Наша думка прагне свята, щоб справжнього, щоб по-людськи, щоб як колись, як у наших предків--серед пречистої природи, де кожна квітка промовляла, й де людина ступала обережно, аби не образити котрусь травинку...

Наповнять хату липи аромати,
Татарське зілля  ляже під ногами…
Святої Трійці – чи Зелені Свята –
Місток магічний зводять поміж нами.

Проляже він, замаєний святково,
З країв далеких аж до мого дому,
І рушим ми у подорож чудову,
Щоб подумки зустрітися на ньому,

Щоб доторкнутись, подивитись в очі,
Щоб за дітей молитву скласти щиру…
Моя душа в такі хвилини хоче
Лишити все і вирватися з виру

Постійних мандрів, сірості і згуби,
І чужину назавжди залишити…
Та ще не час… І, затиснувши зуби,
Чіпляю липу і …стараюсь жити!

Salvador

Зелені свята починалися з четверга, бо основний день перед Трійцею--четвер. У цей день колись дівчата заходили до лісу, вибирали березу і сплітали березовий вінок.Через такий вінок цілувалися, освідчуючись у дружбі, приязні:

Поцілуймося, сестрички, поцілуймося,

Аби в щасті та дружбі жили!

Як не було беріз, то використовували липу, бо липа уособлювала щирість, добро і саму Матінку-Землю. Липа дуже шанована українцями, тому в давні часи, щоб дізнатися, чи повернеться суджений чи ні, саджали липу. Якщо дерево приймалося, то була ознака на повернення милого, а коли ж всихало--чекали біди. Вважали, що то земля звістку подає.

Отож, в деких куточках України плетуть вінки березові, подекуди--липові. 

Якщо у цей день чоловік іменинник, то йому сплітали березово-липовий вінок, прикрашали його барвінком, прив"язували з двох боків блакитну стрічку й білу. Блакитна--символ неба й богині Дани-Матері-Води, а біла--символ пам"яті.

Народженому у такий день батькові вішають вінок над ліжком, де він спить, на килимі, або над дверима. Коли батько вертався з вулиці, торкався чолом вінка, брав його в руки та промовляв:

Хай щастить цьому дому,

І роду сьому,

Що такий вінок заплетеий

На Зелене свято!

У четвер має бути чисто в хаті, виметено. Бо в цей день свято зачинають. До півдня господарюють вдома. З півдня приносять першу берізку, ставлять її у воротях: до дому заходить свято--на чистий поріг до вимитої оселі.

Далі, коли сонце на небосхилі, зьиралися десь на луці й заводили пісні та танок. Перша пісня--завше про берізку:

Ой берізко, матінко моя!

Яке ж у тебе листячко гарне!

Яка ж ти білолиця, як писанка, була!

Оті великодні яєчка( а якщо не яєчка, то обов"язково шкаралупи зберігали од Великодня до Зелених свят) й клали під березу. А на дерево вішали стрічки.

У "зелений" четвер готували й пили меди, узвари з різних трав, щоб не образити жодну квітку, яка цвіте в цей час. На стіл ставили пучечок зілля: м"яту, васильки, спориш, незабудки, безсмертник. Запалювали свічку, клали на столі хліб-"узвач", схожий на калач, але зроблений у вигляді суцільної косиці. Добрі господарі  клали у той калач зіллячко, а довкола притрушували калиною.

У такі дні співали "зеленуватих" пісень, що кликали весну, сонце, дощ. Зверталися до комашини, пташки:

Сонечко, сонечко, прилети

Та на мій поріг!

Хай через поріг гості прийдуть

Та до столу сядуть,

Зелене свято святкуватимуть...

Трійця не тільки у силі,

Трійця у нашій родині!..

Колись на Зелені свята одягали відповідне вбрання. З цим одягом пов"язана низка ритуалів. У п"ятницю "зелений" одяг викачували до схід-сонця. Чоловічий викачували рублем та качалкою дубовою, жіночий--грушевою.

Жіночі сорочки клалися на подушку, чоловічі прагнули повісити на дуба, або ж клали на лаві, там, де Дідух стояв, на покуті. Бо Дідух--то мудрість, то досвід, й господарева сорочка освячувалася коло нього. Дитячий одяг мав свої особливості. Його клали просто на скриню, щоб сонечко освятило. А осипали одяг м"ятою:

Щоб ниточки, як і голівка,

Здорові були.

Одяг був своєрідно вишитий. Не такий, як ми тепер носимо, а одяг--оберіг, де кожний колір має своє місце і призначення.

Чорний, коричневий, зелений, фіалковий, жовтий--чоловічі кольори. Жінка має лиш голубий бережок на сорочці: ромбики у ромбиках( три ромбики) у вигляді тризубця. Бо тризубець--то родинний амулет: справа батько, зліва--мати, а посередині маленький--то діти, яких ми виховуємо.

Ромбики сполучалися веселковою зеленою доріжкою, березовою гілочкою або хмелевим завитком.

Рукави й горловина вишивалися так, як низ, а груди--багато і дуже барвисто: барвінком, зозулиним льоном, адонісом, мати-мачухою, сон-травою. І обов"язково розшивалися медуницею чи проліском. А дітки мали голубенькі ромбики. Якщо жінка була вдовиця, то вишивала дітям ромбики, що не сполучалися березовими гілочками  ("випала надія, бо випала з родини дорога людина") і сполучалися хрестиком--чорним, коричневим і малиновим.

По одягу читали долю і вік. Бо коли то була дівчина на виданні  , то не мала на одязі ружі. Хлопці вчилися "читати" дівчину теж по її сорочці, і коли знайомилися, то не питали:"Як тебе звуть?", а прохали хустинку.  А кожна хустиночка вишивалася оберегами, знаками, притаманними нашій Україні. У нас не було ні "тигрів", ні "левів" у вишитті. Мали ми науку дреону, що читала по деревах, травах, квітках.

Отож бере юнак хусточку, а там вишитий зодіак--фіалка. А фіалка--це "люба мені, хоч сумна"..  А може була вишити ружа, то поводили себе обережно, бо "ружа--колюча".. То хлопцеві не до жартів.

В суботу, у батьківський день, зранку господарював батько. Оглядав город, чи нема бур"яну. Коли, не дай Боже, схопив пирій, то його тут же старалися викорінити. Зв"язували перевесло з чорнобилю:

Не родися, пирію, у городі,

Ні в наших душах.
Хай зародиться любисток та веселки

Та м"ята духмяна.

З пирію сплітали вінок і вішали на воротах. І коли йшли у неділю до церкви, забачивши вінок, казали:

Хоч і береза, та вже трохи прив"яла,

А при пирію зелена буде.

Бо у пирію силу візьме, а той зав"яне...

Тоді батько огляне комору, подвір"я та збудить усіх дітей:

Діти, вставайте, сонце вітайте,

Бо зелене свято у травах іде,

Роси до рук кладе!

Усі вийдуть та вмиються росами. А тоді стануть на колінах та скажуть:

Зелене свято іде, з собою косицю несе.
Хліб--для поля, для достатку,

Сонечко--для доброти та посмішки,

А нам на життя!

Хай славна буду Тетяна!

Хай добра буде Уляна!

І ви, люди, і рід увесь!

І здіймуть руки, заспівають славу весні. А батько скаже:

Діти, пам"ятайте!

На Зелене свято нікого не зобижайте!

Вмиті руки росами вважалися щасливими. Їх обтирали рушником, а сушили під сонцем. Тоді мати давала усім гостинці й діти обдаровували ними одиноких, немічних, сиріт.

Коли в цей день даєш щось людині, то воно тобі поврнеться згодом. Як усіх обдарують, то сідають до вранішнього обідання. І батько покладе на стіл лепеху, або татар-зілля, або аїр. І сказав батько:

Живіть у згоді,

Один одного пам"ятайте,

А меч між собою не кладіть.

Татарник м"яли, клали у воду, щоб настоювалася. А ввечері, як сонце до землі хилилося, баба-ніч приходить, то набирали кварту води, щоб була настояна на татарнику, брали хліб, спечене яйце та йшли на могилки. Аби пом"янути тих, хто дав життя, добро, хто привів на цю землю та заповів служити їй.

Носили на могилки зіллячко, що біля хати росло, три гілочки лепехи, клали яєчко, поливали настояною водою та казали:

Душі померлих пам"ятаємо,

Пас"ятає земля і ми--твої діти.

Спіть спокійно, не тривожтесь.

На свято у травах вийдіть,

Запахніть, усміхніться квітками.

А як поверталися додому, мили руки водою, настояною на татар-зіллі та сідали за вечерю. Вечеря мала бути в прямому розумінні "зеленою". Робили салати з редьки та цибулі, з кореня кульбаби, кропиви, аїру. Не пили у цей день нічого міцного, лиш узвари з тих трав, що зірвали на Івана-Купала. Хату клетчали у суботу пізно ввечері. 

Клетчати хату--то ціла наука. Перша заповідь: не купуйте квіти на ринку, бо трави збирати треба самому, руками їх торкаючись.

Татарник збираємо над озером чи понад ставом, обережно вириваючи, аби коріння  не пошкодити, а краще зрізаючи, як гриби. Із цим зіллям( ще кажуть "лепеха") пов"язана легенда про Сліпе озеро на Богуславщині. Колись, як прийшли татари, забрали наших дівчат у полон і загнали на Сліпе озеро, щоб не змогли вони вийти. На маленькому острівці, перед Зеленими святами, стояли полонянки, і оглядав їх найстарший чин у війську--Лепеха-хан. Всі українки були вродливі, а найвродливіша Маруся:

Врода від калини,

Стан--од землі.

Коли побачив її найстарший татарин, не стримався, розсік сорочину на грудях. Тоді дівчата-полонянки розпустили їй коси аж до землі, аби прикрити груди....

І повів Таїр Лепеха-хан Марусю до шатра. А в шатрі вона вихопила ятаган, вбила Таїра і послала невільницю, аби та козакам сповістила, іншим же дівчатам стала руки розв"язувати. Як останній розв"язала, побачили татари і закопали Марусю живцем у землю. І в цей час увесь татарник зник, а на Марусиній могилі буйним листом проріс...

З тих пір бережуть на Богуславщині пам"ять про Марусю. Озеро ж Сліпим прозвали, бо не побачила дівчина Зелених свят, не дочекалася. А зілля, що було татарським, стало нашим, бо проросло хрестом на дівочій могилі, освятилося землею і Марусею.

А ще називають лепеху"дівочим зіллям", а як рвуть його, то кажуть:

А вода і як сльоза Марусина,

Хай хрест Марусин з неба зійде

Та в воду впаде.

Крім лепехи, збирають ще спориш, бо то Марусин брат, що від печалі по сестрі помер й споришем на могилі виріс...Гілочки його теж зрізують, з коренем не рвуть. Заходять до саду:

Тобі, саду, кланяємося,

Бо будем з твоєї світлиці трави брати,

Хату клетчати...

Схиляючись над м"ятою, промовляють:

Прости мене, сестричко,

Що косу твою рву...

Беруть ще пучечок васильків, рвуть їх не з боків, а з середини куща, відміряючи чверть гілки--по поясок. До кожної гілочки, що росте в саду, промовляють слова вголос чи подумки:

Прости, квіточко,

Маю твою косу чесати,

Квіт твій збирати,

Бо що то за радість

Без квітів у хаті?

Всі зірвані квіти несуть до хати, і ледь переступивши поріг, першу кладуть депеху:

Поріжки тесані, неписані,

Свячені, несвячені, 

Мальовані і немальовані,

Дозвольте у хату ступити

Та вас освятити,

Перше зіллячко на вас кладу.

Поклавши, не оглядаючись, кладуть любисток, знову татариник і любисток...Як рвуть любисток, то теж звертаються до нього:

Люби мене, земле моя,

І ти, дядьку.

Хоч в любистку сидиш, та мене знаєш,

Я тебе в коси кладу, аби голова світла була,

А очі зрячі...

Тоді знову до порогів зверталися, бо за сінешними порогами йшли пороги до світлиці. І клали навхрест василькр, і коли в роду були Василі, то ті квіточки ще й цілували, перше, ніж класти:

Василечку, мій дядечку, мій синочку,

будь вічний, живи в квітах

Для людей.

Кладуть далі лепеху у рядочок:

У рядочок кладуть, як діточок,

будьте пильні на сторожі духа

І день п"ятдесят перший,

Русалчин,

Не пускайте русалочок до хати,

Бо має життя в хаті жити.

М"яту кладуть до віконниць, на лаву, на стіл, ближче до сонця, до світла, бо ж усі квіти до вікон горнуться, у шибки люблять заглядати: й мальва, і рута, й сонях. А ще споришем і м"ятою протрушують усі ті місця, що не  застелені аїром та любистком. І неодмінно засвічують свічку під образами. І не гасять її до ранку. А вранці  батько скаже при всіх:

Із святом Зеленим будьте здорові!

Вставайте, діти, Сонцю вклоніться!

І всі встають навколішки і починається молитва до Сонця. Після молитви читають "Отче наш...", а далі звертаються до квітів, води-Уляни, землі-Тетяни...А тоді батько  бере свічку та каже до всіх:

Як тільки свічка горить--

То промінець од сонця.

Хай  ваші душі так горять,

І пам"ятайте--земля зелена буде,

Зелені будуть душі,

Зелені будуть душі--

Будете жити вічно!

Україна святкує Трійцю. Зелені свята. Троица. Обычаи и обряды.