коростів ліс і там корощани їх закопали, а людям об’явили, що то вони німців побили. Я знаю місце тієї могили.

В кінці літа 1943 р. я вигнав пасти корів і тільки загнав туди де зараз хім. склад, як зі сторони Золотолина вилетів літак, "рама" або тоді ще казали санки, дуже він був страшний. У Нових хатах, у дворі Середи Петра стояли бандерівці, вони почали з гвинтівок по ньому стріляти, він полетів у кінець Степаня на Пастовник, розвернувся і полетів на Погулянку, розвернувся знову на Степань і почав бомбардувати і строчити з кулеметів, викинув бомби, і полетів назад загружатись бомбами, а потім прилетів ще один літак. І так вони бомбардували, десь аж до після обіду, я з коровами утік у Грицути Йосипа ліс. Там був колодязь, як літак робив розворот понад лісом, то я опускався по цебринах у колодязь.
Тоді розбомбили і спалили половину Степаня, побили дуже багато людей. Коли закінчували бомбити, то зі сторони Коросту прийшли німці, вони зігнали всіх людей, які залишились в яму, де зараз Лещикова хата, і там їх мали розстріляти, але десь узялась єврейка, яка вміла по німецьки говорити і вижила від німців та бандерівців, розказала німцям, що це невинні люди, а винні повтікали в ліс. Німці відпустили людей і в Степані розділились на дві частини, одна пішла на Бутейки, а друга на Мидськ. З лісу бандерівці попахкали на них із гвинтівок, то вони у селі Мидську за це, зігнали у клуню сто вісімдесят людей і там їх спалили. Люди згоріли живцем. Туди попали два степанці, молоді хлопці – Ярмолюк Петро та Михайло.
Одному тільки малому хлопчику вдалось вижити, його люди висадили з клуні через дірку і він втік. Це був Романцов Микола Григорович, ще живий і живе у Ледному.

Осінню 1943 р. вранці, тільки ми повставали, я вийшов виганяти корів на пашу, коли бачу, із центру щось дуже швидко йдуть в сторону лісу бандерівці. Поки вони спали, то у Степань через Горинь переправився Ковпак зі своїм загоном. Я погнав корів у ліс до села Мельниці і бандерівці розташувались біля нас та біля мельницьких будинків, копали якісь ями. Ковпаківці в Степані пообідали, відпочили і рушили в похід на Мельницю, Мидськ, Гуту. Вони йшли на Волинь. Коли прибігає мій батько та й каже: "швидше втікаймо звідси". Тільки ми рушили втікати, як застрочили кулемети, гвинтівки, батько кричить: - "Падай в розору!". Я впав, але вони по нас не стріляли, ми схопились, зайняли корів і погнали до хати Нікіфорця Якима. Там теж бандерівці залягли, стріляють. Батько побіг до Крисюка Максима, там вінзалишив брата Миколу, а хата Нікіфорця вже горить. Біля Крисюка горить стожок з сіном, горить Юркова хата. Батько забрав брата Миколу і ми пішли на хутір Плиски. Вночі тільки добрались додому, вдома було тихо. На другий день я знову погнав туди пасти корів, там були спалені хати Берників Гриця та Данила (Буцові), Лазарчука Петра (Зеленець), біля хати був вбитий дід, обгорів коли горіла хата, дві хати братів Лук’янців (Штибові). По Крисюковій хаті не стріляли, там не було бандерівців і вона залишилась. У Сичовому лісі в канаві лежало сім вбитих бандерівців і на лисичному болоті теж було сім вбитих, більше я не бачив. Їх повозили в Степань на кладовище і похоронили. Хоронити приїжджали якісь в німецьких шинелях з тризубами.

Після розгрому Гути, в Степані ці хлопці із тризубами спалили костел, спочатку спалили, а потім дістали десь вибухівку і ще й зірвали, упала тільки одна стіна, остальне розібрали. Де зараз наша лікарня, спалили дві школи, одна була навпроти магазину Пінчатника, друга земська, спалили два млини, один був біля валу, другий – де сільгосптехніка. Спалили лікарню, яка була біля Горині, де жив Капля, спалили моста через Горинь, якого побудували євреї, міст був новий, не хотів горіти, то возили від людей солом’яні кулі із Степаня, Коросту та Кричильська, таки спалили, щоб не пройшли совіти.

Так це продовжувалось до зими 1944 року. 14 січня 1944 р. в Степань прийшли радянські війська, бандерівці сховались у лісі, поробили собі криївки. На день ховались, а ніччю полювали на людей: грабували, забирали добру одежу та заготовляли собі добрі харчі, забирали форму у тих, хто приходив з фронту. На початку березня почалась мобілізація на фронт чоловіків до 45 років, під мобілізацію попали брати Колоски, Олександр-батько, Ілля та Гриць, їх повезли у місто Коростень, там був збірний пересильний пункт. Іллю направили у першу частину на західний фронт, Гриця на північний фронт, а батько на пересильному зустрів Чеха Сергія Антоновича, в званні майора, він повертався з госпіталя, після поранення, у свою частину на західний фронт. Чех на пересильному переговорив з тими, що розподіляють і забрав батька у свою частину, в артилерію. І так вони провоювали разом до кінця війни, пройшли всю Польщу і війну закінчили в м. Кенінзберг (Кемнігсберг – П.М.). Чех був командиром батареї, а батько наводчиком гармати.

По приходу Радянських військ у Степань бандерівці нападали на солдатів фронтовиків. В нас та сусідів зупинились фронтовики артилеристи, одного дня їх підняли по тривозі і повезли в село Тростянець, а звідти привезли двадцять два солдати вбитими. Вони в нас лежать в братській могилі, всі вони жертви бандерівців. Після оголошення Перемоги, на третій день батька Колоска та майора Чеха С.А. зразу демобілізували і направили в Степань для встановлення влади. Коли приїхали, то Чех став працювати уповноваженим Степанського раймінзагу, батько зав. обліком землі раймінзагу.

Брат батька – Ілля, перед наступом наших військ у Чехословаччині розміновував мінне поле, попав під мінометний обстріл противника, був тяжко поранений в ліву руку та праву ногу, прийшов з війни інвалідом другої групи. Брат Гриць загинув на фінському фронті, загинув і брат Василь, раніше, при відступі наших військ, на якого не отримали навіть похоронки, безвісті зниклий...

16 жовтня 1945 року у вечері, в хату ввійшли двоє у формі радянських офіцерів з автоматами та наганами, один був у сірій шинелі, а другий в зеленій, це були бандерівці, Немчук Степан Макарович, кличка Сірко та Катюха Степан Олексійович, кличка Соболь, Немчук двоюрідний брат моєї матері. Батько лежав на ліжку читав книжку, я та брат Микола сиділи біля батька на другому ліжку, мати сиділа біля столу, сестра Марія була з немовлям на печі. Немчук взяв на столі губну гармошку, яку мені подарували солдати, походив по хаті погравши і вийшов. Катюха з автоматом в руках ходив по хаті і жував сушені грушки, які сушились на плиті. Немчук з Пінчуком, який був на дворі, ходили до Крота Арсентія, щоб його вбити, але того не було вдома. Немчук повернувся, зайшов у хату і сказав до Катюхи, щоб стріляв і той дав чергу в батька, в голову та груди, мене тільки облило батьківською кров’ю, і пішли з хати. Мати знепритомніла, нам наказали до ранку з хати не виходити, але ми ранку не дочекалися. Я з сестрою Марією через деякий час пішли в центр до Чеха, розбудили його і розказали, що сталося. Після вбивства мого батька, Немчук ще встиг вбити на селі Мельниця капітана райвійськомату Обухова, який прийшов з фронту без одного ока і прокурора Попова. На другий день зійшлися родичі, приїхав Чех і похоронили батька.

Через сорок днів після смерті батька відправили сорокову панахиду. Прийшли родичі: брат Ілля та сестра Ганна з шістнадцятирічною донькою Надією і прийшла Немчукова мати Зоська – теж родичка. Пообідали і сестра Ганна каже: "Навіщо так зробили родичі?" Зоська це почула і розказала сину. Через три дні за ці слова забрали Ганну, її сліпого від катаракти Василя Сича та доньку Надю, їх завезли в ліс і замордували.

До нас ввечері під’їхали підводою і стали забирати кормлену свиню, у хлівчику біля хати. Баба Варка відкрила двері і каже: "Люди добрі залиште сиротинам свиню", у відповідь пролунав постріл і ми всі завмерли. Свиню забрали, а пострілом прострілили корову. Ми вранці зайшли в хлів, лежить корова прострілена в лопатки. Це були бандерівськи заготовителі, які їм заготовляли харчі і сусід Берник Степан Григорович (сліпий Буц.), Ширко Степан Гнатович та Грицюта. Корову ми дорізали, але те м’ясо майже пропало і ми залишилися голі і голодні. Це все продовжувалось, гинули невинні люди.

https://szturman.livejournal.com/408611.html

Интересная публикация по теме захоронения бандеровцев на горе Монастырь (территория Польши).
Текст доступен на польском, украинском и русском языках. Текст достаточно объёмный, поэтому полностью его не удаётся вставить в редактор ЖЖ.
В чём проблема с этой горой Монастырь? Там похоронены убийцы мирных жителей, украинцев, и поляков — пассажиров поезда под Затыле

Tajemnice pomników OUN-UPA na górze Monastyr w Werchracie
У чому проблема з горою Монастир? Там поховані вбивці мирних жителів, українців, і поляків - пасажирів поїзда під Затилє

Президент Украины так хочет понравиться людям, которые за него не голосовали, что даже заслужил похвалу от самого Владимира Вятровича. Теперь, опасаясь критики, он дошёл до стены: поставил Польше аморальный ультиматум: памятник для убийц в обмен на эксгумации жертв геноцида. Как это произошло?

Во время визита в польский город Освенцим по случаю Международного Дня Памяти Жертв Холокоста он потребовал от президента Польши восстановить памятник на могиле "солдат" УПА, а затем торжественно объявил, что памятник будет восстановлен.

И здесь для обоих президентов начинаются серьёзные проблемы, потому что в Польше действует Право (Закон). Понятно, что это звучит необычно для граждан Украины – "действует Право". А оно в данный момент не позволяет выложить государственные деньги на восстановление памятника на горе Монастырь в Верхрате в таком виде и с теми надписями, которые ранее разместили там, нарушая закон, поклонники ОУН и УПА в Польше. 11.01.2020 г. это очень точно объяснил директор Бюро по Увековечиванию Борьбы и Мученичества – Адам Сивек: без политических решений, без изменения закона о воинских захоронениях ничего не получится сделать. https://dzieje.pl/aktualnosci/szef-pionu-upamietnien-ipn-odbudowa-ukrainskich-memorialow-wymaga-decyzji-politycznych

"Я подчеркиваю, что в Польше украинцы могут возводить увековечивания, но это должно происходить в соответствии с польскими законами. Условием является лишь то, чтобы каждый случай такого увековечивания – в Польше или на Украине – тщательно проверить. Ведь мы должны знать, кого увековечивают и как хотят это сделать!".

https://dzieje.pl/aktualnosci/ipn-chce-zweryfikowac-ukrainskie-miejsca-pamieci-w-polsce

Тем временем пропагандисты ОУН-УПА уже в 1945-1946 гг. и идущие по их стопам местные поклонники Бандеры настолько запутались в вопросе монастырского памятника, что смело можно сказать о нём – это памятник лжи. Но мы распустим этот узел по нитке. Мы для вас с этим разберёмся.

В чём суть проблем с памятником, восстановление которого потребовал президент Украины как раз в День Памяти Жертв Холокоста? В том-то и дело, что под этим памятником покоятся... участники Холокоста и геноцида, совершённого ОУН и УПА по отношению к польскому, украинскому и еврейскому населению! Слишком сильные слова? Давайте, скажем это иначе – убийцы женщин и детей. Польских, украинских и еврейских.

Польский закон требует, чтобы кресты и надгробные памятники находились точно в месте захоронения человеческих останков. И это тоже относится к могиле на горе Монастырь.

Но также польское законодательство требует, чтобы фамилии, указанные на надгробном памятнике, соответствовали фактическому состоянию. Надписи должны быть ПРАВДИВЫМИ.

Так вот, в могиле, на которой стоит памятник, покоятся не только сельские украинские парни, призванные в УПА. ТАм похоронены убийцы мирных жителей, украинцев, и поляков — пассажиров поезда под Затыле. И, по крайней мере, там покоятся два коллаборациониста – украинские полицейские, участники Холокоста, в том числе бывший комендант украинской полиции в Любыче-Крулевской (до февраля 1944 г.).

Я расскажу вам настоящую историю этого памятника. На могиле имеется надпись "Полягли за вільну Україну. Тут спочивають полегли в бою з НКВС в Монастирських лісах в ночі з 2 на 3 березніа 1945 року". На памятнике указаны лишь имена, фамилии и даты рождения погибших, без каких-либо воинских званий и символики (кроме тризубa на кресте).

Фото 2. Так памятник на горе Монастырь выглядел перед уничтожением

Фото 3. А так выглядит сейчас (фотография сделана в начале 2020 г.)

Памятник находится на горе Монастырь в Верхрате, в любачувском повяте. Именно на территории этого повята, как написал прокурор Гжегож Ежик в постановлении о прекращении расследования от 21 декабря 2018 года, члены ОУН и УПА, в том числе и эти, похороненные на горе Монастырь, убили "не менее 1620 человек польской и украинской национальностей". ...

Будет ли президент Польши Анджей Дуда настаивать на изменениях в польском законодательстве, позволяющих тратить деньги польских налогоплательщиков на строительство памятников убийцам польских граждан? Я очень в этом сомневаюсь.

Дискуссия по вопросу о памятнике ОУН-УПА на могиле на горе Монастырь в Верхрате станет прекрасной возможностью вспомнить преступления бандеровцев не только против польского, но и против украинского населения. В данном случае – о преступлениях, отлично задокументированных на фотографиях и в звуковых отчётах. Требуя реконструкции памятника преступникам, президент Украины и вместе с ним всё украинское государство оказались, мягко говоря, в неловкой, неприятной ситуации, если не сказать больше.

В этой ситуации кажется маловероятным, что польская сторона согласится на просьбу президента Зеленского и восстановит памятник на могиле в том же виде, как до его уничтожения. Никто не согласится написать на доске имена людей, которые там никогда не были похоронены. Именами и прозвищами людей, которые там были фактически похоронены, не следует пренебрегать. Невозможно скрыть факт, что по крайней мере четыре человека, похороненных на горе Монастырь в Верхратe, были убийцами беззащитных женщин и детей. Не представляется возможным выдать разрешение на размещение на памятнике на могиле убийцам женщин и детей (включая украинских женщин и детей!) надписи "Загинули в боротьбі за Україну". Трудно представить, что польское правительство даст деньги на могилы убийц польских женщин и детей.

Вывод: украинские "историки" (вдохновленные Вятровичом) привели президента Украины на историческое минное поле, на которое он глупо зашёл, и неизвестно, как он из него выйдет. Скандал можно избежать только одним способом. Выход один – забыть об этом памятнике. Толчок к забвению. Однако это будет нелегко. Случайно преступления людей, похороненных на горе Монастырь, были очень точно задокументированы...

Полный текст публикаций можно прочесть по ссылкам, приведённым в начале этого поста.

https://szturman.livejournal.com/408462.html

Не буду комментировать события, которые происходят в Беларуси после президентских выборов. Хочу лишь рассказать об одном событии, которое в июле 2020 г. произошло в Польше.
Пока часть белорусов выступает за смену власти в стране, при активной поддержке той же Польши, в самой Польше произошло одно очень важное событие. Там июле 2020 г. Белорусская Православная Церковь канонизировала православных жертв отряда Ромуальда Райса "Бурого"! https://facebook.com/naszapamiec/





И это при том, что в Польше Ромуальд Райс "Бурый" - это представитель "отверженных солдат", национальный герой. А День Отверженных Солдат - это национальный праздник. И в этот день в Хайнувке, где проживает православное большинство, польские националисты, несмотря на протесты местных жителей, ежегодно проводят свои марши 1 марта. Суть этих маршей выглядит как "можем повторить".

https://szturman.livejournal.com/408075.html

8 сентября 1944 г. около Жомбце члены отряда "Богуна" из NSZ расстреляли 74 бойца польской Армии Людовой и советских партизан. В 1952 г. на этом месте был установлен памятник.



В последние годы, когда в Польше на государственном уровне героями считаются "отверженные солдаты", и этот памятник не давал покоя сторонникам культа "отверженных солдат". По отношению к памятнику совершались акты вандализма. Например, в сентябре 2017 г. трое молодых людей облили краской надпись на памятнике. В январе 2018 г. это дело рассматривал районный суд во Влощове. Правда, дело было закрыто, потому что "памятник прославляет минувшую систему".


Благодаря усилиям владельца участка, старосты и жителей Жомбца, памятник оставался на своём месте. Следы вандализма удалялись, около памятника проводились мероприятия в честь убитых бойцов Армии Людовой и советских партизан.
11 сентября 2016 г. около памятника было проведена церемония, во время которой почтили память жертв NSZ. В мероприятии приняли участие делегация Посольства Российской Федерации в лице Краковского Консула и военных атташе, представители различных польских ветеранских организаций: полковник Роман Орловский - Почётный председатель Ассоциации традиций Войска Польского Людового имени генерала Зигмунта Берлинга, полковник Эдмунд Шопка - Союз Военнослужащих Войска Польского, капитан Евгениуш Курыльски - активист Национального совета солдат Армии Людовой, поручик Болеслав Волошин - представитель Краковского отделения Национального совета солдат Армии Людовой и сынов полка, члены Союза ветеранов Республики Польша и Войска Польского в гмине Влощова во главе с капитаном Михалом Насулевичем - партизаном Батальонов Хлопских, Владыслав Тысцук - настоятель православного прихода в городе Кельце, генерал Януш Груглы - член Главного правления Ассоциации ветеранов и резервистов Вооруженных Сил Республики Польша и многие другие участники, а также местные жители.
Сама памятная акция прошла без происшествий. Однако уже в ночь с 11 на 12 сентября памятник жертвам NSZ был осквернён. Неизвестные лица испачкали памятник чёрной краской, нанесли надпись "NSZ" и нарисовали эмблему этой организации, сорвали барельеф орла, разбросали цветы, которые возложили во время церемонии. Они даже вырвали крест, который был установлен рядом с памятником...
До 2018 года надпись на памятнике гласила: "В этих лесах 8 IX 1944 года отряды Армии Людовой и советских партизан были коварно атакованы выслуживающимися перед гитлеровскими оккупантами головорезами "Богуна" из NSZ. Честь и слава 74 героям, павшим в борьбе за национальное и социальное освобождение польского народа в 10-ю годовщину создания Польской Рабочей Партии".
В марте 2018 года прежние таблички были заменены плитой с новой надписью: "Память не умирает. Их убила ненависть. Памяти 74 пленных партизан, расстрелянных 8 сентября 1944 г. Мир их душе".
29 марта 2018 г. была публикация "Памятник по-новому, но дальше разделяет. Надпись изменена, но, согласно ИПН, это сделано неправильно": Pomnik po nowemu, ale dalej dzieli. Napis zmieniono, ale wedlug IPN zrobiono to na opak
Под этой публикацией размещены ещё несколько публикаций по теме данного памятника. Например, такая - "Вандалы его уничтожают, власть хочет разобрать. А люди за памятник стоят стеной. "Это память о людях, которые здесь покоятся": Wandale go niszcza, wladza chce rozebra'c. A ludzie za pomnikiem stoja murem. "To pamie'c o ludziach, kt'orzy tu spoczywaja"

Однако польский ИПН не устроило то, что надпись на плите памятника была изменена. В рамках "декоммунизационного закона" этот памятник подлежал сносу среди семи памятников в гмине Влощова: Siedem pomnik'ow PRL-owskich do rozbi'orki w gminie Wloszczowa? [ZDJECIA]

В апреле 2018 г. памятник был разобран по решению польского Института Национальной Памяти. В сообщении общества Никогда больше" сообщалось: "Мы с сожалением информируем, что 19 апреля решением Института Национальной Памяти в населённом пункте Жомбец на Келещизне был разрушен памятник партизанам, расстрелянных в этом селе 8 сентября 1944 года Свентокшишской Бригадой Национальных Вооружённых Сил. Ликвидация монумента произошла, несмотря на то, что в марте 2018 года была изменена находящаяся на нём табличка": Rozebrano kontrowersyjny pomnik upamietniajacy bitwe pod Rzabcem!

Казалось бы, ИПН добился своего, и сторонники культа "отверженных солдат" должны быть довольны и успокоятся. Но нет, им этого мало. Теперь они добиваются того, чтобы на месте памятника расстрелянным участникам антигитлеровского сопротивления был установлен памятник тем, кто их расстрелял - членам NSZ. Некое общество "Местные патриоты" обратилось в Лесное хозяйство Влощова с инициативой установки памятника в честь события сентября 1944 г. Но уже памятника в честь NSZ.
Руководитель Лесного хозяйства Влощова проинформировал о том, что не выражает согласие на строительство памятника в честь Свентокшиской бригады NSZ. В частности, в ответе он написал: "В связи с получением от вас предложения, касающегося инициативы строительства на землях, управляемых Государственными Лесами, памятника, увековечивающего события, которые разыгрались в окрестностях Жомбце в сентябре 1944 г., информирую, что по мнению Лесничества Влощова, очень существенным является аспект окружающей среды. Строительство памятника может вызывать разные эмоции из-за того, что живут потомки людей, погибших в событиях, которые памятник будет увековечивать. В этой ситуации трудно сохранить нейтральный характер памятника, и его строительство может стать причиной беспокойства среди населения.
В связи с вышесказанным, в случае желания реализации инициативы, предлагаю рассмотрение другого места расположения памятника".



Местные и не только "патриоты" раздули в интернете скандал, который поддержал Министр окружающей среды Михал Вось написал: "памятник будет построен, а для исправления ошибки лесное хозяйство будет софинансировать его строительство".


Подробнее здесь - "Лесничество не хотело памятника NSZ. Быстрая реакция министра окружающей среды": https://dorzeczy.pl/kraj/148481/nadlesnictwo-nie-chcialo-pomnika-nsz-szybka-reakcja-ministra-srodowiska.html

Комментарии под этой публикацией заслуживают внимания. Например, вот этот:
"Господин Министр Вось. Ваш термин "место битвы с советами и их приспешниками" уместен для уровня тупого болельщика-осла из ONR, к тому же пьяного пьяного, с дополнительным кайфом. Те из ОНР - такие правые Большевики, они знают, что должны ненавидеть какую-то мнимую "коммуну", и ненавидят её, не очень зная, что это такое. Как и неизвестно, почему они ненавидят цвета других клубов. Но ВЫ ЯВЛЯЕТЕСЬ ПРЕДСТАВИТЕЛЕМ ПОЛЬСКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА, и от вас, однако, требуются формы действующие в дипломатии. Вы оскорбили жертв преступления, потому что там были расстреляны 73 пленных солдата антигитлеровской коалиции, и это сделала коллаборационистская единица (к сожалению, польская), которую вы называете "героями". Вы оскорбили жертв войны из Польши и соседних государств - России, Беларуси и Украины, потому что такие [национальности] были среди расстрелянных советских солдат. Как министр, вы должны нести ответственность за такие оскорбительные заявления, потому что уже есть дипломатическая реакция со стороны посольств за оскорбление их павших солдат. Я просто скажу, Вы вели себя как эмоциональный говнюк, а не как министр. Вы вообще должны им быть? Вот в чём вопрос. Поддержка так называемой "верхушки" и так называемая "спина" у вас есть, но, думаю, Вы еще до такой должности не доросли".

https://szturman.livejournal.com/407876.html

Совсем недавно, в апреле 2018 года, в Белостоке появилась улица имени "проклятого солдата" Зигмунта Шенделяжа ("Лупашки") - im. Zygmunta Szendzielarza "Lupaszki". Тогда в местном городском Совете большинство было у депутатов PiS. Хотя президент города хотел, чтобы улице присвоили название "Подляская". И вот, переименование произошло на сессии 28 октября 2019 года. Сейчас уже большинство имеет "Гражданская коалиция", поэтому такое переименование стало возможным. Правда, по мнению депутатов "Гражданской коалиции", этой улице больше подошло бы название "100-летие Прав Женщин". Именно поэтому в законопроекте мы видим такое название.



Но принято новое название улицы - "Подляская". Перевес в ходе голосования составил всего 1 голос.
Документы опубликованы на официальном сайте городского Совета Белостока: https://bip.bialystok.pl/wladze/aktualnosci/radamiastabialystok/xv-sesja-rady-miasta-bialystok-w-dniu-28-pazdziernika-2019-r-.html

По этой ссылке опубликованы подробности (в "Porzadek obrad" кликните порядковый номер 23): http://miastobialystok.esesja.pl/posiedzenie/10ab36af-0760-4

Президент ИПН Ярослав Шарек накануне прислал письмо с мнением польского ИПН в поддержку улицы, названной в честь "Лупашки", который, по его мнению, "... заслужил хорошую память в общественном пространстве польского государства. Достоин быть патроном улиц, площадей и зданий". Но это письмо не помогло сохранить название улицы, которое просуществовало лишь полтора года.



Здесь приведён текст Постановления о переименовании улицы "Лупашки" с поправкой: http://miastobialystok.esesja.pl/zalaczniki/63181/poprawka-do-druku-nr-216_586384.pdf

Ниже добавляю пару ссылок на публикации в польских СМИ по теме этого переименования. Нам напоминают, что когда улица была названа именем "Лупашки", на ней появлялись наклейки и надписи "Преступник", "Лупашка - убийца!!!", "Место преступника на свалке истории".
https://wiadomosci.dziennik.pl/wydarzenia/artykuly/611417,ulica-lupaszki-bialystok-kontrowersje.html
https://wiadomosci.wp.pl/bialystok-burza-wokol-ulicy-lupaszki-rada-miasta-zmienila-jej-nazwe-6440028312491649a

https://szturman.livejournal.com/407640.html

Как известно, 11 июля в Польше ежегодно отмечают Национальный День Памяти Жертв Геноцида, совершённого украинскими националистами на гражданах II Республики Польша на территории юго-восточных воеводств в 1942-1947 гг. В различных городах Польши прошли многочисленные памятные мероприятия. 11 июля в Волынском сквере Варшавы венок возложил Президент РП Анджей Дуда.


Фото Jakub Szymczuk / KPRP (Источник: https://www.prezydent.pl/aktualnosci/wydarzenia/art,1470,prezydent-hold-ofiary-rzez-wolynska.html )

Запомнились также ещё 2 события этой недели.
В этот же днь, 11.07.2019 г., в городе Бирче был разобран памятник, установленный ранее в память о четырёх военнослужащих Войска Польского, погибших в бою с боёвками УПА. Короткий бой, в котором погибли эти военнолужащие, состоялся 4 марта 1947 года. Тогда оперативная группа Корпуса Внутренней Безопасности (KBW) вступила в бой с сотнями "Бурлаки" и "Крылача". Были ликвидированы не менее 12 уповцев. С польской стороны погибли 4 человека: офицер - por. Zbigniew Bojanowski, 27.01.1926 г.р. и трое рядовых - st. szer. Stanislaw Bednarek, 27.04.1924 г.р.; szer. Tadeusz Matuszewski, 01.10.1925 г.р.; J'ozef Pakula, 13.03.1922 г.р.




Данный факт вызвал в польском обществе большой резонанс. Войт Бирчи сразу же стал заверять в том, что снесённый памятник солдатам Войска Польского, погибшим в борьбе с бандами УПА, будет восстановлен. Но его вообще не должны были сносить, в планах был именно ремонт памятника. Но кто-то решил иначе, памятник военнослужащим ВП, погибшим в бою с УПА, разобрали 11 июля - в день памяти жертв ОУН и УПА. Вполне возможно, будет организован публичный сбор денег с целью установки нового памятника из гранита. Но для начала, на следующий день, место вандализма было прикрыто щитами.



А 15 июля 2019 года в польском городе Торунь получила неожиданное продолжение ситуация, развивавшаяся в школе №10. В польской школе 10-ти летний ученик (поляк) на перемене обратил внимание одноклассника, украинца по национальности, который восхвалял Бандеру, что Бандера в Польше считается бандитом. Образовательное учреждение передало дело в опекунский суд. В понедельник 15 июля 2019 года состоялось первое заседание. По инициативе руководства школы опекунчим судом а Торуне рассматривается дело, касающееся ограничения родительских прав по обвинению ... в национализме: Polski ucze'n ma powazne problemy, bo przypomnial oczywiste fakty z historii, За недовольство Бандерой в Польше уже лишают родительских прав?

Некоторая дополнительная информация по данной теме опубликована здесь: Szkola zada interwencji sadu w sp'or pomiedzy uczniami
Школьник-украинец некоторое время провоцировал мальчика-поляка. То есть конфликт длился некоторое время. Родители несколько месяцев просили школу вмешаться, но реакции не было. А затем школа уведомила суд о якобы пропаганде польским ребёнком националистических лозунгов и его агрессии по отношению к ученику из Украины.
Далее в приведённой публикаци говорится о традициях патриотизма в семье польского мальчика и о том, что национальность других школьников никогда не была у него поводом для конфликтов. Один из друзей мальчика-поляка - украинец по национальности. А отсутствие реакции школы привело к эскалации конфликта.
Посмотрим, чем закончится эта история.

https://szturman.livejournal.com/407452.html

Откровения бандеровского убийцы: разоблачение из первых рук
https://regnum.ru/news/2648512.html
Перейдя по ссылке, можно прослушать воспоминания "ветерана" УПА Петра Хомына. Он сам рассказывает об убийстве мирных жителей польской национальности - пассажиров остановленного поезда.



На фото - жертвы нападения боивки УПА на пассажиров поезда, поляков по национальности

https://szturman.livejournal.com/407258.html

С 19 марта 2019 года по городу Вроцлав ездит автомобиль с банером, напоминающим о Волынской резне.





Поколесив некоторое время во Вроцлаве, автомобиль с подобным щитом переместится на улицы Пшемысля.
В феврале 2019 года такая акция проводилась на улицах Варшавы.

https://szturman.livejournal.com/406869.html

С 19 марта 2019 года по городу Вроцлав ездит автомобиль с банером, напоминающим о Волынской резне.





Поколесив некоторое время во Вроцлаве, автомобиль с подобным щитом переместится на улицы Пшемысля.
В феврале 2019 года такая акция проводилась на улицах Варшавы.

https://szturman.livejournal.com/406869.html

15 марта 2019 года в польских СМИ была опубликована статья историка Богдана Пентки "Ukrai'nskie ofiary OUN i UPA"

Прочитав эту статью, вспомнил я про этот любительский ролик десятилетней давности - Дерманская трагедия. 10 марта 1957 года состоялись похороны жертв бандеровцев:

https://szturman.livejournal.com/406585.html

На центральном кладбище польского города Щецин 9 февраля 2018 г. был открыт памятник жертвам украинских националистов. Это произошло в 76-ю годовщину трагедии польской колнии Паросля, в которой боёвка УПА совершила первое массовое убийство польского населения. Во время того нападения были убиты 173 поляка.

Памятник имеет богатую символику. Намекает на элементы польской деревни, которыми являются придорожная часовня и двускатные крыши домов.
Крыша в этом увековечивании лишена обшивки и имеет символические шрамы-углубления с названиями населённых пунктов, из которых привезена и вложена под паятником земля. Оставшаяся от дома, от которого уже нет и следа, стоит труба дымохода, которая углубляется в землю рядом с часовней, напоминающей в своей скромной форме дымоход потерянного дома. Крыша не лежит на грунте, но как будто в него погружена. Это состояние, между погружением и всплытием, является важным компонентом композиции, оставляющим свободу интерпретации.
Дымоход, при котором обычно стояла печь, символизирующая тепло домашнего очага, стоит одинокий, почерневший, символизируя также одинокие, немногочисленные жертвы, которые пережили этническую чистку на Кресах II RP, лишённые семейного тепла. Швы между кирпичами, как правило, вогнутые, на памятнике выпуклые. Так же как добрососедские отношения между людьми были деформированы наоборот, "в левую сторону", так швы между кирпичами искривлены наружу. Кресты на верхней части часовни символизируют рассеивание выживших потомков жертв по всему миру.

Чёрный и серый цвета, неровная поверхность облицовки памятника относятся к давнему пожару, а также вписываются в ауру некрополя. Надпись на верхней части крыши содержит информацию, относящуюся к увековечиванию. Памятник посвящён убитым в ходе геноцида, жертвами которого стали поляки, а также украинцы, евреи, армяне, русские, чехи и представители других национальностей, проживавших на Кресах. Этот геноци был совершён украинскими националистами на территории волынского, тернопольского, станиславского и львовского воеводств II РП в 1939-1945 годах, а также в первые годы после войны.
Ночное освещение, полученное благодаря фотоэлектрическим элементам и ветряной турбине, визуализирует символический ночной пожар и будет освещать увековечивание. Калина, окружающая памятник, созревает в июле. Тогда плоды имеют красный цвет, что будет символизировать пролитую кровь жертв...

https://szturman.livejournal.com/406427.html

В столице Польши Варшаве с 4 февраля 2019 года ежедневно ездит автомобиль с этим двусторонним билбордом, который напоминает о геноциде, совершённом украинскими националистами на гражданах II Польской Республики в 1939-1947 гг.

https://szturman.livejournal.com/406177.html

С 18 ноября 1935 по 13 января 1936 года в Варшаве проходил суд над двенадцатью членами ОУН, обвиненными в соучастии в убийстве министра внутренних дел Польши Бронислава Перацкого. Степан Бандера, Николай Лебедь и Ярослав Карпинец были приговорены к смертной казни. (На основании амнистии смертная казнь для всех троих была заменена пожизненным заключением; Николай Климишин и Богдан Пидгайный - к пожизненному заключению, Дарья Гнаткивская - к 15 годам; Иван Малюца, Роман Мигаль и Евгений Качмарский - к 12 годам, Екатерина Зарицкая - к 8 годам, Ярослав Рак и Яков Чорний - к 7 годам лишения свободы.

Интересно почитать польские газеты января 1936 года, которые были изданы сразу после завершения варшавского процесса.

.........

.........

.........

https://szturman.livejournal.com/405904.html

Как известно, городок Бирче выдержал несколько нападений бандеровцев и не был ими захвачен. В память о погибших защитниках Бирче был установлен этот памятник.



18 января 2019 года стало известно об уведомлении Подкарпатского воеводского инспектора строительного надзора. В нём сказано: "сообщаю, что было возбуждено административное дело по вопросу удаления памятника, посвящённого погибшим в боях с фашистскими бандами У.П.А. в 1944-1947 гг. солдатам ВП, ВОП, КВБ, сотрудникам МО и ОРМО, находящегося на участке nr. ewid 454 в населённом пункте Бирча, гмина Бирча, Перемышльский повят"....

На второй прилагаемой копии сказано: "... в свете позиции ИПН, включённой в перечень, переданный Подкарпатскому Воеводе, памятник может нести признаки пропаганды коммунизма или другого тоталитарного строя...".

.....

"Проблема" заключается в том, что в Бирче не хотят исправлять надпись на плите памятника и удалять с неё упоминание о сотрудниках милиции, которые защищали город. Милиционеры на таблице "скрываются" за аббревиатурами M.O. (Milicja Obywatelska) и O.R.M.O. (Ochotnicza Rezerwa Milicji Obywatelskiej). А раз так, то под видом "декоммунизации" польские борцы с собственным прошлым хотят добиться сноса всего памятника.
Ниже приведены фотографии двух плит с этого памятника - как она выглядит в наши дни и изначальная надпись на этой плите, когда на ней ещё не было затёрто сокращение U.B. (Urzad Bezpiecze'nstwa).

.....

Здесь уместно будет напомнить об этом документальном фильме, в котором выступают и участники тех событий. "Bircza. Placowka w obronie przed UPA":

https://szturman.livejournal.com/405644.html

В январе 2018 года в Польше очень сильно радовались принятым поправкам в Закон об Институте Национальной Памяти. Но год прошёл, как сон пустой.
17 января 2019 года Конституционный Суд Республики Польша признал, что 2 статьи принятого в 2018 году Закона об ИПН "не соответствуют вытекающему из ст. 2 Конституции принципу определённости норм права и ст. 42, п.1 Конституции" из-за написанных фраз "украинских националистов и", "украинскими националистами", "и Восточной Малопольши".

Инициатор обращения: Президент Республики Польша
Место проведения: Зал заседаний
Дата: 17 I 2019, время: 10.30

Заявка на проверку соответствия:
1) ст. 55а закона от 18 декабря 1998 года об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа, установленного законом от 26 января 2018 года, о внесении изменений в закон об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа, закона о могилах и военных кладбищах, закона о музеях и закона об ответственности субъектов за действия, запрещённые под угрозой наказания, из ст. 2 и ст. 42 п.1 в связи со ст. 31 п.3 и ст. 54 п.1 в связи со ст. 31 п.3 Конституции Польши;

2) ст. 1, пункт 1 литера а третий отступ в части, включающей слова "украинских националистов" и ст. 2а в части, включающей слова "украинских националистов и", а также слова "и Восточной Малой Польши" закона от 18 декабря 1998 года об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа, добавленные законом от 26 января 2018 года о внесении изменений в закон об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа, закона о могилах и военных кладбищах, закона о музеях и закона об ответственности субъектов за действия, запрещённые под угрозой наказания, со ст. 2 и ст. 42 п.1, в связи со ст. 31 п.3 Конституции Польши

Конституционный суд огласил приговор в составе:
Julia Przylebska - председатель,
Andrzej Zielonacki - докладчик,
Grzegorz Jedrejek,
Zbigniew Jedrzejewski,
Michal Warci'nski.

п о с т а н о в и л:
1. ст. 1, пункт 1 лит. а, третий отступ закона от 18 декабря 1998 года об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа (Dz. U. z 2018 r. poz. 2032 i 2529) в редакции ст.1, п.1, лит. а закона от 26 января 2018 года о внесении изменений в закон об Институте Национальной Памяти - Комиссии по преследованию за преступления против польского народа, закона о могилах и военных кладбищах, закона о музеях и закона об ответственности субъектов за действия, запрещённые под угрозой наказания (Dz. U. poz. 369) в части, включающей слова "украинских националистов и", не соответствует вытекающему из статьи 2 Конституции Республика Польша принципу определённости норм права и ст. 42, п.1 Конституции.

2. Ст. 2а закона от 18 декабря 1998 года, созданная в пункте 1, добавленная ст. 1, п.2 закона от 26 января 2018 года, созданная в пункте 1:
a) в части, содержащей слова: "украинских националистов и", а также "украинскими националистами" в первом предложении,
b) в части, содержащей слова: "украинских националистов и", а также "и Восточной Малой Польши" во втором предложении

- не соответствует вытекающему из ст. 2 Конституции принципу определённости норм права и ст. 42, п.1 Конституции.

Кроме того п о с т а н о в л я е т:
на основании ст. 59 ч.1 п.2 и 4 закона от 30 ноября 2016 года об организации и режиме поведения в Конституционном Суде (Dz. U. poz. 2072) прекратить производство в остальной области.

Постановление принято большинством голосов.

Источник: K 1/18 | 17 I 2019
Sygn. akt K 1/18 WYROK W IMIENIU RZECZYPOSPOLITEJ POLSKIEJ Warszawa, dnia 17 stycznia 2019 r. Trybunal Konstytucyjny

https://szturman.livejournal.com/405337.html