Прозорі вранішні тумани помірно піднімалися вгору, і птахи уже співали оду сонцю, хоча сонячний диск ще не піднявся вгору. Аж ось він величаво виплив і, нарешті, осяяв стріху старенької хатини. Дід Слава нещодавно покрив її новим очеретом, відмовившись від сучасного шиферу.
- Очерет – то дух природи. Від нього і прохолода, і тепло, і пташкам є де селитися.
Дід сидів уже на призьбі, вистругуючи малому свистульку. Спав мало – сміявся, що за своє життя вже виспався, тепер можна і повартувати. Я вийшла на ганок, примружилася від яскравого сонечка.
- Бач, витанцьовує, - дід Слава кивнув на сусідський сарай, де над стріхою примостилося на трубі лелечине гніздо. – У них уже дитинчата, а все женихається. Кохання, бач…
Лелека стояв на одній нозі, вимахуючи крилами, і його дружина поглядала на нього, трохи вигнувши чорну шию. Кохання… У гнізді пищали малюки, і скоро, коли сонце підніметься високо, батько полетить шукати для діточок їжі, а мати розкриє крила, прикриваючи їх від пекучого сонця.
- Лелека на хаті – до щастя та багатства, - так говорив дід Слава нам, коли ми із сестрою були іще малими.
Я любила бувати тут дитиною, а тепер ось приїздила із Дмитриком – поки сестра працювала, я доглядала племінника.
Ранок вступив на землю, і селище сповнилося звичними звуками. Дмитрик нарешті виборсався з-під ковдри і в самій футболці вискочив до мене, пригорнувся.
- Дідусю, а що ви це робите?
Дід всміхнувся, простягаючи йому дерев’яну фігурку лелеки. Дмитрик щасливо засміявся і побіг до хати, де бабуся уже кликала його до столу.
- Де лелеки, там і діти, - підморгнув мені дід Слава, я аж знітилася.
Літо – славна пора, особливо коли тобі п’ять років, тобі не треба йти у садочок, машини не шумлять за вікнами, а бабуся наливає тобі свіжого молочка. А попереду у тебе річка і лани, і ліс, і можна ловити рибу чи метеликів чи просто лежати у траві і мружити очі. А дід Слава лагодить тобі велосипед, і тепер можна гайнути ген на той край села, аж до самого вигону, де пасуться коні, і стримить у полі жайвір…
- Дивися, Женю! Наш лелека рибку спіймав! Несе лелеченятам! – дзвінкий голосок, тоненький пальчик у небо.
Дмитрик кожного ранку бігав до сусідського паркану подивитися на лелек. Дід близько не пускав, бо налякає птахів, проте вчив їх поважати:
- Лелека – символ української оселі. Не можна не любити лелеку. Треба поважати птахів, поважати ліс і поле, пшеницю, річку, всяку дичину і комашину.
Він часто ходив до лісу із малим, вчив його відрізняти рослини, гриби, вчив правильно збирати лікарські настої, просто так траву рвати забороняв:
- Рослина – жива, і життя нам дає. Не можна просто так зірвати, не подумавши. Як зірвав, то повинна вона нести користь, аби не помирала даремно.
Не дозволяв нищити і отруйних грибів, хоча хлопчаки місцеві іноді бешкетували, то завжди їх зупиняв:
- Що для вас отрута, те комусь буде за манну небесну. Деякі тваринки лікуються грибами.
Все для нього було живе, і Дмитрик любив проводити із дідом час. Навчався розуміти природу і до всякої роботи лаштувався. А дід тільки всміхався у сиві вуса, погладжуючи русяву голівку малого. І все поглядав на лелечине гніздо, а його сяйливі сірі очі ніби промовляли: де лелеки, там і щастя.
Я вибігла у двір на гудок авто. Якраз сонце добігло до своєї найвищої точки літа, і вся природа завмерла, очікуючи на свято нечистої і вогняне безумство купальської ночі. На дорозі перед ворітьми стояла біла шістка. Водій сперся на дверцята, піднявши на лоба великі темні окуляри.
- Олеже, привіт! Що сталося?
Олег приїздив до мене сюди тільки у вихідні – працював у великій будівничій фірмі і мав перспективи, хоча і щойно закінчив університет. Дівчата із нашої вулиці, та й із сусідніх – а подекуди і молодиці – поглядали на нього і так активно пряли очима, що диву можна даватися, як ще не зіткнулися біля наших воріт, як не повбивали конкуренток. Проте Олег бачив тільки мене, відверто вишкіряючись, коли я натякала на його шанувальниць. Мабуть, вони думали, що я не заслуговую на такого хлопця: ладний, високий, атлет, м’язи так і ходять під сорочкою. Смаглявий, очі чорні, як нічне небо. Мабуть, про таких співають у піснях. А я маленька, нехай зграбна, проте худорлява, волосся у коси плету. Олег завжди мені казав, що я чудова, і тільки сміявся, коли вказувала на якийсь недолік.
Але сьогодні був четвер і не вечір. Стурбовані очі, суворі губи.
- А де дід Слава? – я відкрила йому ворота, і він загнав машину у двір. Вийшов, обіперся на капот.
- Із малим гуляє. А що таке?
- Та тут справи такі. У нас у фірмі велике замовлення, сьогодні під час наради розглядали майданчик під базу відпочинку у вашому селі. Викупили усю землю аж до вашого подвір’я, хочуть розбити тут парк чи щось таке. Дивіться, аби у вас не було проблем.
- І сусіди наші продали? Навіщо? До них і діти сюди приїздять, ніби усе нормально було, – я розгублено малювала пальцем квіточки на запиленому боці авто.
- Ну бач, криза ж… Усі шукають вигоди.
- Криза, авжеж. У душах та серцях, - дід Слава пройшов через хвіртку непоміченим, суплячи брови, і тепер стояв, спершись на якийсь ціпок. – Забувають себе, коріння своє забувають. Женуться за грошима, як звір за здобиччю. Та навіть вовк даремно не вбиває, а людина – будь ласочка… - похитав головою, кинув суворий погляд на сусідське подвір’я.
- Але ж так не можна. А дозволи? Невже їм дали дозвіл тут будувати? Це ж селище, тут у людей дачі навіть… - я не могла повірити в таке.
Олег знизав плечима, взяв мене за руку:
- Щось іще домовляються, але як на нараді розглядали, то це тільки формальності.
Ще декілька днів ми жили спокійно, і дід водив Дмитрика на річку, і вони спіймали черепаху – малий так вихвалявся… Сусіди наші і правда поїхали, в очі дідові Славі не дивилися, сказали, що важко, а діти їх забирають до міста – онуків няньчити.
А ранок четвертого дня почався страшним шумом і тріском. Я вибігла на ганок, і мене заціпило: бульдозер, розмахуючи величезним чугунним ядром, змітав стіни будівлі наших сусідів, ніби то була на добротна хата, а картковий дім. Ось він завмер на хвилю, а потім якось повільно поповз до останнього сараю, а робітники, які збирали уламки розбіглися у різні сторони. Бульдозер заніс ядро…
Заклекотіли лелеки, коли проломилася перша стіна, запищала малеча, не в силах втекти із гнізда. Я пригорнула до себе Дмитрика, який лобом впирався мені у ногу, не даючи йому дивитися.
- Стійте, що ви робите? Там птахи!
Дід Слава вибіг, наче молодий, побіг до паркану, ніби хотів захистити гніздо. Люди по ту сторону його зупинили, не даючи відкрити хвіртку.
- Не підходь, діду, ядро може і нашкодити…
- Та ви вже нашкодили! Птахи вам чим заважають?
- А у нас сарай під злам, не заважай працювати, іди собі.
- А у вас є дозвіл? – втрутилася я. – чому ви тут все ламаєте?
- Дозвіл? – робітники перемигнулися, один заусміхався. – Та поки вони там усе вирішать, ми уже увесь санаторій збудуємо!
Мені просто забракло слів. Дід Слава торкнув мій лікоть, ніби говорячи: ходімо, тут уже нічого не зробиш. Лелеки кружляли над звалищем розбитих стін, клекотали. Ніхто їх не спитав, чи хотіли вони цього, але залишились тепер без житла. Птахи покрутилися, та й полетіли…
Я сумно проводила їх очима. Де лелеки, там і щастя. Чи буде щастя у тих людей, хто так жорстоко обійшовся із беззахисними птахами? Хто забув, що він і сам дитя природи. Згадалися слова діда Слави: людина вбиває просто так…
Літо спливало своїми шляхами. Поряд із нами лагодили парк, будували корпуси, та все це було уже не важливо. Дід Слава все поглядав за паркан і лише сумно хитав головою. Приїхала моя сестра і забрала Дмитрика на море. Я повернулася до міста, та клекіт лелек не йшов мені з голови. Хто міг таке допустити? Невже гроші стали важливіше за генетичну пам’ять, за любов до природи?
Напередодні першого вересня я знову привезла Дмитрика до діда Слави. У мене починався новий навчальний рік, а Дмитрик йшов у підготовчий клас до школи. Останні дні у малого були заповнені звуками і барвами літа: ставок і ліс, і вигін, де паслися коні, і хмари на небі, коли лежиш горілиць у траві. А потім дід Слава покликав його до комори, довго порпався там, а потім витяг старезне колесо від підводи. Сяйнув на нас очима:
- Знаєте, для чого?
Дмитрик горнувся до мене, трохи тремтячи і підскакуючи. І я зрозуміла…
- Лелечий дім…
- Так, діточки, зробімо ми нову хатину для наших лелек.
І він узяв із собою Дмитрика і поліз на дах, і на стрісі закріпив те колесо.
- Ось і подивимося, що з цього вийде.
Зморшки у куточках його очей зібралися у жмутки, а очі сяяли молодим блиском. Де лелеки, там і щастя…
Зима видалася цього року сніжна, але м’яка, і дід Слава радів, говорив, багато абрикосів буде, тре малого привезти якомога раніше, бо ж і суниці, і вишень нехай поїсть. Що ви там у своєму місті бачите… А тут тобі і молочко, і ліс, і ген-ген вигон, де пасуться коні…
Усе тільки починало зеленіти і цвісти – квітень входив у свої права, і день народження Дмитрика ми вирішили відсвяткувати у селі: і сестра із чоловіком, і я із Олегом, батьки вибралися аж із сусіднього району – у них теж роботи безліч. Дід Слава головував, і бабуся наварила цілу макітру вареників із сиром. Ми усі рідко збиралися разом ось так, просто, але були однією родиною, і я відчувала це як ніколи, а за вікном зацвітали яблуні, і віття їх стукало у шибки.
А вранці мене розбудив дзвінкий голос Дмитрика:
- Прилетіли! Прилетіли!
Він скакав по моєму ліжкові, не в силах зупинитись і сміявся, а потім схопив мене за руку, і, ледь я тільки встигла влізти у чоботі, потяг мене на двір, де стояли уже всі домашні. До мене підійшов Олег, легенько стис долоню.
На стрісі, на нашому старезному колесі витанцьовував лелека, мостячи гніздо: там приткне прутик, тут додасть гілочку, тут вклониться, а тут махне крилом… І цей танок не могли зупинити жодні сили природи, бо і вона разом із лелекою танцювала, ледь прокинувшись від сну.
- Лагодить дружині оселю. Бач, витанцьовує. Кохання. – дід Слава мені підморгнів. – Там, де лелеки, там і діти.
Я знітилася, і Олег пригорнув мене, цілуючи у тім’я. І засміявся.
А лелека все витанцьовував, лагодив своє гніздечко для дружини, а значить, скоро будуть маленькі лелеченята у нашому лелечому домі, а значить, буде щастя…