Виходячи з історичного досвіду та аналізуючи минувшину українського народу, іноді дивуємося, наскільки гармонійно вкладаються в поняття етносу різноманітні набутки нації. Це і щедрість рідної землі, і культура, і побут, який у нашій країні неодмінно поєднується з духовністю. Українці завжди усвідомлювали важливість кожної, хай і найдрібнішої, речі, знаючи, що навіть маленькі деталі в сукупності мають слугувати прикрасою буденності, від якої ніде не подітися. Десь на підсвідомому рівні у нас закладено, що все навколо має бути красивим і сповненим сенсу



Зроду-віку повелося у нас, що оселя – не тільки дах над головою, а й родинна святиня; єдиний поріг, до якого вертають діти й онуки; все те, чим пишаються цілі покоління. Українська хата, цнотливо прихована вишневим гіллям запашного саду, біла-біла, з солом’яною стріхою, життєдайна криниця у дворі, мукання корови в яслах, кудахтання курей, що розбрелися по закутках просторого подвір’я… Ми, сучасні жителі України, приблизно таким уявляємо наше традиційне етнічне житло. На жаль, час не стоїть на місці, справжніх українських садиб лишається все менше і менше, міняється мода і влада, приходить звичайна, як для матеріальних цінностей, руйнація.

Не все можна зберегти, але можна назавжди закарбувати в пам'яті народу, щоб і майбутні покоління не цуралися свого, щоб не стала дивиною для них хата наших пращурів, оця біленька мазанка з широким подвір'ям і чепурними очима-вікнами.