А тим часом, бойові укропочки з видавництва “Юстініан” ударними темпами готують до видання всю книгу і скоро вона побачить світ. Книга цікава, книга чесна і написана справжньою Людиною.

_________________

Надія Савченко
Уривки з книги “Сильне ім’я Надія”

ІРАК
(закінчення)

Вдень гуляла по базі. Дістала арабську сукню, подаровану принцем. «Усексапильнила» її, зробивши розпоріхи і вирізавши до дірочок вишиті квіточки. Поверх одягла паранжу і чадру, і в такому вигляді пішла перевіряти пильність несення служби хлопцями… Смайлик «smile»Мусульманкам по базі дозволялося ходити тільки до медроти і то, бажано не в паранджі, бо раптом терористка із поясом шахіда! Але я, так собі прогулюючись, дійшла аж до автопарку і складів РАО (озброєння і боєприпасів). Всі на мене тільки витріщалися… Коли намагалися заговорити, робила вигляд, що «нашої» не розумію. Коли вже Мухамед (перекладач) заговорив арабською, довелося підняти чадру і показати, що це я так жартую! Смайлик «smile» А то, чого доброго, свої ж пристрелили б! Хлопці спочатку на жарт образилися… Єбанута, мовляв! Потім всі дружньо ржали і зі мною фотографувалися!

На вечір «свято для жінок»!.. у клубі із плавним переходом в баньку… Я теж запрошена… Прийшла! Всі баби як баби, в напівкамуфляжі, а я в сукні і паранжі! «Прикид» зацінили, подарунки подарували… Квіти, застілля, після першого перекуру я звідти пішла, ще й командир взводу на мене знову наорав! Наче я з доброї волі туди ходила, а не за наказом НШ (начштабу) і замполіта! Прийшла я в кімнату, зайшли якісь хлопці мене привітати, хоч знають, як я не люблю цей «бабський день»! І всі «почесті», що з ним пов’язані! Ще випили пляшку. Вони пішли… А мене все так заєбало! І я теж вирішила піти… Вдягла «афганку» (форма така, піщаного кольору, радянського зразку, ще на Афганістан видавалася солдатам, мені її казахи підігнали. Зручнішої форми я не зустрічала). Взяла рюкзак, туди поклала два «дима» і одну освітлювальну фосфорну гранату (на вид як Ф-1), автомат не брала, бо знала, що гуляти буду довго… А винос зброї — це злочин! І пішла в «самохід» Смайлик «smile»

Як завжди обійшла по тихому всі пости, «арки», «ігли», з бази виходила простісінько через ворота, попід самим носом у «вишки»! Наші всі чоловіки «Міжнародний жіночий день» святкують! Їм не до пильності! Отак як я вийшла, міг би який завгодно «алібаба» зайти! Комбат завжди говорив: «Вас вырежут как слепых котят! Вы и не заметите!» Вийшла далі на дорогу. Їхали дві вантажівки. За кермом араби. «Застопила», зупинилися. Сіла в першу машину. Пояснила, що мені прямо! Автостопом по Іраку ніхто не їздить, тому в арабів були «здивовані» очі! Смайлик «smile» Але так, як я була в формі, хоч і жінка! А у них у країні йде війна! То вони тихо підкорилися, і ми поїхали. По дорозі брудному арабу все ж збрело в голову запитати, чи я не дам «фікі-фікі» (поєбатися)! Я дістала гранату, рвонула кільце і, утримуючи чеку, доступно пояснила йому, що виїбе він сам себе в зад! Підарас йобаний! Далі їхали взагалі без проблем. Бо водій не знав, що в мене ще в рюкзачку є… Смайлик «smile»

А ту фосфорну освітлювальну гранату я жбурнула у вікно між нашими постами — «аркою» і мостом «Хілла». Вона горіла таким феєрверком, що і сліпий би побачив!!! Але наші «вояки» вже так очі позаливали на честь жінок, що ніхто не відреагував. І ми спокійно проїхали наш блок-пост на мосту. Взагалі-то завданням блок-постів було те, щоб арабські машини в нічний час із зони в зону контролю не їздили, тільки вдень і тільки із документами! Але в українців свято. Поляки теж знають, що таке «Міжнародний жіночий день». Тому провінцію польського контролю ми теж «просквозили»! А от американцям «дурні» свята невідомі! У них передусім обов’язок і пильність! Тому на підконтрольній американцям території нас швидко зупинили… Спочатку чергою із М-16 по верху над машинами! І другу, — по колесах! Машини зупинилися… Наказали всім вийти. Підбили під коліна. Одягли на всіх трьох наручники (пластиковий джгут). Потім почали розбиратися. Арабів окремо. Перевірили документи. Сказали стояти у відстійнику до ранку. Ті бідолахи почали кричати, що я їх в заручники взяла! Смайлик «smile» І змусила їхати! Смайлик «smile» Але їм не повірили! Смайлик «smile»Американці арабам ніколи не вірили!

Запитали мене «Хто я?!» Я сказала: «Ukrainesoldier!» (юкрейн солджер — український солдат). Запитали, що в рюкзаку? Я сказала — «fire!» (файер — вогонь)! Смайлик «smile» Вони перелякалися і один наважився взяти мій рюкзак і подивитися. Інші йому кричали: Крейзі! Побачивши, що там тільки два «дима», хлопці заспокоїлися… Покликали одного руського єврейчика, очкарика, який знав трохи російську… Багато питань він не задавав. Їх не цікавило, що сталося і як я опинилася в машині арабів. Вони просто запитали, як зв’язатися з нашою базою. Я пояснила, що через «польовий дріт»! Смайлик «smile» Вони здивувалися і сказали, що в них такого немає… 
Я спитала, який у них? Вони сказали, що через «Пентагон»! Я сказала: «То зв’язуйтесь!» Я захотіла в туалет, але вони боялися мені розрізати пластикові наручники, тому в туалет я пішла і розстібала ширінку із руками в наручниках за спиною… Як не дивно — якось вийшло! Сходить сходила. Навіть штани вдягла. А от застібнути ширінку вже не змогла. Виходжу і прошу американців допомогти. Хлопці заржали, але один все ж став на коліно і застібнув. Потім розрізали пластиковий наручник. Спитали, чи голодна? Нагодували, як не дивно! Гречаною кашею! Ще й доволі смачною! Виходить, вони в свій «McDonald’s» не їдять! Смайлик «smile»

Потім гуляли по базі. Спілкувалася всіма знаними ламаними мовами і жестами. Вони розповіли, що їм треба відслужити рік у «гарячих точках», щоб мати пільги на навчання, медицину чи житло. Що обстрілюють їх базу дуже часто, тому вони навіть сплять у бронежилетах і касках, не кажучи вже про зброю. Нашу базу обстрілювали кілька раз так, що нам по тривозі довелося ховатись у прохід казарми, як в бомбосховище і ходили ми по базі без захисту, тільки зі зброєю. Я спитала про їжу, вони сказали, що «McDonald’s» теж є, але і нормальну їжу готують. Я їм пояснила, що нам більше за все хочеться борщу і хліба із оселедцем, бо бекон, хоч якийсь замінник сала ще є, а от риби солоної хочеться. Вони навіть не знали, що це таке! Смайлик «smile»

Так ми гуляли до ранку і гарно проводили час. Вони мені базу показали. Однотипна з нашою. На ранок мене завели в штаб і сказали, що скоро «мої» за мною приїдуть. Там я ще поспостерігала за роботою їхніх офіцерів… Карти, комп’ютери, електронні табло… Інформація у них проходить набагато чіткіше і оперативніше, ніж у нас…

Поки я насолоджувалась «міжнародним обміном досвіду», пройшов сигнал із американської бази на «Пентагон», звідти в Україну, на МІД (тому президент України, на той час Ющенко (коли був «Майдан-2004», я була саме в Іраку, ми всі дуже вболівали і казали, що треба розвертати БТРи і їхати додому! Що ми тут робимо в цьому Іраку?!) знав про те, що з української бази зник солдат і опинився на американській, раніше, ніж про це знало саме командування бази) Смайлик «smile»Далі з України на управління місією в Багдад! — потім на бригаду в Ель-Кут, а аж звідти — вже на базу в Ес-Сувейру!
І що тут почалося! Ранок з бодуна після 8 березня! Ніхто не роздуплився! Командири не знають розрахунку свого особистого складу і де «їх люди» взагалі?! І який солдат пропав — не ясно! А коли зрозуміли, що це — Я! Конвой, який їхав мене забирати — два взводи! Плюс управління! 9 БТРів!!! Озброєні «до зубів»!

Видавали все. Навіть гранати ящиками. Як ніколи! Подача «ескорту» була така, що аж американці перелякалися! Смайлик «smile» Невже я така велика «цяця», що така охорона?! Але доїхали спокійно без ексцесів. Всі мовчали. Тільки замполіт поруч сидів. Щоб чого не трапилося. Мене розпирало від сміху, але намагалася бути серйозною! Приїхали на базу — і тут почалося… Прибігли медики спитати, чи не вколоти мені заспокійливе? Послала нахуй! Автомат мій, по-тихому забрали… Щоб, бува, ще не перестріляла півбази і сама не застрелилася! Смайлик «smile» Прийшли «восьмерики»-«сімики» (СБУшники, простіше кажучи) і почали розпитувати, винюхувати… А як? До чого? Як вийшла? Як там опинилася?

Яких я небилиць тільки їм не вигадувала… І що мені на е-мейл прийшов лист з погрозами від терористів, що захоплять у заручники мою сестру, якщо я не вийду, і що мене прямо з бази таліби викрали, і що я тільки не вигадувала… Вони ходили, шукали мої сліди, куди я вийшла, по бичках шукали! Я ж курю! Значить, повинна була дорогу бичками просто вистелити! Ідіоти! Так циркувала три дні. Потім мені набридло! І я сказала: «Або мені висувають звинувачення, або, якщо я солдат — то поверніть мені зброю!» Висунути звинувачення мені не змогли, бо те, що зробила, а це була втеча в «поле бою», а не «з поля бою» — дезертирством не назвеш. Так, самохід просто. Та ще й без зброї, тому до трьох діб карається дисциплінарно, доганою, а мене на базі не було всього лише 9 годин! Ну, враховуючи військовий час, могли ще проценти зняти. Подумали трохи. І вирішили зі мною «не зв’язуватись». Скоро кінець ротації, і мене можна першим бортом в Україну відправити (першим бортом завжди всіх зальотчиків відправляли) від гріха подалі. Щоб не пояснювати — як це солдат міг із отак «добре пильнованої» бази зникнути?! Так всім краще буде, а там зі мною вже потім розберуться. І мені по-тихому віддали автомат.

Коли автомат мені віддавав «сімік», подивившись йому в очі я вже зрозуміла, що мій автомат не стріляє… Коли півроку знаєш і постійно бачиш одних і тих же людей, вже починаєш читати їхні думки…
Йшов дощ, по дорозі я натиснула на курок зарядженого автомата і пострілу не пролунало… Зайшовши в кімнату, розбираю автомат і бачу: грубо, наждаком, спиляна ударна голка бойкового механізму («бойок», «ударник»)! Ах ви ж суки! Чи ви думали, що я зброю свою із закритими очима не знаю?! Чи що, я за півроку жодного разу автомат не чистила?! Та чим ви думали я тут займалася?!

Іду в роту до хлопців, питати — яка сука?! Хлопці від мене морозяться… Ну ясно! Відвернулися навіть приятелі! Бо я ж їх підставила! Тай хай! Треба було службу пильніше нести! Один все ж розповів, що коли наказали бойок спиляти (НШ наказав!), то ніхто із хлопців робити цього не погодився… І старшина сам спиляв. А?! Ну, да! Той може! Ладно, нікому нічого не кажу! Служу як завжди! На виїзди вже, правда, не пускають, але в наряди і далі ходжу із «палкою» в руках!!!

День ротації. Зібрали конвой. Повантажили свої речі. Мене, звісно ж, першим бортом відправляють. Сідаю в БТР і стаю на «філін», спостерігачем. Начштаба це все бачить і знає, що мій автомат не стріляє! Бо сам же наказав бойок спиляти! І ніхто мені нічого не каже. Ніхто із «філіна» не знімає… Зв’язуватись не хочуть! Та що ж ви, суки, робите?! Я ж на захисті їду із палкою в руках!!! Перший труп я, другий — мій БТР! Бо я відстрілятися не зможу! Та дай хоч один придурок мені наказ злізти! Хоч один толковий наказ! За всі півроку! Мовчать…

Добре. Значить, їдемо так. Я, звичайно, ризикувати екіпажем БТРа не збиралася, тому виїхавши за ворота, замінила свій автомат-палку на СВДшку того, хто в середині сидів. До бази вильоту доїхали спокійно, без обстрілів.
На базі відправки сиділи в ангарах, чистили і готували зброю для здачі. Я свій автомат почистила, магазин пристебнула і, підійшовши до пункту здачі, наставила ствол на майора РАвіста (того, що за зброю відповідає): 
— Дай сюда! — схопив він за дуло мій автомат і смикнув. Я втримала. 
— А ти думаєш я бойок не замінила?! Чи в мене магазин порожній?
Опа!

— Надю, Надю…, — підняв він руки. Коли я натиснула на курок, він впав на сраку! (бойок я не міняла і набоїв не було, тому пострілу не було, але й «щолчка» вистачило! Смайлик «smile» Я швиргнула йому автомат в єбало і сказала: «Міняйте бойок! Заточніки хуєві!!!».

Усі зрозуміли, що я знаю…

Я вийшла на нервах курити на вулицю, а на мене подивитися приїхав сам командир бригади! Генерал Папко! Приїхав машиною. Став здалеку. Йому на мене тільки пальцями показували… Мовляв, он вона! Ця заноза в сраці!!! Смайлик «smile» Подивився, поїхав…

Те, що я накоїла, було просто дисциплінарним порушенням! А те, що зробили вони… Був злочин! По-перше, умисне псування зброї, по-друге, вони відправили солдата в бій із палкою в руках!!! І всі це розуміли… І що мені рот не закрити — теж розуміли. Хіба що вбити! Бо що робити — не знали…
В Україну ми долетіли на ІЛу, ІЛ-76, як і до Іраку прилетіли. В той же Миколаїв. Березень, холод. Парад, оркестр! Зустріч хлібом-сіллю! Всім ордена-медалі! Ну, а як же, це перший борт із місії з Іраку! «Герої» повернулися з «війни»! То фігня, що першим бортом завжди алкоголіки і зальотчики повертаються! А ще ті — хто командуванню заважає! Хто про це знає?! Тому «дуракам» на ордена-медалі завжди везе! Тому в мене до таких нагород і ставлення відповідне! Бляшанки!

Далі митниця. І відстійник на карантин. Три дні медкомісії — і по частинах!
Ясна річ, п’янки повальні! Всі на радощах бухають! На дівчат в міні-спідницях, без паранджі надивитися не можуть! Дівчата вже й мені почали подобатися! Смайлик «smile» Після того, як півроку тільки на хлопців дивилася!!! Смайлик «smile» В Україну мене намагалися повернути за статтєю «за блядство», але коли гінеколог написала в медичній книжці «virgo» — всі ахуєли! Як це можна півроку із мужиками прослужити і «целкою» залишитися?! А так! 
Потім невропатолог запитав мене:

— А почему мне сказали обратить на Вас внимание? Вы вполне нормальный человек!

— Доктор, якщо сказали звернути увагу, то й сказали, що написати! Ви пишіть, щоб у Вас проблем не було. А я зі своїм сама розберуся!
Написав — «посттравматичний синдром після втрати бойових товаришів». А хай ти тямишся! Ну, нехай буде так!

Далі — назад у ВДВ! У свій рідний 13-й аеромобільний батальйон! Там мене вже ніхто нічого не питав! Тільки слухи і плітки ходили! Комбат «Чума» тільки сказав: «Дааа, Пуля! Ну ты и выдала!» А комбриг, полковник Швець, зіткнувшись зі мною на сходах, спитав:

— Як справи, боєць? Все добре?
— Так, точно! — відповіла я! Смайлик «smile»

Пам’ятаю свою першу зустріч із комбригом. Я тоді ще в стройовій служила і якраз намагалася там «порядки» навести і графік роботи встановити. Тут відчиняються двері в стройову і заходить комбриг. Він моложавий такий полковник був і зелені зірочки на камуфльованих погонах не помітні. Я звикла в управлінні ЗД військ, що «великі» начальники в повсякденній формі одягу ходять, а у ВДВ всі в камуфляжі! От я його із контрактником (солдатом) і сплутала! А він стоїть у дверях і мовчить. Глянула на нього і кажу: «Ну что, может здрасьтя?!», — він посміхнувся, обернувся до комбата і каже: «Ну, навчіть товариша рядового, як із командуванням вітатися треба…», — і пішов. Це був мій перший «зальот»! Смайлик «smile»
Комбригу і комбату за мою «витівку» в Іраку добряче дісталося. Але мені своєї образи вони не виказали Смайлик «smile» А може, і не образилися зовсім? Смайлик «smile»
Але в будь-якому випадку я їм вдячна ще раз, за науку і школу виживання ВДВ!

Слава ВДВ! Навіки Слава!

Потім всі тільки тихо просили Бога, щоб я поступила на свого льотчика-винищувача, як збиралася, і пішла у «велику авіацію» служити, бо, казали, якщо в «армійську» (на вертоліт тобто), то десантники стрибати відмовляться! Смайлик «smile» За такою «єбанутою» стрибати страшно! Смайлик «smile»
Я поступила! І сухопутні війська мене здихались. І перехрестились! Але не надовго! Бо, служити після ХУПСу мене відправили все-таки на вертольоти…

На дурне питання: «Чому?!… Чому пішла гуляти в Іраку?» Відповідаю: «Тому, що дістали!». Розповідати, що армія — це не жіноча справа! Дістали! Називали мене «неуправляемой» (некерованою), «непредсказуемой» (непередбачуваною), «ебанутой» (не перекладається). Дістали! Мене боятися! Хороший наїзник кобили не боїться! Він нею управляє! А поганого конюха кобила несе куди хоче! То може просто не треба було мене так боятися і шарахатися від мене?! Я цілком нормальний і добросовісний солдат! Нічим не гірший за інших! І те, що я жінка, мені служити і виконувати свою роботу, на рівні з усіма не заважає! А те, що у чоловіків з тим, що я жінка, — проблеми… то дрочіть собі тихо! І не їбіть мені мізки!
От і пішла, щоб довести чоловікам, наскільки вони неспроможні виконувати свою «нормальную мужскую работу», — армійську службу!
Я написала про Ірак і війну в Іраці, так я її побачила, на власні очі. Я ніколи не стану казати так, як дехто: «Я в рот єбав! Я воював! Медалі жменями давали! Я не брав!» Якщо хтось зі мною не згоден, може написати свою розповідь. Я із задоволенням почитаю, щоб подивитися на Ірак «чужими» очима!