Ой, брате, чому нам так ведеться паршиво?
Як ми би могли кисень ковтати грудьми…
Грім на небесах. Це, мабуть, Зевс або Шива
Крізь хмари густі переїжджають кіньми.

Так, правда твоя, але не квапся, мій друже,
Все ж нам не дано списа встромити в блакить.
Над нами ледь-ледь мружиться небо байдуже,
Хоч з материка в нього граната летить.

Ти не проклинай ці негаразди, не варто.
Глянь на виднокрай: править конем на майдан,
Це наш отаман, воїн в оточенні варти,
Біс, конкістадор, тореадор, тамада.

Плюнь, що він таке – наче й не риба й не м'ясо,
Час в пил розітре і ватажка, і коня.
Хай він приміряє корону, чи рясу,
Він в якості бога не буде ні дня.

Жаль, наших плачів не підсолодимо медом.
Хто, мій сурмачу, нас на лопатки поклав?
Бог – спостерігач наших безглуздих комедій –
Знов супить брову, бо його серце зі скла.

Втім, попри все зло, Геліос сходить на вежу.
Хто б я тут не був: чи отаман, чи сурмач,
Я ні від вогню, ні від води не залежу,
Ти теж не залеж, і винуватцям пробач.

Що б не торочив нам переможець торішній,
Все наше насущне потоне в воді.
Знай, воля і честь – камені наші наріжні,
Так, тільки на них свій побудуємо дім.