Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які
мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу
те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує.
Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від
нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки
власне, а і чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже
починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і
двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу
бути, самотнім. Признаюсь — заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не
стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти
одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків — тисячі чорних ротів
— вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом
коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як
звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене,
і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не
можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч
зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного
сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою
жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі
діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки,
мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той
вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх
незліченних «треба», у безконечних «мусиш».
Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння,
кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть
разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть?
Сон?
Як я чекав їх часом!
А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе — люди і там
чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались
налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й
тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше
вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі
потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських
вулиць.
***Михайло Коцюбинський *Intermezzo*
Читая Коцюбинского узнаю свое состояние... Как же мне надоели все эти *надо!*...
да и вообще... как мне все надоело...
Наверное, пора бы уже сказать хватит... Но я не могу.. Не могу сказать ему прощай.. Терплю.. Но я так хочу быть с ним...