У людини завжди є вибір: можна весь час намагатися наблизитися до ідеалу, який сам для себе вибрав, а можна зовсім не зважати на ідеали; можна вивчитися і продовжувати кар’єру вченого, а можна збирати сміття на подвір’ях. Багато чого можна зробити людині. Але, мабуть, не зможе вона вибрати дві речі — матір і Батьківщину. Ці два мотиви пронизують усю творчість Василя Симоненка — вірного сина обох матерів.

Задивляюсь у твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Ось вона, знедолена, але не скорена Батьківщина. Вона завжди дасть гідну відсіч своїм поневолювачам, адже поряд твої діти, які і роблять революції, бунтують, повстають проти гноблення. Василь Симоненко є одним з цих дітей. Він не здатен мовчати, коли знущаються над його рідною Батьківщиною. Лине його крик над усією Україною, пробуджує від давнього сну патріотів. Ліричний герой Симоненка запевняє усіх «приблуд» та «байстрюків катів осатанілих»:

Народ росте, і множиться, і діє

Без ваших нагаїв і палаша.

Під сонцем вічності древніє й молодіє

Його жорстока й лагідна душа.

Не можна знищити той народ, який має у своєму великому серці невгасиму любов до рідної землі, до своїх батьків. Недарма здавна однаково називають і Батьківщину, і матір — ненька. Ліричний герой Василя Симоненка не може і не хоче відокремлювати цих двох «жінок» одну від одної. Та й сама мати знає, що рідна земля, як і вона сама, будь-коли прийме своїх дітей, якби погано їм не було: «За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата».

Мені здається, що це розуміє кожен з нас. Як би ми не були далеко від матері, від Батьківщини, ми відчуваємо той неповторний зв’язок, який ще з дитинства проклав свій міст між нашою пам’яттю і вічними цінностями — любов’ю до матері і Вітчизни. Відстань не в змозі заглушити справжніх почуттів, навіть коли людина навічно залишає рідну землю і рідну матінку. Тому знову і знову чує ліричний герой переконливі слова:

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Мати та Батьківщина — це не рукавички, які можна скинути з руки. Не можна пояснити той духовний зв’язок, який неможливо перервати нічим: ані роками, ані пересторогами, ані кордонами. Скільки тому підтверджень та прикладів! Безліч героїв гинули за рідну землю, за рідну матінку. Нічим, окрім великої любові, це неможливо пояснити. І я вірю, що саме любов говорить словами ліричного героя Симоненка:

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Людина і рідна земля — нерозривні одиниці одного цілого. Роз’єднати їх — значить загубити людську душу, значить знищити рідну землю, бо без синів та дочок вона буде мертвою. Я гадаю, ми не повинні забувати про свої почуття до двох матерів, щоб згодом, через роки, про нас пам’ятали наші нащадки, а не дивилися з доріканнями, що не змогли ми зберегти свій дім. Краще нехай звучать поезії Василя Симоненка, який знав, що найвищих, найкращих почуттів заслуговують у цьому світі лише дві матінки — рідна ненька і рідна земля. «Вибрати не можна тільки Батьківщину», «та не можна рідну матір вибирати», — ці два рядки, на мій погляд, повинні стати гаслом усіх справжніх патріотів, всіх вірних синів і дочок.