ЛЕКЦІЯ 18
МЕТОДИ ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1.Метод опитування
Застосовуючи метод опитування, соціолог здобуває достовірне, об'єктивне та унікальне знання про певні суспільні процеси. Мистецтво використання цього методу полягає у тому, щоб чітко уявляти кому, коли і як ставити запитання, а також знати, яким чином обробити отримані відповіді.
Перші згадування про проведення опитувань відносяться до часів Стародавнього світу. Як правило, вони пов'язувалися із встановленням чисельності населення, яке здатне носити зброю і сплачувати податки. Становлення опитування як наукового методу здобуття інформації відноситься до кінця XIX століття. Саме у цей період відбуваються масові переписи населення, ведеться облік врожаїв, худоби, землі, засобів виробництва, збирається інформація з моральної статистики тощо.
Опитування - найпоширеніший у соціології метод збирання первинної вербальної інформації, що ґрунтується на зверненні до окремого індивіда чи групи з питаннями, спрямованими на розкриття змісту досліджуваної проблеми.
За допомогою опитування одержують як подійну (фактичну) інформацію, так і відомості про думки, оцінки й потреби опитуваних. Джерелом інформації є усні чи письмові висловлювання респондентів про стан громадської думки та суспільної свідомості, об'єктивних явищ та процесів не тільки в теперішньому, а й у минулому і майбутньому часі.
Респондент - учасник конкретного соціологічного дослідження, що є джерелом усної чи письмової інформації.
Правильно організоване опитування дає змогу здобути інформацію з будь-якої проблеми.
Реципієнт має організувати спілкування так, щоб викликати в респондента цікавість до теми опитування, стимулювати його до активної участі в дослідженні, забезпечити щирість відповідей.
Реципієнт - учасник конкретного соціологічного дослідження, що здобуває від респондента усну чи письмову інформацію.
У процесі опитування реципієнт за допомогою спеціальних висловлювань і питань може моделювати різні уявні ситуації, щоб отримати інформацію безпосередньо від самої людини про її реальні та гіпотетичні вчинки, плани й наміри на майбутнє, факти конкретної діяльності, її мотиви, результати, суб'єктивний стан, почуття, нахили, судження; з'ясувати її думку з різних питань, насамперед стосовно того, що не знайшло віддзеркалення в офіційних документах, у результатах спостереження та інших методах дослідження. Так, опитування дає змогу розшифрувати мотиви звільнення за власним бажанням і виявити справжні його причини, з'ясувати мотиви пасивного ставлення до праці та ступінь задоволення соціально-психологічним кліматом, що склався, стосунками з керівником, стилем його діяльності тощо. Іншими словами, під час опитування об'єктивний матеріал, зібраний за допомогою інших методів дослідження (спостереження, вивчення документації), доповнюється відомостями про суб'єктивне сприйняття предмета дослідження.
Специфіка опитування полягає в тім, що джерелом інформації є словесне повідомлення респондента, його думка. Реципієнт втручається в процес формулювання повідомлення, спрямовує його у відповідне русло. У зв'язку з цим виникає необхідність забезпечити надійність і вірогідність отримуваної реципієнтом інформації. Надійність інформації виявляється у стійкості, незалежності її від дії випадкових чинників, вірогідність - в її адекватності реальній дійсності. Ці якості інформації забезпечуються переважно сталістю умов її збирання та щирістю відповідей респондентів, їхньою поінформованістю про сутність досліджуваного об'єкта, про те, що цікавить дослідника.
Надійність інформації, яку збирають опитуванням, залежить від її змісту та характеру, від техніки опитування, рівня компетентності респондента. На вірогідність одержуваної реципієнтом інформації впливають особистісні характеристики респондента - захисні механізми психіки, рівень освіти й культури, властивості пам'яті, його ставлення до установи, яка проводить опитування, до теми дослідження, до самого реципієнта. Методика і техніка опитування дає змогу значною мірою нейтралізувати негативний вплив цих чинників.
Вірогідність відповіді респондента багато в чому залежить від уміння реципієнта розпочати опитування, від його професіоналізму. Потрібно так вести опитування, щоб у респондента виникло бажання брати в ньому участь, вести відверту розмову. Крім того, вірогідність залежить від якості інструменту (план інтерв'ю, анкета). Формулювання питань - найбільш складний і відповідальний етап його побудови. Йому передує, як уже було сказано, процедура емпіричного визначення основних понять дослідження і відбору необхідного мінімуму емпіричних індикаторів. Кожному індикатору відповідає одне або кілька запитань.
Запитання в опитуванні - це висловлювання, розраховане на здобуття інформації (відповіді), яка б давала змогу тлумачити ознаки соціального об'єкта, що вивчається.
За спрямованістю вирізняються запитання результативні (змістові), за допомогою яких реципієнт збирає інформацію щодо наявності певних явищ та їх взаємозв'язків, і функціональні, за допомогою яких упорядковується сам процес опитування.
Виходячи з найбільш суттєвих ознак розрізняють:
1. запитання за змістом:
1.1. про факти («Скільки разів протягом року Вас преміювали?»);
1.2. про поведінку («Чи берете Ви участь у обговоренні виробничих питань?»);
1.3. про знання або поінформованість («Чи відомі Вам умови преміювання?»);
1.4. про установки («Чи засуджуєте Ви вчинки порушників трудової дисципліни?»);
1.5. про мотиви («Чим Ви незадоволені у своїй роботі?»);
2. за виконуваними функціями:
2.1. контактні, що ставлять на початку опитування для руйнування психологічного бар'єру між реципієнтом і респондентом («Тепер багато говорять про соціальну апатію, зумовлену зневірою в діях уряду. А як Ви вважаєте?»);
2.2. буферні, які використовують для розмежування тематичних блоків і водночас для нейтралізації впливу одних відповідей на інші («Ми вели розмову з Вами про умови стимулювання праці. Зараз, якщо Ви не заперечуєте, поговоримо про те, що Вам заважає в роботі?»);
2.3. «фільтри», які використовуються для виявлення компетентних респондентів (перед тим, як розпочати розмову про ставлення респондента до системи преміювання, потрібно запитати, чи відома вона йому);
2.4. підбадьорюючі, що зміцнюють упевненість респондента у своїх силах («Ви дуже цікаво розповідали про складності у вашій роботі. А зараз поговоримо трохи про Ваш колектив»);
2.5. провокуючі, що зумовлюють спонтанні відповіді («Чим, на Ваш погляд, можна пояснити постійні порушення трудової поведінки членами Вашого колективу?»);
2.6. контрольні, що призначені для перевірки точності та повноти відповіді на інші питання, вірогідності даних (респонденту, який відповів, що він бере активну участь у громадській роботі, пропонують назвати, які саме обов'язки він виконує);
2.7. уточнювальні запитання («Здається, про це ми вже говорили, але не з'ясували...»);
2.8. проективні, які мають забезпечити інформацію про можливу реакцію респондента в певній ситуації з урахуванням його глибинних потреб і почуттів;
2.9. «кермачі», що спрямовують опитування від загального до більш конкретного;
2.10. тлумачні, що мають за мету отримання від респондента роз'яснення його розуміння тої чи тої інформації з теми дослідження;
3. за структурою:
3.1. відкриті (неструктурні) - без попередньо сформульованих відповідей, які пропонуються для вибору;
3.2. закриті (структурні) - з попередньо сформульованими відповідями;
3.3. напівзакриті, коли поряд із запропонованими відповідями передбачається місце і для вільних.
Крім того, за формою запитання поділяють на:
1. прямі запитання, звернені безпосередньо до респондента, і непрямі, не звернені до певної особи (наприклад, «Як у Вашому колективі сприймають нововведення?»).
2. запитання-індекси, які застосовують для групування респондентів під час аналізу (наприклад, якщо на запитання щодо інформованості у справах колективу респондент назвав 4-5 подій, то рівень його інформованості оцінюють як високий, 2-3 події - середній, якщо ж респонденту важко відповісти на це запитання - низький);
3. запитання-тести, які використовують для оцінки, перевірки тощо.
Формулювання запитання має враховувати такі загальні вимоги:
1. відповідати темі та завданням дослідження;
2. вимагати точної й обґрунтованої відповіді і не містити в собі ще запитання;
3. ураховувати інтелектуальний рівень респондента і бути йому зрозумілим;
4. бути нейтральним, не показувати особистого ставлення реципієнта;
5. передбачувати всі можливі відповіді, урівноважуючи кількість можливих варіантів «за» і «проти», щоб перевага тих чи тих не вплинула на відповідь респондента.

2. Поняття анкетування
Існує два основних типи опитувальних методів: анкетне опитування (анкетування) та інтерв'ю (інтерв'ювання).
Анкетне опитування - метод здобуття соціологічної інформації, за яким спілкування між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою анкети.

Анкета - основний документ у анкетному опитуванні, являє собою впорядкований певним чином перелік питань, з допомогою яких збирається первинна інформація.
Як підкреслюють фахівці, побудова анкети вимагає включення питань, які б повинні відповідати основним цілям дослідження і слугувати зібранню тієї інформації, котра б дала можливість перевірити гіпотези, висунуті програмою дослідження.
Анкета має визначену структуру і складається, як правило, з трьох частин: вступної, основної і «паспортної».
У вступній частині анкети міститься звернення до респондента, в якому зазначається, хто, з якою метою проводить опитування, де і як використовуватимуться його результати, підкреслюється важливість і значимість особистої участі кожного респондента в дослідженні, наводиться стисла інструкція щодо заповнення анкети, гарантується анонімність відповідей, зазначається, кому слід повернути заповнену анкету.
В основній частині анкети подаються запитання, розраховані на послідовне розкриття змісту досліджуваної проблеми.
«Паспортна» частина включає запитання, відповіді на які характеризують демографічний і соціальний стан респондента.
Наприкінці анкети респонденту пропонують висловити свою думку щодо теми опитування і дякують за участь у дослідженні.
За способом спілкування між реципієнтом та респондентами опитування буває:
1. анкетування індивідуальне - вид анкетування, який не передбачає спільності місця та часу під час заповнення анкети для всієї сукупності респондентів;
2. анкетування групове - вид анкетування, який передбачає одночасне заповнення анкети групою людей, які зібрані в одному приміщенні;
3. поштове анкетування - вид анкетного опитування, який передбачає розповсюдження анкети поштою та очікування її повернення після заповнення респондентом;
4. пресове анкетування (у ЗМІ) - вид анкетування, який адресується специфічному контингенту: читачам газети, слухачам радіо, телеглядачам;
5. експертне анкетування - вид анкетування спеціалістів-фахівців з проблеми, яка є предметом вивчення.
Поштове анкетування та анкетування через пресу дають дуже низький відсоток повернення заповнених анкет, що потребує від дослідника додаткових зусиль для забезпечення репрезентативності одержаної інформації.
Ефективність роздаткового анкетування залежить не тільки від змісту і структури анкет, а й від навичок і вміння проводити опитування анкетером, від його особистих якостей.
Основні етапи анкетного опитування:
1. підготовчий етап, пов'язаний з розробкою програми опитування, складанням анкети, її тиражуванням, виробленням інструкцій для анкетерів та респондентів тощо;
2. оперативний етап - пов'язаний з безпосереднім анкетуванням респондентів;
3. підсумковий етап - пов'язаний з обробкою та аналізом анкетування.

3. Поняття інтерв’ювання
Іншим типом опитування є інтерв'ю. Інтерв'ю - метод здобуття соціологічної інформації, який полягає у безпосередньому спілкуванні дослідника та респондента.
Інтерв'ю (від англ. interview - зустріч, бесіда) - різновид усного опитування, що ґрунтується на безпосередньому контакті спеціально навченого реципієнта з респондентом.
Інтерв'ю буває різних видів. Залежно від «ступеня свободи» реципієнта (інтерв'юера) інтерв'ю поділяється на неспрямоване, в якому подається максимум свободи вести спонтанну розмову з тем, вибраних респондентом, і спрямоване, в якому інтерв'юер задає ретельно підготовлені завчасно питання.
Залежно від ступеня стандартизації інтерв'ю поділяють:
на вільне - бесіду, що триває кілька годин за загальною програмою, але без жорсткої деталізації. Інтерв'юер може задавати запитання, які вважає за необхідні, у будь-якому формулюванні та послідовності;
напівстандартизоване (фокусоване), в якому використовують так званий путівник інтерв'ю з переліком як обов'язкових, так і можливих запитань;
стандартизоване, яке проводять за детально розробленим планом, що конкретизує зміст, послідовність запитань і варіанти можливих відповідей. Відповіді суворо фіксуються.
Вільне інтерв'ю характеризується великою гнучкістю, стандартизоване - забезпечує більшу порівнянність інформації та швидкість її опрацювання. Крім того, перевагою стандартизованого інтерв'ю є можливість залучити до його проведення осіб без спеціальної соціологічної підготовки. Соціологічні служби розробляють спеціальні опитувальні листки, користуючись якими працівник будь-якого виробничого підрозділу може зібрати необхідну інформацію.
Залежно від способу спілкування інтерв'юера й респондента інтерв'ю може бути особистим і опосередкованим.
В опосередкованому інтерв'ю застосовують такі технічні засоби, як телефон, магнітофон, телебачення.
Залежно від жорсткості поведінки інтерв'юера інтерв'ю буває «м'яким», коли інтерв'юер намагається досягти довіри опитуваного, демонструє повагу до нього, і «жорстким», коли інтерв'юер веде себе дещо зухвало, демонструючи радше техніку допиту.
За частотою проведення інтерв'ю може бути одно- і багаторазовим (панельним). Панельне інтерв'ю передбачає збирання інформації від тих самих осіб за допомогою тих самих запитань кілька разів через певні проміжки часу з конкретною пізнавальною метою: перевірити зміну думок досліджуваних осіб щодо проблеми або виявити нові елементи в їхній свідомості та поведінці.
Залежно від його глибини інтерв'ю буває глибинним (клінічним, тривалим) та поверховим (короткочасним). Поверхове інтерв'ю може бути сфокусоване на одержання інформації про певні аспекти якоїсь особливої ситуації або події, яку пережив респондент. Глибинне інтерв'ю є інтенсивним і докладним. Воно має за мету з'ясування причин соціальної поведінки, установок, мотивів тощо.
Дещо відрізняється від усіх розглянутих терапевтичне інтерв'ю, яке спрямоване не стільки на отримання інформації, скільки на те, щоб дати можливість респонденту розповісти про свої неприємності, відчути свою значимість, допомогти розібратися в самому собі, досягти самопорозуміння.
Ефективність інтерв'ювання залежить від таких факторів:
 місця проведення (службове приміщення, квартира, вулиця). Воно визначається предметом дослідження. Питання, зв'язані з проблемами побуту, сім'ї та вільного часу, ліпше з'ясовувати в домашніх умовах, а виробничі - на підприємстві. Опитування не треба проводити в присутності сторонніх осіб, особливо з адміністративного персоналу;
 особистісних характеристик інтерв'юера, його знань, навичок, такту, уміння правильно формулювати питання, уміння добирати з відповідей найадекватнішу меті дослідження інформацію тощо.
Вступне слово інтерв'юера має бути коротким, обґрунтованим і впевненим: він називає організацію, яка проводить дослідження, чітко окреслює його мету, використовуючи зрозумілу для респондентів термінологію, запевняє їх у анонімності опитування (якщо це необхідно). Вступне слово і перші запитання мають велике значення для встановлення контакту з респондентом.
Щоб пом'якшити ефект інтерв'юера (так називається в соціології викривлення у відповідях респондентів, що зумовлені впливом з боку інтерв'юера), інтерв'юер має додержувати нейтралітет, не проявляти свого ставлення до предмета дослідження, але для підтримування контакту постійно виявляти увагу та інтерес до особистості респондента, сприяти створенню дружньої атмосфери. У процесі інтерв'ю не слід запитувати про те, про що можна дізнатися з документації. Наприклад, перед проведенням інтерв'ю щодо організації роботи з адаптації молодих робітників вивчають статистичну звітність з інформацією про адаптацію цих робітників, мотиви їхнього звільнення, організацію наставництва, а лише після цього проводять інтерв'ю.
Існують різні способи реєстрації даних інтерв'ю. Це дослівний запис (можливий поділ функцій між інтерв'юером і протоколістом), запис із пам'яті, на магнітофоні (якщо є згода респондента); класифікація, коли відповіді не записують, а, порівнюючи їх з наведеними зразками, оцінюють досліджувані факти. У стандартизованому інтерв'ю із закритими питаннями інтерв'юер просто кодує відповіді за заздалегідь установленими кодами.
Загальні положення, а також спеціальні правила, визначені завданнями конкретного дослідження, викладаються в інструкції інтерв'юеру, яка поряд з опитувальним листом є основним робочим документом інтерв'юера.
Інтерв'ю набуває все більшого застосування в соціологічних дослідженнях. Воно дає змогу отримати малодоступну для інших методів дослідження інформацію. Перевага його полягає в тім, що завдяки безпосередньому контакту з респондентом є можливість змінювати запитання згідно з одержаними відповідями, ставити додаткові запитання, уточняти відповіді і забезпечувати здобуття докладнішої інформації. Крім того, безпосередній контакт з респондентом уможливлює фіксування не тільки змісту відповідей, а й «підтексту» емоційного забарвлення, особливостей інтонації, жестів, зовнішніх реакцій. Це дає змогу зробити висновки про ставлення респондента до предмета розмови, про щирість його відповідей.
Отже, анкетування й інтерв'ю призначено для масових опитувань, спрямованих на збирання інформації, яка відтворює знання, думки, судження, ціннісні орієнтації та установки.
Метою цих методів є одержання вірогідних даних про об'єкт дослідження за умови, що самі представники цього об'єкта в змозі адекватно його оцінити, тобто дати самооцінку.

3. Інші різновиди соціологічних досліджень
Експерт-опитування.
В практиці соціологічної роботи виникають ситуації, коли треба оцінити такі аспекти об'єкта, самооцінка яких може виявитися неможливою або спотвореною. Тоді джерелом інформації є компетентні особи - експерти, які мають досконалі знання щодо об'єкта дослідження.
Вивчення суджень, думок експертів щодо досліджуваної проблеми називають експерт-опитуванням, експертизою, а самі судження – експертними оцінками.
Експертиза - спеціальне компетентне дослідження будь-якого питання, що потребує спеціальних знань і подання мотивованих висновків.
Практика останніх років свідчить, що використання експертних оцінок у соціологічному дослідженні дає змогу підвищити рівень соціального управління. Вони мають важливе значення в розв'язанні завдань соціального прогнозування і проектування.
У найзагальнішому вигляді виокремлюють такі напрями використання експертизи в соціологічному дослідженні:
1. оцінки соціальних властивостей суспільних систем та їхніх елементів, процесів, явищ і прогнозування тенденцій їхнього розвитку;
2. визначення ступеня вірогідності соціологічної інформації, здобутої іншими методами;
3. атестація колективів чи членів колективів за рівнем соціальної активності, професійної придатності тощо.
Провідні українські соціологи (Ю. Саєнко та ін.) трактують поняття соціальної експертизи значно ширше, а саме - як оцінювання позитивних і негативних соціальних наслідків розробки та здійснення програм і проектів (національного або регіонального масштабу), а також опрацювання механізмів мінімізації, пом'якшення й запобігання можливим негативним наслідкам цих програм і проектів. У такому тлумаченні соціальна експертиза розглядається не як один з методів соціологічного опитування, а як міждисциплінарний (інтегруючий) науковий підхід.
Розрізняють такі види соціальної експертизи:
1. громадської думки;
2. соціальних інституцій;
3. фахових експертів;
4. комплексної оцінки ситуації.
Головними завданнями соціальної експертизи в громадянському суспільстві є:
1. прогноз і оцінка соціальної ситуації;
2. прогноз і оцінка соціальних наслідків науково-технічних програм і проектів;
3. аналіз і оцінка соціальних наслідків реалізованих урядових рішень;
4. перманентний підбір фахівців (обраний експерт рекомендує іншого на таку саму роль).
Експертна оцінка може здійснюватися на підставі різних прийомів і процедур, зокрема опитування - очного (обмін думками через особисті контакти) і заочного (за умов взаємної анонімності).
До основних видів експертного опитування слід віднести анкетування, інтерв'ю, «мозкову атаку», дискусії, поради, ділові ігри. Бажаного ефекту досягають, використовуючи різні види опитування.
Оскільки експертна оцінка є думкою компетентної особи - експерта (групи експертів), то він має бути висококваліфікованим, авторитетним фахівцем, знати мету і завдання дослідження, що проводиться, і мати такі якості, як принциповість, об'єктивність, здатність нетенденційно оцінювати досліджуваний об'єкт.
Найпоширенішим різновидом соціальної експертизи є професійна атестація, яка має на меті збирання інформації щодо оцінювання професійних і моральних якостей працівників, виявлення професійно безграмотних осіб. Професійна (функціональна) безграмотність - це брак необхідних знань і навичок, неспроможність виконувати професійні обов'язки внаслідок відсутності потрібної кваліфікації.
Отже, крім інформаційної функції, професійна атестація може виконувати й соціально-регулятивну. Її результати можуть використовуватися для оцінювання трудового внеску тих працівників, діяльність яких безпосередньо не зв'язана з кінцевими результатами, для конкурсного добору спеціалістів та керівників, для опрацювання складних управлінських рішень. Інакше кажучи, професійна атестація є обов'язковою складовою менеджменту.
Соціометричний метод.
Термін “соціометрія” походить від сполучення коренів двох латинських слів: socis — товариш, співучасник, компаньйон і metrum — вимір. Соціометричний метод застосовується на рівні мікросоціології, тобто на стику соціології та соціальної психології і пов’язаний із вивченням міжособистих відносин у малих групах. Тому метод соціометричного опитування, в якому основним робочим інструментом є питання соціометричної анкети (тести), дозволяє глибше проникнути у стосунки всередині групи, визначити її лідера.
Соціометрія - метод дослідження малих груп, організацій з допомогою опису системи міжособистісних відносин їх членів.
За Дж. Морено соціометрія - це набір прикладних методик вивчення структури та динаміки «неформальних» взаємовідносин між індивідами, структури груп і соціальних дистанцій між членами груп щодо їх особистісних уподобань, симпатій. Соціометрія як різновид психологічного тесту ґрунтується на опитуванні та є своєрідним методом діагностики, кількісного вимірювання й аналізу соціально-психологічних відносин у невеликих, повністю сформованих соціальних групах.
Вивчення характеру взаємовідносин членів малих груп трудового колективу є одним з найактуальніших завдань соціології. Соціометрія дає змогу:
 виміряти ступінь згуртованості (роз'єднаності) групи;
 визначити «соціометричні позиції», тобто порівняльний авторитет членів групи за ознаками симпатії (антипатії), де на крайніх полюсах перебувають лідер і той, ким нехтують; зафіксувати угруповання, на чолі яких можуть бути свої неформальні лідери. За допомогою цього методу можна виявити неконфліктні та конфліктні (напружені) ділянки, що має велике значення в соціальному управлінні.
Проте слід зауважити, що соціометрія може застосовуватися для дослідження лише невеликої (контактної) групи. Вона ґрунтується на вивченні вибору членами групи партнерів для спільної роботи, навчання, відпочинку тощо. У заданій реципієнтом конкретній ситуації фіксується установка респондента на взаємодію (чи відмову від взаємодії) з іншими членами групи.
Процедура соціометричного дослідження складається з вибору соціометричних критеріїв, визначення їх кількості, опитування, опрацювання даних соціометричних вимірювань.
Соціометричні критерії, або, як їх іще називають, критерії вибору - це питання, які проектують різні ситуації взаємодії членів групи, коли вони (згідно із процедурою дослідження) мають вибрати партнера.
Вираження членом групи позитивного чи негативного ставлення до іншого члена групи називається соціометричним вибором.
Слід особливо наголосити, що йдеться не про загальну оцінку когось (подобається - не подобається), а про ставлення респондента до інших членів групи за різними критеріями, наприклад, щодо спільної роботи, участі у розв'язанні виробничих проблем, проведення дозвілля тощо. Такі питання включають до соціокарти, яка є різновидом анкети.
Ефективність дослідження багато в чому залежить від якості оформлення соціометричної карти й уміння реципієнта психологічно підготувати групу до опитування, зацікавити її, забезпечити анонімність, викликати довіру до себе.
Дані соціометричного опитування подають у вигляді соціоматриці та соціограми.
Соціоматриця - це таблиця у формі матриці, в якій кількість рядків і стовпців дорівнює кількості членів групи. По горизонталі роблять позначки щодо ставлення індивіда до інших членів групи, а по вертикалі - інших членів групи до цього індивіда. При цьому позитивні вибори позначаються знаком «+», негативні - «–», взаємний вибір обводять кружком, у разі байдужого ставлення індивідів один до одного клітинка залишається незаповненою. Оскільки самовибори не враховуються, то клітинку по діагоналі заштриховують.
З даних матриці можна зробити висновок про місце кожного члена групи в міжособистісних відносинах (лідер, ізольований, один з ліпших), його популярність чи непопулярність, стабільність зв'язків у групі.
Задоволення індивіда системою міжособистісних відносин, його емоційне благополуччя визначається тим, наскільки він «популярний», скільки членів групи претендує на ділові та особистісні контакти з ним. Слід зазначити, що повне емоційне благополуччя визначається взаємним вибором.
Метод спостереження
Спостереження - це метод, за допомогою якого відбувається пряма реєстрація подій їх свідками.
Це досить поширений метод, але спостереження фіксує поверхневі факти досить вузького кола респондентів. Воно не може проникнути в глибину суб'єкта дії, та ви¬значити причину цієї дії. Крім того, недоліком спостереження є складність або, навіть, неможливість його повторення.
Метод спостереження в соціології класифікується за такими принципами:
 за мірою формалізованості (структуралізоване й неструктуралізоване спостереження),
 залежно від ступеня участі дослідника в ситуації, що вивчається (включене та невключене),
 за місцем проведення, умовами організації спостереження (польове й лабораторне),
 за регулярністю проведення (систематичне й несистематичне спостереження) тощо.
Відрізняють спостереження структуровані і неструктуровані. До структурованих відносять ті, в яких дослідник наперед знає, які саме елементи досліджуваного процесу треба спостерігати, а до неструктурованих - такі, коли дослідник наперед не знає, які елементи процесу він повинен спостерігати, тому спостерігає все підряд, щоб потім, аналізуючи дані, виявити найхарактерніші риси. Це щось подібне до слідкування за підозрюваною особою, коли треба виявити моменти її протиправних дій: невідомо, коли вона може це зробити і де.
Включене спостереження передбачає входження у соціальне середовище, адаптацію до нього дослідника.
Модифікацією такого спостереження є стимулююче спостереження. Створюючи нестандартні ситуації, дослідник вивчає реакцію об'єкта спостереження на свої дії, стимулює його діяльність, що дає можливість краще вивчити його стан, побачити те, що неможливе у звичайній ситуації.
Перевагами такого спостереження є отримання яскравих, безпосередніх вражень, можливість краще зрозуміти вчинки людей та дії соціальних спільнот.
До недоліків можна віднести те, що дослідник може втратити здатність об'єктивно оцінювати ситуацію і перейти на позиції тих, кого він вивчав.
Невключене спостереження передбачає реєстрацію позицій дослідником, котрий не є членом соціальної групи і спостереження здійснює ніби збоку.
Невключене спостереження використовується при дослідженні буденного життя, де об'єктами є люди, які реагують на поведінку спостерігача. Для того, щоб звести до мінімуму вплив дослідника на об'єкт, необхідно:
 добитися, щоб люди не знали, що за ними спостерігають або забули про це;
 створити у людей хибне уявлення про мету спостереження.
Спостереження може бути за участю спостерігача і без нього, коли воно проводиться прихованою камерою; відкритим, коли усі бачать і знають про спостерігача, і закритим, коли спостерігач спостерігає таємно і ніхто про це не знає; польовим (якщо відбувається у реальних умовах) і лабораторним (якщо відбувається в штучно створених умовах). Останнє часто проводиться при експерименті. Крім того, спостереження може бути систематичним, коли об'єкт спостерігається протягом тривалого часу, і випадковим, коли воно може бути одноразовим.
Для підвищення надійності даних спостережень необхідно виконувати деякі правила:
1. досить детально класифікувати елементи подій;
2. прагнути, щоб усі, хто здійснює спостереження, порівнювали свої враження, визначалися з оцінками та інтерпретацією подій, використовуючи однакову методику;
3. спостерігати об'єкт у різних ситуаціях та з різних боків; не змішувати опис подій з їх інтерпретацією. Спостереження особливо корисні при дослідженні системи організації, діяльності підприємств та установ, тобто відносно автономних соціальних одиниць. У прикладних дослідженнях - це метод роботи соціолога-консультанта, який завжди комбінує спостереження, інтерв'ю та вивчення документів організації.
Метод аналізу документів.
Аналіз документів-один з найпоширеніших методів збирання соціологічної інформації, який за популярністю поступається лише опитуванню. Особливо часто цей метод використовується вкупі з іншими: опитуванням, спостереженням, експериментом. В окремих галузях соціології, наприклад, промисловій, демографічній соціології, соціології масової комунікації, соціології праці, соціології міжнародних відносин та інших використання цього методу для здобуття емпіричних знань є визначальним.
Аналіз документів - це метод збору інформації, що найбільш притаманний для теоретичних досліджень, коли синтезуються дані попередніх емпіричних досліджень.
Документом у соціології називають штучно створений людиною предмет, призначений для зберігання і передавання інформації.
Інформація може бути зафіксована за допомогою букв, цифр, стенографічних знаків, малюнків, фотографій, звукозапису тощо.
Виділяють такі види документів:
- текстові - будь-які документи установ, преса, довідники, журнали, особисті справи робітників, службовців, учнів, журнали відвідувань лекцій і успішності занять; залікові книжки тощо. Отже, це документи, в яких зміст викладено текстом;
- іконографічні - це документи, які зберігають інформацію у вигляді різноманітних зображень. Це можуть бути малюнки, фотографії, кінострічки, відеозаписи тощо. Такі документи найважливіші при вивченні минулого. Досить один раз проглянути документальні стрічки зустрічі солдат-переможців, які повертаються з фронтів другої світової війни, щоб проникнутися почуттям безмірної радості людей від усвідомлення закінчення війни і повернення до мирного життя. Усі інші описи бліднуть перед цими документальними кадрами;
- фонетичні - записи на магнітофонній стрічці розмов, доповідей, виступів, співів тощо;
- статистичні - дані певних досліджень, переведені у цифри, які можуть бути поданими у вигляді таблиць, графіків, діаграм у кількісних, відсоткових показниках тощо;
- офіційні - ті, що мають службовий характер, і неофіційні, які не мають офіційного підтвердження їх правильності;
- електронні (пов'язані з використанням комп’ютера та Інтернету) документи;
- особистісні (листи, характеристики, мемуарні матеріали, щоденники, автобіографії) і безособистісні (архівні матеріали, дані преси, протоколи зборів).
У залежності від мотивації створення документів розрізняють:
 спровоковані документи (відгуки на книгу, відгуки на конкурс, оголошений в газеті або в електронних ЗМІ, шкільний твір);
 неспровоковані (особисті документи, створені за ініціативою самих авторів: переписка, щоденники, звертання до органів управління).
Методи аналізу документів поділяються на неформалізовані (традиційні) та формалізовані (контент-аналіз).
Неформалізовані (традиційні) методи аналізу включають в себе звичайне "розуміюче" сприйняття тексту і засновані на загальних логічних операціях: аналізу, синтезу, порівняння, визначення, оцінювання, осмислення.
Недоліки даного методу: можливість суб'єктивізму, залежність від суб'єктивного світосприйняття дослідника, інтуїтивність отримання інформації, зміщення інформації внаслідок особливостей уваги, пам'яті тощо.
Формалізований (контент-аналіз) - це переведення у кількісні показники масової текстової інформації з наступним її статистичним опрацюванням. Він застосовується у тих випадках, коли виникає потреба в опрацюванні великих масивів документальних джерел, недосяжних для інтуїтивного аналізу. Суть методу полягає у переведенні у кількісні показники текстової інформації через пошук у текстах певних ознак, рис, властивостей.
Процедура контент-аналізу розпочинається з виділення смислових одиниць аналізу, які потім відшуковують у текстах і переводять у кількісні показники. Смисловими одиницями можуть бути:
1. поняття - наприклад, за частотою використання понять ("опозиція", "багатопартійність", "права людини", "громадянське суспільство" ) можна отримати знання, в якій мірі джерело інформації орієнтоване на демократію;
2. судження, виражені у вигляді речень, абзаців, фрагментів текстів, тем статей, назв радіопередач, телешоу;
3. імена історичних осіб, політиків, назви країн, державних інститутів; • цілісна суспільна подія, офіційний документ, факт, випадок.
Наступним кроком у здійсненні контент-аналізу є виділення одиниць рахунку.
Одиниці рахунку - це кількісна характеристика смислової одиниці аналізу, яка фіксує регулярність, з якою зустрічається у тексті смислова одиниця. Інколи смислові одиниці аналізу та одиниці рахунку є тотожними.
Базові засади методу контент-аналізу були ґрунтовно розроблені американськими соціологами Т.Д.Ласуелом та Б.Берельсоном - представниками Колумбійської школи у соціології. Відомо, що у роки II світової війни американські соціологи на підставі проведеного контент-аналізу відкритої преси надали американському уряду практичні рекомендації щодо найбільш вдалого для США часового терміну відкриття другого фронту.
У сучасних умовах контент-аналіз широко використовується для вивчення преси, радіо, телебачення та підвищення ефективності їх впливу на індивідуальну та масову свідомість. Значні можливості має цей метод при вивченні проблем міжнародного життя, електоральних процесів у країні. Метод контент-аналізу виступає засобом вивчення особистісних документів, листів населення до різних державних інституцій. Надзвичайно великі резерви цей метод виявляє у політичних дослідженнях при вивченні політичних програм партій, рухів, відеозаписів мітингів, зборів, з'їздів тощо.
Створені сучасні комп'ютерні програми значно полегшують процес обробки інформації, отриманої методом контент-аналізу, надаючи їй форми, зручної для подальшого використання.

4. Вибіркове соціологічне дослідження
Генеральна сукупність - це вся сукупність одиниць спостереження, що має відношення до даної проблеми, хоча й може бути обмеженою територією, часом, професією, функціональними рамками.
Вибіркова сукупність — це частина генеральної, безпосередній об'єкт вивчення за розробленою програмою відбору, відтворення характеристики генеральної сукупності на основі її репрезентації (представництва).
Наприклад, соціолог ставить за мету вивчити політичні орієнтації студентської молоді України. Генеральна сукупність визначається цілями дослідження, а це означає, що її складають усі представники студентської молоді України. Вибіркова ж сукупність визначається за допомогою математичних методів і повинна репрезентувати (представляти) за своїми основними характеристиками генеральну сукупність. Наприклад, американський Інститут суспільної думки Дж.Геллапа, опитуючи близько двох тисяч респондентів, відібраних за певними критеріями (стать, вік, освіта, прибуток, професійна приналежність, раса, місце проживання, величина населеного пункту тощо), отримує достовірні дані про все американське населення.
Вибіркове опитування значно зменшує кошторис соціологічного дослідження і скорочує терміни його проведення. Вірогідність результату, отриманого при роботі з вибіркою, залежить від її репрезентативності.
Репрезентативність - це достатня кількість вибраних об'єктів аналіз яких дозволяє правильно судити про всю генеральну сукупність.
Відхилення вибіркової сукупності від генеральної за якимись основними характеристиками називається помилкою репрезентативності: чим більша величина цих відхилень, тим більша помилка репрезентативності.
До основних типів вибірки належать:
1) випадкова, коли є повна інформація щодо генеральної сукупності (тут використовують таблицю «випадкового числа», добирання за датами народження, прізвищами, що починаються з літер, які є позначками чого-небудь);
2) систематична, коли з генеральної сукупності відбирають представників з кожної десятої чи двадцятої людини (або за іншим кроком);
3) гніздова вибірка - це добір певних статистичних груп (гнізд) - бригад, студентських груп, сімей тощо, які підлягають обстеженню;
4) стратифікована вибірка - це вибірка в кілька етапів, на кожному з яких змінюється одиниця добору. Наприклад, на першому етапі відбираються сім'ї за місцем проживання, на наступному - за районом міста, далі - конкретизуються сім'ї, які обстежуватимуться, і нарешті, члени сімей, які обстежуватимуться;
5) квотна - коли відбір ведеться за наперед заданими характеристиками. Прикладом цього виду вибірки може бути експертне опитування. Крім того, при опитуванні певної групи людей, (враховуючи вік), респондентів, у вибірку представники різного віку повинні попадати за квотою, яка відповідає справжній кількості вікових груп. Якщо у генеральній сукупності представники пенсійного віку становлять 50 %, то цей відсоток повинен зберегтися й у вибірці.
6) стихійна вибірка – це відбір “першого стрічного”. Цим методом користуються на вулицях в опитах громадської думки, деколи за допомогою засобів масової інформації – преси, радіо, телебачення. Цей вид відбору вважається найбільш ненадійним (“авантюрним”). Не існує ніяких способів перевірки репрезентативності такої вибірки. Тому дуже важко оцінити, чи правильні висновки робляться на основі відповідей респондентів, чи помилкові.
Ступінь подібності вибіркової моделі до структури генеральної сукупності оцінюється помилкою вибірки, а межі допустимої помилки залежать від мети дослідження. Підвищена надійність результатів дослідження припускає помилку вибірки до 3%, звичайна - 3-10, наближена - 10-20, орієнтовна - 20-40, а приблизна - понад 40%.
Обсяг вибірки залежить від ступеня однорідності генеральної сукупності, необхідної точності результатів, кількості ознак вибірки. Досвід свідчить, що обсяг вибірки має становити не менше 5% обсягу генеральної сукупності, генеральна сукупність не може бути менше 100 осіб.