Тема мого листа торкається людської долі. На жаль або ж на щастя, мені доводилось чути багато історій про тих, хто не повіривши у справжню силу кохання, ставили крапку, будували нове життя і начебто все складалося, але... Але вони ніколи не могли забути того, що було даровано Небом. А вороття вже не було.

«Можливо, не вистичить останнього подиху щоб залишитись разом назавжди. Можливо, не вистичить слів щоб зізнатись у цьому. Але я завжди пам ятатиму про тебе. Адже я... Так і раніше я жодного разу не сказала про це. Чому ми боємося цього? Можливо щось стане на заваді, переконання, мрії, не порозуміння чи просто образи. Один крок і все залишиться позаду, або ж навпаки. Але ж можна, на мить переконавши себе що все не так, що почуття, як дим, залишитись лише зі спогадами, прийнявши нове рішення. Життя не закінчується, все начебто стає на свої місця... але так часто, у глибині душі, де ніхто не бачить, залишається те, що подаровано силами небесними, те, що вічне і не підвласне нашим рішенням. Пройдуть роки, а ти всеодно пам!ятатимеш, ти не забудеш, серце не дозволить. Жалкуватимеш або ж ні, та буде пізно. Іноді вороття справді не буває. І ти зрозумієш, по-справжньому зрозумієш, що те, що називали дитячим і не серйозним, важить набагато більше за всі дорослі почуття. Так і не вдалось втекти...втекти від цього. Те, що мало б бути з тобою завжди, залишиться з тобою, от тільки доведеться тікати від цього і ховати, ховати те, що мало б прикрашати і тішити тебе.
Якщо є час, благаю зупинись. Залиш свій розум і просто повір у всесильне кохання.»


Дякую за увагу. Маю надію, що мій лист торкнеться сердець тих людей, до яких потрапить.