Навколо Карпати, та що там навколо - це селище міського типу в Сколівському районі вже й саме цілком собі гірське, бо лежить на висоті 395 м над рівнем моря. Тому воно й Верхнє. А як піднімешся на якусь сусідню гору, та як глянеш навколо - видно всі бескиди далеко-далеко, аж горизонт синіє (чому? Нічого собі питання. Ви погано вчили в школі фізику!) Тому воно Синьовидне. Жартую.Санатории Трускавца,
Хоча раніше це велике і древнє (перша згадка в Галицько-Волинському літописі під 1240 р.) бойківське поселення називалося трохи по-іншому: Synowodzko. Синь присутня, а от видимість погіршилась, розпливлася в синіх водах. :) Старий путівник Галичиною передає переказ про те, що на місці теперішньох рівнини, де лежить Верхнє Синьовидне, колись було озеро Сині Води. Леденгами сині гори повняться: неподалік Верхнього Синьовидного є т.з. Княжі скелі, де начебто колись розбилась горда і непокірна князівна Ярославна, а закоханий у неї татарський хан скам'янів від горя.
М.Орлович дещо звинувачувальним тоном пише про мешканців Синьоводська наступне: мовляв, саме місцеві бойки зустрічаються на базарах Львова, провінційних галицьких містечок, а навіть Кракова чи Закопаного. санаторий Алмаз Торгують сушеними грибами, овочами та виробами з дерева. Все, мовляв, через їхню кревну спорідненість з татарами... Думаєте, польський шовінізм? Де там. Іван Франко уславив місцевих жителів схожим чином: “Синьовидські бойки такі гендлярі, що жида заткнуть за халяву”.
В часи Орловича тут проживало 3 300 жителів, зараз - близько 3 500 чоловік. Дивовижна постійність популяції.
Про те, що Закарпаття вже зовсім близько, нагадує типово-закарпатський силует головного храму Верхнього Синьовидного. Якщо його витягнута по команді "Струнко!" вежа вас не переконала, подивіться на школу неподалік. Вона має невеличку годинникову башточку, що робить її схожою
на ратушу, але годинник на споруді - намальованний... Крім Верхнього Синьовидного такі дешеві понти я бачила лише на храмах Закарпаття, але там їх присутність принаймні була зрозумілима: це нагадування про те, що колись прийде й вона, остання година.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) На школі такі нагадування схожі на дуже вже чорний гумор.
Деякі туристи віднаходили біля Верхнього Синьовидного залишки земляних укріплень княжого часу, але я не спец по археології. На Золотій горі збереглося монастирище - зараз там цвинтар та Георгіївська церква київського патріархату. І знову легенди: начебто у келії монастиря Пресвятої Богородиці у 1240 р. заночував Данило Галицький - по дорозі до Угорщини, куди їхав сватати сина Лева за королівну Констанцію. Ранком князь побачив біженців: з розореного Києва тікали від орд Батия жителі Київської Русі.санаторий Женева
Люди не все були такі, як зараз. Були такі велети, що як еден стояв на одні горі, а другий на другі, то й си могли руки подати. Великани були.
Єден такий великий схотів води пити, а ріки Стрий і Опір пересохли були трохи. Вінь нахилится, оби з них попити там, де вни сходилися, а то вода каламутится, хіба з піском смокче. Узяв вінь та й пониж того місця насунув землі, каміння. Високу таку греблю, гать наметав, як Червоні Береги. Вода сперлася, заповнила тоту долину, і зробилося велике озеро. Вода чистойка стала. Вінь напився, та й лишив озеро. Як води набралося повно, вона через гать переливалася, і текла собі впровали.санаторий Шахтер
Відци, від гір у тоти сині води, клином заходила земля. Там і поля урожайні були на тім клинци. То - велике. І ліс недалеко. Зайшли туда люде, але не великани, а такі, ги ми. Побудувалися, орали там. Єдної днини надийшов туда велит той, знов хотів води напитися. Дивится, а на тім сухім клині якісь мурашки, подібні до нього, лиш дуже малийкі. Взяв їх разом з волами і плугом на долоню та й поніс показувати мамі:
- Дивітся, яких я мурашків найшов.санаторий Шахтер,
- Ой, то, синку, ни мурашки. То по нас ту в горах такі люде будут жити. Віднеси їх на то місце, відки взяв.
Поклав вінь їх над тим озером і лишив. Заснували вни село та й назвали від тих синих вод Синевідськом.
Тогди вся Скільська Верховина щи ни була заселена, бо велети десь пропали, а нашим малийким людьом ту тяжко було в тих дебрях та лісах давати си раду. Жили спочатку на долах, а в горах хіба польовали. Але Синевідсько вже було. Воно старіше від Львова. Не знаю, чи правда то, але приказували, що це село найдавніше в нашім районі.санаторий Алмаз
Безпечно си жили там люде.
З північного боку були відгороджені тим великим озером, а з полудня - горами та лісами.
Випав колись дуже слотливий рік. Дощі ни переставали. Говорили, що над горами хмара урвалася. Води в кількох місцьох перекочувалися через тоту греблю. А Стрий пер з таков силов, що в єднім місци прорвав її. Вода з озера витекла вся. Дно висхло.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец),
На тоту долину перебралися люде. Там щи ліпші грунти. Поробили си файні городи, садів порозводили тілько, що стали торгувати ябликами та сливами по світу.
Пониж того села заснувалося друге. Його назвали Нижним Синевідськом. А тото перше - Вишним. Типирь пишут Верхнє Синьовидне і Нижнє Синьовидне.

Неподалік від нафтового Нового Роздолу в липні 2004 року наші "жигулі" були зупинені чудовим бароковим костелом, який раптово з'явився обабіч траси. За костелом починався цвинтар, серед надгробків якого траплялися й старі.санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья)
Яким чином нам вдалося не побачити вказівник з назвою села ("Берездівці"), я не поясню, але вивчаючи місцевість за картою, я чомусь вирішила, що ми в Новому Роздолі. Гм.
Виходжу з машини. Підходжу до брами. Читаю. Оголошення, комп'ютерним шляхом набране, на воротах храму: "Богослужіння на цьому тиждні відбудуться за звичним розкладом. До прибирання костелу просимо пані Юлю таку-то, пані Мар'яну таку-то та пані Ольгу таку-то". Супер! :)
Ну але ж я їхала в Роздол за палацом! От і беруся його біля костелу шукати...санаторий Шахтер Трускавец
Поважна пейзанка-пастушка з допитливими бісиками в очах на моє запитання про місцезнаходження роздольського палацу спершу надовго задумалась, а на підказку: "Ну, старий! Старовинний... Там ще пани жили?" миттю відреагувала, показуючи на наступну за костелом одноповерхову хату під червоним дахом: "А во, отой будинок, тепер лікарня, а до війни там багаті жили!" І, задоволена чіп-і-дейлівською місією, пішла за своїм тучним стадом з однієї корови далі.
Побіжний огляд лікарні мене не вдовільнив. По-перше, знамениті античні скульптури вартістю понад 40000$ директор Львівської галереї мистецтв Б.Г.Возницький в такому місті знайти аж ніяк не міг. Не міг і все. Не той масштаб. По-друге, вхід до місця порятунку всіх місцевих хворих було перегореджено якимись залізяками та гілками. Нє, не то, треба шукати далі.
Краще б про костел спитала... Або хоч назву села, чи що...

     Дещо про історію попереднього костелу.

Culpae non pietatis opus, A. D. M. CCLX. IX
Справа провини, а не побожності.

А між тим Берездівецький костел - це вам не абищо, а робота самого Бернарда Меретина, геніального архітектора епохи бароко, автора ратуші в Бучачі, соборів в Наварії та Годовиці і, звичайно ж, Святого Юра у Львові.
І історія в місцевої парафії - довга.
Вона (парафія, а не історія) виникла стараннями власника села Бенедикта Бенка в далекому 1410 році. Причому, на той час в поселенні вже існував дерев'яний костел Різдва діви Марії. Наступний власник села, Ян з Сеняви, документи Бенка підтвердив
Зараз Берездівці - село селом, а в 1526 році їм вдалося отримати Магдебурзьке право. Думаю, в ті часи тут і замок свій був.
Так як на ці терени частенько зазіхали татари та турецькопіддані, костелу чимало дісталося від ординців, особливо в 1618-1621 роках. Наступна девастація храму мала місце на початку XVIII століття, в часи Потопу. Постраждали не лише стіни святині, а й костельне майно.

     МЕ-РЕ-ТИН!

Дякую професору Н.Урсу за ілюстративний матеріал!

Дерев'яний костел вимагав ремонту - його провів в 1718 році парох Михайло Мікошович. Грошима допомогли власники Берездівців, графи Францішек і Анна Цетнери. До речі, в 1715 р. поблизу Берездівців ця подружня пара заклала містечко Аннополь, яке пізніше злилося з Берездівцями.
Знаєте, як швидко відносно безпечно розбагатіти? Заснувати релігію (як Хаббард чи Ла Вей) або принаймні організувати чудо. Чудо трапилося в Берездівцях 16 травня 1746 року (рівно за 259 років до мого другого візиту в село). Про це читаємо тут.
І потяглися паломники... Дерев'яний храм аж тріщав, напевно - потрібен був новий костел.
Жевуські, нові власники міста, дають гроші на будівництво мурованого храму. Архітектора запросили відомого - бо і чудо тут популярне. Бернард Меретин, ось так.
(Хоча, руку на серце, схожі храми в другій половині XVIII століття виникали на теренах Галичини всюди, як клони: в Янові, теперішньому Івано-Франкові, в Коломиї, в Раві-Руській...)

Такі колони лежать поблизу храму. санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья)

Будівельні роботи почалися в 1769 році, завершилися в 1771 році. Роботи з розписів інтер'єрів велися в святині до 1777 року.
Хоча існує і інша версія появи кам'яного храму: начебто Ванда Жевуська, світська і досить легковажна дама, якось під час ворожінь побачила в люстерці нечистого. Ніхто з місцевих парохів відпущення гріхів княжні не давав, аж поки нещасна не поїхала до самого Папи Римського, а той в якості покути наказав звести мурований костел.
Версія, може, не канонічна, але перчинки в розповідь додає. :) Додам лише, що документально підтверджено участь у створенні нового костелу Францішки Жевуської, дружини Міхала Жевуського, власниці Піддністрян, а зовсім і не Ванди.
А легенда про Ванду живиться таблицею над входом. Латиною там писано:
Culpae non pietatis opus, A. D. M. CCLX. IX
Справа провини, а не побожності.

Стан фресок у 2002 р.

Храм оствятив єпископ Вацлав Сераковський під титулом Воздвиження Чесного Хреста.
Відпусти у костелі відбувалися двічі на рік: 3 травня і 14 вересня (На "Чесного хреста"). Збиралася в такі дні чимала громада - як поляків, так і русинів. Велика процесія приходила з Комарна. Відпусти ці були підтверджені у Римі в 1766р. Документ обіцяв цілковиту індульгенцію всім, хто в ці два дні помолиться біля "чудодійного" образу.
У 1821-1822 році в костелі проводиться ремонт. В 1859 р. горіла плебанія. На жаль, вогонь проковтнув чимало цінних архівних документів. Більш-менш помітних змін костел зазнав лише в 1903 році, коли його об'єм було розширено. Прочани все йшли, популярність санаторий Шахтер Трускавец костелу все зростала. Роботами тоді керував архітектор А. Загурський.
В радянські часи про прочан не було й мови: з 1949 по 1992 роки храм використовувався як колгоспний склад. Парох Михайло Коспрук, виїжджаючи в 1945 році до Польщі, забрав з собою й частину храмового майна - і, звичайно ж, "чудодійний" образ. Ікона зараззнаходиться в польському місті Камєнь Поморський, а з 1995 року в Берездівцях міститься її копія. Де решта костельного майна, мені не відомо.
І то краще, аніж віддати все варварам. Ну, скажімо, ось тут добре видно, в якому стані храм передали місцевій римо-католицький громаді в 1992 році. Даху немає, штукатурка пообсипалася... Зараз, на щастя, за долю споруди не треба хвилюватися.

Дзвіниця. Фото - травень-2005.

Придивимося до костелу. Перед нами кам'яна однонавна споруда, що в плані схожа на хрест з дещо вкороченими бічними раменами. По осі західного і східного фасадів знаходяться низький притвір і невелике приміщення. Так як бароко не терпить гострих кутів і віддає перевагу плавному перетіканню об'ємів, прямі кути в споруді скруглені, пом'якшені.
Головний фасад декоровано пілястрами коринфського ордеру (деякі з них після ремонту храму в 2000-х роках валяються поруч зі спорудою). Розвинутий карніз увінчується барочним фронтоном з декоративними кам'яними вазами. На даху встановлена ажурна сигнатурка.
Перед головним фасадом стоїть кам'яна трипролітна дзвіниця, яка складає з костелом єдиний ансамбль.
Інтер'єри прикрашені спареними пілястрами коринфського ордеру, що підтримують розвинутий антаблемент.

     Інтер'єри костелу до Другої світової: санаторий Женева

Ілюстрації з книги "Костели і кляштори римо-католицькі колишнього руського воєводства. Том ІІ" (Краків, 2003). На останній - стан стелі в 1957 р.

     І кілька слів про місто.

Дерев'яна синагога в Берездівцях. Інтер'єр.

В мене є навіть книжечка В. Лаби "Берездівці. Історія села до 1939 року". Ще б згадати, ДЕ САМЕ вона є - було б супер.
Розкажу, що знаю.
Перша згадка про Берездівці походить з 1410 року, завдяки створенню парафії і ось цьому документу:
W imie Pana. Amen. Na wieczna pamiec Boga i Zbawiciela rodzaju ludzkiego Jezusa Chrystusa...My Benko, dziedzic dobr Brzozdowce, wraz z synem naszym Stanislawem, dziedzicem majetnosci Zabokruki, wszystkim do wiadomosci podajemy..., ze zdrowym i rozwaznym umyslem, na chwale Boga i ku czci Narodzenia N. Maryi p., we wsi naszej Brzozdowce, za zezwoleniem Najprzewielebniejszego w Chrystusie Ojca i Pana Jakoba, z laski Bozej biskupa halickiego* nowy kosciol postawilismy. I aby chwala Boza w tym kosciele nie ustawala, zapisujemy wies Czyzyce (i inne dochody)..............Dzialo sie w Brzozdowcach w oktawe Narodzenia N. Maryi P. 1410r.
*bl. Jakob Strepa, zm. 1411r.
Село лежить на хорорівській автотрасі, до Дністра звідси 2 км. Назву ніхто з істориків до беріз не прив'язує: скоріше до берестового лісу, а може колись оселилися тут жителі Берестя (сучасного Бресту).
"Із 1704 жителів 70 відсотків спіткала переселенська доля під час сумнозвісної операції "Вісла”, корінне ж населення зазнало чимало горя у роки визвольної боротьби" - це я цитую фрагмент статті Анни Микитин про історію Берездівців.
В часи, коли Берестівці були містом, тут жила велика юдейська громада. Була дерев'яна синагога (збудована в XVIII ст., розміри 17 на 20 м. висота 12 м), яку розібрали під час Другої світової - все, що лишилося на згадку про цю частину історії - кіркут. Там багато розбитих мацев. Але я його не бачила.

Стара поштівка з видом костелу. Позичила тут.

Колись це й справді було місто: в центрі площа Ринок (костел лежить неподалік неї), від якої відходило 6 вулиць. До костелу вела вул. Підкостельна, до церкви - Підцерковна, Боринецькою простували в Бориничі, де була залізнична станція, а ще існували вулиці Зелена, Блонна А і Блонна Б - ці вели аж до придністровських лук. Біля річки стояло 3 млина.
Через містечко тік потічок Вишнівчик, через який вів дерев'яний міст.
На ходорівській дорозі стояла фігура св. Яна, на бориничівській дорозі - хрест в пам'ять про 20-річчя польського повстання. Пам'ятник знищили радянські військові в часи Другої світової війни. На вулиці Блонней А стояв цементний Христос з хрестом авторства Антонія Сухоровського.
Містечко було невеликим: лише одна кам'яниця була двоповерховою, а саме будинок польського товариства Народної школи. При школі діяв магазин сільськогосподарського товариства, концертний зал з гардеробом. Санатории Трускавца Тут відбувалися не лише зібрання місцевого стрілецького товариства, а й ставилися самодіяльні вистави.
Українське населення Берездівців теж мало народний дім. Ще в поселенні містився двір, що був власністю закладу графа Скарбека, при якому діяла гуральня (дивне заняття для сиріт - саме вони в ній працювали).
Перед другою світовою телефонна мережа Берездівців складалася з наступних абонентів: пошта, поліційний постерунок, парафіяльна канцелярія і міська управа. Все. Але було вуличне освітлення - для цього використовували нафтові лампи.
Крім руїн замку (я це передчувала!) був ще якийсь великий занедбаний Панський сад.
В двох довгих одноповерхових будинках діяла семикласна (до 1923р. - шестикласна, до 1913 р. - 5-класна) школа. Викладали польською мовою, щоправда, дві години на тиждень учні вивчали українську. Директор школи жив там же, при закладі.

Будинки старих Берездівців. санаторий Женева

Шкільне подвір'я прикрашав пам'ятник на честь 10-річчя незалежності Польщі (1928 рік?): орел на постаменті.
Мали Берездівці власну футбольну команду "Стрілець". Суперниками як правило були футболісти з Роздолу, іноді з Бібрки ("Орлята"), чи Жидачева "теж "Стрільці"). Ходорів виставляє єврейську команду "Дрор". 
В темну частину доби за містечком наглядала добровільна варта, на яку заступали щодня по 6 чоловіків. Кому був час чергувати, отримував спеціальну палицю. Українці вартували під церквою, поляки - під костелом.Санатории Трускавца
В час Другої світової війни євреїв з Берездівців вивезли до гетто в Стрию. Поляки містечка покинули рідне поселення в 1945 р., щоб оселитися на Шльонску.

Особливо багато про це село в Золочівському районі, в 33 км на схід від Львова, писати начебто і немає чого. Найпримітніша споруда - костел - нещодавно відзначила своє 70-річчя, а більше, здавалося б, і поговорити нема про що. Ну, село й село, при дорозі з Золочева або Перемишлян (до них 17 км) на Львів
Але я знайду. Як завжди. :)санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья)
Найшвидше за усе, якщо вам кортить побачити неймовірні розписи в храмі села Вижняни, вам доведеться проминути на своєму шляху й Куровичі - поворот на оте фрескове диво знаходиться на виїзді з села в золочівському напрямку.
Не бійтеся його прогавити. Щоб цього не сталося, маєте в галереї поруч з текстом непоганий орієнтир. Як завжди на перехрестях, народ і тут поставив розп'яття. Але яке!!! Придивіться до цих наївних, розгублених облич діви Марії та Ісуса, до їх молитовно складених долоньок, босих ніг та легко-прикрашених шат. Від цих фігур так і віє дитячою, безпосередньою хвалькуватістю: я, Іван Коваль (можу помилятися, літери важко прочитати), заложив цей знак у славу божу року 1893-го. Ось так!
(Про всяк випадок продублюю текст:
"Fondator Iwan Kowal gospodarz zgromadyw (7) tutejszej
polozyl te pamiatke na ochwale boska roku 1893").Санатории Трускавца
Та повернімося до історії. Отже: в XIV ст. ця місцевість називалася Млинівці і належала боярину Яну Глебу Дятковичу (Jan Hleb Diatkowicz) зі Свіржа, коломийському старості і галицькому воєводі. Власне село Куровичі заклав син Яна Глеба, Миколай з Романова Романовський. В 1400 р. Куровичі входили до ключа, відомого як Клусівщина і належали Яну Клусу з сусідніх Вижнян (про це є згадка в документі архієпископа Якуба Стрепи від 25 серпня 1400 р.). Пізніше разом з ключем переходили у руки Куропатницьких, Грабянків, Гєдзінських, Ольшевських, Чарторийських, Любомирських, нарешті - Потоцьких, які й господарювали тут аж до Другої світової війни.
Ну ось і весь екскурс в історію. :) Давайте краще про костел.

Місцеві католики аж до Другої світової війни належали до парафії в сусідніх Вижнянах. Католиків було не так і мало - з півтисячі (дані на 1885 рік). Така громада потребувала власного храму. Тому на початку 30-х років ХХ століття почалася побудова святині. В серпні 1934 року було затверджено проект костелу авторства Стефана Богдановича, у вересні освятили наріжний камінь. Будівництво завершили в 1938 році, тому не вірте деяким інет-сайтам, де цьому храму приписують поважний,санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья) більш як 300-літній вік. Все далеко не так. Моя бабця і та старше за цей симпатичний костел.
31 липня 1938 року львівський єпископ-помічник Євгеній Базяк освятив костел під титулом св. Мартина. За кілька місяців, у вересні, було освячено дзвони храму.
А назавтра була війна. Служби в храмі продовжувались до травня 1946-го року, коли останній куровицький пастор Андрій Громадзький виїхав до Польщі, прихопивши з собою майно не лише з цього села, а й з вижнянського храму та каплиці у Соловій (1911).

В радянські часи храм працював не за спеціальністю - був елеватором. У 1990 році святиню повернули віруючим. Повторно освятили костел 8 вересня 1991 року - тепер вже під титулом св. Антонія. Санатории Трускавца Опікуються і католиками села, і його храмом львівські отці-францисканці.

На жаль, не вдалося потрапити всередину костелу, адже знаю, що там збереглися автентичні вівтарі 30-х років ХХ століття. Бачила фото нутрощів святині - фресок немає.

Маленьке село біля траси з Новосілок на Поморяни, перед Вишнівчиком. Фактично з дороги видно лише кілька хаток за ставом та бляшаний купол церкви між дерев. Алекс та Лєна Яворські не полінувалися підвезти галасуючу Блеку до Зашкова - бо Блека побачила дерев'яну церкву, а це ще ТОЙ каталізатор.
На Львівщині є ще один Зашків, в Жовквівському районі. Значно більш відомий: то батьківщина провідника ОУН Євгена Коновальця. Туди з'їжджаються пластуни та патріоти. Сюди, здається, не приїжджає ніхто. Та й живе менше сотні чоловік...Санатории Трускавца, ви
А село ж давнє - на це навіть назва вказує (власні назви на -ів були характерні для Галичини в ХІІІ ст.). Перша згадка в документах відноситься до 1350р.
Церква, до речі, гарненька, не дивлячись на дурнувату одежину з бляхи. Форми - вишукані. Місце - видне. Дороги до храму (такої, щоб от взяти, і на машині) - нема. Лише стежки оперізують храм на сільському цвинтарі. Пробувала розпитати двох жінок, що живуть по сусідству з церквою, що за храм та коли збудований. Все, що сказали - "Церква стара". Не густо з інформацією...Санатории Трускавца Вже пізніше з'ясувала: Параскевська церква зведена в 1890 р.
Біля в'їзду в село - руїни малоцікавого костелу (ймовірно, був збудований між 1936 та 1939 роками -якщо це взагалі костел. Не виключаю, що це розвалини старого млина).

санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья)

Карта
Широта - 49.836, довгота - 24.938.
Ще один вкрай симпатичний релікт міжвоєнної епохи, розташований всього в 5 км на північний схід від Золочева.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Село (800 жителів) відоме з 1447 р., коли ним владарював Глебко Хілецький, а в 1464 р і 1478 р. - Барбара і Павло з Олеська. З 1598 р. - власність Собєських. 14 червня 1627 р. Якуб Собєський надав Єлиховичі  золочівському пробоству, якому село й підпорядковувалось аж до ХХ ст.
В 1937 р. золочівський священик  Каетан Грушецький помінявся земляними наділами з господарем Кусем з Єлиховичів, отримавши таким чином місце для будівництва каплиці. Ще два наділи передала під храм громада Єлиховичів (частину луки та цвинтаря). Формально дарчу угоду закріпили 9 серпня 1938 р., хоча ще 26 січня 1938 р. датуються кошторис, технічний опис та статистичні викладки, виконані львівським архітектором Лаврентієм (Вавжинцем) Дайчаком (1882-1968).санаторий Шахтер Проект костелу, виконаний Дайчаком, убло затверджено архієпископом Б. Твардовським ще 14 лютого 1938 р.
Швидше за все, костел не лише збудували в тому ж році, а й освятили. Священика свого село не мало, у великі свята приїздив ксьондз із Золочева.
В 1945 р. костел було закрито, в 1950-му храм перетворили на зерносховище. В 1985 р. завалиласявежа сигнатурки. В 1993 р. храм повернули вірним, розпочався ремонт. Святинею спільно користуються віруючі як римо-католицького, так і греко-католицького обрядів. Санатории Трускавца, Скромне костельне начиння дісталося Єлиховичам від золочівського парафіяльного храму.
Ще сам Л.Дайчак з втіхою відмічав у своєму щоденнику, як чудово вдалося створити враження оборонного храму завдяки нижньому кам'яному ярусу стін та кутовим башточкам. Швидше за все, саме такий вигляд і замовляли в майстра замовники.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Тоді й сама польська влада розглядала костели, які множилися на галичині, як своєрідні "фортеці" віри - звідси й така тяга до псевдо-оборонності (згадаймо Куровичі). Як би не було, та храм в Дайчака й справді вийшов напрочуд гармонійним, вдалим, гарно "посадженим" в оточуючий рельєф.
Саме Дайчак, до речі,санаторий Шахтер був автором чудового конструктивістського храму в Хлопах (Переможному) в 1936 р., перебудови храму в Надвірній.

"В 11 км на південь (від Княжого), на краєчку Подільської височини, в місці зіткнення Вороняків і Гологорів (пасма пагорбів - Блека) лежить містечко Гологори. 3300 мешканців, 600 поляків, 1500 русинів, 1200 іудеїв. (...) В місті ренесансовий костел і дві церкви. З північного боку рештки валів. Невеликі руїни замку, за одними джерелами - з XVI ст., за іншими - зведена Міколаєм Потоцьким в XVIII столітті.санаторий Женева
Напроти замку кам'яний стовп, під яким мають бути складені рештки татарського хана. Поруч в Гологорах в лісі оточена валами церквиця і цвинтар.
З Гологорів до Перемишлян тягнеться пасмо Гологорів (гір)".

     Що маємо
Дивне зерносховище в Гологорах

Карта
На високому пагорбі з подекуди вгадуваними слідами земляних валів, що піднімається над селом, і правда збереглася дивної форми кам'яна колона. Можливо, саме під нею мало б бути поховання хана, згадане в книзі М.Орловича.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Під пагорбом - власне село Гологори, вже давно ніяке не містечко. Вже в 1929 р. населення міста почало скорочуватись і складало на той час 2480 чоловік.
Зараз в Гологорах проживає десь з 650 чоловік. Процвітаючим назвати цей населений пункт не повернеться язик.
Є греко-католицька церква. Серед старих колгоспних будинків - зерносховище дивної круглої форми, бетоноване. Здалеку виглядає як якась оборонна споруда.Санатории Трускавца,
Гологори відомі з 1271 року, хоча за деякими даними, вже в ХІІ ст. на цьому місці було невелике село. В документах 1461р. Гологори згадуються вже як місто. В XVII-XVIII століттях тут проводилися великі кінні ярмарки, продавали велику рогату худобу.санаторий Шахте
В 1895р. Барон Хірш (Hirsch) заснував в Гологорах приватну єврейську школу, яка отримала статус державної школи в 1901 р. Діяв заклад до 1939р. Відвідували школу не лише іудеї, а й діти інших конфесій. Окрім грамоти, учнів тут вчили боднарській справі.

І замок, і костел в Гологорах підірвали в радянські часи. Нижче - реквієм по ним.
Костел в поселенні виник ще в 1452р., але згорів в 1648р. під час Хмельниччини. В кінці XVII ст. храм відновили, та в 1766р. його знову нищить полум'я. З 1828р. це вже була руїна, в якій нелегко було впізнати давню готичну святиню з пізнішими бароковими перебудовами, з високо розміщеними вікнами, що натякали на оборонний характер пам'ятки.санаторий Алмаз
Замок, що лежав в північно-східній частині Гологорів, в часи свого розквіту мав вигляд прямокутного будинку з чотирма кутовими баштами і був одним з найстаріших фортифікаційних споруд на Русі. З XV ст. слугував як родинне гніздо родини Гологірських. Фортецю неодноразово руйнували напади татарів та турків в XVI та XVII ст. Вже як суцільну руїну в 1792р. його купує у родини Старжинських домініканський кляштор в Підкамені. Протягом ХІХ ст. замок розбирають на будівельні матеріали.
Напроти замку на пагорбі (Іншому пагорбі? Тому самому, але поруч? Незрозуміло) - кам'яна фігура св. Марка на колоні. Татарський хан, за легендою, лежить саме тут.
(Від себе додам, що збережений стовп не виглядає як постамент для скульптури. Можливо, йдеться про іншу фігуру).санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Якщо в ваших планах - відвідування не лише "попсових" замків Золотої Підкови, а й менш відомих смаколиків (як-от костел в Вижнянах, в дивних розписах в стилі "Вартової Вежі"), то, можливо, на шляху з Вижнян до Буська варто відвідати старовинні Глиняни.
Кажуть, що не дивлячись на велику кількість каменю в цій місцевості та навколишні ліси (залежі деревини!), тутешні жителі все одно віддавали перевагу житлам з глини. Тому й Глиняни.
Вперше вони згадуються в документах від 1379р. коли Глиняни перейшли у власність польського короля, хоча поселення існувало й раніше. Кажуть, воно старіше за Львів. Відомо ім'я міського старости у 1380 році - такий собі Ян Віндица (Jan Windyca). Магдебургія була отримана в 1397р., з рук Владислава ІІ Ягайло (король часто бував тут починаючи з 1395 р.).санаторий Шахтер Він же передав глинянські маєтності роду Крушельницьких. Про статус королівського міста нагадував і тодішній герб Глинян: золота корона на червоному тлі. До речі, паралельно знайомій нам назві в ті часи вживалося ще одне ім'я поселення - Кручборг (Cruczborg).

Костел в Глинянах в 1905 р.

В XV столітті місто було столицею найменшого на Галичині повіту. В 1462 р. ним правив Якуб з Любліна, в 1474 - перемиський каштелян Добєслав Одровонж. В 1578 р. Глиняни отримали право на проведення трьох ярмарків на рік. Так як місто стояло на перетині торгових шляхів, справи в місцевих торгівців і ремісників йшли непогано. Але й ординці сунули все тими ж шляхами - а це вже значно гірше.
Тому в Глинянах будують замок - теж не мурований: дерев'яно-земляний, зведений в 1603р., оточений глибоким ровом. Середмістя брали в тісне кільце передміські райони Війтівство, Задвір'я, Долішня, Застав'я, Підзамче, Мельники.  санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Колись саме з Глинян польські монархи рушали до рідного Кам'янця. Читаємо про це у Самійла Величка ("За тим розпорядженням, коли безліч польського платного й посполитого війська зібралося під Глиняни, прибув туди з немалим числом затяжного німецького війська й король").
Місце збору коронного війська та посполитого рушення Руського воєводства - не стільки почесна, скільки обтяжлива місія. Десятки тисяч солдат і шляхтичів збирались в Глинянах, очікуючи на похід. Після їхніх постоїв навіть ординці не видавалися аж такими страшними...
Після першого поділу Польщі Глиняни потрапили у власність Потоцьких. На той час містечко славилося своєю коноплею, яку експортували аж до Гданська.
У 1866р. в Глинянах відкрили школу ткачів - місцеві майстри славилися на всю Галичину.Санатории Трускавца,
Якийсь час за совєтів Глиняни тішилися навіть статусом райцентру, зараз потроху перетворюються з міста на село.
Серед глинянських святинь - стара дерев'яна церква Успіння, де зберігається образ розп'яття кінця XV ст. Є тут ще греко-католицька церква св. Миколая (1894), чий настоятель Дмитро Майкут, здається, трохи загрався в "чудеса". Храм, який в 1932-34рр. розписував відомий художник Северин Борачек, начебто зараз саморозписується. Угу.
Церкву закрили в 1962р. Дітям, начебто, спеціально платили по 10 коп., аби они били в храмі вікна. Після довгого виконування ролі складу, церква відновилася в 1989р. Зараз пробує потіснити Зарваницю своїми "чудасіями".

     Костел в Глинянах санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Римо-католицьку парафію в Глинянах заснували в 1397р. ще Владислав Ягайло та його дружина, королева Ядвіга. Перший дерев'яний костел був освячений галицьким архієпископом Яковом Стрепою.
Через часті турецькі та татарські набіги Глиняни часто палали. А з ними палав і храм. Та, разом з містом, феніксом відроджувався з купки попелу. І раз у раз - дерев'яним. Останній костел з дерева було зведено в Глинянах в першій половині XVIII ст. зусиллями пароха Франциска Мігальського. Відомо, що в 1766р. в храмі було 4 вівтарі (головний - Богоматері з дитятком, бічні - св. Анни, св. Яна Непомука (св. Франциска), св. Антонія.
Дерев'яний костел простояв до 1820-х років. Починаючи з 1791р. зводиться мурований костел св. Духа. Будівництво завершили аж в 1831р. 3 квітня 1840р. храм освятив архієпископ Франциск Піштек.санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья) З 1843р. глинянський храм, що до того належав з 1765р. до буського деканату, сам стає центром деканату.
На початку ХХ ст. до костелу належало 4 000 католиків з Глинян та навколишніх сіл. В 1903 р. будується філіальна каплиця в Словіті (коштом Завідовських-Вайсманів, в 1930-х роках її замінив новий мурований храм), в 1907р. - в Задвір'ї (стараннями Іполіта Богдана), Полтві, а в Скнилові родина Папроцьких звела дерев'яну каплицю ще в 1886р.
Вулиця, на якій стояв храм, була з ним одного імені - Святого Миколая.
Колись тут зберігався шанований образ Лопатинської богоматері (вивезений разом з іншим костельним майном по Другій світовій війні на польсько-чеський кордон, до Войціц (Wojcic), де був коронований). санаторий Женева Ранньокласицистичний костел в радянські часи використовувався як зерносховище. В середині 1990-х років храм і парафіяльний будинок повернули католикам, а в 2001р. з Польщі прибула й частина колишнього костельного майна.
Зусиллями теперішнього пароха храму, Казиміра Квятковського, поруч з костелом на місці колишньої плебанії звели дім пілігріма ім. Яна Павла ІІ.

Хай як привабливо звучить версія про появу цього храму ще в 1400 р., яку подекуди можна знайти в польських джерелах, повірити в неї важко. А от історію перебудов ХХ століття польські книжки знають краще за вижнянських селян. Про це й поговоримо.
До початку ХХ ст. храм був досить невеликою однонавною будівлею зі склепінчастою закристією. Єдиною прикрасою костелу був хіба дах (що мав ступінчастий портал) із сигнатуркою. З готичних часів зберігся також кам'яний профільований портал (зараз це склад пресбітеріуму). Схожих простих костелів на теренах Польщі було в XIV-XVI століттях набудовано чимало.санаторий Шахтер Трускавец Схожі на нього - наші храми в Скелівці, Нижанковичах або Щирці.
В 1898 р. такий собі Міхал Ковальчук запропонував зруйнувати існуючий старий храм і на його місці звести новий. пропозицію не підтримали - і ура. В 1905 р. проект розбудови храму виконав великий архітектор того часу Теодор Тальовський. Планувалося зруйнувати старий пресбітерій, а на його місці зробити квадратову головну наву, до якої мав прилягати трикутний маленький пресбітерій. Проект мав риси неороманського стилю і неоготики. З невідомих причин проект не було втілено.Санаторий Весна Трускавец
Натомість в 1920-х роках почався новий етап реконструкції. Перший з проетків було виконано архітектором Болеславом Віктором за порадами реставратора Юзефа Пьотровського та пастора Яна Пенкальського. Проект зберігається в одному з львівських архівів. Та за рік (1926) з'являється ще один проект (правдоподібно теж авторства Б.Віктора), який було створено на прохання Міністерства релігій і громадської освіти. Цей варіант поєднував і пропозиції Тальовського, і запропоноване Б.Віктором. Та до реалізації взялися аж з ТРЕТІМ проектом авторства Віктора. В результаті костел став втричі більшим, а старий вигляд зберегла лише західна частина храму.

     Довідка: розписи

Фрески, що вкривають майже кожен сантиметр інтетр'єрів, виконані за проектом львів'янина Станіслава Тейсейре (Stanislaw Tejsseyre). Втіленням проекту в життя займалися: сам Тейссейре, Роман Сєльський, Маргіт Рейх Сєльська (Margit Reich-Sielska) та Борисовський. Розписи виконані - УВАГА! - в 1942-1943 рр. Ось тому, напевно, так чудово збереглися. Лише на західній стіні стінопис сильно поруйнований. Хто з художників чим займався, можна визначити за автографами. Скажімо, розписи над хорами на східній стіні (музичні інструменти та янгелики) підписані RS. Р.Сєльський також виконав фрески із зображеннями св. Франциска, і монашки (на західній стіні).Санатории Трускавца
Ініціатором виконання розписів був вже знайомий Броніслав Віктор, автор трьох проектів відбудови вижнянського костелу. Працю розпочали в червні, хоча згоду на розписи отримали лише 4 липня 1942 р. від архієпископа Болеслава Твардовського. При виконанні дослухалися до порад львівського реставратора, доктора Збігнєва Хорнунга. Саме він наполягав на деяких колористичних змінах в роботах. Роботи велися до жовтня, а їх поспішність непокоїла архієпископа. В травні-червні 1943 р. було виконано розписи каплиці. Грошова винагорода за працю художників була більш ніж скромна і переважно складалася з... їжі. Не забуваймо: це час окупації. В цей самий час львівський професор Марьян Внук за допомогою якогось невідомого з села Смоляни за 1200 злотих вирізьбив скульптуру св. Йосипа, яка й тепер прикрашає фасад храму (див. фото вище). Відомо також, що в часи окупації німецькі війська мали знищити костельний орган.
Дивна ірч: вже з 1944 р. польське населення Вижнян починає еміграцію і осідає переважно в трьох місцях на Західній Галичині: село Лонкі біля Ланцюта, Гнєвщизни біля Пшеворська і Волі Гренбошовській поблизу Тарнова. Ксьондз Пенкальський з від'їздом не поспішав, деякий час мешкав у Глинянах та Львові, а потім, прихопивши 11 орнатів, три чаші, 8 хоругвів, балдахін та деяке інше костельне майно, перебрався в Бялогард. А в храмі з 1948 р. був склад зерна та цукру.

     Довідка: Вижняни

Головний вівтар.

Село, розташоване на перехресті торгових шляхів локального значення,  з'явилося давно. Перша згадка про поселення датується 1397 роком. Польські документи називають його Wyzniany, інколи - Wyzlany.санаторий Алмаз
Село могло похвалитися досить вдалим розташування (21 км до Перемишлян на південному заході, в 9 км на північний схід - Глиняни) аж до появи в 1860-х роках в Східній Європі залізниць. Найближча до Вижнян станція - Задвір'я (10 км).
Через Вижняни тече Тимковицький потічок, в який неподалік костелу впадає ще один, без імені.
На початку ХХ століття ця місцевість належала графу Роману Потоцькому (404 морги поля, 49 моргів садів та лук, 99 - під пасовищами, 58 моргів лісу тощо). Село теж мало свою землю: 785 моргів поля, 150 моргів пасовиськ, 199 - під садками. Де там тому графу...
Станом на 1890р. в Вижнянах було 138 будинків і 742 жителя. До поміщицького маєтку належало 6 будинків, де проживало 47 чоловік.
Римо-католиків в селі було 334, греко-католиків - 431, 24 - іудеї. Національний склад: 377 поляків і 412 українців. (Гм. А іудеї де?)

Мозаїка над входом. Схожа є в Старій Солі.

Виходячи з єдиного знайденого джерела з історії села (Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego - Warsaw [1895, vol. 14, pp. 164-165]), можна дізнатися, що на кінець ХІХ ст. в Вижнянах не було власного греко-католицького храму: вірні ходили на служби в сусідню Печенію.
Починаючи з XVI століття історія села прослідковується через біографії його власників. Вижняни та довколишні села (Куровичі, Розваряни тощо) входили в один більший маєток - Клусовщизну (Klusowszczyzna). Слово походило від імені Клус. Старша дочка Клементія Клуса, Катерина, одружилася з Войцехом Куропатніцким. В посаг вона отримала Клусовщизну, яку потім унаслідував її син Андрій. Розбиратися в заплутаних генеалогічних клубках синів, дружин та дочок можете й самі. Ось тут. Все розписано докладно. А я роблю великий стрибок аж в останню третину XVII століття, в 1690 рік, коли половина Клусовщизни разом з Вижнянами після довгих тестаментних рокіровок дісталася від сімейства куропат...Куропатніцьких, вибачте, Зофії Гєдзінській.
Син Зофії, Олександр Домінік Гєдзінський, 26 вересня 1716р. в Галичі продав Вижняни Юзефу Ольшовському. Син Юзефа Габріель в свою чергу продає в 1762р. Вижняни руському воєводі Августу Олександру Чарториському. Після смерті воєводи село успадкувала Ізабела Чарториська Любомирська (містичних чар була жіночка, але це вже зовсім інша історія). А вже від неї Вижняни отримав її онук Альфред Потоцький, батько Романа.
Фуххх... Ось і всі господарі Вижнян.

Згідно з скарги, написаної якимось Клічнером, одним з співвласників Вижнян, в 1706 році козачі загони під приводом гетьмана Мазепи витоптали поле вівса. Уявити собі поважного гетьмана, що показує джигітовку на чужому обійсті, мені не вдається. Думаю, його війська просто йшли в цьому керунку, якимось чином затоптавши поле.
З "Словника географічного" відомо також, що колись в селі був великий ставок, багатий на рибу. Тому в Вижняни на рибні ярмарки з'їжджалися люди з сусідніх сіл та містечок. Ярмарки приносили Вижнянам чималі прибутки: скажімо, з 26 по 28 вересня 1696 року лише за щук виручили 1258 злотих, за сіг (що це за риба?) - 338 злотих, а за лінів (є така риба - лінь? Я не знаю!) - 24 злотих.
В архіві Потоцьких в польському Ланцюті зберігається цікавий документ. В ньому Юзеф Ольшевський просить про дозвіл змінити стаус Вижнян з села на місто. Як не дивно, король Август ІІ 13 липня 1720 року дав-таки потрібний дозвіл: віднині Вижняни мали керуватися в своєму житті Магдебурзьким правом. Разом з правом село, яке підвищили в статусі, отримало кілька привілеїв. Серед них - можливість проводити 4 щорічні ярмарки.
Хто його знає чому, але королівським дарунком від Августа ІІ Вижняни не скористались. Залишились селом.
В польському часописі “Czas” (№ 289 за 1862 рік) згадувались руїни якогось древнього поселення неподалік від Вижнян (A.Kazimierz Henzel, “Historyczne Wspomnienie o Wyznianach” [“Historical Memories of Wyzniany”]) Санатории Трускавца, ви

     Довідка: костел

Римо-католицька парафія в Вижнянах була заснована ще в 1400 році Йоаном і Маргаритою Клус і належала до Глинянського деканату.
В Державному реєстрі національного культурного надбання (Львівська область) вижнянський храм св. Миколи фігурує підь номером 2031. Реєстр вказує надзвичайно смачну дату побудови костелу: 1400. Ця ж дата фігурує в чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР". Логічно. З'явилася парафія - має бути храм.
Стаття в чотиритомнику вказує, що святиню перебудовували в 1651 та 1750 роках. Після останньої перебудови костел освятив львівський єпископ-помічник Самуель Гловінський пд титулом св. Миколая.санаторий Алмаз
В ХІХ столітті храм неодноразово ремонтували. В 1929-31 роках його грунтовно перебудували під наглядом архітектора Болеслава Віктора: до старої однонавної споруди зі сходу добудували кілька нових об'ємів, завдяки чому змінилася орієнтація храму (не сексуальна). Попередня нава перекваліфікувалася на хори. Саме вони та притвор, а ще стрільчасті готичні вікна, фронтон з зубцями зараз являють найстаріший кістяк святині. Саме з цього часу походить й чотириярусна дзвіниця з ошатним барочним "капелюшком".
Що цікаво: вже в той час проводилися своєрідні тендери: так звані "розправи конкуренційні" (ах як це кровожерливо звучить!). Саме під час них було усталено кошти перебудови (103 тисячі злотих). Гроші мали збиратися в селах, що належали до вижнянської парафії, що викликало хвилю протестів, та врешті народ мусив терпіти ці костельні побори. Щедра пожертва Станіслава Третера в розмірі 1000 злотих дозволила закупити в Туркотині каміння для розбудови. 10 травня 1927 року каменярі під наглядом Юзефа Веселовського з Берездівець взялися розбирати задню частину пресбітерія. Робота почалася. 29 червня було закладено перший камінь нової частини храму.Санаторий Весна Трускавец
В 1930 році завдяки фундації доктора Міхала Дзялука з США в майстерні Войтовича за проектом Б.Віктора було виготовлено головний вівтар костелу. Для вівтаря купили образ Серця Ісуса роботи львів'янина Антона Манастирського.
Відомо, що у 1885 році вижнянська парафія налічувала понад дві з половиною тисячі прихожан, на початку ХХ століття ця цифра перевалила за 3000.
Коли у травні 1946 року до Польщі виїхав останній парох Куровичів Андрій Громадзький, з собою він забрав частину костельного майна і з вижнянського костелу.
Зараз храм не діє. За радянських часів тут був склад сільгосппродукції або реманенту, який - формально - все ще є.
Дивовижної краси споруда, де готика сусідує з модерном та бароко, селян не дуже цікавить.
Навіть відносно "молодий вік" вижнянських розписів не перешкодить дивуватися: інтер'єр вижнянського костелу перетворився на біблію в картинках, храм-комікс, храм-фреску.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)
Такого я більше не бачила на Україні НІДЕ.

З Білого Каменю в 1980-ті роки, вже в радянське надвечір'я, спробували зробити зразкове диво-село з впорядкованим центром, великим універмагом, сучасними школою і садком, гігантським як на кількість жителів (зараз їх не більше 776 чоловік) будинком культури, меморіалом тощо. Тут навіть будинок побуту, два відділи райлікарні і готель були! Зараз рештки радянського показушного благоустрою виглядають ледь не такими ж архівними, як місцевий антикварний Успенський костел з 1613 р. (архітектор Андрій Прихильний). Санаторий Весна Трускавец Годі й шукати в колишньому містечку ("магдебургія з 1493 р.!" - кричить вікіпедія, що сумнівно. Я вірю в міський статус з 1614 або 1682 рр.) руїну оборонного замку, які жеманно, як опереткова діва з рожевого боа, позували з густої зелені фотографам початку ХХ ст. НЕ-МА. Вдовільняйтесь храмами, їх три: крім Успенського костелу є ще хрестово-купольна і досить гармонійна Троїцька церква (1903) і святиня невідомої мені назви вже за стадіоном ФК "Буг".
Кажуть, супер-село з Білого Каменю робили в пику сусідній Гавареччині, столиці димленої чорної кераміки. Мені не дуже віриться в таке суперництво двох сіл одного району: в Гавареччину навіть дороги нормальної немає. Але за місцевими переказами, першими жителями Білого Каменю теж були гончарі - їх начебто в середині XV ст. якась графиня Тереза висилила в ліс - аби містечко не задимлювали. Так і почалась історія Гавареччини.
Білий Камінь лежить у підніжжя Білої гори. Ну як гори - Вороняки тут десь сходяться з Медоборами, і ті, і інші вкрай мальовничі, але на Гімалаї не схожі. Так, зелений пагорб над селом - і все (його видно на фото з стадіоном ФК "Буг"). Начебто на цій Білій горі було і є багато білого каменю - звідси й назва.

     Замок в Білому Камені

Замок Санатории Трускавца залишив по собі фото, описи і ледь помітну ностальгію аборигенів. Звів твердиню на узвишші на схіж від містечка, на правому березі Західного Бугу у 1611 р. князь Юрій Вишневецький. Довжина замку була 58 м, ширина - 54 м, майже квадратовий. В кутах стояли восьмигранні вежі. В 1649 р., по дорозі до обложеного Збаража, в замку гостював польський король Ян Казимір. Монарх був не першим і не останнім: в 1667 р. в Білому Камені стояв табором Ян Собєський, ще не король, але в майбутньому - ще й який.
Форпост кілька разів брали татари та турки. Розбирати замок почали ще в ХІХ ст., напів-руїна ще й пережила пожежу, коротше, там вже давно не все гаразд було. Станом на 1920-ті роки від замку залишалися фрагменти зовнішніх мурів на південному і західному боках, восьмибічна брама, сліди валів і в'їздна брама з коринфськими колонами. Плюс дуже гарний вид на околиці. Санаторий Весна Трускавец З опису замку в Білому Камені від відомого мандрівника XVII ст. Ульріха фон Вердума:
"Замок, збудований з білого каменю італійським способом з вежами по боках, оточений вежами і озером".
Легенд навколо замку вилося як мух - замку немає, а вони є. Начебто саме в цій твердині у XVIII ст. якийсь час мешкала чарівна розпусниця, дружина князя Кароля Станіслава "Пані-коханка" Радзівілла Імені красуні переказ не зберіг, але по-бюрократичному точно дає її дівоче прізвище: Жевуська (але я вам по-секрету скажу, що звали її Тереза Кароліна - і навіть покажу її портрет). З чоловіком вона не жила - розлучення в ті роки отримати було лише трішечки важче, аніж секрет вічної молодості. Якось вона посадила в клітку у власній спальні сусіда (за іншими даними, слугу князя Радзівілла на прізвище Цісейко), який чимось їй дошкуляв - а саме в спальні пані приймала своїх коханців. Якщо вірити "Путівнику по Тернопільському воєводству" 1928 р. випуску, шляхтича весела гуляща пані замордовала.санаторий Шахтер
За легендою № 2, від замку в Білому Камені до замку в Підгірцях вів підземний хід. Аякже.
Інший переказ стверджує, що замок мав аж 300 кімнат, в що неможливо повірити: навіщо стільки, де стільки, для чого стільки? Якщо вірити архівним листівкам (а чому й не вірити?), крім розвалин фортеці в містечку був ще й чималий панський двір - він, можливо, й мав 300 приміщень, якщо порахувати разом з п'єцами, камінами і шафами. Чи то твердиню, чи то більш пізню резиденцію оточував парк, в якому був і ставок (площею в 28 га). Зараз біля роздоріжжя в селі помітно таку грандіозну калабаню в ярку при дорозі, але навряд чи це рештки того магнатського маєтку, навряд чи саме тут колись ріс майбутній король польщі Михайло Корибут Вишневецький - він народився у Білому Камені в 1639 р. Хоча якщо вже говорити про великих земляків, то я б ставила на іншого білокам'янчанина - геній навколо-жовквівських іконостасів Іван Руткович теж походить з цього містечка. Волиця Деревлянська, Воля Висоцька,Санатории Трускавца церква Різдва в Жовкві - все його робота. Зараз за його шедеврами можна полювати у львівських Національному музеї та в "Шевченківському гаю".
Фундатором костелу, який виник лише через два роки після замку, був той самий київський каштелян Юрій Вишневецький, на кошти котрого зводились і фортифікації, - а також його дружина Теодора з Чаплів. В 1640 р. храм було розширено за кошти Ієремії (Яреми) Вишневецького і його дружини Гизельди Констанції з Замойських.  тоді ж, напевно, виникла мурована огорожа з вежами. санаторий Шахтер В інтер'єрах начебто є розписи XVIII ст. До костелу давно придивлялась Львівська галерея мистецтв, та щось там не зрослось.
Відомо, що на початку ХХ ст. в передмісті Білого Каменя був охайний, весь в клумбах заклад сестер милосердя, котрі займалися шпиталем та виховним "інститутом". В самому ж містечку була іудейська божниця, кілька крамничок, читальня і банк. Промисловість предсталяли цехи по обробці шкіри, великий млин, олійня і молочарня.

Давним-давно, 350 років тому, у Франції часів мушкетерів та хитрого кардинала Рішельє жила-була маленька дівчинка, і звали її Марія.

Чекайте, просто Марія?
Ні, не так просто – Марія Казиміра д‘Аркуін. Була вона дочкою капітана королівської гвардії та монаршої гувернантки, хоча в Версалі й шепотіли, що дівчинка – позашлюбна донечка королеви та її фаворита Конде. Так склалося, що цій тендітній дитині доля наказала покинути рідний край та відправлятися з почтом принцеси Марії Людвіги у далеку північну країну десь на межі цивілізованого світу. Адже принцеса от-от повинна була одружитися з королем Речі Посполитої Владиславом IV.
Марія Казиміра й гадки не мала, що пройдуть роки – і трон польської королеви дістанеться їй, а за нею потягнеться шлейф з легенд, переказів та бувальщин про найромантичніше кохання монаршої пари у центрі Європи...

Шлях до трону санаторий Шахтер Трускавец

Одна з веж Золочівського замку.

Кохання прив‘язало юну та звабну француженку до Галичини. Кажуть люди, дотепер привид Марії Казиміри блукає підземеллями золочівського та підгорецького замків. А не так давно у Золочеві об‘явився й новий потойбічний гість: Чорний Рицар тривожить спокій музею-заповідника, шукає щось у єдиному на Україні Китайському палаці. Хто знає, може, це коханий Ясь намагається знову побачити свою улюблену Марисеньку?
До трону Марія Казиміра йшла довго й важко. Любов Яна ІІІ Собеського та французької красуні спалахнула миттєво, ледь побачив 27-річний Ян у 1656р. у королівському палаці в Варшаві 15-річну красуню – і це полум‘я вони зберегли до старості. санаторий Алмаз Трускавец Та що за іронія – Марисенька за два роки виходить за іншого!
Потім Ян не раз зустрічав її у Замості, де вона жила з чоловіком, князем Замойським, п‘яничкою, хворим на подагру. Бич того часу – сифіліс – швидко доконав князя, невдовзі помирає мати Яна Теофілія, яка категорично була проти союзу сина з іноземкою. Шлюб Яна та Марії Казиміри 15 травня 1665р. вже не перешкоджав нікому (хоча у Варшаві подейкували, що за сприяння Марії Гонзаги закохані таємно обвінчалися ще до похорону Яна Замойського). Попереду – 30 років разом. З їх тринадцяти дітей виживе лише четверо. Майбутнє принесе війни, походи, коронацію та тріумф під Віднем. А які щемкі, ніжні листи він їй писав! З 300 опублікованих епістол 80 написано з Галичини.

Король і через десятиліття обожнюватиме свою кохану Марисеньку, а от двір... Злі язики шепотіли за спинами монархів, що „Марися керує Яном, а вже Ян — Польщею”. Королеву відверто не любили: і походження, бач, недостатньо шляхетне, і іноземка, і до Парижа як додому вибирається інкогніто, називаючи себе маркізою де Жовква, і казну вряди-годи спустошує, як сарана, та ще й невідомо, чи не сама відправила за допомогою отрути свого першого чоловіка... Навіть те, що Марія Казиміра була кумою короля-сонця Людовіка XIV, який хрестив її сина Якуба, не покращило справи: відомо ж, намовляла Яна переїхати назавжди до Франції, де йому обіцяли титул маршала та орден Святого Духа. санаторий Алмаз Трускавец
Марія Казиміра доводила до шалу посполиту знать, вміло лавіруючи між нескінченними пересудами і придворними інтригами. Гордій та розумній королеві потрібно було хоч іноді відчувати себе в безпеці та спокої. Для усамітнення вона вибрала одну з літніх королівських резиденцій – фортецю у Золочеві, вотчину батька Яна — Якуба Собеського. Гоноровий магнат хотів залишити пам‘ять про себе: на кожному розі замку добре видно п‘ятикутні бастіони, що закінчуються сторожовими вежами, прикрашеними плитами з гербами Яніна, Годзава, Равич і Гербурт та літерами J.S.K.K.S.K. (Jakob Sobieski, Krajczy Koronny, Starosta Krasnostawski). Замок мав стати старому Собеському своєрідним монументом. Хіба він міг знати, що по-справжньому вдихне душу в ці похмурі стіни його невістка, істинна жінка-вамп свого часу?
Легенди навіть стверджують, що Марія хоробро захищала Золочівський замок під час турецької осади.

     Замок Марисеньки

Золочівський замок.

З чого ж почати пізнання таємниць замку? Давайте з потаємних ходів.
Володар фортеці та його дружина мали в своїй резиденції окремі кімнати. Вікна з покоїв пані виходили на зовнішній бік фортеці, де була охорона, бо саме з цього боку в стіні було зроблено потайні сходи до скарбниці, багатої на коштовності та золоті монети. А ключі від скарбниці носила при собі саме пані. За порадами тогочасних архітекторів, між двома половинами був ще один прохід: аби у пана роги часом не виросли.
Та якщо вірити певним романтично налаштованим людям, ці ходи — дитячі забавки в порівнянні з тим підземним тунелем, який начебто зв’язував замок Санатории Трускавца з навколишнім світом. Хоча подібні легенди розповідають чи не у всіх українських замках, ця може мати під собою реальне підґрунтя. Хоча "начебто" - все-таки ключове слово.

Особлива гордість Золочівського замку – туалети. Так-так, саме банальні нужники в часи Марії Казиміри були великою рідкістю. А золочівські ще й так майстерно зроблено, що їх вивчали й сучасні спеціалісти.
В 1690-х роках Марія частенько усамітнюється в Золочеві. Саме тоді з‘являється незвичний для Галичини Китайський палац завдяки пануванню моди на все східне. І хай високочолі дослідники знизують плечима, не знаходячи в споруді рис китайської архітектури, фантазія місцевих зодчих, які, звичайно, жодного разу не були за Китайським муром, породила унікальну та вишукану будівлю. Санаторий Весна Трускавец
У 1696р. Ян ІІІ, переможець під Віднем, помирає, залишаючи свої галицькі замки коханій дружині. Та Марія не житиме у цих стінах. Неприязнь до неї серед шляхти нікуди не зникла, тож зникнути вирішила вона: спочатку обирає місцем проживання Рим, а потім поселяється у французькому замку Блуа, звідки цікавиться долею своїх маєтків. Щороку вона отримувала звідси звіти та доходи.

Китайський палац. Вечір 6 травня 2006р.

Щороку вона отримувала звідси звіти та доходи. Кажуть, коли під час Північної війни у Галичині хазяйнували російські війська, королева була дуже незадоволена. А ще подейкували, що, побачивши прохолодну реакцію королевича Якуба на смерть батька, Марія накаже зробити детальний опис королівського майна, щоб Якуб не розікрав його. Доходило до трагікомічного: королева просила не одягати на покійника корону, щоб син її не поцупив з труни.
От така варіація старої казки про Попелюшку-Марію — на тлі замку, який на наших очах перевдягається з лахміття Попелюшки у розкішні королівські шати стараннями директора Львівської галереї мистецтв Б.Г. Возницького. Влітку 2004 року тут відкрито експозицію східного мистецтва, проводяться чайні церемонії та рицарські турніри. Крапки в історії Марисеньки немає: дітлахи з моторошним захватом переказують між собою свідоцтва відчайдухів, які бачили в підземеллях таємничу Білу Пані. Санаторий Весна Трускавец

     Секрети тамплієрів?

Та Золочівський замок ховає за своїми стінами не лише цю таємницю. З цим місцем пов‘язані легенди (придумані сучасними екскурсоводами, що добре відчувають коньюктуру) про рицарський орден, що дотепер не дає спокою скарбошукачам та любителям таємниць: з тамплієрами. Аве, Ден Браун!
При вході на територію замку, зліва, відвідувачів вітають сірі кам‘яні велети. Розглянемо цих гостей з минулого докладніше. На сірому тілі філігранно висічено кілька рядків невідомою мовою. А поруч — терновий і маковий вінки, які переплелися, неначе дві обручки. Між вінками — акуратна дірочка. Тут завжди багато туристів: кажуть, якщо маєш таємне бажання, потрібно покласти до дірочки палець, подумати про бажане і швидко повернути палець довкола осі. Якщо бажання матеріальне, потрібно повертати в бік тернового, “мертвого”, вінка. Якщо ж романтичне — в бік вінка квітучого.
Працівники замку жартують: якщо бажання не здійснилося — значить, палець був не тим. Нічого не поробиш, треба їхати до Золочівського замку знову. Камінь полюбляють місцеві учні, особливо перед важкими іспитами.
Те, що копати про походження каменів особливо не треба, я вже писала ось тут.

Ще одна замкова башта

"Таємничі" брили привезли сюди з села Новосілки Золочівського району, де вони лежали в колишньому оборонному яру (фото яру - з іншими брилами та кінським черепом - за лінком).
Найбільший камінь, вагою 10 тонн, вдалося витягнути тільки з третього разу — у підйомного крана рвалися троси. За переказами (можливо, ці перекази придумували НЕ екскурсоводи), ці камені — все, що залишилося від зруйнованого у XVI столітті Новосілківського замку, збудованного вихідцями з Угорщини, нащадками багатого та могутнього ордену тамплієрів. Хто знає, може написи вкажуть дослідникам, де тамплієри заховали свої незліченні скарби. Де лише не шукали легендарні вози з сріблом, які вирушили з Парижу в березні 1314 року: і у французькому Катарі, і в горах Шотландії, і на східному узбережжі обидвох Америк...санаторий Шахтер Трускавец
Багато спекуляцій в пресі було з приводу того, що начебто невідомо, якою мовою зроблений напис. А шрифт, хоча й схожий на готичну інкунабулу, не є нею. Ще б пак - бідний художник не мусив лишати своїй коханій Зузанні любовних записок латинкою - це вже занадто б було.
У 2001р. у Золочівському замку побував референт Папи Іоанна Павла ІІ. Він висловив думку, що це старопольська мова, якою користувалися до середини XIV століття. Гарна версія, звичайно, але ж написи були зроблені в першій третині ХІХ століття :о).Санатории Трускавца
А звідки ж ті вертіння пальцями в брилі? Ще одна легенда нагадує про себе - і тут вже немає сумнівів про участь у її народженні паней екскурсоводок: начебто в’язнем Новосілківського замку був легендарний Янусик, такий собі чесько-польський Кармалюк. У ніч перед стратою він бачив сон: вдасться знайти у своїй камері камінь з діркою — його найпалкіше бажання збудеться, якщо покласти туди палець і повернути довкола. Янусик відшукав потрібний камінь, а на ранок вродливому в’язню в камеру принесли тацю з мокрими хустинками. Він зв’язав їх одну до одної і втік із замку. Інший варіант легенди: Янусикові передали через дірку в камені хустинки закохані дівчата.
Як би там не було, Золочівському замку пощастило набагато більше, ніж Новосільському. А легенд для замкових туристів забагато не буває.

Обрядовим хлібом називають усі страви, які є продуктом рільництва й мають ритуальний характер. Це і коровай, і святкові калачі та бублики, масничні вареники, весільний дивень та різдвяний книш... Урешті-решт, просто зерно або ж каша, що використовуються в багатьох обрядах.

Історики зауважують, що з давніх-давен слов'яни надзвичайно шанобливо ставилися до орачів, а вирощування хліба було основним їхнім заняттям. Хліб посідав таке важливе місце в житті слов'ян, що в роки неврожаю, незважаючи на велику кількість дичини, риби, різноманітного лісового харчу, люди все одно потерпали від голоду. За китайськими, грецькими, перськими, німецькими переказами, першим орачем був сам Господь Бог. санаторий Шахтер,

В українських колядках Бог  та найбільші святі — Петро, Миколай, Павло, Ілля — зображені як хлібороби:

В чистім полі плужок оре,
А в тім плужку штири воли половії,
А в них роги золотії.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли гонит, санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Пресвятая Діва їсти носит,
Бога просит:
— Зароди, Боже, жито-пшеницю,
Всяку пашницю.

У різних місцевостях України переказують, що були такі часи, коли людям завжди вистачало хліба, й вони не знали голоду. Тоді зерно у хлібному колосі починалося рід самої землі. А називався той незвичайний колосок — "стоколос". Одного разу Христос із апостолами проходив селищем і зайшов до якоїсь хати попросити хліба. Господиня якраз пекла млинці. Але, розлютившись на жебраків, вона кинула їм млинця, яким перед тим витерла сліди, що її дитина лишила на лаві. Христос, обурений такою наругою над святим хлібом, вийшов у поле і почав обдирати отой стоколос знизу вгору. Побачивши це, хазяйський пес почав вити. Тоді апостол Петро вблагав Христа залишити на колосі зерна "на собачу долю".санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) З того часу люди їдять хліба "на собачу долю".

За іншою легендою, яка в різних варіантах повторюється в багатьох народів світу, пшеничне зерно було від початку призначене собаці. Але людина вихопила його із собачої пащі й розсадила по землі. Тому собаку не можна їсти і гріх убивати, бо ми їмо його пайку.

Хліб ушановують як святиню, в народі про нього так і кажуть: "святий хліб". Великим гріхом вважається викинути навіть маленький шматочок. Колись вірили, що на тому світі люди, які без пошани ставилися до хліба, збиратимуть усі викинуті під час земного життя крихти. Залишки хліба віддавали свійським тваринам або спалювали в печі. санаторий Карпаты

Хліб є символом добробуту. Побажання "хліб та сіль" прикликає до родини багатство. Хлібні жертви у давнину приносили хатнім духам, зокрема домовику, духам землі — щоб добрий був урожай, водянику — щоб не топив худоби та людей.

У народних повір'ях хліб протиставлявся усьому нечистому. Так до лісу завжди брали із собою шматок хліба, бо його нібито бояться гадюки. Звичай благословляти хлібом також пояснюється уявленнями про хліб як оберіг. Батьки благословляли ним молоде подружжя. Хлібом заведено благословляти в далеку путь. До речі, зустріч хлібом-сіллю — не що інше, як своєрідний очисний обряд. Адже людина могла принести з чужини щось погане, вороже, недобру дію цього мав нейтралізувати хліб. Вірили, що хліб може навіть зупинити пожежу, якщо обнести його навколо палаючої будівлі.

Обіцянку, яку скріпили хлібом, не можна було порушити. Хлібинами обмінювались, укладаючи важливі торговельні або земельні угоди. Свати приносили до хати дівчини хлібину, а взамін, у разі згоди, отримували паляницю. Подекуди під час сватання спеціально випечений пиріг ділять навпіл. Одну його половину віддають представникам роду молодого, друга залишається в батьків молодої.санаторий Алмаз Це було відлунням давнього причастя. Колись усі, хто їв за одним столом ритуальний харч, вважалися спільниками в певній справі. Це був лише обряд, який пізніше переродивсь у традицію завершувати важливу роботу великим застіллям із багатьма наїдками. Але обов'язково була якась головна "хлібна" страва, яку навіть не завжди споживали. Вона мала суто обрядовий характер.

Хліб і досі відіграє важливу роль у весільних та поховальних обрядах. Учені вважають, що серед інших слов'янських обрядових дійств українське весілля посідає перше місце за повнотою застосування ритуального хліба, починаючи від моменту сватання, коли представники двох родів обмінюються хлібинами на знак згоди, й закінчуючи коморою із розкладеними по кутах хлібами, де на житніх снопах проводять першу ніч молодята. Санатории Трускавца,

Звичайно, виняткове значення має весільний коровай. Колись його пекли врочисто. Іноді в цьому брали участь усі заміжні жінки з роду молодої. Кожний етап супроводжувався спеціальними піснями. Жінок, які випікали коровай, називали коровайницями — до цього обрядодійства допускалися тільки заміжні жінки, щасливі у шлюбі. Керувала ними старша коровайниця. Заквітчані вінками з барвінку, жінки збиралися до хати молодої, зазвичай у четвер перед весіллям. Тут уже було розкладено ночви, решета, підготовлено найкраще борошно. З його просіювання й починався процес виготовлення короваю. Замішувати тісто мали чоловіки. Жінкам заборонялося навіть заглядати в діжу. Так само лише чоловік мав право всаджувати коровай у піч, хоча за лопати трималися всі присутні в хаті родичі молодої. Символіка цих звичаїв дуже проста. І піч, і діжа сприймалися як жіноче лоно. Порушення названих заборон могло призвести до безпліддя нареченої.

Короваю надавали круглої форми. Його розміри свідчили про достаток батьків майбутнього подружжя. Зверху коровай прикрашали візерунками, серед яких були мотиви світового древа та колосся — символ добробуту. Також згори ліпили пташок. Траплялися також зображення сонця й місяця, що позначали подружжя. Іноді вже у випечений хліб вставляли гілочки з дерев. Усередину короваю клали дрібні гроші. За великий успіх вважалося знайти монету у своєму шматку весільного короваю. Вилла Grand Сходница

Окрім короваю, випікали лежні та шишки — невеличкі булочки у формі шишок — та дивень — круглий хліб із діркою посередині. Перед тим, як від'їжджати до дому молодого, наречена дивилася на схід сонця крізь дивень — щоб діти були гарними. Вірили також, що таким чином вона може побачити свою майбутню долю.

Культ хліба бачимо і в поховальних обрядах. Колись давні греки та римляни на могилах готували жертовні страви для померлих предків. В Україні житнім зерном засипають труну або шлях, яким несуть покійного. Хлібину кладуть на кришку труни. На могилі поряд із чаркою обов'язково залишають окраєць хліба та пиріжок. Те саме ставлять у хаті померлого й не забирають протягом сорока днів, доки душа перебуває на землі. Розповідають, що можна побачити, як наприкінці цього терміну душа небіжчика прийде їсти-пити залишені страви. Коливо (солодку кашу з родзинками) та пиріжки готують на поминальний обід і досі. На Поліссі печуть також прісні коржі. Їх ділять між усіма присутніми. Вони вважаються поминальним короваєм.

На сороковий день покійника "запечатують". Для цього тричі навхрест беруть землі з могили, трошки меду, хліба й солі. Усе це змішують і несуть до церкви. Після того, як священик відслужить над цим панахиду, землю повертають назад на могилу.

Без споживання ритуального хліба не обходилося жодне з великих народних свят. Це відгомони прадавніх жертвоприношень божеству. Так, на Різдво, яке збіглося з дохристиянським святом зимового сонцевороту, українці їдять кутю — спеціальну страву, яка готується з вареної пшениці (або ячменю), маку, горіхів та меду. Хліб у цей день є лише доповненням до куті. Ним селянин благословляє худобу перед Святою вечерею зі словами: "Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!" Респект(RESPECT) Сходница

По шматочку хліба разом із сумішшю з різних святкових страв дають худобі, щоб їй добре велося в новому році.

Цікавий обряд, що демонструє ритуальне значення хліба, відбувався на Щедрий вечір. Після святкової вечері господар годував худобу "пирогом" — хлібиною із хрестом зверху, — примовляючи:

— Хто йде?
— Біг!
— Що несе?санаторий Алмаз
— Пиріг.

Після цього він благословляв худобу хлібиною, яку потім ділив між усіма тваринами.

У Галичині на Різдво випікають величезний білий хліб — крачун. Його ставлять посередині столу серед інших страв і обкладають маленькими крачунами. З появою на небі першої зірки сповіщають про пришестя крачуна. Після цього починається святкова вечеря. Очевидно, крачун символізує нове сонячне божество, народження якого святкується.

Подібне значення має калета — великий прісний хліб із білого борошна, який пекли перед днем св. Андрія. Калету прикрашали сухими вишнями чи родзинками, у її приготуванні брали участь усі дівчата села. Коржа підвішували до стелі в хаті, де відбувалися вечорниці. Біля нього стояв язикатий "Пан Калетинський" із квачем, вмоченим у сажу. Він запрошував "Пана Коцюбинського", яким міг бути будь-хто із присутніх, "калету кусати". Узявши поміж ніг коцюбу, учасники гри по черзі під'їжджали до калети. Тут відбувалася жартівлива розмова із вартовим, який намагався усілякими способами розсмішити "Пана Коцюбинського". Якщо Коцюбинський посміхнувся, Калетинський мазав його квачем по губах, а кусати калету ішов інший гравець.

Перед нами — уламок традиційного в доісторичні часи розігрування міфу про вкрадене (проковтнуте) сонце. Пан Калетинський — це первісно міфологічний герой, який захищає сонце. Сажа — колись священна річ через її пов'язаність із вогнем. Вважають, що назва "калета" — це перекручена "коляда", а звичай грати в калету колись належав до різдвяних обрядових ігор. Згодом він випадково потрапив до передріздвяних свят. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Важливим елементом Щедрого вечора були пироги. Цього дня на Гуцульщині ліпили вареники, наддніпрянці пекли пироги із м'ясом та смажили гречані млинці, а в Південній Україні робили бублики. Але в народі все це мало спільну назву — "пироги". На початку святкової вечері на стіл ставили миску з пирогами, батько сідав перед нею і прихиляв голову, ніби ховаючись. Діти, вдаючи, що не бачать його, питали в матері: "Де наш тато?" Тоді батько з-за пирогів відповідав: "А хіба ви мене не бачите?" — "Не бачимо". — Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!" Метою цього обряду було відігнати негаразди, забезпечити добробут у наступному році.

На Масницю в Україні варили вареники, говорячи, що в цей час і "бусурмени вареники їдять". Колись вареники були винятково ритуальною стравою, пов'язаною з культом місяця. Також вареники варили дівчата й роздавали хлопцям у день Сорока святих мучеників (22 березня) — щоб "мороз любистка не побив". Цього ж дня пекли сорок медових печивець у вигляді пташок і роздавали дітям — "щоб птиця водилася". Насправді це була своєрідна жертва: вірили, що в цей день із вирію прилітає сорок жайворонків, тобто незабаром почнеться весна.

Особливі різновиди хлібних виробів виготовляли і вживали після Масниці під час Великого посту. Так, в Україні в перший день посту їли спеціальні сухі коржі — "жиляники". Вони сильно контрастували із багатими масничними стравами й нагадували про стриманість наступних місяців. На четвертому тижні Великого посту, в Середохресну середу, господині пекли хлібини у формі хрестів, посипані маком, і мастили їх медом. Частину з'їдали, іншу — зберігали до сівби, що було відгомоном жертви духам поля.

Важливе місце серед інших різновидів обрядового хліба посідають паски, які в деяких регіонах України називаються "баби". На сході пасхальний хліб був інакшим — прісним, мав прямокутну форму і пов'язувався з чоловічою символікою.санаторий Женева Перше свідчить про те, що ця традиція дуже давня, адже прісний хліб з'явився раніше, ніж квасний. Друге — про те, що цей хліб був присвячений підземному богу, пов'язаному із плодючістю. Прямокутник у ранніх формах мистецтва позначав поле й був символом цього бога.

Пізніше ідея плодючості, збережена у великодньому хлібі, знайшла вираження у його фалічній формі.

Літні свята були не такі багаті наїдками, як зимові та весняні. Тут перевага віддавалася обрядам, метою яких було вшанування духів плодючості та душ померлих. Від цього залежав майбутній урожай. На Зеленому тижні свіжоспечений хліб ставили на вікно. , санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец),Вірили, що його парою харчуються русалки.

День Івана Купала, одне з найбільших календарно-обрядових свят, безпосередньо був пов'язаний із майбутнім збиранням урожаю. У давньоукраїнських літописах зазначається, що "ідол Купало" був богом земних плодів, і йому приносили жертви на початку жнив. У цей день селяни намагалися влаштувати трапезу в полі на межі. Серед інших смачних наїдків особливе місце займали вареники із сиром. У Білорусі цього дня пекли бабки — прісні млинці, готували вареники із гречаного борошна й товченого конопляного насіння. У Сербії пекли "кретні калач" — круглий пшеничний хліб із великим хрестом. У цей хліб утикали свічку, священик читав над ним молитву, після чого всі присутні з'їдали по шматочку. Це було типове жертвоприношення, за яким ішло причащання тілом жертви. У Росії напередодні Івана Купала всі дівчата села збиралися в одній хаті "товкти у ступі ячмінь". Наступного дня з цього ячменю варили кашу, яку їли ввечері із коров'ячим маслом. Ця каша називалася кутею.

"Хлібні" обряди, що супроводжують оранку, сівбу, зажинки та обжинки, годі й перелічити. Зазначимо лише, що кожен із них супроводжувався обідом, частиною якого були спеціальні страви з борошна. Так, в Україні на початку жнив господиня готувала вареники, а на обжинки випікала величезний коровай із нового зерна, який по шматку роздавали всім членам родини та женцям. У Чехії на початку жнив готували пряжмо — запікали на сковороді дозрілі зерна хлібних культур. У Болгарії після жнив випікали турту — прісний хліб, який мазали медом і роздавали сусідам та родичам.

Окремо скажемо кілька слів про кашу. Адже каша й хліб у міфологічному розумінні — страви одного порядку. Обрядове вживання каші пов'язане з ритуальним використанням хлібного зерна і зустрічається в багатьох народів.санаторий Карпаты, Народи Індії приносили ячмінну кашу в жертву богу скотарства Пушану. Римляни готували кашу в день народження дитини. Давні германці те саме робили на свято Берхти або Гольди — жіночого божества, прообразом якого була неолітична Велика Богиня. І досі фразеологізм "заварити кашу" означає початок якоїсь складної і важливої справи.

Ми вже згадували про звичай вживання каші під час календарно-обрядових свят, зокрема про кутю. Сказали й про поминальне коливо. Додамо лише, що коливо жінки готують також у першу суботу Великого посту. Цього дня згадують померлих. Горщик із коливом та медом несуть до церкви і справляють над ним панахиди.

Каша здавна належала до обрядових весільних страв. Саме слово "каша" колись вживалося на позначення весільного свята. Кашу підносили молодим на князівських весіллях. По закінченні трапези наречені брали кілька ложок каші й підкидали до стелі — приносили жертву богам та духам. До речі, те саме роблять на Святвечір із кутею. Якщо підкинута кутя прилипне до стелі — рік буде врожайним. санаторий Женева

На Бойківщині молодим дарують кашу наступного дня по весіллі. Подекуди кашу їсть лише молода. Тут бачимо зв'язок із обрядами народження, в яких каша символізувала дитину, а горщик — жіноче лоно.

Споживання так званої "бабиної каші" було заключним обрядом хрестин. Ось як це виглядало, за фольклорними записами: "Коли обід приходить до кінця, гості починають кахикати, що значить — пора вже подавати "бабину кашу". Баба встає, йде до печі, виймає з печі кашу й несе до столу.

Біля столу бабу перепиняють, котрий ближче сидить, намагається взяти кашу собі, щоб першим почати торг. Торг розпочинає той чоловік, який першим перехопив кашу, а коли кашу не перехоплено, а взято від баби, то звичайно розпочинає торг кум: він втикає в кашу гроші й питає:

— Хто більше?

Всі гості кладуть гроші в горщика. Той, хто заплатив найбільше — а найбільше звичайно платить кум, — затуляє гроші рукою, щоб вони не розлітались, і б'є горщика об стіл так, щоб він розлетівся на найдрібніші черепки, але вінце залишилося цілим. Санатории Трускавца

Жінка, яка подавала на стіл кашу, збирає черепки горщика, кладе їх під поріг і гукає: "Щоб важко горщики бились, а легко діти родились".

Вінце з горщика чіпляють на тому самому кілку, на якому вішають рушника. Далі кум зрізує верх каші, передає його бабі, а та передає кашу із грішми породіллі. На другий день черепки з горщика, що лежали під порогом, збирають і кидають на воду (в річку)". Додамо, що часто перед тим, як почати торг, кум бере кашу, а баба — дитину і тричі водночас піднімають їх над столом. Отже, все це було ритуальне зображення зачаття й народження дитини.

Мед, або, як його ще називають, "небесна роса", в багатьох культурах — символ "солодощів". Мед, медові напої вважалися стравою богів. Поряд із медом шануються і бджоли — помічники божеств. За традицією, мед жертвується померлим, а також є засобом захисту від злих сил. А ще — символізує жіночі чари.

У міфології багатьох народів мед пов'язаний зі світовим древом. Так, за віруваннями стародавніх скандинавів, три медові джерела точаться з-під кореня священного ясена Іггдрасіля, кора якого теж укрита медовою росою.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец), У мордовській пісні мед крапає із бруньок гігантської яблуні. Коріння цієї яблуні — на всю широчінь землі, гілки її — на все небо. Віск від меду, що скрапує, осідає на листочках. А на кінчиках тих листочків горять свічечки.

За деякими міфами, мед було вкрадено в богів, які єдині мали право споживати цю чудову страву. Існують міфи про походження меду зі слини, сліз, крові божества чи жертовної істоти. Розповідають також, що мед (як і бджола) з'явився з мертвого тіла.

Міфологема меду в українців пов'язана з культом предків та поховальною обрядовістю. Мед входить до складу багатьох ритуальних страв, таких як кутя, коливо, сита, шулики. Кутю готують на Різдво, коли, за повір'ям, усі душі померлих родичів збираються в хаті на Святу вечерю. Коливо та сита — обов'язкові страви поминального обіду. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

  Мед є жертовною їжею тих духів, для яких, за народною уявою, "царство Христове закрито". Це мертвонароджені діти або такі, що померли відразу по народженні. Їх заведено поминати осібно на четвертий день Зеленого тижня, який зветься Русальним четвергом. Увечері цього дня на перехрестя доріг виносять мед у мисочці чи щільники. Це роблять із метою заспокоїти душі померлих. Якщо вранці мед буде з'їдений або початий, а навколо виднітимуться невеличкі сліди, значить, "русалочки потупали". санаторий Алмаз

Існує думка, що мед у слов'янських казках функціонально споріднений із нектаром давньогрецьких міфів. Обидві ці страви виконують роль епічної мертвої води: "Тоді він (вовк) узяв полив дурня цілющою водою, зцілив його, а далі живущою — оживив". Це пов'язано із дивовижними антисептичними властивостями меду. Давні греки використовували мед як розчин для бальзамування небіжчиків. Загальновідомим є факт, що тіло Александра Македонського, який помер у Вавилоні, везли до Александрії і поховали в саркофазі, наповненому медом. Це гарантувало майже довічне збереження тіла від тління. У давньогрецькій міфології таку ж функцію виконував нектар. Вживання цього чарівного напою забезпечувало вічну юність. Є міф про Тітона — земного юнака, якого покохала богиня Зоря. Щоб ніколи не розлучатися з Тітоном, Зоря випросила в Зевса дозвіл годувати свого коханого амброзією — їжею богів, що дає безсмертя. Але Зоря забула про нектар, який робить богів вічно молодими. Внаслідок, її нещасний коханець приречений був довіку жити у ветхому старечому тілі. Санатории Трускавца

У народній словесності мед є синонімом багатства, достатку, про що свідчать вирази "жити як у меду", "і медом не заманити" (у значенні не звабити ніякими принадами), "і медом не годуй" (у значенні, що хтось має все жадане і йому більше нічого не потрібно). Коли щось особливо притягує людей, кажуть, що воно "як медом намазане". Мед часто згадується й у протилежному контексті. Про злиденне життя, скрутну ситуацію чи важкі обставини кажуть "живеться не з медом", "ні мед, ні кутя", "як мусі в меду", "вхопив шилом меду". санаторий Шахтер,

В українських епічних творах мед згадується нечасто. Зазвичай це характерна приповідка наприкінці чарівної казки: "І я там був, мед-пиво пив, та лише вуса обмочив" ("І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а до рота не попало").санаторий Шахтер Це своєрідне замовляння. Оповідач заявляє, що він — очевидець якихось дивовижних подій, причетний до таємниць потойбічного світу ("І я там був..."). Він, так би мовити, їв (точніше, робив вигляд, що їсть) за одним столом із мешканцями того світу їхню звичайну страву — мед-пиво. Але ж причастя їжею предків, отже, й переходу до іншого світу не відбулося, бо насправді ритуальне мед-пиво лише "по вусах текло, а до рота не попало".

Мед пов'язаний із культом померлих ще й тому, що в певній своїй якості цей продукт мав алкогольні властивості, тому мед часто співвідносять із пивом. А у фольклорі ці два напої можуть взаємозамінюватися. Очевидно, саме це призвело до появи такого вислову, як "мед-пиво". Вираз "наварити меду (пива)" означає заподіяти щось дуже лихе, надзвичайно небезпечне для ворога. У поемі Т. Шевченка "Гайдамаки" є рядки:

...Наварили ляхи пива, санаторий Женева
А ми будем шинкувать,
Ляшків-панків частувать.

У колядках мед згадується як перший зі святкових напоїв. Він призначений лише для господаря хати, найпочесніших гостей та колядників:

А в цього пана скам'я застлана,
Та на тій скам'ї три кубки стоять:
В першому кубці — медок-солодок,
В другому кубці — кріпкеє пиво,
В третьому кубці — зелене вино.
Медок-солодок для пана того, санаторий Алмаз
Кріпкеє пиво для жінки його,
Зелене вино для його діток.

Мед символізує жіночі чари. У народній пісенності мед виступає сексуальним символом:

Була у нас бочка-дубівка,
У ній чіп коротенький,
Мед солоденький.
Не багато розточила,
Весь рід звеселила.

У піснях про кохання вживається вираз "медові вуста". Мед використовують у шлюбній обрядовості. У деяких регіонах України дівочу косу на весіллі розплітають стрілою і розчісують гребенем, вмоченим у мед чи вино. Символіка цього обряду прозора: стріла — символ чоловічого начала, давній атрибут підземного бога. Гребінь — символ жіночості, втіленням якої була прадавня Велика Богиня. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Із медовим сп'янінням пов'язане й таке поняття, як мед красномовства, характерне для давньої книжності. За скандинавськими міфами, мед поезії є сумішшю бджолиного меду та крові мудрого чоловічка Квасіра, вбитого злими карликами. Верховний бог Одін із великими труднощами зміг дістати цей напій, заплативши за нього власним оком. Одін віддав мед скальдам — мандрівним поетам-співцям, тому про них говорили, що вони черпають свою мудрість із ока Одіна. Отже, традиційне ставлення до поетів як до людей незвичайних, улюбленців богів певною мірою пов'язане з поняттям про поетичний мед. Проте іноді мед означає щось надмірно приємне.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Так, вирази "обливати солодким медом", "як медом по губах мазнути", "з медом на вустах", "(говорити) з медом та маком" та інші вживаються на позначення гарних, зазвичай облесливих і нещирих промов. Тому-то й мудрість народна попереджає: "Не передай куті меду".

Цей дивний за своєю формою і просто необхідний за призначенням предмет увійшов до людського вжитку дуже давно. Ще у Рігведі згадується кілька назв жертовних ложок, функції яких чітко диференціювалися. Це і ghrt?с, що у буквальному перекладі означає "звернена до жиру"; і juhu — "та, що наливає"; а також sruc, коротка назва якої українською перекладається як "велика дерев'яна жертовна ложка". санаторий Алмаз Усі ці ложки використовували для набирання олії та жиру. Окрім цього, були спеціальні ложки для божественного напою соми: sruva — "маленька ложка" та graha — "повний черпак". Спеціальні ложки та лопатки для жертовних богослужінь згадуються у старозавітних текстах.

Перша знайдена на території України ложка датується III ст. н.е. (с. Черепин Пустомитівського р-ну Львівської обл.). Приблизно цим же часом датовані й перші ложки, знайдені в інших країнах Європи. Усі вони зроблені з кістки. Найдавніші ж зразки українських дерев'яних ложок, що дійшли до наших днів, належать до ХІІ-ХІІІ ст. їх знайдено в Києві на Подолі. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

У свідомості представників архаїчного суспільства кожна річ та явище мали подвійне значення — так звану дзеркальну семіотику. Водночас існувала чітка градація ритуального (тобто пов'язаного із міфологічним) та профанного, побутового. І якщо друге мало задовольняти потреби земного існування людини, то перше переносило ці "земні" потреби у площину сакрального, моделюючи за допомогою звичайних речей всесвітній лад, а також стосунки людини з божеством. Такий розподіл відбувався на всіх рівнях і охоплював усі сфери життя. Тому й семантика звичайних для сучасної людини речей, а також моделей поведінки, з погляду наших предків, мала зовсім інше значення. У результаті взаємодії профанного та сакрального зміщувалися акценти: речі ритуального призначення ставали загальновживаними, а уявлення про їх первісні магічні функції концентрувалися в поодиноких зразках народної обрядовості. Ложка належить саме до таких речей. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец),

Існувала чітка диференціація щодо застосування цього предмета. Одні ложки мали суто ритуальне призначення, іншими користувалися в побуті. Припускаємо, що пізніше розрізнення так званих мужицьких, або циганських (тобто простих), та фарбованих, розписаних у темно-червоний та золотавий кольори ложок є відбитком давньої традиції.

У будь-якому випадку уявлення про магічну силу цього предмета викликало в людей шанобливе ставлення до нього. Ложці приписували оберегові функції, наприклад, у сербів було заведено викидати ложку надвір під час грози. У народі вірили, що речі-обереги відвертають ворожбу, нейтралізують негативні впливи, захищають від усякого зла. Існує фольклорний запис такого епізоду. санаторий Шахтер Маленька дитина сиділа на дворі й великою ложкою їла з миски кашу. Раптом звідкілясь з'явилася змія і підповзла до миски. Тварина кілька разів намагалася скуштувати каші, але дитина била її ложкою. Очевидців здивувало, що змія не зробила жодної спроби вкусити дитину. З міфологічної точки зору все дуже просто. В українців, як і в багатьох інших народів, ложка пов'язана з культом предків. Дитина споживала кашу, яка є ритуальною стравою в обрядах "народження/смерті". Змія ж — істота хтонічна, тобто також пов'язана з культом предків. А за фольклорними законами, подібне нейтралізується подібним, отже, те, що дитина змогла приборкати змію за допомогою ложки, лише доводить, що ложка — предмет, так само пов'язаний з потойбічним світом і культом предків.

Ложка часто фігурує в поховальних обрядах. Так, в іжорців під час виносу покійника з хати заведено ламати й кидати за труною його ложку, примовляючи: "Це твоя пайка, більше не одержиш".

Ложка фігурувала при розгадуванні загадок, що було частиною поховальної церемонії у багатьох народів. Біля труни в ніч перед похороном або на могилі вже після поховання представники роду загадували одне одному загадки. Естонці вірили, що при вдалому розгадуванні загадок "із хати не зникатимуть ложки'' — тобто не буде нового покійника.Санатории Трускавца, У фольклорному творі загадка відіграє роль випробування, якому представники нелюдського світу (для яких характерне відунство та всезнання) піддавали живих. Хибна відповідь видавала чужинця, а отже, істоту ворожу, яку треба знищити. Правильна — давала свободу й життя. Тому, за повір'ями, русалки, лісовики, відьми та інша нечисть при зустрічі зі смертною людиною можуть загадувати їй загадки. У поховальних обрядах загадки сприймалися як магічні формули, які нібито небіжчик (тепер уже представник "того світу") пропонує розв'язати живій людині. Знання відгадки зумовлювалося причетністю до таємниць роду. Це дозволяло розраховувати на особливе опікування з боку всіх померлих роду, на їхню охорону та допомогу.

Із цим же пов'язана "Гра з ложкою" — еротична гра при покійнику, під час якої кожна з дівчат повинна була перецілувати всіх парубків, або ж навпаки. Існує думка, що в такий спосіб мала забезпечитися плодючість.

В Україні під час Святої вечері у тих родинах, де померла дитина, ложку клали на порожнє місце за столом і запрошували душу померлого зі словами: "Твоя ложка лежить і тебе дожидає". Після Вечері ложки не мили, а перевернутими залишали на полиці — щоб душі предків могли скуштувати залишків їжі. Очевидно, що принадою тут була зовсім не страва, а власне ложка, наявність якої в хаті передбачала і присутність її хазяїна. На Поліссі під час поминальної трапези після кожного ковтка ложку перевертали і клали на стіл. санаторий Шале Грааль, Вірили, що в цей час їдять душі померлих, а той, хто покладе ложку як звичайно, — помре. Відголоски подібних уявлень бачимо в іншому поліському звичаї, що відбувається на поминальному тижні, під час так званих "дідів". Після поминальної вечері малі діти залишають на столі ложки. Якщо вранці їх знаходять перевернутими — значить, "мерлі" приходили. Цікаво, що ложки залишає малеча, адже саме вона вважається безгрішною, отже, здатною до спілкування з іншим світом. Зрозуміло, що ложка в цьому обряді є замінником живої людини — дитини.
На Поліссі заведено в перші роковини смерті людини залишати на могилі кухлик та ложку — для небіжчика.

Наведені приклади демонструють, що ложка асоціювалася з конкретною людиною, а зникнення чи псування ложки — зі смертю її господаря. З подібними уявленнями пов'язаний архаїчний звичай псувати речі небіжчика: бити посуд, ламати зброю та знаряддя праці, рвати одяг тощо. Це пояснюється страхом перед мерцем, який може помститися за користування його речами. Тим же зумовлюється традиція ламати ложку небіжчика, яку кидали за труною.

Обов'язкове перевертання ложки в описаних обрядах є відбитком уявлень про дзеркальне відношення двох світів: світу живих та світу мертвих. Вважалося, що ложкою, традиційно покладеною на стіл випуклою стороною, може скористатись лише жива людина. Тоді як ложка перевернута (поламана чи така, що впала) у народній свідомості асоціювалась із потойбіччям. Отель Respect Сходница

У Центральній Україні й досі вірять, що до перевернутої ложки чіпляються злидні, тому її не можна залишати у такому вигляді. Вочевидь, образ злиднів з'явився у наведеному повір'ї під впливом християнства, тоді як у давніші часи йшлося про духів предків. Цікавий факт: у латвійському Музеї чортів зберігається робота українського скульптора М.Вакуленка "Злидні". Це ложка, яку обсіли іграшкові бісенята.

З усього сказаного можна зробити висновок, що ложка асоціювалася з конкретною людиною, з її життєвою сутністю. А якщо людина помирала, то ложка ставала своєрідним медіумом для спілкування з душею померлого.

Ложку часто використовували у ворожіннях. На Наддніпрянщині на Голодну кутю після вечері всі члени родини клали свої ложки до миски й накривали хлібиною. Чия ложка вночі сама перевернеться — той помре. Щось схоже бачимо в румунів: щоб дізнатися, житиме людина чи скоро помре, її ложку обпирають об щось у хаті. Якщо ложка впаде сама по собі — чекай нещастя. На західному Поділлі на другий Святвечір дівчата ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть з ними на поріг — "тарабанити". Вірять: "Де пес збреше — туди заміж піду". санаторий Карпаты

І досі в українських сім'ях спостерігаємо прикмету: ложка падає зі столу — господарі чекають на якогось прибульця (як правило, жінку). А за міфологічними уявленнями, про подібні речі попереджають предки роду, тобто ложка виступає в такому випадку посередником між світами живих та померлих і символічним замінником тієї особи, що прийде.

Снижение цен на вилле Grand

У народі вірили, що ложка може сповістити про подальшу долю господаря. Так, якщо за обідом у когось із ложки падає каша, говорять, що в такої людини буде багато дітей. Також вважали, що ложка здатна спровокувати певну ситуацію, тому існували деякі заборони щодо неї. Наприклад, дівчатам і молодицям не можна шкребти горщик ложкою — свекруха буде "скребти голову". Перемивати ложки треба обережно, не цокотіти, щоб не було злого людського поговору. Треба стерегтися, щоб ложки не падали з рук увечері — це до покійника. Не можна залишати ложки на ніч у горщику — нечистий буде бавитися. Не можна стукати ложкою об чашку — це до сварки.

У весільному обряді молоді їдять кашу однією ложкою. Ложка символізує поєднання двох осіб в одне тіло, тоді як уся трапеза спрямована на об'єднання двох родів.

Припускаємо, що традиція робити з ложок ляльки пов'язана з уявленнями про ложку, як про двійника людини. У найдавніші часи ляльки мали значення сакральне, тому їх клали до колиски немовляти як оберіг (порівняймо це зі звичаєм класти ложку до труни небіжчика, про який говорилося вище). До речі, такий доленосний акт, як перерізання пуповини новонародженому, колись могли здійснювати також за допомогою ложки (чи на ній). Особливо стежили, аби ложка не була щербатою, бо це віщувало нещасну долю дитині. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец)

В українській казці "Солдатські сини-богатирі (Котигорошки)" зустрічаємо цікаву ілюстрацію магічного співвіднесення ложки з людиною та використання ложки в чаклуванні. Два парубки по черзі потрапляють до чарівного царства. На кожного з них в одному й тому ж місці чекає баба-чаклунка (яка, за міфологічними законами, є водночас і охоронцем кордону між двома світами, і жрицею-кухарем божества). Баба обіцяє показати дорогу, лише просить зачекати, доки вона "ложечки побанить". У результаті такої процедури людина перетворюється на камінь. Очевидно, в поданому варіанті пропущено одну суттєву деталь. За логікою казки, баба мала б спочатку нагодувати подорожніх, отже, потім мити не просто ложки, а ті ложки, якими вони їли. У первісній свідомості ложка сприймалася як річ, через яку до тіла надходить життя у вигляді поживних речовин. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) У результаті спрощення цих понять виникло уявлення про ложку як про відповідник душі. Не дивно, що ложкарство (як, до речі, і гра на ложках) вважалося ремеслом обраних — адже воно суголосне з міфами про рукотворне походження людини чи навіть усього світу. В українському фольклорі збереглося чимало легенд та переказів на цю тему. Ми ж обмежимося чи не найвідомішою ілюстрацією висловленої думки. Це казка "Івасик-Телесик", у якій дитина з'являється з деревини, покладеної до люльки.

Цікаве обігрування фольклорного мотиву використання ложки в магічних діях бачимо в лібрето С. Прокоф'єва до опери "Любов до трьох апельсинів" (за казкою К. Ґоцці). Молодий принц, спадкоємець престолу, зачаклований злою феєю, шукає сад, де ростуть три величезні апельсини. Небезпека цієї подорожі полягає в тому, що плоди стереже страшна кухарка з величезною ложкою, якою вона вбиває непроханих гостей.

Співвідношення ложки з людиною простежується і в епізодах, де ложка виступає як продовження людського тіла, зокрема рук. За давніми уявленнями, рука мала магічну силу, відбиток руки сприймався як знак влади й асоціювався з певною особою. Ложка ж, завдяки своїй антропоморфній формі та функціональній приналежності до предметів індивідуального вжитку, мала особливий статус і розглядалася як корелят руки. А зображення руки, на думку багатьох археологів, ще в мистецтві палеоліту було замінником конкретної людини. санаторий Женева

У різних жанрах фольклору зустрічаємо мотив, коли люди змушені годувати одне одного величезними ложками з довгими держаками. Цей же мотив бачимо в легенді про те, як запорожці обідали в цариці. Звичайно, у конкретному наведеному прикладі первісний міфологічний зміст було втрачено. Сюжет легенди мав на меті показати винахідливість запорожців. Але й тут збережено міфологічний хронотоп: незвичайний спосіб харчування застосований в іншому, незвичайному, чужому, отже, ворожому просторі. А це вимагає від прибульців максимального виявлення фізичних та розумових здібностей. Відбувається характерне для казок випробування їжею, зокрема через спосіб її споживання.

Отже, наведений фольклорно-етнографічний матеріал демонструє сакральну семантику ложки, її зв'язок із культом предків, а також уявлення про неї як про замінник конкретної людини або продовження людського тіла.Санатории Трускавца

Одна з міфологічних моделей космосу подає світ у вигляді людського тіла. Тож після смерті божественного першопредка (Іміра у скандинавській міфології, Паньгу — в китайській, Пуруші — в індійській) дихання його зробилося вітром, із голови постало небо, а з ніг — земля, кістки перетворилися на гори, а дерева й рослини виникли з волосся. Волосся — це місце перебування душі, отже, все те, що стосується його захисту, покривання, розчісування, підстригання, набуває сакрального значення. санаторий Шахтер,

Так було у стародавньому світі. Хоча й тепер, наприклад, американське плем'я уматілья відмовляється обробляти фунт, щоб не поранити тіла Матері-Землі. "Ви пропонуєте мені косити траву й жати хліб, щоб стати багатим, як біла людина, — каже індіанський пророк. — Але хіба я можу наважитися різати волосся своєї матері?"

У численних творах українського фольклору волосся уподібнюється до рослин. У загадках воно порівнюється з гаєм або ж густим лісом: "Густий ліс, чисте поле, два соболі" (волосся, лоб, брови). У купальській пісні дівчина, яка тоне, просить брата не косити трави, бо шовкова трава — то її руса коса. На дерева перетворюються в баладах прокляті батьками діти:

А явір взяв промовляти: санаторий Шале Грааль
Не рви, ненько, та листенько,
Бо то моє волосенько.

А в казці герой, утікаючи з нареченою від змії, кидає позаду себе гребінець, і з нього виростає густий ліс.

Гребінь, волосся ототожнювалися в давнину не лише з рослинами, а й з водою, небесною вологою. З мистецтва неоліту дійшли до нас умовні зображення дощу у вигляді хвилястих ліній або зигзагів, що асоціювалися з волоссям Великої Богині Неба. На стародавніх наскельних малюнках гребінь виступає як образ води, дощу. У старокитайському письмі "гребінь" означав "дощ". Широкі гребені по краях одягу на керамічних зображеннях жіночих фігур трипільсько-кукутенської археологічної культури також вважають символами води.

За оповіданнями з литовської міфології, Перкунас (бог-громовержець) виїздив зі свого прекрасного палацу й розчісував зелений дуб. Саме дощ був тим гребенем, що розчісував дуб, а також коси нашим дівчатам, котрі вибігали "на перший грім" намочити під зливою волосся, "щоб краще росло".

Водяник і русалка, за уявленнями, також чешуть голову гребенем, і тоді йде дощ. Розповідають, що на березі часом можна знайти русалчин золотий гребінь. Той, хто спокуситься на золото й принесе його додому, матиме неабиякий клопіт: русалка ходитиме за ним доти, доки гребінець не повернуть — не вкинуть його у воду на тому місці, де взяли. Санатории Трускавца

Є й інші демонологічні персонажі, подібні до русалки, атрибутом яких виступає гребінь. Так, у білоруських повір'ях росомаха уявляється голою жінкою, що сидить на бобровій хатці з малою плачучою дитиною на руках і розчісує щучим гребенем свої розплетені коси. Побачивши людей, вона пірнає з дитиною у воду. Люди кажуть, що росомахою робиться жінка, яка стратить своє дитя й сама втопиться. санаторий Алмаз Хакасам хазяйка води вбачалася в образі голої жінки, яка розчісувала золотим гребенем своє довге волосся.санаторий Карпаты Вважали, що людині, котра знайде її гребінь, щаститиме все життя. Згідно з нижньогородським повір'ям, стерлядка має свого царя. Його помешкання, оздоблене коштовним камінням і перлами, розташоване у глибокій ямі на самому дні ріки. Там він живе зі своєю дружиною — водяною русалкою. Місячними ночами вона виходить на берег, сідає на камінь і розчісує золотим гребенем своє зелене волосся, а стерлядський цар плюскається біля неї, тручись об її білу ногу. Якщо хтось із рибалок таке побачить, жодної рибки йому вже не впіймати.

Гребінь, яким розчісували покійника, вважався нечистим. Його закопували в землю подалі від житла або кидали у воду. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец), Гребінь клали до труни померлого, іноді навіть разом із вичесаним волоссям. Використання гребеня як ритуального предмета в похованні пов'язане з давньою традицією, що сягає індоєвропейської доби, коли було заведено ховати жінок разом із померлими чоловіками. У східних слов'ян археологи фіксують обряд спалення вдів на поховальному багатті, починаючи із III ст. до н.е. Коли з часом убивство жінки було замінено іншими, імітативними формами жертвоприношення, дружина відрізала в себе пасмо волосся й покладала його до труни, що символічно засвідчувало її готовність супроводжувати небіжчика на той світ. У пізніші часи, бувало, потай підкладали до гроба чужий гребінець, власника якого намагалися відправити в тому ж напрямку.

Звичай пускати (метати) на воду волосся також сприймається як жертвоприношення померлим предкам, до яких зверталися, наприклад, у ворожінні або гаданні.

До Дунаю стеженька, санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Туди йшла молоденька.
Над Дунайом стояла,
Русу косу чесала,
В тихий Дунай метала.

Через гребінь можна було завдати шкоди, тому після розчісування дівчата старанно його ховали. Класти гребінь на столі або в якомусь видному місці не дозволялося, щоб уникнути прикрощів. Із тієї ж причини намагалися не впускати його додолу. Раніше не дозволялося мити й чесати голову в неділю, понеділок, середу й п'ятницю. Чому існували такі обмеження, тепер з'ясувати важко. У дні ворожінь дівчата клали гребінь під подушку й перед сном замовляли, щоб до них уночі доля прийшла косу чесати.

У родильній обрядовості гребінь символізував жіночу долю. Коли дитині перерізали пуповину, хлопчикові це робили на сокирі (щоб із нього був добрий майстер), а дівчинці — на гребені від прядки. При цьому замовляли: "Крутиї гори, розкотітеся, санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Господні голоси, розойдітеся... Як младенець — сідай на коня, а младениця — берись за гребеня!" На хрестинах баба-бранка передавала кумові хлопчика через поріг, а дівчинку — через гребінь.

У південних слов'ян у день св. Юрія мати давала дітям гребінь і посилала їх на засіяне поле. Діти сідали в жито, розчісувалися, щоб волосся було довгим і густим, як жито.

Символічній дії розчісування, а отже, й гребеня, надавалось особливе значення в обряді весілля. Гребінь дарували на весіллі в росіян, сербів, подекуди й в Україні, про що співається в пісні: санаторий Алмаз

Ой летіла вожелена та й впала в тростину.
Купи, купи, Івасику, Марусі хустину.
Я хустини не куплю — куплю їй гребінчик,
Розчесати русу косу під зелений вінчик.

Розплітати косу, розчісувати наречену, знімати вінок і пов'язувати на неї хустку (покривати) означало переводити дівчину з одного статусу до іншого — заміжньої жінки. Розплітав косу брат:

Упав гребінець під стілець. санаторий Шахтер,
Та подай, братіку, гребінця —
Розчесати русу косу до вінця.

Розчісували на весіллі й нареченого. У неділю, після того, як коровай прикрасять барвінком, молодого садять на ослоні, староста розчісує йому волосся, а потім надягає шапку. Еротична функція розчісування яскраво виявляється в сороміцьких піснях (на побутовому рівні одне зі значень слова "чесати" означає статевий акт):

Чесала, чесала, чесала, чесала,
Доки моя рідна мати про теє не взнала.
Відповідною бачиться й роль гребеня:
Любив мене молодець,
Купив мені гребінець; Санатории Трускавца,
Купив мені щітку,
Розчесати кітку.

Використовувався гребінь і в лікувальній магії. Так, для того, щоб позбутися нічниць (дитячого плачу), треба взяти дитину на праву руку, сісти на порозі й на гребінь лити окріп. Інша жінка стоїть у дворі, за порогом, і питає: "Що ви робите?" Та, що наливає окріп, відповідає: "Ночниці парим!" Перша каже: "Пар, пар, да очі запар". Інший спосіб боротьби з дитячим плачем: гребінь для чесання льону кладуть дитині під подушку.

У південних слов'ян гребінь — оберіг проти вовків. На день св. Мартина (14 квітня) македонці "зв'язують вовчу пащеку", тобто зчіплюють разом гребені,санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) при цьому замовляють: "Як зчіплюються гребені, так нехай замкнеться паща у вовка". Існувала заборона користуватися гребенем у певні дні, оскільки в цьому випадку гребінь символізував вовчі зуби.

Найвідомішим сюжетом, де фігурує волосся, є біблійна легенда про Самсона, вся сила якого таїлася в його кучерях. Але відлуння цієї історії знаходимо і в українській міфології. Образ сильної людини, богатиря чи розбійника з "янгольськими волосами" на голові, що роблять його непоборним, свого часу був дуже популярним, особливо у Галичині. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец),

Вірили також і в магічне значення волосся. Вважалося, що обстрижене волосся — це не тільки втрата великої частини життєвої сили, а й чудова нагода для злого чаклуна чи відьми зробити людині якусь капость або навіть заподіяти смерть. Адже волосся — це продовження самої людини, частина тіла, що навіть після відрізання довго підтримує певний симпатичний зв'язок зі своїм колишнім господарем. Тому вірування багатьох народів рекомендували повністю відмовитися від стриження. Особливо це стосувалося людей, наділених владою. Наприклад, франкські королі, яким обстригали кучері, одразу ж утрачали свій престол.

В Україні не було таких жорстких правил щодо обстригання, але існували спеціальні обряди для підкорочення волосся. Такі обряди носили назву "постриги", і їхнє проведення трохи різнилося в залежності від регіонів.

Досить урочисто проводилися обряди першого постригу (пострижин). Ця традиція була започаткована ще в XII—XIII ст., коли пострижини проводили тільки для княжих синів. Стригли княжичів у три-чотири роки, і довірявся цей процес виключно єпископу. Після цього хлопчика садили на коня й везли до церкви, де проводили врочисте богослужіння. Трохи згодом пострижини почали робити для всіх дітей. санаторий Женева

До XVIII ст. постриг був церковно-релігійним обрядом, і лише після заборони участі в ньому священика він зберігався виключно в якості народної традиції. Перші пострижини проводили дитині або відразу після народження — "щоб не облисіло", або в рік, два, три чи сім. Обрізали волосся, як правило, хрещені батьки. Вони садили дитину на кожух, який по всій Україні вважався символом достатку та щастя, повертаючи його вовною догори, вирізали чотири пасма волосся — за обома вухами, на потилиці та на скроні — й робили дитині відповідну зачіску: дівчаткам — жіночу, хлопчикам — чоловічу. Потім хлопчиків могли виносити на руках на двір і садити на коня, якого за поводи бере мати або старша сестра й возить дитину по двору. санаторий Карпаты Говорили, що після такого має славний козак вирости. Майже всюди після обряду пострижин починалося велике бенкетування.

Для того, щоб обрізане волосся не потрапило до злих рук, над ним слід було провести відповідні ритуали. В деяких місцевостях обстрижене волосся спалювали, в інших просто кидали в річку. Зустрічаються відомості, що волосся потрібно запікати в хліб,санаторий Шахтер, а потім пускати у воду. Іноді після запікання хліб мала розломити дитина, і обов'язково промовити: "Погане", — щоб голова постриженого ніколи не боліла, а потім, знову ж таки, за водою пустити.

В деяких регіонах волосся не знищують, а ховають, і це має зовсім інше змістове забарвлення.санаторий Шахтер Закопати волосся потрібно не тільки для того, щоб чародії не наклали закляття, а й для того, щоб людина знайшла його після смерті. Цей звичай досить розповсюджений по всьому світові, — наприклад, вірмени ховають волосся та нігті у стовпах домівок або замуровують у стінах церкви. В Україні ж мати брала пучок волосся, обрізаного на пострижинах, клала його в куток і говорила дитині: "Дивися, де я кладу волосся, абись на тім світі знало, відки його взяти..."

Із обрізаним волоссям було пов'язано чимало звичаїв і забобонів. Головними наслідками невиконання таких приписів був головний біль, а для жінок — ще й естетичні проблеми, пов'язані з випаданням або припиненням росту волосся. Не можна було допускати, щоб волосся забрали птахи і звили з нього собі гніздо, бо тоді голова болітиме постійно. Треба ретельно берегти волосся й від мишей, бо якщо вони вкрадуть його для свого кубла, знову ж таки, в людини почнеться головний біль. Молоді дівчата мали ховати обстрижене волосся під стріхою, щоб його не вкрали ворони. Санатории Трускавца, в

Той же, хто, обрізаючи своє волосся, розкидає його, сприяє цим розмноженню нечистої сили.

Обстригання волосся часто мало під собою не тільки естетичні чи гігієнічні причини, а й серйозне символічне значення. У "Руській правді" Ярослава Мудрого передбачено сувору кару тому, хто силоміць обстриже комусь голову чи бороду, бо обстрижена голова у ті часи була ознакою рабства. Трохи згодом сильно обстриженим волоссям почали позначати злодіїв, чаклунів та відьом, щоб їх можна було побачити здалеку. Так стригли якогось злодюжку, і водили його по селах. Це вважалося позбавленням гідності, тому обстригати волосся дуже коротко особливо ніхто не прагнув. санаторий Алмаз,

Волосся є ще й символом краси, особливо жіночої. Українські дівчата ходили з непокритою головою й носили довгі коси. Це було ознакою дівочої честі. Обстригання волосся вважалося страшним приниженням для жінки. Обрізати коси могли тільки силоміць і тільки тим дівчатам, які заплямували свою честь ганебною поведінкою. Обстрижену косу накривали ганчіркою — за аналогією з весільним звичаєм. Після цього дівчина вважалася покриткою ("ні дівчина, ні вдова — покриточка молода").санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Заплітання коси також було складним ритуалом. Перше заплітання відбувалося, коли дівчинці виповнювалося шість років. Для цього запрошували "сахнівну" — одружену жінку з кола близьких родичів. Вона брала жмут волосся спереду, з потилиці, від правого вуха й від лівого, заплітала навхрест і промовляла: "Як зв'язую все волосся на тобі, аби ся тримало з усіх штирьох боків, так аби ся в'язали до тебе з усіх боків парубки, удівці, дідицькі сини та й котрі найстарші парубки у краї; котрий тебе узрить, то так аби ся за тобою умлівав, як риба за водою".

Під час шлюбного обряду довгі коси мали або обрізати, або розплітати. Розплітав коси майбутній чоловік. Він трохи послаблював волосся, щоб можна було дістати стрічку, забирав її собі, а до повного розплітання бралися дружки або свашки.санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Обрізали ж коси в різних регіонах по-різному. На Гуцульщині свекор брав кінець коси своєї невістки в руки і прив'язував до дерев'яного кілочка, спеціально забитого в стіну. Молодий же повинен був відрубати косу топірцем. І потрібно це було зробити з першого разу, бо тоді подружжя буде щасливим. На Північно-Західній Волині косу не відрубували, а відрізали ножем.

Після розплітання чи обрізання волосся слід було вкрити хусткою. Після цього "ходити простоволосою" або "світити волоссям" вважалося непристойністю. Існувала навіть традиція, що як тільки хлопець накидає на голову дівчині намітку, вона стає його дружиною.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Цей звичай несе в собі й містичне значення, бо розпущене волосся в усі часи і в усіх народів вважалося символом відьомства. Довге волосся мало таку магічну силу, що його власниця, розчісуючись та промовляючи своє бажання, могла легко досягти бажаного. Навіть коли жінка цього не прагне, а просто ходить по двору з непокритою головою, вона може впливати на погоду, так само, як і відьма. Тому дівчина, виходячи заміж, накривала голову й тим самим позбавлялася можливості творити чари. Особливо суворо цієї заборони дотримувались у стінах церкви. Ще й досі жінки не заходять до церкви з непокритою головою.Сходница

Вінок — це, передусім, оберіг, таке значення він має в багатьох народів. Це також символ жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості. Загалом, вінок — знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю.

Звичай плести вінки навесні поширений був в усьому індо-арійському світі. Респект(RESPECT) Сходница Вінки вдягали дівчата, ними прикрашали на свята родючості худобу, їх клали на могили родичів. Вінок із безліччю квітів в уявленнях давніх греків мав Зефір — бог західного вітру. Цей вінок символізував життєдайну силу вітру.

Давньогрецького бога шлюбу Гіменея зображували у вигляді стрункого юнака зі смолоскипом в одній руці й вінком — у другій. Є ціла низка легенд, у котрих якесь божество закохується у смертну дівчину або німфу й женеться за нею. Істота жіночої статі, відповідно, тікає і перетворюється на якусь рослину. І тоді символом того закоханого божества стає вінок із гілля чи стебел такої рослини. Так, давньогрецький бог Пан домагався німфи, яка, не погодившись віддатися ловеласу, перетворилася на сосну. Вінок із гілля сосни став атрибутом Пана. Усім відома історія кохання Аполлона й німфи Дафни (доньки богині землі Геї та бога річок Пенея). Дафна дала обітницю зберігати цноту, подібно до Артеміди.санаторий Карпаты Проте Аполлон переслідував німфу. Тоді Дафна попросила допомоги в батька, й той перетворив її на лаврове дерево, яке Аполлон зробив своєю священною рослиною.

Є легенди й іншого типу. Наприклад, про Псалаканфу, яка запросила надто високу ціну в бога Діоніса за допомогу в прихиленні до нього Аріадни — хотіла з ним покохатися. Діоніс відмовився, та ще й перетворив нещасну на рослину, яку згодом Традиційний дівочий головний убір Аріадна вплела до свого вінка.

В Україні вважали, що вінок-оберіг захищає дівчину від недоброго ока, від нечистої сили. Іноді між квітами у вінок вплітали часник, любисток та полин — від цього зела чимдуж тікала всіляка чортівня.Вилла Юран Сходница

Вінок — символ дівоцтва. "Не доносити віночка" означає втратити цноту до шлюбу. У білоруській веснянці співається:

Що то в лісі шумить-гримить?
Святий Юрій терем теше.
Хто в теремі стогне-плаче?
Мати Юр'я дочку била:
Де поділа свій віночок. Вилла Grand Сходница
Свій віночок — чистий жемчуг?

Якщо ж у дівчини той вінок із голови ще не падає — це її неабияк прикрашає. От як у цій колядці:

Чи вогонь горить, чи місяць світить?
Ні вогонь горить, ні місяць світить —
Ґречная панна вінком сіяє!

Отож дівочий вінок — надзвичайно цінна річ. Про це свідчить і веснянка:

Стоїть верба кінець села. Санатории Трускавца
Під вербою а три дівчини.
Перша стоїть в оксамиті.
Друга стоїть в щирім злоті.
Третя стоїть у віночку.
В оксамиті — то піч палити.
В щирім злоті — ложки мити.
А в віночку — та до таночку.

Вінок у колядках, поряд із перснем, може бути символом весілля:

Їхав Михасьо з Венгер до Тура:
Що ми привезеш за даруночок?
Привезу я ти срібний перстенець.
Їхав Михасьо з Венгер до Тура:
Що ми привезеш за даруночок?
Привезу я ти злотий віночок. санаторий Карпаты,

Весільний вінок — це оберіг особливий. Він пов'язаний із сонцем, сяючим небом:

Не вогонь то горить, полум'я палає,
На нашій Марійці злотний вінок сяє.

Весільного вінка плетуть дружки на дівич-вечорі. Їм допомагають небесні сили. В багатьох весільних піснях про початок плетіння вінка возвіщають ангели: дзвонять у дзвіночок. Або ж ангели стоять біля порога і просять дружок звити для молодої вінок. Це останній у житті вінок для молодої, адже заміжня жінка носить на голові вже іншу ознаку свого соціального стану: очіпок, хустку або намітку. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)

Плетуть весільного вінка зазвичай із барвінку й калини. У текстах весільних пісень зустрічаються згадки про вінок із пір'я. Пір'яні весільні вінки побутували в багатьох народів. Це пов'язано з уявленнями про подібність душі й дівчини загалом до пташки. Для колядок є характерним мотив, коли по горі ходять пави, а за ними — панна. Вона збирає павине пір'я, складає його в рукав, згодом розкладає на столі і плете собі з того пір'я вінок. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Коли ж кладе його собі на голову — десь беруться "буйні вітрове", здіймають вінок і несуть хтозна-куди. Панна кидається услід за віночком, зустрічає "риболовців" і питає, чи не бачили вони її вінка. Вони його, звісно, бачили:

— Ой ми здибали та й переймали.
А що ж нам буде за переймання?
— Першому буде золот перстенець,
Другому буде мій пав'ян вінчик,
Третьому буде ґречная панна.

Усі три "риболовці" — це один-єдиний наречений панни. Йому дістанеться й перстень її, і вінок, і сама панна. В іншому колядковому сюжеті дівчина, позбиравши пір'їни та звивши з них вінок,санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья) пішла в танок. До неї приходили й батько, й мати — казали, що вже час іти додому. Дівчина відповідала: "Ось танок дійду — додому піду". Але все не йшла.

Прийшов за нею парубок її:

— Дівко Ганнусю, час додому йти!
Танок не дійшла, додому пішла.
Вінок є також символом довершеності:
А в цьому домочку, як у віночку. Санатории Трускавца, в
Тут господар — багатства володар,
Тут господиня — червона калина,
Тут дівочки, як квіточки,
Тут синочки, як колосочки!

Вінок використовують у багатьох українських обрядах весняно-літнього циклу. У переддень св. Юрія у Карпатах відбувався обряд Лелі (Лялі).санаторий Алмаз Найкращу дівчину прибирали вінками й зіллям, ставили коло неї молоко, масло, сир і, співаючи, танцювали коло неї. Потім дівчата ділили між собою масло й сир. Вінки пускали на воду. На півдні Волині також справляли обряд "Лялі". Дівчата, вибравши найгарнішу з-поміж себе, перев'язували їй груди, руки й ноги різним зіллям, а на голову клали вінок із різних квіток; саджали її на лавку з дернини, ставили при ній дзбанок з молоком, сир, масло. До ніг клали вінки. Потім водили навколо неї хоровод. По закінченні Ляля роздавала їм сир та масло й кидала вінки, які дівчата намагалися впіймати. Кому щастило отримати вінок — зберігали його до наступної весни. Отель Respect Сходница

У четвер перед Трійцею (Семик, Русалчин Великдень) дівчата ходили до лісу завивати на вербі віночки — плели з гілля "коси" й скріплювали травою. У неділю йшли дивитися: якщо вінок свіжий — дівчина буде щаслива. Якщо зів'яв — це віщує якусь біду. Подекуди (скажімо, на Київщині) на Зелені свята дівчата кидали вінки на воду. У білоруській купальській пісні співається:

Дівки на Тройцю вінки вили,
А на Купала розвивали,
На Дунай-ріку пускали.
Собі долю ворожили: санаторий Шахтер
Ой коли доля — так зелен сад.
А як недоля — сохни, зів'янь.

Майже по всій Україні поширений обряд у купальську ніч ворожити з вінками на долю. Кожна дівчина плете вінок, пускає його на воду (іноді зі свічкою) і стежить: куди її вінок попливе — з того краю слід виглядати нареченого:

По саду ходжу, виноград саджу,
Посадивши, та й поливаю,
Ой поливши, да й нащипаю.
Нащипавши, віночка зів'ю, , санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец),
Віночка звивши, на воду пушу:
Хто вінка пійме, той мене візьме.

Купальські вінки часто зберігали вдома як обереги до наступного свята Купала.

Особливий вінок — обжинковий. Це передвісник майбутнього, нового урожаю, який буде вже в наступному році.санаторий Алмаз Жінки й дівчата, співаючи, плели з колосків такий вінок і, поклавши його на голову найгарнішої дівчини, ішли гуртом до села. Вітали господаря й віддавали йому вінок із обрядовим побажанням. Господар приймав від них дарунок і бажав дівчині, щоб на неї "в церкві вложили вінок", запрошував усіх "на могорич".

Дороги. З господарсько-виробничою діяльністю населення і природними умовами певного регіону органічно пов'язані сухопутні дороги і засоби пересування. Вигідне географічне розміщення України сприяло тому, що по її території вже у давньоруський період проходили важливі транзитні торговельні тракти. Серед них найвідомішим був Соляний шлях, яким возили сіль у Київ та інші міста Київської Русі з кримського узбережжя Чорного моря. Він мав розгалуження: одне починалося від Переяслава, друге — від Ромен. Поблизу гирла Ворскли Соляний шлях повертав на Перекоп. Каравани волинських і галицьких купців діставалися до ринків Сходу і Півдня Татарським шляхом. Останній вів зі Львова до головного торгового міста Поділля — Кам'янця, а далі степами Північного Причорномор'я у Крим, до генуезької колонії Кафи. Пізніше, в XVI — першій половині XVIII ст., ним користувалися кримські та ногайські татари для численних набігів на західноукраїнські землі.
У цей час Україну перетинали інші важливі шляхи, якими войовничий південний сусід — Кримське ханство — здійснював напади на її територію. Зокрема, по Лівобережній та Слобідській Україні проходив Муравський шлях.санаторий Шахтер, Він починався від Перекопу і простягався на північ між верхів'ям річок Молочні й Кінські Води, далі поблизу міста Охтирка, між верхів'ями Сіверського Дінця, Осколу, Ворскли і Псла в напрямі аж до Тули. Крім того, цей шлях мав ще два великі розгалуження: Ізюмську і Кальміутську сакми.
По Правобережній Україні, в басейні Дніпра, пролягав Чорний шлях. Одна з його віток була спрямована на захід — через Житомир, Костянтинів, Збараж, Кременець і Сокаль — до Львова. Між ріками Дністром і Прутом проходив Молдавський, або так званий Золотий шлях. Остання назва виникла внаслідок того, що цією дорогою татари переганяли найбільшу кількість захоплених на українських землях бранців.
З середини XVIII ст. усі названі шляхи перетворилися на важливі торговельні тракти. Особливо активно ними користувалися українські чумаки, які доставляли у чорноморсько-азовські порти хліб і вироби промислів, а звідти розвозили в різні куточки країни сіль і рибу.
Розвиток капіталістичних відносин вимагав поліпшення сухопутного зв'язку. Основну частину доріг почали впорядковувати на території України наприкінці XVIII — в XIX ст. Залежно від інтенсивності руху, благоустрою та функціонального призначення вони поділялися на три категорії: поштові, торговельні й місцеві. У прикордонних районах прокладалися так звані військові шляхи, які теж відігравали позитивну роль у виробничо-господарській діяльності місцевого населення. На західноукраїнських землях, зокрема у Східній Галичині та Північній Буковині, Санатории Трускавца,з 60-х років XIX ст. дороги диференціювалися ще за територіально-адміністративним поділом — на державні, крайові, повітові і ґмінні (громадські).
Поштові тракти мали регулярне пасажирське сполучення і спеціальну поштову службу, поштові станції, комплекси господарських і промислових будівель.
Сільськогосподарські товари, будівельні матеріали, вироби ремісників і промисловості перевозили торговельними дорогами, одними — на місцеві ярмарки і торги, іншими — аж за кордон. Основна частина цих шляхів сполучення сходилася в найбільших торговельних центрах, наприклад на Поділлі — у містах Вінниці, Могилеві-Подільському, Барі, Кам'янці-Подільському, Проскурові (тепер м. Хмельницький), Тернополі, Бучачі, Заліщиках, Волочиську, Збаражі та ін.
До XX ст. усі дороги були ґрунтовими. Будівництво і догляд за ними здійснювали селяни, які щороку (звичайно після весняно-польових робіт) відбували спеціальну дорожну повинність — шарварок: вирівнювали полотно, засипали ями, впорядковували броди, споруджували кладки і мости тощо. Багато сільських громадських комунікацій для пересування підвод були незручними або й зовсім непридатними для використання. У надзвичайно поганому стані перебували місцеві сухопутні шляхи в українських Карпатах і на Поліссі. Ще в 70-х роках XIX ст. до віддалених високогірних сіл Гуцульщини можна було дістатися лише пішки або верхом на коні. Під час сходу снігового покриву і весняних паводків багато ділянок поліських доріг опинялося під водою, внаслідок чого рух по них припинявся на кілька тижнів, а сполучення між селами здійснювалося на плотах або човнах.
Засоби для транспортування вантажів. Рівень конструктивної досконалості засобів сухопутного транспорту, їх різноманітність відповідали техніко-інженерним можливостям часу і відображали насамперед транспортно-виробничі потреби населення.санаторий Женева
Дрібні речі, ягоди, фрукти, городину тощо жителі України часто переносили вручну. Для цього, наприклад, поліщуки використовували глиняний («глечики», «гладишки», «баньки») і дерев'яний («коновки», «близнята») посуд, різні корзини («верейки», «сапети»), луб'яні кошики («кузеньки»), шкіряні й полотняні торби («тайстри», «піабети»), з домотканого полотна обруси і міхи та ін. Снопи, сіно, солому транспортували на двох жердинах (3—4 м), у плахтах, а також у спеціальних опалках, що складалися з двох напівовальних рухомих облуків, між якими натягувалася сітка із шнурків. Воду переносили коромислом, гній та будівельні матеріали — носилками, іншими простими пристосуваннями.
Аналогічними або подібними засобами широко користувалися жителі інших етнографічних районів України. На території Українських Карпат і Прикарпаття для переміщення вантажів на далеку відстань часто застосовували універсальні двокамерні перекидні мішки («бесаги», «сакви»). У них верховинці переносили на плечах або перевозили на конях продукти й одяг на полонини, їжу в поле, домашні вироби на ярмарки тощо. З «бесаг» сіяли зерно під час весняно-польових робіт.
Гужовий сухопутний транспорт поділяється на три основні групи: в'ючно-верховий, полозний і колісний. Археологічні пам'ятки виявляють витоки кожної з них на етнічній території України. Саме тут знайдено одні з найдавіших у світовій цивілізації наскельні зображення волокуш і саней, розвідано збережені елементи колісного транспорту. Відомо, що вже племена трипільської культури IV—III тис. до н. є. використовували волів як тяглову силу, а тогочасні представники середньостогівської культури Нижнього Подніпров'я вперше у світовій практиці загнуздали коня. Отже, етнографічна територія України належала до найдавніших зон земної цивілізації, де відбувався процес формування сухопутного гужового транспорту.
В'ючно-верховий транспорт був широко розповсюджений до 30-х років XX ст. в українців Карпат. Нав'юченими тваринами (кіньми) доставляли молочні продукти з високогірних полонин, одяг, тканини, дерев'яний посуд та інші вироби на ярмарки, різні товари до своїх садиб. Особливо важливе значення цей вид народного транспорту мав для гуцулів. Свідченням цього є хоча б загальновідома традиція, згідно з якою весілля на Гуцульщині не обходилося без поїздки наречених до шлюбу на конях. Польський етнограф Август Бельовський, захоплюючись вправністю вершниць-гуцулок, писав, що вони «сидять на конях з такою впевненістю, що їзда не перешкоджає їм навіть прясти нитки».санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Основним спорядженням карпатського вершника було дерев'яне сідло з круглими чи еліпсоподібними дерев'яними стременами. Гуцули називали його «тарницею».
Давнім за походженням є полозний транспорт. На думку відомих знавців, у давнину слов'яни користувалися лише саньми. Ще у середньовіччі почеснішою вважалась їзда на санях, ніж на колісних засобах пересування. Це підтверджують українські народні прислів'я і приказки: «Не в свої сани не сідай», «Які самі, такі й сани», «Санна їзда — ангельська їзда, але дідьчий виворіт» та ін.
Важливу роль відігравали сани у весільному і поховальному обрядах. До 30-х років XX ст. в Українських Карпатах побутував звичай, за яким покійника відвозили на кладовище на санях — незалежно від пори року.
Прототипом санного транспорту були волокуші, які відзначалися примітивністю конструкції і вузьким функціональним призначенням. Ними найчастіше переправляли з важкодоступних місць сіно, каміння, дрова, доставляли в поле знаряддя обробітку ґрунту: плуги, сохи, борони.
Найпоширенішою в Україні була волокуша ножицеподібної форми («підволоки», «волочня», «волоцюга»), що складалася з двох з'єднаних під кутом рухомих палок. Нею перевозили плуг: з'єднання волокуші накладали на гряділь плуга зверху, а орне знаряддя прилаштовували на палицях. Транспортування малогабаритних вантажів на близьку відстань здійснювалося невеликими за розмірами і простими за будовою волокушами-саньми різних моделей. Полозами переважно служили два бруски з низькими головками, які з'єднувалися між собою за допомогою поперечних та діагональних планок. Діти каталися взимку також на звичайних волокушах-санях («самотяжках»), полози яких виготовляли з рівномірно підтесаних спереду дощок, з'єднаних між собою двома-трьома круглими палками. Для цього в кожній «санці» просвердлювали отвори діаметром 5—6 см. Кузов самотяжок робили з дощок.
На території Українських Карпат побутували спеціальні волокуші («бендюхи», «ґринджоли») з полозами довжиною до 6 м. Вони пересувалися за допомогою коротких саней, що підтримували їх передок і служили ведучим ходом. Такими волокушами-саньми бойки, гуцули і лемки доставляли з віддалених місць сіно і дрова взимку.
Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, вантажні (для перевезення лісу) і виїзні. Найбільш поширеним і, очевидно, універсальним типом зимового транспорту були робочі сани, які мав практично кожний господар. Ними перевозили сіно, снопи, гній, дрова та інші вантажі. Бідніші селяни часто використовували їх як виїзні.
За походженням санний транспорт населення України кінця XIX — початку XX ст. належав до двох типів: східноєвропейського (більша частина території України) і західноєвропейського (західні, південні, частково центральні райони). Особливо чітко простежується ця диференціація у господарських робочих санях.
Для першого типу зимового транспорту були характерні два гнутих полози (в українських Карпатах лише природні), чотири (рідко три або п'ять і більше) пари вертикальних стояків («копилів»), в'язова система з'єднання полозів, паралельні полозам поздовжні грядки-бруски («наморожні»), вилкоподібний дишель («віє», «оглоблі»), або голоблі, які кріпилися до передніх копилів.
Хід господарських саней західноєвропейського типу складався з двох натуральних полозів, двох пар копилів («страмів») і двох дерев'яних брусків («насадів», «оплінів»), які набивали на стояки зверху. На таких санях іншим способом кріпився вилкоподібний дишель для волів. На транспортних засобах з парним кінним запрягом дишлем служила пряма жердина, задній кінець якої кріпили до переднього з'єднуючого полози бруска («насада»).
Форми кузова господарського зимового транспорту залежали, з одного боку, від конструкції ходу і місцевих традицій, а з іншого — від виду транспортованого вантажу. санаторий Шахтер Так, на санях східноєвропейського типу для перевезення сіна і споріднених вантажів використовувалася тільки платформа («підплетини», «рашт»), яку виготовляли з жердин і палиць.
На Волині, Поліссі, в Прикарпатті та інших регіонах України застосовували виплетені з лози, верби «коші» та «полу-кішки», що накладалися безпосередньо на ходову частину саней. У такому кузові було зручно перевозити дрібні й сипкі матеріали, сільськогосподарські продукти. На території східної частини Полісся і Слобідської України були поширені ще так звані «розвальні» — сани з боковими жердинами («білами»), які збільшували розміри їх платформи. Кузовом господарських саней західноєвропейського типу служили драбини або дошки. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Їх невід'ємним елементом були вертикальні стояки («ручиці», «рожні»), що вставлялися в продовбані отвори брусків, які з'єднували полози.
Вантажні сани найчастіше використовувало населення Українських Карпат і Полісся, частково Волині, Поділля і центральних районів України. Полози («копаниці») вантажних саней традиційної будови завжди були натуральними і сягали в середньому 1—1,2 м. Вони з'єднувалися між собою за допомогою двох пар копилів і двох масивних поперечних брусків.
На початку XX ст. набула поширення нова модель лісовозів — з трьома парами копилів, трьома поперечними брусками («оплінами») і рухомою подушкою. Оскільки за розмірами вантажні сани становили приблизно половину довжини господарських (відповідно й кількість основних елементів була вдвоє меншою), це знайшло відображення в їх народному визначенні— «полусанки» (Бойківщина, Лемківщина), «повсанки», «пулсанки» (Полісся). Гуцули називали такі сани «корчугами».
Виїзні сани — «козирки» (східна частина Полісся), «криластії» сани, «бричка» (Волинь), глабці (центральні райони України) — побутували серед заможної частини населення. Їх полози були вузькими і часто підковувались металевими шинами, а, крім того, мали високі, півкругом загнуті назад головки. Кузов такого засобу пересування виготовляли з липових або вербових дощок і драниць, спинку і борти розмальовували рослинними фарбами, декорували дерев'яною аплікацією. У давнину його обшивали лубом, що знайшло відображення в народному визначенні цих саней: «залубні», «залубиці», «лубечки». На святкових однокінних санях північних районів Полісся і Слобідської України часто прикрашали також дуги.
Серед колісних засобів пересування найпростішим був чотириколісний двоосьовий віз. Типовий український віз побутував на території більшості етнографічних районів України ще наприкінці XIX — на початку XX ст. Його дві дерев'яні осі перпендикулярно з'єднувалися між собою за допомогою так званої «підтоки» — натуральної або штучної трійні довжиною 2—2,5 м із розвилкою на задньому кінці. На кожну вісь накладали дерев'яний брус («оплін»). Крім того, на передку прилаштовували рухому дерев'яну «подушку». В задку воза «оплін» і задні кінці «підтоки» кріпилися нерухомо. Передній кінець поздовжньої з'єднуючої трійні закладали в широкий отвір між віссю і «опліном» і закріплювали вертикальним дерев'яним (переважно дубовим) або металевим стержнем — («шворнем»). Для його захисту від перевантажень під час їзди монтувався спеціальний пристрій — «підгейстер».
Колеса традиційного воза складалися з окремих частин: головки, шпиць і дерев'яного обода. До XX ст. українські селяни надавали перевагу колесу з суцільним гнутим ободом, яке було відоме й іншим східним слов'янам — білорусам та росіянам. Наприкінці XIX — на початку XX ст. під впливом розвитку кустарного колодійного промислу, а також етнокультурних контактів українців із сусідніми народами поширення набуло колесо, обід якого виготовляли з окремих дугоподібних секцій («багр», «багер»).санаторий Шахтер
Тягловим засобом селянського воза традиційної конструкції служило «віє» — дишель у формі трійні з твердої породи дерева (дуба, бука, в'яза). Задні кінці «вія» закладали через продовбані отвори на кінці передньої осі, а на передку робили отвори для конусоподібного бруска («притики») довжиною до 0,5 м, за допомогою якого кріпилось ярмо.
До середини XIX ст. спорадично, а наприкінці XIX — на початку XX ст. повсюдно в українських Карпатах, на Покутті, Поділлі, в західній і центральній частинах Полісся, на Півдні і в Подніпров'ї та в інших регіонах України набув поширення віз із ходовою частиною центральноєвропейського типу. Зумовили його розповсюдження заміна волів як тяглової сили кіньми, будівництво шляхів сполучення, використання селянами металу і виробів з нього тощо. Значний вплив на цей процес мали прямі етнокультурні контакти українців із сусідніми та іноетнічними групами (німецькими колоністами), що з розвитком капіталізму значно посилилися.
Відмінність ходу воза нового типу полягала, насамперед, в іншій будові поздовжньої з'єднуючої трійні й тяглового засобу. Зокрема, перша складалася з окремої вилки, що кріпилася нерухомо в задку, і прямої жердини («розвори») довжиною до трьох і більше метрів. Це давало змогу відповідно до виробничо-господарської потреби міняти довжину транспортного засобу. Тягловим пристроєм цього воза служив прямий «дишель», задній кінець якого кріпився між передніми кінцями спеціальної вилки («сниць»). санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Задні кінці такої вилки з'єднував поперечний брусок, що підтримував розвору і тим самим надавав передку більшої мобільності, а заодно захищав з'єднуючий стержень («шворень») від перевантажень. У східній частині Полісся і на Слобожанщині наприкінці XIX — на початку XX ст. одночасно з літнім засобом пересування традиційної конструкції побутувала модель воза, тягловий пристрій якого становили голоблі з дугою. За функціональним призначенням двоосьові чотириколісні транспортні пристосування українців можна диференціювати на три групи: для перевезення сіна, снопів, соломи; для транспортування лісоматеріалів; для перевезення зерна та інших подібних вантажів.
Для транспортування збіжжя, соломи, сіна тощо використовувалися різноманітної форми і розмірів дві бокові «драбини». Вони з'єднувалися спереду і ззаду поперечними брусками («крижівницями») або «в'язками», утворюючи разом спеціальний пристрій — так звані штандари. Вантаж на кузові кріпили однією поздовжньою або кількома поперечними жердинами («рублями») та мотузками чи ланцюгами.
До третьої групи належали, насамперед, чумацькі «мажі», а також аналогічних форм селянські вози, якими перевозили зерно, сіль, рибу тощо. Порівняно зі звичайним господарським возом вони мали значно більші розміри і масивніший хід.санаторий Алмаз, Кузовом мажі служив «ящик», основу якого становив драбинний каркас. Останній завжди старанно обшивався з усіх боків лубом. Крім того, поздовжні борти кузова обносились лубом або драницями ще й зверху, внаслідок чого вони були високими, а віз — містким. Зокрема, прасоли вантажили на мажу до 1,5 т солі. Вантаж накривали просмоленою воловою шкірою.
Тяглова сила та упряж. Традиційною тягловою силою у господарстві українців були воли. Привчати волів до роботи починали в трирічному віці. Спочатку молодого вола водили на довгій мотузці («воловоді»). Потім навчання продовжувалося вже у парі, притому один з волів обов'язково мав значний досвід запрягу. Навчати двох молодих волів було складно, оскільки це вимагало великих зусиль і значного часу.санаторий Карпаты
Під час навчання волові-«третяку» в парі зі старим спочатку обтискували протягом трьох-чотирьох днів (по одній-дві години) шию ярмом. Потім до ярма кріпили дишель або прив'язували масивний дрюк, каток чи інший вантаж. Інколи його відразу впрягали у порожній віз чи сани. І тільки після цього перевіряли тяглову здатність молодого вола в навантаженому транспортному засобі, у плузі чи ралі.
В плузі свободу лиш втратить,
і добрим, і лагідним стане.
Скоро забуде свій ліс,
буде старанно орати, —
писав видатний український поет XVI ст. Севастян Кленович у відомій поемі «Роксоланія».
Для запрягу волів використовувалося ярмо — один із найдавніших видів упряжі. На території України побутували три типи нашийного ярма: звичайне парне, сошне парне і одинарне — для так званого «бовкуна», одного вола. Основним і найбільш поширеним був перший тип волової упряжі. Звичайне парне ярмо складалося з чотирьох частин: масивної нашийної деталі («ярма», «нашийника», «повершника», «чашини»), паралельної їй нижньої частини («підгорлиці»), двох вертикальних палок або планок («сноз»), що з'єднували чашину з підгорлицею.Санатории Трускавца Четверту деталь парного ярма становили дві бокові дерев'яні палки — «занізки», які вставляли в крайні отвори чашини і підгорлиці після накладання упряжі на шиї волів. Для пасажирських поїздок, а з другої половини XIX ст. і для перевезення вантажів, використовувалися коні. У північних районах Полісся практикувався переважно запряг у голоблі. Тут кінна упряж складалася з вузди, хомута із супонею, через сідельника, гужів і дуги. В інших регіонах України незалежно від виду запрягу — парного чи однокінного — застосовувався інший тип упряжі. В комплект місцевої кінської збруї входили: шлея (рідше хомут), вузда, нашийник, віжки, посторонки і барок («орчик»). Транспортні засоби перетягалися кіньми за допомогою посторонків і барків, а дишель виконував тільки гальмівну і скеровуючу функції.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. сухопутний гужовий транспорт, як і водний, поступово витісняється залізничним.
І все ж, у підсобному господарстві, а також для перевезення вантажів на незначну відстань у господарствах традиційні полозні і колісні засоби транспорту  використовуються і досі, особливо в Українських Карпатах і на Поліссі.

Водний транспорт давніший за походженням, аніж сухопутний. Він використовувався майже всіма народами ще з часів мезоліту (близько VIII тис. до н. є.). У кожній кліматичній зоні застосовувалися на водоймах найрізноманітніші типи пристосувань для транспортування людей і вантажів, а також для рибальства.
Природні й штучні водні шляхи.санаторий Перлина Прикарпатья (Жемчужина Прикарпатья) Вигідне географічне розташування етнічної території України на історично сформованих шляхах між Північчю і Півднем, Заходом і Сходом, густа гідромережа визначили важливе значення місцевих водних шляхів сполучення і вплинули на видову структуру водного транспорту. Вже у період Київської Русі був відомий у Європі шлях «із варяг у греки», який проходив Дніпром через Київ і з'єднував Балтійське море з Візантійською столицею Константинополем. Тоді ж, за свідченнями давньоруських літописців, по Дністру транспортували сіль із Прикарпаття.
У XIV—XVII ст. у зв'язку з розвитком внутрішньої і зовнішньої торгівлі роль водних артерій України ще більше зросла. Особливо важливого значення вони набули на Поліссі, де не вистачало сухопутних комунікацій, а наявні через специфічність місцевих природних факторів весною і восени часто ставали непридатними для транспортно-виробничої діяльності.
Наприкінці XVIII — у XIX ст. у басейнах рік Дніпра і Прип'яті споруджуються штучні водні траси-канали — Дніпровсько-Бузький, Огінський, Березінський. Вони сприяли розширенню торговельно-економічних зв'язків населення Середнього Подніпров'я та Полісся з білорусами, поляками, народами Прибалтики і всього Балтійського водного басейну.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
Штучними водними трасами і місцевими ріками активно перевозили продукти лісу, будівельні матеріали, хліб, промислові й ремісничі вироби тощо. Широко використовувалися для транспортування різноманітних товарів також Сіверський Донець, Інгулець, Південний Буг, Західний Буг, Тиса, Прут, Дністер. По Дністру, наприклад, сплавляли до чорноморських портів та в країни Південної Європи будівельний ліс, пиломатеріали (ґонт, дошки, бруси), вироби з дерева, залізо з Карпат, сіль з Гуцульщини та Покуття, хліб, олію, тканини, фосфорити та інші вантажі з Поділля.
Примітивні транспортні засоби. Українцям здавна були відомі різнотипові засоби пересування водою. Найбільш архаїчним за походженням є пліт, який формували з кількох колод, з'єднуючи їх канатами, гужвою (запареними в гарячій воді або запеченими на вогні довгими гілками чи молодими стовбурцями дерев), мотузками з лика або поперечними дерев'яними брусками-планками. Розміри такого плоту залежали від призначення. Для індивідуального перевезення його зв'язували з п'яти-шести невеликих кругляків, для транспортування вантажів — з більшої кількості масивніших і довших колод. Пліт як засіб транспорту був практичним, насамперед, на маловодних артеріях.
Карпатськими і поліськими ріками в плотах сплавлялася велика кількість лісу і будівельних матеріалів. Такий пліт мав вигляд правильної трапеції з 6—20 і більше з'єднаних між собою колод довжиною від 4 до 25 і більше метрів, вершини яких спрямовувалися за течією ріки. Його формували на маловодді або на низькій ділянці берега ріки, щоб при підвищеному рівні води під час сходу снігового покриву, опадів чи випускання води із спеціальних водозбірників — «гатей», «клявз» (Карпати) — він міг плисти., санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец), Способи кріплення колод залежали від характеру русла водної артерії, практичного досвіду і традиційних народних прийомів. Так, у басейні Тиси передні кінці кругляків з'єднувалися за допомогою трьох-чотирьох поперечних брусів — «попруг». Для цього в попругах просвердлювали навпроти колод, а потім відповідно і в кожній з них, вертикальні отвори діаметром 5—6 см. У них забивали кілки завдовжки 40—70 см із твердих порід дерева — переважно бука. Додатково поперечні бруси з колодами перев'язували гужвою. Задня частина плоту кріпилася тільки за допомогою гужви.
На ріках басейну Прип'яті 6—20 деревин прив'язували до поперечних колод («рублів») гужвою на обох кінцях. Ув'яззю служили соснові, березові, ялинові, дубові дубці довжиною до 3 м. Плоти між собою скріплювали гужвою навхрест. 8—15 плотів з'єднувалися в «пас» (довжиною 80—120 м), а 10—12 пасів іноді сягали більше кілометра, об'єднуючись у так званий караван («колєю»). На другому-третьому плотах кожного паса сплавники («плигаки») зводили солом'яні будки, покриті ґонтом. У них вони ночували, відпочивали під час зупинок, зберігали їжу, одяг, інструменти. Останній пліт кожного паса мав спеціальний отвір, біля якого прив'язувалися різної довжини гостро затесані палі, що служили своєрідними якорями для зупинки сплавної деревини.
Величина і розміри плотів та сформованих з них сплавів залежали, з одного боку, від повноводності ріки, з іншого — від досвіду кожного керманича-плотогона. Зокрема, у верхів'ї карпатських водних артерій сплави складалися переважно з одного-двох плотів, а на Дністрі — у п'яти-семи і більше. Під час сплаву вони управлялися веслами, які кріпилися на спеціальному пристрої — «стільці». санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) На коротких і легких плотах монтували одне-два весла («кирми», «керма») спереду, на довгих і масивних — два-три спереду і одне — ззаду.
Найбільших масштабів сплав лісу в плотах на ріках України досяг у другій половині XIX — на початку XX ст., що було зумовлено розвитком деревообробної промисловості й великим попитом на деревину на внутрішньому і зовнішньому ринках. З будівництвом якісних сухопутних доріг і залізничних колій сплав лісу в плотах почав занепадати і до кінця 30-х років XX ст. на більшості рік припинився. Найдовше він тривав на гірському Черемоші — до кінця 70-х років XX ст. Тепер про цей важливий у минулому вид водного транспорту і традиційне заняття українців свідчить унікальний Музей лісу і сплаву на Чорній Річці в Міжгірському районі, що на Закарпатті.Санатории Трускавца
Людей, підводи і різні вантажі через широкі ріки перевозили поромами. Основу його становили два-три плоскодонні човни (басейни Десни, Дніпра, Прип'яті) або вже згаданий пліт (басейн Дністра), на які ставили балки і робили поміст з дощок. Останній обносили з обох боків перилами. Пором рухався за допомогою блоків по натягнутому між берегами ріки канату, а скеровувався довгою жердиною. На великих ріках (Десні, Дніпрі, Прип'яті та ін.) застосовувались також весла.
Човни і судна. На ріках України побутувало багато видів човнів. Залежно від основних народних технологічних способів виготовлення їх можна поділити на два типи: видовбані з суцільних колод човни і човни з окремим каркасом, який обшивали дошками.
Довбаний човен відомий в Україні з часів неоліту (близько V тис. до н. є.). У більшості регіонів він був поширений ще в XIX ст. і мав різні народні назви: «дуб», «довбанка», «душогубка», «кодлуб». Робили такий човен з липи, осики, верби, дуба, сосни та інших деревних порід. Стовбур колоди-заготовки обтесували ззовні, а середину видовбували або випалювали.санаторий Шахтер, Довбанки раннього періоду мали різноманітні варіанти оформлення носової частини і корми, більш пізнього, зокрема XIX ст., — були переважно гостроконечні.
Віддавна стінки такого човна також розвертали над вогнем у спеціальній ямі або у видовбану колоду наливали воду і кидали гаряче каміння. Це, з одного боку, збільшувало об'єм, а заодно і тоннаж транспортного засобу, з іншого — надавало йому більшої стійкості на воді під час пересування.
Досконалішою моделлю довбаного човна була поліська «шугалія», розвернуті борти якої обшивали сосновими дошками у верхній частині. Нею перевозили до 5 т вантажу. До човнів першого типу належала також козацька «чайка», якою запорожці долали не тільки неприступні пороги Дніпра, а й природну стихію Чорного та Азовського морів. Основою «чайки» служив звичайний безкілевий довбаний вербовий або липовий човен довжиною до 45 стіп (одна стопа дорівнювала 19—25 см). Його борти обшивали і вивершували дошками до тих пір, поки засіб пересування не мав 12 стіп у висоту і 60 — у довжину. По всій довжині бортів «чайки» міцно прикріплювали ликом із липи або дикої вишні сніпки з очерету, які не давали їй затонути, якщо під час плавання вона наповнювалася водою. На носовій частині та кормі розміщувалися стернові керми, а з кожного боку — 10—15 весел. Робили козаки також щоглу на вітрила. Останнім спорядженням вони користувалися рідко, переважно в тиху погоду, а при сильному вітрові надавали перевагу веслам. Такий човен перевозив одночасно 50—70 запорожців, 4—6 гарматок, бочки з припасами їжі, питної води, пороху тощо.
Човен каркасної конструкції набув поширення у другій половині XIX — на початку XX ст. санаторий Карпаты За технологією виготовлення розрізнялися два його підтипи: човен зі вставленим каркасом в уже готовий корпус з дощок і з гладкою обшивкою дощок, які набивали на підготовлений каркас. Обов'язковим елементом човна каркасної будови був міцний масивний брус — кіль, що лежав у його основі і до якого кріпили всі інші деталі.
Локальні особливості цих транспортних засобів найчастіше проявлялися у зовнішньому вигляді їх носової частини і корми. Так, подільські човни мали гостру, піднесену догори носову частину і прямовисну корму. На Поліссі здебільшого побутували човни із загостреними або заокругленими носовою частиною і кормою, іноді траплялися варіанти із загостреним носом і прямовисною кормою. Виготовляли їх із соснових і ялинових дощок, які з'єднувалися металевими скобами, цвяхами, заклепками, стягувалися кокорами з дерева твердої породи. Щілини між дошками затикалися мохом. Зверху човен смолили. Управлявся такий засіб пересування переважно одним-двома веслами довжиною близько 2,5 м.
На території України важливу роль у торговельно-економічних зв'язках відігравали різноманітні типи мало- і крупногабаритних суден: «ком'яги», «шкути», «берлини», «байдаки», «барки», «баркаси» тощо. Санатории Трускавца, Вони різнилися між собою не стільки конструкцією, як розмірами, тоннажем, зовнішніми формами та деяким спорядженням. Зокрема, «берлина» мала заокруглений ніс і прямовисну корму, «байдак» — загострені носову частину і корму, трохи розширені борти, «барка» — заокруглені ніс і корму та дещо нахилені борти. «Ком'яга» була найпоширенішим типом сплавного безщоглового судна на ріках басейнів Західного Бугу і Сяну XV—XIX ст. Судно мало прямокутну форму (довжина 17—24 м і ширина до 10 м), неглибоку посадку і служило для одноразового використання. Обслуговувало «ком'ягу» 7—12 веслярів.
Найбільшим парусним судном басейну Балтійського моря була «шкута». Вона мала спереду звужену форму, а носову верхню частину дещо заокруглену. Ззаду знаходилась буда — невелика кімната, де зберігали різні знаряддя та продукти. Посеред «шкути» розміщувався дерев'яний «стіл», в який вставлялася щогла. По обидва боки цього «столу» було місце для вантажу, який накривали солом'яними матами. Дніпровські «берлини» часто накривали двосхилою дахівкою й оснащували вітрилами. Весло кріпилось у носовій частині. Таке судно мало довжину 18—40 м і ширину 3—6 м, що дозволяло перевозити на ньому від 3,5 до 15 т вантажу. «Байдак» рухався за допомогою одного масивного весла, яке кріпили в задній частині судна. Проти течії його тягли три-чотири особи. Габаритні «байдаки» вміщали 9—13 т вантажу.санаторий Алмаз
Подніпровські «баркаси» і «баржі» мали вантажопідйомність до 500 т. На цих суднах у XIX — на початку XX ст. працювали переважно артілі річковиків, що спеціалізувалися на перевезенні різних товарів і будівельних матеріалів.
Характер русла Дністра, його неповноводність у літній сезон, наявність порогів вплинули на місцеві судна. Тут найбільшими за розмірами і тоннажем були «галери», які будували з кругляків і обшивали дошками. Дністровська «галера» мала форму прямокутника, високі борти, прямовисну корму і зрізану під кутом носову частину. Нею перевозили всі види вантажів, що транспортувалися на далеку відстань, аж до Чорного моря. Після доставки товару в пункт призначення «галеру» розбирали, а дерево продавали для опалення. В середині XIX ст. розміри цього судна становили переважно 15 м у довжину, 5,5—6 м у ширину, вантажопідйомність його сягала 10—12,5 т.санаторий Алмаз
У XIX ст. на ріках України з'являється новий вид річкового транспорту — пароплави. Перший пароплав був побудований у с. Мошни поблизу Києва в 1825 р. Кількість пароплавів постійно зростала, і вже на початку XX ст. вони стали основним водним транспортним засобом. Розвиток пароплавства сприяв збільшенню габаритів і тоннажу традиційних суден, зокрема барж, які перетягалися за їх допомогою.
Провідна роль водно-транспортних шляхів і засобів у економічному розвиткові України зберігалась до XX ст., тобто до часу повсюдного прокладення сухопутних шляхів сполучення і збільшення мережі залізничних колій.

Різдво. Свят-вечір
Отже, Різдво — перше з новорічних свят, воно має давню історію і як свято народження Всесвіту відзначалось ще у часи, віддалені від нас не одним тисячоліттям. Сучасна українська назва не відображає його християнської сьогоднішньої суті. У давнину це слово звучало як Род'здво і означало народження з двох стихій всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для приготування святкової вечері бралось 12 полін, які були жертвою 12 сузір'ям зодіаку, готували 12 священних страв: кутю з медом, узвар, вареники, голубці, рибу, картоплю з товченим часником, горох з олією і часником, ячмінну кашу з олією або медом, пшоняну кашу, варену кукурудзу, пироги з маком, варені боби. Те, що до переліку страв включені зернові культури прадавнього походження, свідчить, що різдвяна вечеря — жертовна трапеза на честь Коляди. Цікаво, що 12 священних ночей творення Всесвіту теж відповідають кількості сузір'їв зодіаку, а те, що господар дому, за звичаєм, виходив на подвір'я і обертався на місці проти годинникової стрілки або обходив хату, прямо вказує на імітацію видимого руху сонця через сузір'я. На покуті ставили сніп жита або пшениці, що має кілька назв, а серед них Коляда (Сонце) та Дідух (Місяць). санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Напередодні свята або безпосередньо перед свят-вечерею вносили плуг і клали під святковий стіл або біля снопа. Цей плуг виконував важливу роль у наступному святі на Щедрий вечір. Зміст язичницького Різдва полягав у народженні немовляти-сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народженні богині води Дани на Водохреща (Ордань).
За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізовувались сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світлої сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування — імітація космічного акту сонценародження. Колядники уособлюють предків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлявся у двох іпостасях — Сонця і Місяця, свідчить про існування давнішого за сонячний — місячного культу і розуміння небесних світил як уособлення світла — Сура. У колядках та щедрівках зустрічається і прославлення -триєдиної сутності Всесвіту — сонця, місяця, дрібного дощику (вогонь, земля, вода) і створення життя. За праслов'янським мисленням, світ створювався так: не було ні неба, ні землі, тільки синє море, «а серед моря синій явір» — дерево життя. На дереві три птаха (сокіл, голуб, півень), вони спускаються на дно моря. Виносить кожен часточку піску, з якого творяться чорна земля, чисте небо, ясен Місяць. Людина ще не могла уявити створення чогось інакше, як через ріст, тому дерево фігурує як основа життя., санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец), Птахи символізують один із чинників життєвої сили, яку уособлювали сонце, місяць, зірки, пізніше з'явилось поняття душі, а до того існувало абстрактне поняття сукупного світла Сура, від якого дуже близько до Ора — енергії світла, космосу тощо. Елементи космогонічних уявлень українців чітко простежуються на прикладі давньої колядки:
Як ще не було початку світа,
То ще не було неба ні землі,
А лише було широке море,
А на тім морі явір зелений,
А на тім яворі три голубки,
Три голубочки раду радили:
— Як би ми, браття, світ поставили?
Ой, ходім, браття, аж на дно моря
Та там добудем дрібного піску.
Toy пісок дрібний посієм всюди,
Та встане з него свята землиця,
Та буде тамки золотий камінь,
З того каміння то буде сонце,
То буде сонце і місяць ясний,
Рум'яна зоря і звізди прекрасні.
Відповідно до космології язичників світотворення було пов'язано з моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватись світловий день. Виникнення і розвиток космічного світу ділиться на три періоди — три свята: народження Сонця (7 січня за новим стилем); народження Місяця (14 січня) і народження Води (19 січня). За християнською традицією це відповідно Різдво Христове, св. Василя та Маланки, Йордань.
Різдвяні колядки з часом набувають відчутного християнського звучання, оскільки цей день вважається днем народження Ісуса Христа, наповнюються і відповідною символікою деякі обряди: це і сіно, що підкладалось під скатертину (сіно було в яслах при народженні Христа), і вертеп тощо.
Але перейдемо до опису свята, взявши за основу звичаї та обряди, характерні в тому чи іншому прояв: майже для всієї України.
Підготовка до свята Різдва, або Свят-вечора, починаеться ще вдосвіта із розпалення вогню в печі. Раніше цей священний вогонь добували тертям, цин вогнем розпалюється у печі вогонь з 12 полін, що припасаються протягом 12 днів. Всяка інша робота; крім готування страв, у цей день неприпустима. Господар ходить по сусідах, збирає і віддає все позичене, у цю ніч ніщо не повинно ночувати поза домом, вся родина теж мусить бути вдома. Саме в цей час добре миритись із ворогами, щоб у на вому році було мирно, а проти тих, з ким миру бути не може, виконуються магічні дії: затикаються всі дірки у лаві з примовкою: «Не дірки затикаю, але роти своїм ворогам, аби їх напасті не ловили мене цілий цей рік».
Як зайде сонце, господар вносить до хати обжиночний сніп, який від закінчення жнив перебував у хліві чи на горищі. Коли господар заносить «дідуха» до хати, то вітається з усіма, ніби вперше побачив:
—Дай Боже здоров'я!Санатории Трускавца, ви
—Помагай, Боже,— відказує господиня.— А що несеш?
—Несу злато, щоб увесь рік ми жили багато!
З цими словами господар хреститься і віншує свою родину:
—Віншую вас щастям, здоров'ям, із цим Святим вечором,  щоб ви у щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ,  поки Бог назначить вік!
Сніп ставиться на покуті під образами, перев'язується залізним ланцюгом, а біля нього кладуться ярмо, чепіги від плуга, сокира та інші залізні речі, які, за повір'ями, захищатимуть дім від злої сили. Потім стіл застеляється скатертиною, під яку на чотири кути столу кладуться голівки часнику з тією ж метою захисту. На стіл викладають спечені калачі і хліби, які ставить дитина (невинна душа). Кутя та узвар виставляються біля «дідуха». З кожної страви набирається потроху у велику миску, господар виносить це до худоби, даючи їй покуштувати «святої вечері» та благословляючи її хлібом. Щоб охоронити двір від злих сил, хазяїн сам чи з усією родиною, з новоспеченим хлібом, маком, медом і водою обходить усе своє господарство, обкурюючи усе ладаном. Інколи господар замість обходу обертається з хлібом проти годинникової стрілки. Хліви та стайні обсипаються маком, щоб відьми, визбируючи його, не приступили до худібки, на кінець обходу зарубується поріг хліва, стайні, щоб не переступила його ворожа сила. Після цього відбувається заклинання злих сил: господиня набирає у полумисок потроху з усіх страв, поверх кладе калач, чарку з медом, чарку з водою, горіхи і яблука. Господар в одну руку бере полумисок, в іншу батіг або сокиру і йде закликати «гостей». Повертаючись за сонцем, господар кличе тричі:
«Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти! Коли не йдеш,санаторий Шахтер то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю! Буря, буря, будь ласкава і виходь до нас на святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на палені горілки, на велике добро, як ми тебе просимо, то не приходь до нас в літі, як ми тебе не потребуємо! Вовче, вовче, ходи до нас до оброку! А не прийдеш до оброку, аби і не йшов до моєї худоби до року».
Після цього, погрожуючи батогом чи сокирою, треба обернутись проти сонця і йти до хати не оглядаючись, щільно зачинити двері, до кінця вечері ніхто не повинен виходити з хати.
Потім господиня накладає в миски страви, кладе перший хліб, який з печі того дня був вийнятий, у миску, встромляє свічку і на рушнику подає господареві. Той обходить тричі за сонцем, потім ставить миску і молиться:
— Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене, раба Божого (ім'я), від віри поганої та від безвір'я на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякую Богу Святому, що поміг нам дочекатись у мирі й спокої цих Божих свят. Та допоможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь.
Після молитви він бере миску в руки і примовляє: «Ми всі з усього щирого серця і Божої волі кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо їм, аби вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я даю тим померлим душам, що на світі погибли, порятунку не мають. Хай Бог їх душі спасає. Я їх стільки запрошую і заклинаю на цю Божу тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірок»,— із цими словами передає миску комусь із сім'ї, а той ставить на стіл. Господиня відбирає трохи куті та узвару і ставить на вікно, для померлих. Починають їсти святвечірні страви у мовчанні. По вечері починаються ігри: діти ставлять на сокиру ногу, «щоб були тверді, як залізо», залазять під стіл і квокчуть, «щоб квочка сідала», а мати за це кидає їм гроші та цукерки. Під кінець уся сім'я співає колядки.
Деякі обряди, спільні для всієї України, мають регіональні відмінності, наприклад, у деяких місцевостях після вечері діти розносять кутю по родичах, у інших заможні господарі розносять вечерю бідним. Так само і колядувати починають у різний час: прямо на Свят-вечір або ж перший вечір Різдва. Колядують дитячі та молодіжні ватаги, водить таку ватагу «береза», у компанії ще є «виборець» — скарбник, «міхоноша» — носій подарунків, «звіздар» — хлопець, що носить традиційну восьмикутну зірку із свічкою та дзвіночками. Колядники починають обходом навколо церкви з колядками. Потім діти йдуть під вікна проситись поколядувати, одержавши дозвіл, колядують усім членам родини на замовлення. Господарі пригощають дітей яблуками, горіхами, цукерками та іншими ласощами, дають гроші.Сходница Молодіжна ватага береться за справу інакше: вони підходять до будинку, «береза» стукає у вікно, гукаючи:
—Пане господарю, благословіть Христа славити!
—Просимо,— відгукуються господарі.
Господар виходить з калачем в руках, господиня з рушником, цілують хрест, який тримає один з колядників, і господиня пов'язує його рушником, а господар дає калача та інші дарунки «міхоноші», частує колядників. Вони співають гуртом, розповідають про смерть царя Ірода, показують різноманітні побутові сценки: залицяння парубка до дівчини, циганське ворожіння тощо. Кількість дійових осіб може бути різна, так само й монологів і дій теж може бути то більше, то менше. Але основна частина майже скрізь однакова.
Колядників частують, вони співають гуртом колядки на всіх членів родини, кінчається все це віншуванням. Щоправда, у деяких районах Україні навпаки, із віншування починають:
— Віншуємо вас, аби у вашій загородці було стільки овечок, скільки в хлібі кришок, віншуємо вас многая літа, сими святками, сим Новим роком, святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я, а в дому склінно, у кіннику — коні, у кошарі — вівці, у пасіці — бджоли. Дай, Боже!
По цьому можуть бути танцювальні колядування, коли один з колядників, танцюючи на одній нозі обходить всіх, вимагаючи подарунків:
Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу!
Як маєш сина — накрай сира!
Як маєш дівку — шли по горілку!
Ой дай же, дай же, як маєш дати,
Не маєш дати — вижени з хати!
Ой хоч ожогом, хоч кочергою,
Хоч дівчиною кострубатою.Санатории Трускавца,
Після цих розваг колядники, тричі кланяючись виходять спиною наперед.
Обряди колядування можуть мати варіанти, але їхній зміст залишається однаковим — віншування господарів та обдарування колядників, які символізують посланців царства померлих, недаремно традиційно колядники притишують голоси та обмазують обличчя сажею, одягають маски та ін.
Новий рік за старим стилем — свято Щедрого вечора. Це свято пов'язане з давно минулим етапом розвитку людської цивілізації, з культом Місяця. Власне, це свято народження Місяця, який мав назву Уаціля, що пізніше перейшла в сучасну — Василя Прямою вказівкою на зв'язок із космогонічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обрядова щедровечірня страва. Слово «пиріг» у доіндоєвропейській мові означало «хліб Місяця». Такими ж точними вказівками є і щедрівки, у яких славиться господар, його багатство тощо, оскільки Місяць керує небесною й земною водою, від нього залежить родючість хлібів і худоби.
Напередодні Нового року, на Маланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення Майбутніх космічних подій — народження богині води Дани, воду мають сотворити Зоря і Місяць. Засівання вранці на свято Щедрого вечора — жертовний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд імітує оранку. Гра у весільні пари теж є глибоко символічною і пов'язаною знову ж таки з космологічними міфами і уявленнями. До наших днів дожив і обряд водіння кози — стародавнього тотему наших пращурів. Смисл цього обряду — символічна розповідь про язичницький обряд. Ватага парубків символізує собою процесію жерців, хлопець у вивернутому кожусі, із рогами на голові, грає козу. Старовинний обряд починався відразу, тільки-но ватага переступала поріг дому. санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья) Під супровід відомого «Ого-го, коза, ого-го, сіра» відбувається містерія зі смертю, спробами оживлення і, нарешті, воскресінням кози. Згадаємо, що коза була атрибутом бога Перуна, у зображеннях Перун малювався із козячими рогами, що залишились символом святості. Звичай колоти кабана або принаймні порося на Щедрий вечір теж зберігся від прадавньої доби, кабан був жертовною твариною і присвячувався світлу. Отже, якщо підсумувати залишки давньої віри в новорічних образах, можемо зробити висновок, що збереглись звичаї багатьох племен, які свого часу утворили етнічну єдність — український народ: традиція ходіння з плугом — органічно перетворена і розвинена теорія народження життя від води і вогню в символічне розуміння народження життя від світла у вигляді плуга й зораного поля; традиційне дійство з козою — залишок культу тварини (тотемізму), прославлення господаря дому у щедрівках та колядках присвячено народженню Місяця, а традиційні обливання водою напередодні Нового року (Маланки) пов'язані з культом води і є своєрідним містком до наступного свята Водохреща. Обряди побутують нині у святкуванні Нового Року, дещо збереглось і до сьогодні. Але опишемо традиційне свято Нового року.
На Щедрий вечір, як засяє зоря, господар дому запалює свічку і обкурює хату ладаном, очищаючи її від злих сил. Господиня ставить на стіл вечерю, а на покуті велику миску з пирогами, господар сідає так, що його не видно за пирогами, а діти роблять вигляд, що не бачать його, і запитують матір:
—        Мамо, де наш тато?
—        А хіба ви мене не бачите, діти? — озивається батько.
—        Не бачимо, тату.санаторий Алмаз
—        То дай, Боже, щоб і на той рік ви мене так ні бачили.
Двері в ніч на Новий рік не замикають, чекають посівальників, що на світанку бігають від хати до хати з рукавичками, в яких повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху тощо. Перший посівальник приносить у хату щастя, його саджають на порозі, «щоб курчата висиджувались», за стіл — «щоб був достаток» тощо. Посівають лише хлопці, бо першим до хати на Новий рік має увійти чоловік, Що вважається гарною прикметою. Посіваючи, говорили:
Сію, сію, посіваю, з Новим роком поздоровляю,
На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Щоб уродило краще, ніж торік,—
Жито, пшениця і всяка пашниця,
Коноплі під стелю на велику куделю.
Будьте здорові з Новим роком та з Василем!
Дай, Боже!
Зерно від посівальників ретельно визбирують і віддають птиці, «щоб добре неслась і велика росла» Отже, свято Щедрого вечора, об'єднане символічними обрядами з Маланкою і козою, в яких майбутні проростання символізується окропленням водою, а оживлення кози виступає символом оживання природи, заорювання плугом та засівання, крім зв'язки з астральним культом, є магічним актам, пов'язаним з наступним врожаєм і спрямованим на те, щоб людям жилось заможно.Санатории Трускавца
Йордань
Різдвяні святки тривають аж до свята Водохрещі, або Ордені, Йордана (19 січня). Весь цей час від Різдва до Водохрещ нічого не можна було робити, лише ходити в гості, а жінкам дозволялось тільки готуватись до прядіння коноплі — мички микати.
Слово Ордань виникло у найдавніші часи і означало, певне, надання воді сонячної сили. У язичницькі часи святкувалось як народження богині води Дани. Від давніх звичаїв слов'ян збереглося особливе ставлення до води у цей день. За традицією, на Йордань вирубувався з криги хрест, фарбувався у червоний колір буряковим соком, прикрашався гілками сосен, ялин чи смерек, прибирався сухими квітами. Потім священик освячував воду в ополонках або в криницях. Ця вода — особлива, її використовували не лише для лікування хвороб, а й для різноманітних магічних обрядів. Після освяти воду несли додому, батько, як найстарший, окроплював цією водою хату і все господарство. Хлопці на Водохреще мали почесне і важливе завдання — вони малювали хрести на хатах, парканах, хлівах. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Ці хрести витирати не можна було і, якщо не змивали їх дощі, вони вберігались до нових Водохрещ.
Цього дня старші ходили один до одного в гості, пригощались голодною кутею, пирогами та іншими стравами. Молодь збиралась на забави: найсміливіші парубки купались в ополонках, інші катались на санчатах, що ковзали по кругу на льоду, дівчата співали йорданські колядки:
Рано-вранці на Йордані
Дали йому ім'я Йосип,
Рано-вранці на Йордані.
Мати Божа незлюбила,
Од престолу одступила.
Рано-вранці на Йордані
Дали йому ім'я Петро,
Рано-вранці на Йордані.
Мати Божа незлюбила,
Од престолу одступила.
Рано-вранці на Йордані
Дали йому ім'я Ісус,санаторий Карпаты
Рано-вранці на Йордані.
Мати Божа це злюбила,
До престолу приступила,
Рано-вранці на Йордані.
Після Водохреща починалось послаблення морозів, оскільки минала половина зими. За три дні після свят жінки починали прясти, ткати, шити, а чоловіки домолочували залишки хліба в клунях.

15 лютого святкувалось Стрітення. Його язичницька назва «Зимобор», або «Громниця». За повір'ям, цього дня зима зустрічалась із весною. Напередодні свята жінки випікали обрядове печиво — «жайворонків», давали дітям, щоб ті закликали весну, допомогли їй збороти зиму, але виносити їх можна було лише у двір.
Посвячена на Стрітення свічка, яка називалась «громівниця», «громиха», виставлялась перед образами під час грози, щоб оберігати людей і худобу від грому. В цей день дівчата на перших прогалинах співали закличні веснянки.
На Стрітення ворожили на урожай — кожен господар на ніч виставляв миску із зерном на двір. Якщо зранку була на зерні роса, це віщувало врожай, не було — погана ознака.санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья)
На Стрітення освячували й воду, яка після цього вважалась цілющою, нею кропили вулики, щоб добре розводились бджоли, її давали пити худобі під час хвороби.
За тиждень перед початком Великого посту починали святкувати Масниці — проводи зими і зустріч весни. Це свято, яке тривало тиждень, щовечора збирало молодь на вечорниці. Хату для цього наймали за якесь збіжжя чи харчі хлопці у бездітного подружжя або вдови. Одружені на вечорниці ніколи не ходили. Тривали ці вечори молоді аж до третіх півнів називались «досвітками»санаторий Перлина Прикарпатья(Жемчужина Прикарпатья). Останній тиждень, перед початком Великого посту, вечорниці були святковими, тобто із празниковим столом, на цьому вона припинялись і починалась вулиця (тобто ігри та забави на вулиці), яка тривала до Семена.
Одним із найпоширеніших звичаїв на Масниці був звичай справляти «колодку». Її справляли жінки і дівчата. У понеділок зранку жіноцтво збиралося в корчмі «на колодки». Хтось приносив поліно —і «колодку», його вповивали, це значило, що колодка народилась. Жінки й дівчата сідали за стіл, вітаюча одна одну з народженням колодки, потім співала пісні. Після святкування народження колодки заміжні жінки ходили по хатах, де були дорослі хлопці та дівчата, і прив'язували їх матерям колодку до ноги. санаторий Кришталевий палац(Хрустальный дворец) Це було покарання за те, що не оженили синів чи не віддали заміж дочок за осінні весільні місяці.
В'язали і дівчата колодку, але хлопцям, і не до ноги, а до лівої руки, ця колодка прикрашалася стрічками, квітами тощо. Парубки платили дівчатам викуп за колодку грошима або якимись подарунками. Справляли «колодку» цілий тиждень, оскільки у понеділок вона народилась, у вівторок хрестилась, у середу — женилась, у четвер — померла, у п'ятницю масничного тижня відбувались тещині обіди. Зяті водили тещу до себе в гості і частували.
На Масниці весело розважались різними іграми: катанням з гір на санчатах, катанням на «крутилках», на льоду тощо. Частувались щодня варениками із сиром та сметаною або гречаними млинцями.санаторий Алмаз
У першу неділю Великого посту відзначався день Власа — переінакшене ім'я язичницького бога Велеса — покровителя домашніх тварин, духа родючості, плодючості, достатку й домашнього господарства. Це свято винятково родинне, пов'язане з пошануванням худоби: це і обкурювання домашніх тварин ладаном та цілющим зіллям, прикрашання хлівів та худоби вінками, стрічками тощо.
Цього ж дня, за традицією, починали організовувати і громадські череди, наймати пастухів, укладати договори.Санатории Трускавца