Прошло уже довольно много времени... Или нет, не так, времени прошло не много, но много событий...Я мысленно все возвращаюсь на тот Майдан, наш... когда каждый стоящий рядом был тебе больше, чем друг, больше, чем брат. неискоренимая романтика светящаяся в глазах, надежда... и в то же время готовность отстаивать свои убеждения до последнего (чем бы это последнее не обернулось).  Эти мысли..., они слишком глубоко осели в моей душе, чтобы просто взять  и забыть о себе, той, тогдашней, оранжевой...о тех, кто был рядом, кто рядом и сейчас, но в силу разных обстоятельств не впоминает о ноябре 2004 года.

Я буду вспоминать и записывать. Если я это не сделаю сейчас, подсознание заархивирует всю информацию, и останутся только ощущения...зафиксированные, пережитые каждой клеточкой моего тела, каждой вибрацией моей души...

Для меня все начиналось банально: чтение оппозиционных на тот момент сайтов (в основном это была www.pravda.com.ua) и и переполняющее мозг желание высказаться..., прокричать... каждую мысль всем, кто вообще в состоянии слышать.

Я это сделала... я сделала это! Я написала письмо в "Украинскую правду". Я даже отправила его с рабочего почтового ящика, это было 15 ноября 2004 года.

Думаю, что таких писем было слишком много, поэтому на сайт оно так и не попало. Теперь я оставлю это письмо в своем дневнике. Оно не позволит мне забыть начало себя сегодняшней. Вот он, полный текст моего письма:

За Україну, тому за Ющенка

Шановні співгромадяни,

Не знаю чи заслуговує на публікацію в «Український Правді» мій лист, але з моменту появи листа «Виборця Малоруського», я кожного дня подумки відповідаю на нього та на інші подібні висловлювання, що начебто підтримують позиції Януковича (хоча більше ці листи скидаються на напади).

Мої думки не розраховані на фахівців у галузях політологіїї, журналістики тощо. Швидше за все вони впадуть в око людям, що так само як і я відчувають спочатку серцем, а потім вже осягають розумом, людям, що намагаються подолати власні сумніви щодо держави в якій вони прокинулися під час передвиборчої кампанії і в якій їм прийдеться жити або з заплющеними очима або з відкритим поглядом у майбутнє.

Почну здалеку, тобто з минулого. Моє дитинство і шкільні роки проходили у невеликому сучасному але «закритому» містечку на півночі Казахстану, яке було підпорядковане оборонному відомству тодішнього СРСР. Місцевий люд, тобто казахи, складав 3% від населення міста.

Для прикладу: у школі де я навчалася було 150 учнів  в одній паралелі, з них: казахів - троє, а решта «російськомовне населення». Загалом же ж населення міста складалося з росіян, німців, українців, білорусів, та подекуди «іншіх»: татар, корейців, курдів, вірменів, чеченців... Тоді, коли було, м’яко кажучи, прийнято бути «рускіми» за паспортом і мовою спілкування, «інші» змушені були бути «сміливими» і не приховувати свою національність, тобто були ізгоями -  за розмиту слов’янську зовнішнсть могли сховатись не всі.

Так сталося, що з трьох казахів нашої паралелі одна дівчинка була моєю кращою подругою. «Ка-за-шка,  кал-біт-ка, ко-со-гла-за-я» – зі злістю шипіли мої «російськомовні» однокласники, «російсько-культурні» діти «російсько-культурних» батьків... А мені певно не вистачало тієї культури чи ще чогось,  бо я ставала наперед подруги і перекрикувала весь клас: «Вона не казашка, вона просто засмагла...», або таке, що стало верхом уяви в мої 9 років:  «Вона не казашка, вона – українка, в неї ж карі очі!».

Пізніше в чотирнадцять, коли «перебудова» торкнулася і підлітків, ті самі мої однокласники кричали, що не будуть вивчати «калбітську» мову, бо вони (однокласники) їм (казахам) культуру принесли і, даруйте на слові, навчили підмиватися. 

Я не буду зараз моралізувати про культурні традиції, про їх рівність і значення для людства загалом та для окремого народу. Я хочу щоб у цих рядках відчулася паралель між поведінкою «російсько-культурних» громадян на теренах колишнього СРСР і нинішнього СНД. Можливо хтось закине мені, що це перебільшення. Відверто кажучи, жодного перебільшення, слова різні, час різний – суть та сама.

Ще трохи пізніше, у 1992 році, ті самі мої однокласники з великого небажання і страху заговорити казахською дружно кинулися поступати у російські ВНЗ, а я поїхала за направленням української діаспори Казахстану вчитися до славного міста Івано-Франківська. Батьки моїх однокласників, хто з острахом хто з огидою, говорили про те, що «там бендерівці, куди Ви посилаєте дитину...». Мушу зазначити, що свій неоціненний внесок у саме таке ставлення до України і українців зробила журналістка Наталія Кондратюк, яка на той час була власним кореспондентом ГРТ в Україні. Я пам’ятаю, що після її «чесних» новин з Майдану Незалежності приходилося довго відмиватися від словесного бруду. Може тому, коли я бачу її на каналі «Україна» в мене виникає стійка асоціація з брехнею і перекручуванням фактів.

Та попри всі розмови, телевізійні жахалки, покручування пальцем і знизування плечима колишніх співгородян, я вчилася бути українкою. Я шукала себе... і знаходила у рясних прикарпатських дощах після сухого казахстанського степу, у Різдвяних і Великодніх святах яких не знало моє рідне атеїстичне місто, у співучому слові поетів, на превеликий жаль «Малоруських Виборців», не можу обмежитися Шевченком, у барвистості рушників, з якими чомусь соромиться ототожнювати себе сучасна молодь, помилково вважаючи саме їх шароварщиною та з багатьма іншими речами непомітними пересічному українцеві, що зростав на цій, українській землі.

По приїзді до Києва, у 1996 році, я вільно володіла українською і перехожі які чули як я розмовляю із сином питали з привітною цікавістю: «Ви певно з Західної?», а я, посміхаючись у відповідь, казала: «І з Західної також...».  Мій син дивився телевізійні програми Першого національного і «1+1», ТОМУ, ЩО вони мовили українською у цьому зросійщеному місті.

Вже  два роки по тому я зрозуміла, що не маючи потужного україномовного середовища я довго не втримаюсь, а напроти почну все більше говорити тією мовою, яку звикла чути протягом багатьох попередніх років. Єдине що втримало це – дитина, дитина, що дивлячись на масив біля метро «Мінська», тоді ще не прикрашений новими будинками, якось сказала: «Мамо, дивись, це – моя Україна!». І якщо в мого маленького хлопчика знайшлося стільки любові і сміливості в серці, щоб вигукнути посеред Різдва слова, які ми звикли чути тільки на День Незалежності, я мушу знайти в собі сили говорити і думати українською, попри те що мені  як і багатьом іншим дуже легко сховатися за стереотип «я не вчила українську у школі».

Протягом одного навчального року я навчилася говорити,читати і писати українською, за це моя щира вдячність викладачам Прикарпатського Університету м. Івано-Франківська. Цей заклад відомий не тільки через «подію з яйцем»,  саме в ньому з терпінням і толерантністю вчать бути духовними українцями студентів з близької діаспори.

Я впевнена, що шлях громадянина полягає у повазі до будь-яких атрибутів державності: мови, прапору, гімну, діючого громадянства...І не важливо народився ти в цій країні, переїхав до неї у дорослому віці чи просто завітав у гості.

Людині, яка не є професійним журналістом і не звикла до написання великих текстів доволі важко вибудувати ланку зі своїх думок, тому я скористаюся зразком, що його залишив Микола Княжицький.

Я хочу жити у суспільстві де правда є синонімом щирості, а українців не вважають наївними ідіотами або непримиренними борцями проти росіян. Бо та правда, яку нам підсовує діюча влада є суцільною підміною понять.

Я хочу щоб люди які розмовляють українською мовою, або будь-якою іншою мовою, у своєму побутовому спілкуванні керувалися моральними принципами, основи яких лежать не тільки у християнстві, а й у тих  релігіях/релігійних течіях, які вони сповідують.

Згадайте, що під час великих християнських свят Перший Національний телеканал транслює служби і з Києво-Печерської Лаври, і з Володимирського Кафедрального Собору у Києві і з Собору Святого Юра у Львові. Це наочний приклад толерантності України на державному рівні. Та на жаль, це не особисте досягнення діючих Президента і Прем’єр-міністра, а багатьох дійсно освічених людей, які не накидаються словом «культура». А те, про що писав анонімний «Малоруський Виборець» тільки прояв релігійної нетерпимості і аж ніяк не високої культури.

Я не хочу щоб мою країну ділили на Захід і на Схід, на перший, другий і третій сорти, бо тоді, такі як я, певно, належатимуть до п’ятого сорту.

Я не хочу щоб мій син був одним з трьох україномовних учнів, звичайного класу столичної української школи (нічого не нагадує?). Я кажу про мову, якою здатні спілкуватись наші діти на перервах і удома.

Я не хочу шукати у книжковому магазині полицю з україномовною літературою. Коли на книжковому ринку у Києві залишиться продавців російськомовної літератури не більше ніж продавців навчальної літератури з іноземних мов, тоді я повірю що українська мова в Україні посідає місце, визначене для неї Конституцією.

Я хочу вільно наймати житло за прийнятні гроші і мати реєстрацію за місцем проживання, як те передбачає закон. Я не хочу думати, що моїй господині невигідно, з огляду на оподаткування, показувати, що вона здає в оренду житло.

Я хочу щоб мій син не питав, кого може побити майбутній Президент, якщо він був судимий за побиття людини у юнацтві. Я не хочу щоб мені нав’язували псевдожалість до людини, тільки ТОМУ, ЩО вона виросла в сирітських умовах. Дорослий чоловік, що обіймає не надто скромну державну посаду,  повинен викликати у громадян країни дещо інші почуття, щонайменше повагу.

Я не хочу щоб повноцінна старість моїх батьків забезпечувалася ціною майбутнього моєї дитини. Правдива влада не ставить своїх громадян перед таким вибором.

Я хочу щоб через 10 років, коли мій син матиме право обирати, він міг ним скористатись. Я не хочу почути від нього, що в мене такий вибір був, а я нічого не зробила щоб залишити цю можливість йому.

Я хочу щоб через 10, 20, 30 років мій син так само казав мені: «Мамо, дивись, це – моя Україна!».

Я знаю, що на цих виборах в мене є вибір. Я надто люблю цю країну, з її поки що незнищеною природою, з її розмаїттям культурних проявів, з її насправді талановитим працелюбним народом (народом країни, а не окремої національності). І добробут цієї країни особисто в мене не асоціюється з віртуальною «стабільністю», а напроти з динамічним розвитком. І навіть якби Віктор Янукович не мав своїх славнозвісних судимостей, навряд чи він викликав би у мене таку глибоку повагу, яку викликає Віктор Ющенко.

P.S. особисто для пана Княжицького

Шановний пане Миколо, кому як не Вам знати, що в кожній мові є свої мовні аналоги і необов’язково дослівний переклад.

Певно Вам забракло саме етичності під час написання вашої статті, етичності, яка є синонімом як моральності так і «нравственности», тому Ви послались на Олеся Гончара, нібито, навіть він не знайшов в українській мові відповідника до російського слова «нравственность».

З повагою,

просто громадянка України

Наталія Тарасова

Начало положено. Так же, как и в жизни, на страницах своего дневника я буду часто перескакивать с русского на украинский и обратно. Так уж исторически сложилось в моей жизни...