ТЕМА 16
ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

1. Поняття електоральної соціології
Електоральна соціологія — відносно молода галузь соціологічних досліджень.
Вперше серйозно проблемою теоретичного дослідження електоральної поведінки почали інтересуватись у США, в 20-ті роки ХХ століття. Чарльзом Меріамом була створена чиказька школа досліджень політичної поведінки. Докладну характеристику цього проекту дав Г. Алмонд, проаналізувавши не тільки його змістові особливості, але й методику, зокрема особливості вибіркового методу, який полягав у сполученні випадкової вибірки й квотування за основними демографічними характеристиками.
Безумовно, особливою віхою розвитку прикладних досліджень електоральної поведінки стала діяльність у США Інституту Дж. Геллапа. У 60-ті роки свій внесок у розвиток досліджень електоральної поведінки, за свідченнями П. Шампаня, зробили французькі дослідники Ж. Стецель, М. Брюле, Г. Мішела, Ж-Л. Гароді, а пізніше – Ф. Бон, Ж. Ранісе, Е. Дюпуар’є, Б. Руе, А. Лансело та ін.
Що ж до вітчизняних дослідників, то значний внесок у наукове опрацювання проблеми закономірностей й парадоксів електоральних процесів зробили І. Бекешкіна, В. Ворона, О. Вишняк, Є. Головаха, В. Кушерець, С. Макеєв, І. Мартинюк, В. Матусевич, В. Оссовський, В. Паніотто, В. Петров, В. Полторак, А. Ручка, В. Хмелько, В. Чигрин та інші вітчизняні соціологи.
Переважна більшість авторів різних часів стверджувала, що саме вибори мають бути умовою такого характерного для людства процесу, оскільки усі інші форми та методи переходу влади в інші руки є протиприродними, антигуманними, такими, які протирічать системі загальнолюдських цінностей.
Об'єктом вивчення соціології виборчого процесу вважається весь виборчий процес, всі складові компоненти виборчої кампанії у сукупності їх зв'язків. Оскільки виборчий процес має як політичні, так і економічні, правові, соціальні та інші аспекти, тому це явище вивчається і політичною, і правовою наукою. Соціологію цікавлять, усі аспекти на всіх етапах та рівнях виборчого процесу, що виникають при взаємодії і зіткнення інтересів конкретних соціальних пластів, груп та прошарків суспільства. Саме це, що виражає проблемні сторони досліджуваного об'єкта, і вважають за предмет дослідження соціології виборів.
Основним складовим елементом соціологія виборів, або "електоральна соціологія" вивчення є "електорат" – (від лат. elector - виборець) - всі громадяни, котрі наділені правом голосу і котрі реалізують або не реалізують його (право) в спеціально створених для цього умовах (інституційована система проведення виборних процесів). Поняття "електорат" тут вживається в соціологічному вимірі, в широкому розумінні, бо іноді під "електоратом" розуміють коло виборців, котрі голосують за ту чи іншу партію або президента на суспільно-політичних виборах (це так звана політологічна ознака розуміння електорату).
Предметом дослідження даної галузі є електоральна поведінка - сукупність дій, вчинків, що визначають політичні орієнтації та наміри виборців щодо делегування їх повноважень представницьким органам влади, які проявляються в участі або неучасті сукупності виборців у виборах.
Електоральна соціологія вивчає структуру та динаміку електоральних установок і поведінки виборців, факторів, що їх визначають, та технології впливу на електоральну поведінку. Самі електоральні установки і поведінка виборців розділяються щодо участі у процесі голосування (виборщики та абсентієнти) та щодо вибору (підтримки) певної політичної партії (блоку партій) чи кандидатів у Президенти, губернатори, мери, депутати тощо.
Електоральна соціологія має давати відповіді на такі, здавалося б, прості запитання:
1.Чому громадяни беруть участь у виборчому процесі взагалі й акті голосування зокрема? Чим визначається рівень виборчої активності?
2.Чим визначається електоральний вибір партій та кандидатів? Чи залежать фактори електорального вибору від типів політичних культур країни та регіонів і рівня соціально-економічного розвитку?
3. Чи можливо прогнозувати електоральну поведінку виборців? Які методи досліджень та прогнозування є найбільш ефективними? Якою мірою можливо впливати на електоральний вибір громадян і які технології впливу найбільш ефективні?
Електоральна соціологія, як і будь-яка розвинена наукова дисципліна, виконує функції опису, пояснення та прогнозування певних процесів.
На необхідність розрізнення установок (і електоральних зокрема) та індивідуальних думок (не говорячи вже про громадську думку) вказали і відомі фахівці з методології політичного аналізу Д. Б. Маннгейм та P. K. Річ. Вони відзначали, що опитування надає досліднику інформацію п'яти типів: факти, знання (perceptions), думки (opinions), ставлення, установки (attitudes) і звіти про поведінку (behavioral reports) респондентів.
Структуру готовності до свідомого електорального вибору можна уявити такою, що складається з трьох компонентів: когнітивного (усвідомлення об’єкта), афективного (емоційна оцінка об’єкта) і поведінкового (послідовна поведінка щодо об’єкта).
Г. Артьомов виділяє в структурі мотивації електорального вибору емоційні, раціональні й оціночні елементи.
До емоційних належать ті елементи мотивації, які засновані на відчуттях (переживанні симпатії/антипатії, надії/сумніву, захоплення/розчарування тощо), що виникають у виборців у результаті спостереження за поведінкою кандидатів і спілкування з ними.
Раціональними можна вважати елементи мотивації, засновані на очікуванні певної поведінки кандидата, що зумовлене знанням програми кандидата чи партії
Ціннісними елементами мотивації електорального вибору можна вважати ті, які засновані на думці виборця про значущі якості кандидата. Дослідник зазначає, що в межах цього мотиваційного комплексу існують домінуючі (центральні) і периферійні елементи. Натомість, у реальній електоральній поведінці ці елементи мотивації поєднуються в різних пропорціях
Електоральна установка – це сформоване на основі попереднього досвіду певної інформації про об’єкти виборчого процесу ставлення виборців до участі у виборах та об’єктів вибору, що виявляються в певних емоційних оцінках партій чи кандидатів та готовності віддати за них голос (О. Вишняк).
Електоральну установку зазвичай поділяють на два види – загальну й окрему (індивідуальну або вузькогрупову).
Під загальною електоральною установкою розуміється готовність виборця взяти (або не взяти) участь у визначених виборах (голосуванні). Натомість окрема електоральна установка – це готовність проголосувати “за” (або “проти”) визначеного кандидата (партії).
Електоральна поведінка — це зумовлена певними установками та умовами діяльність громадян, спрямована на реалізацію виборчих прав (включаючи і право не брати участі у виборах).
Як і інші галузеві соціологічні науки, електоральна соціологія поділяється на теоретичну та прикладну.
Теоретична електоральна соціологія досліджує структуру та тенденції змін електоральних установок і поведінки громадян, пояснює їх фактори, структуру та зміни, а друга, спираючись на теоретичні та методологічні знання, здійснює емпіричні прикладні дослідження конкретної виборчої кампанії та розробляє технології впливу на установки і поведінку виборців.
Прикладна електоральна соціологія в ході певних виборчих кампаній забезпечує суб'єктів виборчого процесу інформацією про передвиборчу ситуацію, розробляє короткострокові прогнози результатів голосування, маркетингові стратегії виборчих кампаній та рекомендації щодо корекції тактики передвиборчої боротьби.
Отже, прикладна електоральна соціологія, як і економічні та деякі інші соціальні науки, виконує три традиційні функції прикладної соціальної науки — інформаційно-аналітичну, прогностичну та політико-маркетингову.

2. Основні проблеми та тенденції мотивації електоральної поведінки
Найважливішим в електоральній поведінці є мотивація – процес пробудження людини до здійснення тих чи інших дій.
У роботі «Основні соціологічні поняття» Макс Вебер писав: «Мотивом» називається якась смислова єдність, яка представляється дійовій особі або спостерігачеві достатньою причиною для певної дії».
Мотивацію можна визначити як сукупність причин соціального і/або психологічного характеру, що пояснюють соціально значущу поведінку людини або груп людей у всіх її складових
З точки зору соціології, електоральна поведінка є однією з форм колективної поведінки. В цьому випадку вона може визначатися як сукупність групових уявлень, настроїв і дій, які направлені на вибір вождя (лідера), групи (партії) та / або визначеного соціального порядку.
Отже, суб’єкт бере участь у голосуванні тому, що цією дією він намагається прямо або опосередковано задовольнити свої визначені базові потреби.
Однією із головних цілей (мотивів) електоральної поведінки є не вибір того або іншого кандидата, а зміни в потрібний бік (або збереження) соціальної (політичної, економічної, психологічної, екологічної, кримінальної, побутової) ситуації.
Отже, у виборця немає такої специфічної потреби обрати визначену людину на керівну посаду, але у нього є цілий ряд потреб, які він намагається (має надію) задовольнити через акт участі у виборах.
Таким чином виборець голосує не за кандидата, а за “свої потреби”, і уся проблема зводиться до питання про те, наскільки кандидат (для виборця) уособлює можливість ефективного задоволення актуалізованих потреб, наскільки він може задовольнити електорат.
Потреба - це об’єктивно сформована, стійка необхідність підтримки соціальних практик різних акторів, що беруть участь у процесах соціальної дії, чинник стимулювання активності: політичної (у тому числі електоральної), економічної, соціальної, духовної тощо.
Проблеми мотивації електорального вибору торкається Е. Ільїн. Він зазначає, що треба розділяти мотивацію участі в голосуванні та мотивацію голосування за того чи іншого кандидата. У такому випадку на участь у голосуванні впливають внутрішні мотиватори (політична активність, почуття громадянського обов’язку) і зовнішні фактори (політична реклама, “ефект приєднання до більшості”). Своєю чергою на вибір конкретного кандидата впливають політична ідентифікація та політична віра, як внутрішні мотиватори, і діяльність “виробників соціального тиску” (агітаторів), як зовнішній факто.
А. Єрмолін пропонує таку класифікацію мотивів електорального вибору:
1) блок потреб (хочу, повинен, звик голосувати);
2) блок “внутрішнього фільтру” (можу голосувати, надаю перевагу даному кандидату, прогнозую результати виборів);
3) цільовий блок (голосую, для того щоб жити стало краще, мій голос є важливий, я можу на щось вплинути). Ця класифікація пояснює участь у голосуванні, а не причини голосування за тих чи інших конкретних кандидата чи партію.
У своїй роботі “Діалектика виборів” російські політологи О. Кудінов та Г. Шипілов пропонують ряд моделей електоральної поведінки виборця в період проведення політичної кампанії. За їхніми словами, на підставі тієї або іншої моделі електорат робить свій вибір, внаслідок чого його можна в будь-який момент виборчої кампанії розділити на нераціонально або раціонально налаштований електорат.
Керуючись цією вихідною моделлю, усіх виборців у будь-який момент виборчої кампанії можна поділити на сім груп за мірою готовності до сприйняття політичної інформації. Ці групи є своєрідною ієрархією, що характеризує міру особистої включеності виборців у виборчий процес і прийняття ними відповідальності за особистий вибір. Це такі групи, як: апатично-індиферентна, стереотипна, неінформована, емоційна, ідеологізована, раціонально-сприймаюча і моральна.
1. Апатично-індиферентна. Перебування виборця на першому рівні можна охарактеризувати як “не думав, не хочу думати”. Такій людині абсолютно байдужі будь-які політичні ігри. Він, швидше за все, не піде голосувати або проголосує випадковим чином під впливом поточних обставин
2. Стереотипна поведінка характеризують так: “Я вже все знаю, більше нічого не хочу знати“ При цьому люди зазвичай голосують на основі раніше сформованих уявлень, традицій. Що ж до України, то тут політичні партії регулярно змінюють своє ідеологічне забарвлення і програми (за виключенням, може, комуністів), тому виборець може легко помилитися, орієнтуючись на відомі й не зовсім відомі йому назви. Варто, проте, відмітити, що часто у нас в Україні стереотипне голосування виявляється в тому, що люди не голосують за «чужинця».
3. Наступний рівень – міра інформованості. Характеристики цього рівня вербально формулюються таким чином: “Я дещо про цю політичну силу знаю, але хочу знати більше”. Людина відкрита для сприйняття нової інформації, проте сама, як правило, не має наміру докладати зусилля до її пошуку. Саме на подібний електорат орієнтується вся політична реклама, і його вибір залежить від того, наскільки вона вдала і переконлива
4. Емоційна група виборців характеризується тим, що емоційний заряд, яким насичена політична реклама, виступи лідерів (у цьому досягла успіху Ю. Тимошенко), масові акції, так впливає на їх психіку, що тривалий час перекриває інші канали сприйняття. На практиці соціологічного супроводу виборів ми бачимо, що емоційна модель поведінки виборців може бути пов’язана як з політичними силами, так і з окремими лідерами. До речі, саме таких людей підбирають політтехнологи в число найбільш активних і безкорисливих помічників своєї партії. Прикладом тому є “майдани”, характерні для періоду Помаранчевої революції.
Гра на емоціях – також небезпечна стратегія, оскільки призводить до гострої конфронтації між різними верствами населення, викликає небезпеку соціальних конфліктів.
5. Ідеологізований виборець. Основним мотивом електорального вибору яких є прихильність до тієї або іншої ідеологічної доктрини. По-перше, для них характерне сприйняття всіх партій і блоків з позиції “свій – чужий”; а по-друге, ці виборці далеко не завжди ототожнюють з доктриною партію і, тим більше, її лідера. Достатньо згадати суперечку П. Симоненка й Л. Грача щодо формування критеріїв електоральної поведінки виборців, які орієнтуються на КПУ, на виборах до місцевих органів влади у 2010 р. Соціологічний моніторинг цієї частини електорату доводить, що від виборів до виборів електорат, мотивований таким чином, зменшується, перш за все, за рахунок механічного скорочення. Нових виборців комуністи й соціалісти залучити у великих масштабах уже не можуть.
Перелічені вище форми включення громадянина в процес електоральної кампанії засновані переважно на нераціональних мотивах, тому виборець легко стає об’єктом маніпуляції з боку певних політичних сил. Це вимагає виведення виборця на стадію усвідомлення особистих інтересів, які спричиняють раціональний вибір.
6. Раціонально діючі виборці зазвичай чітко усвідомлюють свої особисті інтереси. У цьому стані вони й орієнтуються на свій вибір у процесі голосування, здійснюючи, таким чином, раціональну дію. Такі виборці зазвичай вивчають програму партії або будь-якого кандидата на посаду Президента, мера тощо, а також механізми її реалізації. Саме раціональні мотиви лежали в основі вибору українським електоратом Партії регіонів у 2006 р. і підтвердилися в 2007 та 2010 рр.
7. А ось група виборців, що голосують на основі базових цінностей і моралі, у принципі, порівняно невелика. За результатами досліджень яки проводив ЦНПД «Соціо», серед виборців таких не більше ніж 4–5%. По суті справи, ці люди в процесі голосування здійснюють не раціональний, а, швидше, моральний вибір. У своєму виборі такі люди (раціоналісти й моралісти) зазвичай визначаються задовго до голосування і своїх переконань, в основній своїй масі, не змінюють.
У принципі, ці дві останні моделі електоральної поведінки є найбільш прийнятними з точки зору визначеності особистості виборця в електоральному процесі.
В електоральній поведінці та електоральному виборі населення України є видимими конфлікти мотивів участі в голосуванні й мотивів електорального вибору, які, зокрема, зводяться до такого:
1. конфлікт мотиву виконання громадянського обов’язку та мотиву недовіри до всіх без винятку акторів політичного процесу, включаючи невіру в справедливий підрахунок голосів;
2. конфлікт мотивів загальнонаціонального й регіонального характеру, включаючи конфлікти мотивів, пов’язаних з особливостями менталітетів населення, підтримки “своїх земляків”, “регіонального сепаратизму” тощо;
3. конфлікт ідеологічних мотивів орієнтації на певні партії й блоки, що позиціонують електорат щодо певних ідеологій, і раціональних мотивів орієнтації на ті партії й блоки, які мають за плечима “практику реальних справ”;
4. конфлікт переважно раціональної й переважно емоційної мотивації електоральної поведінки, що виявляється, перш за все, у суперечності між вибором програми й вибором лідера як основними мотивами голосування

3. Специфіка мотивації електоральної поведінки
Основні два питання, які необхідно прояснити при розгляді цієї проблеми, такі: чи дійсно існує відмінність у мотивації електоральної поведінки при застосуванні різних виборчих систем? І, коли насправді існує, то чим, якими факторами вона пояснюється?
У своєї праці «Кандидаты на Украинский Олимп: социально-политические аспекты президентских выборов» Ю.П. Сурмін аналізував мотивацію, який запропонував такі її аспекти (табл. 1).
Таблиця 1
Основні аспекти перемоги кандидата на виборах Президента України
Назва аспекту Характеристика аспекту
1. Інституціональний Орієнтація соціальних і політичних інститутів на даного кандидата, формування спеціальних інститутів, які відображають ідеологію, імідж та інтереси кандидата
2. Ментальний Формування в суспільній свідомості впевненості в тому, що саме цей кандидат найбільшою мірою відповідає національним інтересам, потребам і ментальності народу, є його єдиним лідером, вартим підтримки, без якого країна не може вирішити посталі перед нею проблеми
3. Факторний Дія активних факторів, здатних забезпечити перемогу
4. Регіональний Ставлення до кандидата різних регіонів країни. Рівень відповідності кандидата специфічним запитам регіонального електорату
5. Процесуальний Розгорнення процесів, які приводять до перемоги
Розгляд проблеми мотивації електоральної поведінки при використанні в сучасній Україні різних виборчих систем (мажоритарної, змішаної, пропорційної) продемонстрував таке: незважаючи на те, що за двадцять років незалежності країни в процесі побудови системи вільних демократичних виборів застосовувалися всі три, жодна з них не була реалізованою навіть наполовину, кожна із цих систем не може вважатися ідеальною й має свої недоліки.
Мажоритарний принцип виборів передбачає формування системи мотивації електоральної поведінки за такими ознаками:
1. персоніфікований характер передвиборної боротьби кандидатів, які в деяких випадках використовують свою партійну належність;
2. орієнтація виборця на особистісні характеристики кандидата, до яких належать такі основні риси соціотипу, як ділові й професійні якості, досвід управлінської роботи, достатній рівень місцевого патріотизму, здатність представляти інтереси виборців з огляду на їх соціальні риси й, у деяких випадках, етнічні особливості;
3. орієнтація виборця на бажані особливості емотипу кандидата (характер, стан здоров’я, здатність вислухати, уміння говорити тощо);
4. орієнтація виборця на місце кандидата в системі координат “свій↔чужий”.
Дещо іншою є система мотивації електорату при пропорційному принципі виборів. Як і при мажоритарній системі, на підставі спільної мотивації формується певний базовий електорат, преференції якого віддаються певній політичній силі (при мажоритарній системі – певному кандидату).
Пропорційна система, яка передбачає голосування за партійними списками, вимагає чіткого ідейно-політичного позиціонування електорату, без якого всі інші складові мотивації втрачають необхідну усталеність. Вона передбачає відповідність партій не тільки за назвою, а й за сутністю – соціальній стратифікації суспільства, яка викликає стратифікацію партійну.
Наступні чинники системи мотивації електоральної поведінки громадян в умовах реальної пропорційної системи виборів в Україні:
1. мотиви особистих симпатій до лідера певної політичної сили;
2. мотиви підтримки “реальних справ” партії (наприклад, бютівська програма “повернення вкладів” або програма регіоналів щодо зближення з Росією);
3. мотиви підтримки програмних гасел певної партії (найяскравішими, хоч і протилежними прикладами є гасла комуністів і “свободівців”);
4. мотиви суто емоційної індивідуальної ідентичності з певними партіями (козацькі партії, партія пенсіонерів, партія Захисників Вітчизни тощо).
Аналізуючи матеріали численних досліджень, як наших колег з київських центрів (КМІС, “Демократичні ініціативи”, “Софія”, “Центр Разумкова”, УІСД), Дніпропетровського центру “Соціополіс”, ЦНПД «Соціо», ми можемо зробити висновок, що мотивація електоральної поведінки виборців за умов пропорційної й мажоритарної систем має більше розбіжностей, ніж спільних рис.
Щодо основних факторів, які впливають на подібну відмінність (краще казати про те, що вони її формують), то, на наш погляд, можна виділити такі:
 по-перше, різні за масштабом і рівнем змісту вибори (загальнонаціональні чи місцеві), які визначають пріоритети електорату;
 по-друге, спрямованість електоральної поведінки виборців на окрему особистість кандидата чи політичну силу;
 по-третє, різні рівні позиціонованості окремих кандидатів і політичних партій та блоків;
 по-четверте, різні за змістом технології впливу на виборців (часто буває так, що деперсоніфіковані технології “пропорційних виборів” не спрацьовують на місцевих виборах, наприклад поразка В. Кальцева в Запоріжжі в 2010 р.);
 по-п’яте, різні співвідношення раціональних та емоційних мотивів в умовах мажоритарної й пропорційної систем.
Розглядаючи змішану систему виборів хотілось би зазначити, що саме вона спонукає політичних лідерів і просто заможних громадян розмірковувати над доцільністю створення своїх “кишенькових” партій. Ті ж партії, що відчувають свою нездатність переступити бар’єр, або блокуються з близькими за соціально-економічними й політичними позиціями партіями, або висувають своїх представників до мажоритарних округів (як це, наприклад, сталося з аграріями, приклад яких у 1998 р. мав дійсно трагічний характер), а далі на цій основі будують свою парламентську тактику.
Саме змішана система дає змогу враховувати інтереси центру й регіонів, центральної та регіональної еліт, реалізовувати електоральні спрямування різних груп виборців, враховуючи характер їхньої мотивації. Таким чином, ця система частково знімає конфлікт мотивації електоральної поведінки, роблячи її більш збалансованою між раціональним й емоційним сегментами.

4. Рейтингові дослідження електоральної поведінки
Найбільш масового поширення і відомості серед різних видів електоральних досліджень набули рейтингові дослідження, метою яких є виявлення шансів на парламентських чи президентських виборах певних кандидатів та політичних партій на різних етапах виборчої кампанії. Такі опитування дають інформацію для розробки прогнозів виборчої активності і результатів голосування. І на відміну від базових досліджень електоральної ситуації, які переважно проводяться штабами кандидатів для розробки стратегії і тактики певного суб'єкту виборчого процесу, і є ексклюзивними, рейтингові опитування дуже часто проводяться на замовлення ЗМІ чи публікуються в ЗМІ, і їх результати стають надбанням широкої громадськості. Свою назву рейтингові (прогнозні) дослідження отримали від поняття рейтинг.
Рейтинг – числовий показник рівня діяльності установи чи окремої особи, обґрунтовується підсумками голосування, соціологічного опитування, анкетування.
В електоральній соціології розрізняють такі види рейтингів:
1. Рейтинг інформованості - частка виборців країни чи певного округу, яка інформована про особу чи діяльність певного політичного діяча чи політичну організацію (партію, рух, об'єднання, виборчий блок тощо). Низький рівень поінформованості про кандидата в депутати, політичну партію чи кандидата в Президенти (губернатори, мери тощо) різко знижує його шанси на успіх на виборах, а, отже, низький рейтинг поінформованості про кандидата чи політичну організацію вимагає різкої активізації інформаційно-пропагандистської роботи. Однак високий рівень поінформованості про кандидата чи партію зовсім не обов'язково свідчитиме про наявність у них високих шансів на перемогу, адже ставлення до них поінформованих виборців може бути і переважно негативним. А тому дослідження рейтингу поінформованості і його динаміки є радше важливим фактором корекції тактики виборчої кампанії, оцінки ефективності рекламно-інформаційної діяльності, а не основою прогнозування його шансів на перемогу на виборах. До того ж методики вимірювання рейтингу поінформованості можуть базуватись як на самооцінках самих виборців щодо знання особи кандидатів чи назв партій, так і на тестових методиках вимірювання реального рівня поінформованості про біографію, програму, політичні орієнтації певних кандидатів чи партій.
2. Рейтинг довіри - оцінка виборців країни, регіону чи виборчого округу рівня довіри до певного політичного діяча чи певної політичної організації (партії, руху, об'єднання, виборчого блоку тощо). Найчастіше вимірюється за чотирьохбальною ("повністю довіряю", "частково довіряю", "зовсім не довіряю", "не знаю такого політика (партії)") чи за шестибальною шкалою ("повністю довіряю", "скоріше довіряю, ніж ні", "наскільки довіряю, настільки й ні", "скоріше не довіряю", "зовсім не довіряю", "не знаю такого політика (партії)"). При цьому величина рейтингу визначається різними способами. Часткою тих, хто повністю довіряє певній партії чи політик) (позитивний рейтинг), часткою тих, хто повністю не довіряє політикам чи партії (негативний рейтинг), чи середньою зваженою оцінок (середнім індексом).
3. Рейтинг впливовості - оцінка міри впливу певного політика чи політичної організації на прийняття рішень виконавчої чи законодавчої влади. Міра впливу на рішення Президента - чи уряду залежить від формальної чи неформальної "наближеності" до вищих осіб виконавчої влади, а вплив на рішення парламенту - від наявності потужної фракції у парламенті чи вміння домовлятись про взаємний "залік" рішень між різними фракціями в умовах відсутності стійкої більшості. Як правило, такі оцінки отримують шляхом опитування експертів, а не масового опитування насе¬лення, яке не має достатньої інформації про рівень впливовості політиків і партій. Такі опитування дають дуже суб'єктивні результати, а головне нічого не дають для оцінки шансів кандидатів на виборах, адже впливовість мало пов'язана з привабливістю.
4. Рейтинг привабливості (вибору) - частка виборців країни чи певного округу, яка готова віддати свій голос за певного політика чи політичну організацію (партію, рух, об'єднання, виборчий блок тощо) на момент опитування.
На відміну від рейтингу інформованості, рейтингу довіри чи рейтингу впливовості політика чи партії, рейтинг привабливості (вибору) має безпосереднє відношення до оцінки шансів кандидатів в депутати чи Президенти, бо передбачає альтернативний вибір респондентами певних політиків і партій, і ніколи не може, на відміну від інших рейтингів, сума рейтингів вибору всіх кандидатів чи партій перевищувати 100%. Реально ж сума рейтингів привабливості(вибору) значно нижча за 100%, бо частина потенційних виборців завжди не може визначитись у своєму виборі, а частина взагалі не збирається брати участь у цьому виборі. Хоча частка не визначених, яка дуже велика у міжвиборний період, за звичай, значно зменшується незадовго до виборів. А тому дослідження рейтингу привабливості (вибору) проводяться регулярно. Як в міжвиборний період, так і безпосередньо перед виборами щомісячно, а в останній місяць-два до вибо¬рів навіть щотижнево. Принаймні, на президентських виборах чи багатопартійних виборах в загальнонаціональному виборчому окрузі, а перед виборами кандидатів до Верховної Ради в мажоритарних виборчих округах проводять два-три рейтингових дослідження, хоча це явно недостатньо.
При цьому застосовуються як звичайні методи повторних досліджень, так і спеціальні техніки повторно-панельних досліджень, які західні соціологи називають ще "висліджуючими опитуваннями", а в Україні називають "хвильовими опитуваннями".
Основними питаннями, з допомогою яких вимірюють рейтинг популяр¬ності (вибору) є:
1. Якби вибори Президента (ВР)України відбулися найближчим часом, то за кого б Ви проголосували?
Щоб впевнитись, якою мірою цей рейтинг є усталеним, додатково задають ще питання:
2. Наскільки Ви впевнені у своєму виборі?
01 – повністю впевнений
02 – скоріше впевнений
03 – важко відповісти
04 – скоріше не впевнений
05 – зовсім не впевнений
3. За кого з вказаних кандидатів (партій) Ви не проголосували б за будь-яких умов?
4. Якщо Ваш кандидат з якої-небудь причини не стане брати участь у виборах, то кому Ви віддасте свій голос?
Тих же, хто не визначився за кого голосуватиме, але можливо братиме участь в голосуванні можна диференціювати з допомогою запитання:
5. Якщо Ви ще остаточно не визначились за кого з кандидатів (партій) будете голосувати, то кому з названих політиків (партій) Ви симпатизуєте найбільше?
6. Може так трапитись, що для обрання Президента (депутата) знадобиться II тур голосування. Якщо до П туру президентських виборів вийдуть кандидат X і кандидат Y, то кому Ви віддасте свій голос?
7. Якщо в другий тур виборів вийдуть кандидат X і кандидат Z, за кого Ви проголосуєте?
01 – за кандидата X
02 – за кандидата Z
03 – важко відповісти
04 – проти обох
05 – не піду голосувати
І таких пар можна визначати стільки, скільки вірогідних кандидатів мають хоча б мінімальні шанси на вихід до II туру голосування.
Така типологія електорального поля основних кандидатів дає змогу на основі рейтингових опитувань виявити їх шанси на перемогу на виборах та динаміку цих шансів на основі повторних чи "хвильових" рейтингових опитувань. Однак навіть вона не є власне прогнозом результатів голосування, адже при будь-якій типології в рейтингових опитуваннях електорату все одно залишається значна частка невизначених виборців, неусталених виборців та нейтральних щодо всіх кандидатів, а в прогнозі результатів виборів потрібно враховувати поведінку всіх потенційних виборців. А це потребує застосування різних прогнозних методів та моделей.