Не весна пришла, не птицы прилетели,
Не солнце светит не мне в окно.
Не облака плывут по небу,
Не снег, и не дождь
Стучит по крышам.
Не мой город родной
И большой виден из окна,
Не небо сверху нас.
Не люди идут мне на встречу,
Не мысли в их головах,
Не весна пришла.
Не я смотрю в зеркало,
Не я счастливая,
Не весна пришла
В наш не город.

На сколько тяжелый камень твой?
Какой?
Который ты носишь
Сейчас на сердце.
От которого тебе сложно дышать,
От которого хочется избавиться, но
Никак не получается,
От которого сердце уходит в пятки, а
В голове слышится «это все ты»…
Сложно?
Никто, слышишь, никто
Тебе ничего не обещал
И не в чем не клялся.
Что ж ты хочешь сейчас,
Сидишь, разговариваешь
Сама с собой,
Себя о чем-то расспрашиваешь…..
На сколько тяжелый камень мой?
Ни много, ни мало, -
На одну человеческую душу или судьбу…

хочешь жить-живи.
хочешь умирать-умирай.
никто не увидит.
никто не заметит.
на твое место прийдут новые.
такие де как ты.
они думают как ты.
никто не заметит подмены.
всем плевать на
твое существование.
хочешь жить-живи.
хочешь умирать-умирай.

Вы верите в небо?..
Оно падает на Вас,
Оно рассыпается Вад под ноги.
Вы верите все еще в небо?
Назад пути нет,
Все что у вас –
Это небо.
Сколько можно закрывать глаза!?
Все во что вы верили
Рушится к вашим ногам,
А вы ничего не можете сделать….
Это легко, закрыть глаза и падать вниз!
Падайте следом за ним,
Другого Неба не будет!!
Все, во что вы верили
Рушится Вам под ноги,
А вы на это закрываете глаза.
Я не верю вам! Я хочу дышать
Своим небом!
Но вы его потеряли! Неба больше нет.
Вас всех больше нет и никогда не было…
Мы все чья-то больная фантазия!
А Небо было настоящим…..

Я Живу…
Живу сегодняшним днем…
Я мыслю…
Я дышу…
Я живу…
Я чувствую боль,
Значит я еще жива…
Я сильна…
Моя боль не порок…
Моя слеза не слабость…
Свою боль, слезы
Спрячу смехом…
И не узнает никто…
Я живу…
Иногда счастьем,
Иногда болью,
Но чаще всего тобой
Я дышу…
А значит живу…
Я сильна…
Я буду идти против течения,
Буду подниматься вверх,
Буду дотягиваться до солнца,
Я буду сильнее, чем надо,
Я буду счастливее,
Чем мне позволено свыше…

Сегодня конец сказки.
Закрой глаза ладонью.
Ты не здесь, а где-то
Далеко.
Пустыня…
Ты один посреди нее.
Жарко, душно.
Больше воздуха…нет
Посмотри на небо.
Что же ты видишь?
Красное небо.
В полдень…
Ты один посреди
Этой пустыни.
Ты один в своем мире.
Это ж твой мир,
Не правда ли?
Так почему же
Ты тут один?
Молчишь…А
Ты все еще сам стоишь
И никуда не идешь…
Чего же ты ждешь?
Пустыня…
Открой глаза.
Настало время видеть.
Настало время взрослеть.
Сейчас конец сказка.
И может, будет новая сказка.
Но без твоего участия…

Все звезды мира кружатся
Над головой
Они сливаются в одно
Белое пятно
Мои мысли путаются
Я теряю голову
А звезды так же
Кружатся и так же
Остаются молчаливы
Небо расколото напополам
Мне кажется что я одна
И так было и будет
Всегда
Солнце светит все ярче
Солнце в зените
Я в порядке
Все закончилось
Нет боли
Солнце жжет все сильней
А я всё одна
Меня не слышат
Это моя вина
Все хорошо
Я в порядке
Я бегу за солнцем
За тобой одним
Пытаюсь перегнать время
И вернуть все обратно
Сломанные дни
Которые мы потеряли
Это моя вина
Этого не вернуть
Мне кажется что я одна
И так было и будет
Всегда
Солнце светит все ярче
И выжигает мою душу
Все закончилось
Нет больше боли
Остаются только выжженные раны
Расколотое небо напополам
И звезды которые
Сливаются в белое пятно
Я теряю землю под ногами
Я падаю в тишину

Я Корабель,який
Подорожує морськими водами.
Я Корабель, який знає смак насолоди
Пригод.
Я Корабель, який не боїться
Поганої погоди та злив.
Я Корабель, який не боїться
Потонути,
Не боїться піти на дно.
Я Корабель, який знайшов своє море.
Моє море – в твоїх очах,
В твоїх словах.
Я не боюсь поганої погоди між нами, бо
Точно знаю, що після злив
Буде знову синє небо та ясне сонце.
Я Корабель,який
Не боїться піти на дно твоїх очей і
Не боїться потонути у цих хвилях.
Я Корабель, що любить небо
В твоїх очах.

Закрий очі і обніми мене...
Забудь про всі негаразди, що
Діються навкруги нас...
Я знаю, добре знаю
Що на душі зараз тобі
Не легко і тому...
Тому закрий очі і обніми мне...
Ти чуєш?
Це на небі блискавка грає...
Сонце грає вогнем...
Забудь про всі негаразди, що
Діються навкруги нас...
Залиш всі свої думки,
Забудь про всі негаразди...
Відкрий очі...
Ми з тобою стоїмо на
Березі моря,
Ясне небо та сонце
Світить тільки для нас –
Подивись!...
І вітер обгортає нас,
І пахне він
Майбутнім...
Обніми мене...
Встань і подивись ясними
Очима,
Всі зірки світу
Світять для нас обох!

Ти знаєш як це боляче?
Візьми мою руку,
Подивись на мій світ...
Скільки вже часу минуло?
Я відчуваю себе пустою,
Зруйнованою від твоїх слів...
Я давала обіцянки собі,
Сама порушувала
Ці обіцянки,
І знову обіцяла,
А потім все з початку...
Руйнувала себе і
Обрізала свої крила...
Я почуваю себе такою маленькою...
Та я вибрала сама цей шлях,
І ти не герой моїх снів...
Скільки часу пройшло?..
Я знаю – ти тут...
Я відчуваю себе такою маленькою...
Я хочу піти на дно,
Я хочу забутись,
Я хочу піти на дно –
Сонячне світло робить мені боляче,
Я хочу піти під воду
І не повертатись...
Я сама обрізала свої крила...
Залишись лиш дві рани...
Я хочу піти під воду
І випустити з грудей
Останній подих життя...
Я вибрала не той шлях,
Не те життя...
Я йду під воду і
Бачу небо останній раз...
Як тонуть в морі кораблі,
Так і піду на дно....
10-11.04.2009

Небо сміється над людьми,
Та заливається слізьми.
Вона сумує, а небо сміється
І плаче разом з нею...
Вона благає небо забрати її
До себе, але воно неприступне,
Воно зрадливо зберігає мертву тишу.
Вона бажає втекти від
Чужих очей, які засуджують її,
Від чужого болючого слова,
Що вбивають її...
Та вона сильна,
Вона буде вдячна небесам, які
Сміються над нею,
Та все ж сумують разом з її
Загубленою душею.
Вона піде вперед,
Вона здолає все,
Вона буде зберігати мовчання...
Вона піде вперед,
Не боячись чужих слів...
Та все ж таки як їй боляче!
Ви не знаєте як це боляче
Йти вперед, наче
По гарячому вугіллі і не
Дати волю болі і розчаруванням...
Ви не знаєте її...
І не дізнаетесь,бо вона сильніша
За вас...
І тільки небо знає правду...

Нічна Зірка.
Вона палає для нас
Вона існує для нас
Вона пам’ятає про нас
Нічна Зірка...
Вона сумує...
Сумна Зірочка....
Вона сумує за тими,
Кого поруч вже нема.
Вона пам’ятатиме нас
Навіть тоді,
Згадати про нас
Вже буде нікому.
Нічна Зірка...
Це нескінченний лабіринт,
Все повторюється по колу...
Нічна зірка...
Вона плаче за тими,
Кого вже нема...
Вона палала для нас
Цілу вічність...але
Хто буде сумувати
За палаючою Зіркою?
Немає кому згадати того,
Хто пам’ятав нас
Цілу вічність...

Я Корабель,який
Подорожує морськими водами.
Я Корабель, який знає смак насолоди
Пригод.
Я Корабель, який не боїться
Поганої погоди та злив.
Я Корабель, який не боїться
Потонути,
Не боїться піти на дно.
Я Корабель, який знайшов своє море.
Моє море – в твоїх очах,
В твоїх словах.
Я не боюсь поганої погоди між нами, бо
Точно знаю, що після злив
Буде знову синє небо та ясне сонце.
Я Корабель,який
Не боїться піти на дно твоїх очей і
Не боїться потонути у цих хвилях.
Я Корабель, що любить небо
В твоїх очах.

Таке несамовите бажання розправити крила,
Таке безумне бажання вдихнути повітря у повну міць....
Так хочеться плакати, кричати...
Але ні. Залишається тільки
Мовчки дивитись у
Небо й усвідомлювати
Наскільки воно високо...
Та занадто тісні ці ланцюги,
Занадто тісно у цій клітці, стіни
Якої – це все слова і думки,
Мрії і сподівання.
Занадто мало повітря, щоб
Насолодитися їм.
Ланцюги сильно приковують моє серце,
Я не можу дихати,
Не можу говорити...
Кожна далека зірка
Оплакує мої опалі крила.
Кожна нова зірка манить за
Собою у височинь.
Та моя душа у клітці,
Їй залишається тільки мовчки дивитись
У небо і усвідомлювати
Наскільки воно далеке...
І ні крику, ні спогадів,ні мрій –
Лише опалі та зламані крила...
У відповідь небо мовчить.
Занадто мало на небі зірок,
Але всі вони свідки того,
Як гине ще одна душа...
Таке бажання піти і не повернутись.
Я як та пташка у клітці,
Не можливо покинути цю клітку –
Це твій дім...
Кожна зірка оплакує опалі крила,
Кожна зірка свідок як палає
Ще одна душа...

Ми всі такі
Куди б ти не пішов,
З ким бити не зустрічався,
Воно піде за тобою
За твоєю душею!
Озирнись – до чого ми дійшли?
Як таке могло статися?
Скоро кінець цій епосі...
Царство тіней,
Воно вже тут,
Серед нас.
Царство тіней,
Куди б ти не пішов
Воно піде по твоїх слідах.
Ніхто не сховається.
Я – подруга Диявола,
Я – тінь,
Ми всі тіні.
Кінець епосі наближається.
Ніхто не сховається...

Я смотрю на эти капли дождя –
Они разбиваются об стекло
И скатываются вниз по холодному стеклу.
Мне так тебя не хватает…
Я закрываю глаза и слышу
Как дождь бьет по крышам этого серого города.
Этого одинокого для меня города…
Мне так тебя не хватает…
ты рядом, но ты так далеко от меня…
ты отрываешь меня от столь дальних мыслей.
«Мне так тебя не хватает…»…но вслух не скажу….
Проведя по холодному стеклу –
Все капли, которые разбились об холодное стекло,
Скатились вниз и на подоконнике
Снова вместе…
«Мне так тебя не хватает…» - скажу я…

Город из песка.
Люди из песка.
Они жили здесь,
Любили и ненавидели
Друг друга,
Чувствовали боль и утраты,
Вкус победы и поражения.
Все исчезло.
Нет такого города отныне,
Нет и людей.
Все что было останется
В памяти единиц.
И только песок.
Чья вина, что жизнь рассыпалась
Словно замок из песка?..
И лишь небо знает всю правду,
Небо свидетель, но никому
Не расскажет…
Город из песка,
Люди из песка,
Жизнь из песка….

ночь
дуб
крест одинокий
в могиле лежит
он
и в етой
сказке не
будет
happy end
ты ушел туда
где нет боли
нет предательства
нет меня
люди меняются,
люди живут и умирают
люди забывают о тех
кто любил их
и в етой
сказке не
будет
happy end
люди скорбят
люди помнят
люди умирают
и только крест
одинокий под
дубом старым
будет вечность
напоминать о нас
и в етой
сказке не
будет
happy end
ночь
дуб
крест

Как же так?!
Этот мир…
Если это существо, то
оно долбанутое на голову
а если не существо то как?
все люди в этом мире настолько
глупы,озлобленые что это мысль не дает покоя
что они делают каждый день
они разрушают себя и этот мир
мы уйдем, но мир останется…
все что от него останется
это горстка пепла и бедные люди…
мир котится в никуда
его уже не остановить…

хай йдуть ці бісові
години та дні
хай з неба падає
пекельний вогонь
нам не шкода
ані нас, ані наші душі
катафалк вже їде
хоча серця ще
б’ються в наших грудях
ми могли б ще встояти
в нас ще є сила
встояти
була жага до свободи
та вже йде до біса
катафалк вже їде
хоча в очах є
ще іскра
в серцях є ще віра
та ця віра затирається
у цьому світі
самотній крик зникає
у гучній тиші
хай з неба падає
пекельний вогонь
цей пропащий світ
ці пропащі люди
катафалк вже їде
за нашими душами
хоча серце ще
відбиває ритм
29.09.2008.