мені несила кричати
а так хочеться..
коли за сміхом подій
виринає безодня жалю.
мені несила кричати.
а чи станом моїм заклопочеться
хоч жоден
хто проходив наскрізь оцю втомлену сутність мою?
мені несила кричати.
лиш безпека здається на обрії
десь покинула затінок
стій!
я кричу..
а чи справді у висловах жодної
думки
чи слова
немає ні сенсу, ні сили, ні мрій?

Богиня у вінку.
Я маю шість сполоханих очей
І волю ту,
тримаю позад себе до плечей
поближче,
щоб у годину люту і скрутну
не втратити у сутності речей, ярку,
але незрілу, божевільну і стрімку -
богиню-істину в вінку.

Думки мої летять попереду
Поперед діями.
У нерозвіяну нічїми крилами
далечінь космосу.
Всіляку розповідь
Можна почати з Господа.
Не втратиш лінію,
але й не втримаєш.

Я десь далеко.
За усіма отими знаками ацтеків
Понад буденними діями, справами
Поряд з мерзенними хвилями, станами
Власного настрою.
Чогось прекрасного
Занадто хочеться.
Дівча у висловах своїх клопочеться
А досить посмішки
І розтріпочеться.
Волосся зплетене.
І чогось дивного занадто хочеться

Чотирнадцять діб потому. я все ще не бачу дому,
збираю руками втому
як роси на травах
У хмарах,
доречі,
Сині дівочі очі
У хмарах ночі.
Біль розтріпоче крилами втому ту
Хоче
Щастя дівоче, співи дівочі
Собі присвоїти, вітер лоскоче.

Прагну створити щосили диво
волосся вкрило
шию і плечі
Буденні речі.