Я пам'ятаю той день - теплий, сонячний... Твоя рука міцно стискає мою, наші погляди спрямовані один на одного. Я ще не міг напевно сказати, що люблю тебе, але відчував, що маю до тебе особливі почуття - якісь дуже рідні. Ми були щасливі, ми були поряд, і здавалося, це могло тривати вічно. Ніщо тоді не віщувало того, що скоро маємо розлучатись - всього 4 години лишилось до поїзда... о, ці солодкі 4 години! Якби ж ви знали, скільки спогадів ви мені лишите... і разом з тим болі... скільки нанесете ран моїй душі, кинутій напризволяще у холоді і муках. 15 хвилин до відправлення... ти дивишся у мої очі і... ледь не плачеш. Такою я не бачив тебе ще ніколи. Я веселю тебе, жартую і мені вдається заспокоїти твою душу, засвітити твої очі хоча б не на довго - не хочу, щоб ти лишилась у моїй пам'яті сумною. Жартую, заспокоюю... а сам... та то й не важливо - головне, що ти цього не бачиш - того, що криється всередині і ось-ось вибухне... потім, коли ти поїдеш... Останній поцілунок - такий солодкий і, разом з тим, гіркий... Останній погляд... І ти ще не скоро повернешся, не скоро побачиш мене... якщо взагалі коли-небудь побачиш... але я чекатиму тебе, не сумнівайся.
Вже 3 тижні не бачив її, а здається, ніби минув не один рік. Все ще згадую її, сумую і чекаю. Іноді отримую від неї повідомлення. Вона має багато справ... вона щаслива... а я... втім, це не важливо - головне, що їй добре. Співай, моя пташечко, співай! Коли мої засмучені очі дивляться на те, як ти радієш, на душі мені не так погано.... співай!.. погано.... співай!.. погано... холодно. Проте ніхто не побачить, що насправді коїться всередині... З тобою я втратив частинку себе - ту, що мав будучи біля тебе... ту, що робила мене справжнім.