Шукав одну фотографії, а випадково натрапив на іншу – відчуття того, що вже не можна повернути. Насправді, є речі в житті, які ніколи вже не відбудуться. Можна поговорити з людиною ще раз, можна відвідати місто ще раз, але...

Поміж тим була багато подій: я почав ходити на танці і мені це подобається, вже навіть зявилось бажання поїхати на віденський бал. Підготовка до мандрівки в польщу, відвідана Жовква, а окрім того ще купа всього і кілька пляшк випитого пива...

...але тоді був один дзвінок, якого, здавалося, чекав вже давно, і така очікувана відповідь: „зараз буду”. Маршрутка, яка чомусь їде так довго, погляд, швидкий крок, крик, обійми, сьози, рух, відчуття пустки у власному домі – чого не були ще ніколи.
Тоді люди зїжджалися з усюд, серед них були й такі, яких я ніколи й не бачив.
Чого вартий момет, коли підходять прощатися такі старі, що ледве тримаються на ногах?... вони прийшли віддати останню шану... і тоді розумієш, що таке родина... дивне це відчуття, а ще дивніше життя...

Ще ніколи в цей будинок не зазирала смерть, а тепер один помах руки і... це моторошне відчуття відчувати „її” присутність там, де завжди відчував затишок. Ховатися в закуток, але всерівно відчувати її в тишині, шумові і запахові – такому специфічному і незвичному.

А тепер тільки декілька фотографій, на спомин і спогади...
Життя триває, але я бачив його закінчення.