День Соборності України увійшов до національного календаря як свято, яке ми відзначаємо на державному рівні з 1999 року, коли був підписаний відповідний Указ Президента. Згідно з цим документом, 22-е січня встановлено Днем Соборності України на знак проголошення у 1919 році Акту Злуки.
Так уже розпорядилась історія, що протягом століть наш народ та землі України були розрізнені, належали до різних держав – Російської імперії, Польщі, Румунії, Австро-Угорщини.
Тож віковічною мрією українців було жити однією сім'єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розшматованій недружніми сусідами. Тож 22 січня 1919 року – був пам'ятний день загальної доброї волі, бо «соборна» означає спільна, злагоджена, та, що має згоду усіх.
Ідея державного самоутвердження, починаючи з давніх часів великокняжої доби, залишалася стрижневою для всіх поколінь українців. Ідеї єдності батьківських земель, незалежності, державного суверенітету та сильної централізованої влади не переставали хвилювати державотворців і політичних діячів, полководців і дипломатів, письменників і поетів. Протягом віків об’єднати українські землі намагалися українські гетьмани – Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. Ця потреба історичної правди і справедливості, поклик волі рухали мільйонами українців, готових заплатити безмежну ціну за її здійснення.
Повернімося у 1917 рік. У результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), до складу якої увійшло 9 українських губерній.
Під впливом цих подій в жовтні 1918 року у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір у найкоротший строк створити єдину державу.
22 січня древній Київ набрав святкового вигляду. На Володимирській вулиці перед Софіївською площею була споруджена тріумфальна брама, прибрана блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель.
Близько дванадцятої години біля входу до Собору Святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православної церкви.
Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало «Ще не вмерла Україна».
Після нього було проголошено вікопомне:
«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».
Цей січневий морозний день назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Бо саме цього дня відбулося те, про що мріяли цілі покоління українців.
То був один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.
Двадцяте століття залишило українцям у спадок знакові події минулого, які, віддаляючись у часі, не втрачають своєї значущості та актуальності.
Навпаки: вони потребують переосмислення сконцентрованого в них історичного досвіду – досвіду боротьби українського народу за свободу, незалежність, державність.
До таких подій належить 22 січня 1919 року – день проголошення Акту возз’єднання Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом – Днем Соборності.
Значення цієї події, безумовно, виходить за межі політичних, часових і навіть географічних обставин 1919 року. Вона стала для України вічною цінністю.
Для нас цей день – символ. Символ соборності, єдності, здатності українців до консолідації, до праці і битви за власну державу.
Другий Президент України Леонід Кучма зазначав:
«Нині вже не стоїть питання про те, чим був Акт Злуки – пропагандистським політичним жестом чи потужною реальною дією з довготривалим історичним відлунням. Вичерпну відповідь дав на це «людський ланцюг», що простягся під холодною сльотою і пронизливим вітром від карпатських відрогів до дніпровських круч, такого ж січневого дня, тільки в 1990 році.
Так ще раз наповнилося конкретним змістом поняття зв'язку поколінь.
Ми тоді довели – і передусім самі собі – що ми є народом. Що ми є духовним цілим, об‘єднаним як спільною пам‘яттю про минуле, так і турботою та відповідальністю про прийдешнє.
Бо той живий ланцюг з‘єднав не тільки географічні регіони, а й покоління різних епох, серця та душі наших сучасників. Відчуття такої спільності – найголовніше, що маємо винести з цього історичного акта. Воно особливо важливе, особливо цінне і потрібне в міру того, як наша держава утверджується на своїй землі і у світі, як зростають та ускладнюються державотворчі завдання».

Сепаратисты критикуют дончан, решивших переехать в Российскую Федерацию, виновную в агрессии по отношению к Донбассу
“Полюбовавшись красотами современной Москвы, я понял, что лучшего места, чем Донецк, для меня нет. Но не все так думают. Многие дончане уехали в такие крупные города России как Санкт-Петербург или Москва. Причиной их переезда они называют “отсутствие перспектив в ДНР”.
В большинстве случаев, это говорят те, кто себя не нашел. Не нашел свое место и пытается найти его где-то там. Принцип “у соседа трава зеленее”- преобладающий у них. Такие люди готовы ехать куда угодно в поисках “перспектив”, но чаще всего сталкиваются с тем же, с чем и в Донецке- отсутствие высокооплачиваемой работы с минимальным затратами собственных ресурсов. Проще говоря, ничего не делать и зашибать огромные бабки.
Ведь в фильмах показывают, как прекрасно там живется, значит и мы так будем. Но этого не происходит. И итогом становится, неуютная дорогостоящая квартира или комната в общежитии с азиатами, маленькая зарплата, которой хватает едва ли на оплату жилья и пропитания “дошираками”.

Історичний Акт злуки, проголошений 22 січня 1919 року, був символічним документом. Він окреслив географічні та ментальні контури єдиної України. З плином десятиліть ідея, закладена в Акті, поступово втілювалася в життя.
Але минулого року соборність всіх наших земель перетворилася на справжню національну ідею. Вона оволоділа, нарешті, умами практично всіх без винятку громадян України та зробилася найголовнішою цінністю в усіх її областях.
Перефразовуючи слова, сказані в дев’ятнадцятому році одним з політичних діячів того часу Левом Бачинським: ми стали народом не лише з «однією кров’ю» та «одним серцем», але й з однією думкою. Ще Михайло Грушевський, говорячи про відмінності, «витворені на нашім національнім тілі чужими впливами та зовнішніми обставинами», закликав не «роздмухувати різниці, а розвивати почуття єдності, солідарності, близькості». Ми так і робимо.
Протягом останнього року десятки тисяч воїнів, сотні тисяч волонтерів, мільйони й мільйони громадян піднялися на захист єдності й територіальної цілісності України. Ще ніколи День Соборності не був таким великим, вистражданим і заслуженим святом, як сьогодні.
Наш ворог грубо прорахувався. Хотів нас знищити, а зробив сильними як ніколи. Українська політична нація остаточно ствердилася на всіх теренах — західних, східних, північних, південних та центральних. Вона об’єднала представників різних етносів та носіїв різних мов. А наші російськомовні співвітчизники продемонстрували, що Україну російською мовою вони люблять не менше, ніж україномовні українською.
Нині майже 100% громадян — за єдину країну. І вражаюча більшість українців бачить її саме унітарною, а не федеративною.
Для мене як для Президента єдність країни та нації є такою ж цінністю, як для всіх моїх співвітчизників. Маю свої погляди на питання історії, мови та церкви. Та, незважаючи на те, що подібні ідеї сьогодні поділяються вже переконливою більшістю співгромадян, я повинен враховувати і почуття меншості. Саме тому ми проводимо дуже виважену гуманітарну політику.
Звісно, є принципові речі, які не можуть бути предметом для жодного компромісу. По-перше, Україна не буде федеративною, а залишиться унітарною державою! По-друге, європейський вибір не підлягає дискусії! По-третє, єдиною державною мовою є і буде українська!
Але ніхто й ніколи не зазіхатиме на право людей говорити російською та іншими мовами, вільно вживати їх вдома, на вулиці, на роботі. Додатковою гарантією такого права стане децентралізація, яка торкнеться і гуманітарної політики.
Ніхто й ніколи вже не зможе підірвати нашу єдність. З соборністю в думці, з єдиною Україною в серці ми всі разом назавжди будемо єдиною українською політичною нацією, в складі якої рівною мірою комфортно почуватимуться всі етноси.
Зі святом Соборності вас, дорогі мої!
Слава Україні!

Власти самопровозглашенной ДНР арестовывают всех командиров, которые не станут прогибаться перед возвращением Донбасса в Украину. Подразделения – разоружают, особо неблагонадежных отправляют “на подвал”.
Пару дней назад он вышел на свободу из одного из “концлагерей” в Донецке. О пережитом вспоминает как о днях в аду.
“Мы оказались в подвале: сто топчанов, нас триста человек. Первые двое суток нас не кормили. Вообще. Спать приходилось в три смены… От духоты люди начали терять сознание”, - говорит наемник.
Военнопленным не давали воды. Когда заключенные устроили бунт, им принесли две бочки с водой из-под крана и одну кружку на всех. Кстати, в это же время администрация Донецка рекомендовала жителям кипятить воду в течение нескольких минут – иначе можно было подхватить болячку.
Из-за сырости в подвале люди начали болеть. Врачи к ним не приходили – давали таблетки, без пояснений для чего и от чего. Обо всем приходилось догадываться, вспоминает Николай.
“В итоге — два инфаркта, один инсульт. После этого нас перевели в гараж. Там была другая проблема — невыносимо холодно: битые окна и сквозняк. Спали, заворачиваясь в полиэтилен и обрывки обоев, в рубероид — там нашлась куча мусора от ремонта”, - говорит боевик.
В таких условиях удалось продержаться неделю. Потом – очередной бунт. Приехали представители прокуратуры и выписали всем по 30 суток ареста.
Кормили так, что иногда приходилось голодать месяцами – прогорклую кашу давали дважды в день, к ней полагался кусок хлеба.
“Кормят, как собак, даже хуже. Главное, у нас на базе был запас продуктов. Где они?”, - вспоминает дни заключения Николай.
О пытках он рассказывает сдержанно. Говорит, что пленных избивают, пытают электротоком, одевают противогаз.
“Бьют с душой, с выдумкой. Это не люди, это демоны. Многие раньше работали в ментовке и в СБУ. И сегодня они там же”, - говорит наемник.

Двадцяте століття залишило українцям у спадок знакові події минулого, які, віддаляючись у часі, не втрачають своєї значущості та актуальності, потребуючи осмислення сконцентрованого в них історичного досвіду боротьби українства за свободу, незалежність, державність. До таких подій належить 22 січня 1919 року - день ухвали Акту Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Цій даті судилося навічно вкарбуватися в історію України величним національним святом - Днем Соборності.
Збулася віковічна мрія українського народу жити однією сім'єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розшматованій недружніми сусідами. То був пам'ятний день загальної доброї волі, бо «соборна» означає спільна, злагоджена, та, що має згоду усіх.
Ідея державного соборного самоутвердження, починаючи з давніх часів великокняжої доби, залишалася стрижневою для всіх поколінь українців. Ця невмолима потреба історичної правди і справедливості, жагучий поклик волі рухали віковічну свідомість мільйонів, готових заплатити безмежну ціну за її здійснення.
В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 року у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу.
22 січня древній Київ набрав святкового вигляду. На Володимирській вулиці перед Софійською площею була споруджена тріумфальна брама, прибрана блакитними і жовтими стрічками та гербами всіх українських земель. Близько дванадцятої години біля входу до собору святої Софії з'явилися члени Директорії, офіційні представники ЗУНР, єпископат Української православ¬ної церкви. Над площею, де зібралися десятки тисяч киян і гостей столиці, пролунало “Ще не вмерла Україна”. Після нього було проголошено вікопомне: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу».
Цей січневий морозний день назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. То був один з найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії.
На жаль, це об’єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснено нове об’єднання “сходу” і “заходу” в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.
Ці вікопомні історичні події сформували підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України та утвердження національної ідеї. Отож зрозуміло, чому однією з перших акцій, до яких вдалися українці 21 січня 1990 року, став “живий ланцюг” між Києвом і Львовом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України, як запорука існування єдиної, соборної України.
День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель. А поразка Української Народної Республіки нагадують сьогоднішньому українському суспільству про його роль у формуванні якісної і вольової політичної еліти, здатної гідно відповідати на геополітичні виклики, які стоять перед сучасною Україною.
Сьогодні ми віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти спільної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки.
Відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки - це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам'ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на олтар незалежності, соборності, державності.

Главарь ЛНР Игорь Плотницкий, вручил Кобзону почетный знак главы республики «за неоценимый личный вклад в становление и развитие молодой республики», пишет Газета.ру с ссылкой на сайт «Луганского информационного центра».
Вручая кабзонячью медальку Плотницкий заявил, что «российский певец Иосиф Кобзон вложил не только душу, но и средства в восстановление самопровозглашенной Луганской народной республики».
«В очередной раз Луганщина встречает любимого человека, который первым прорвал культурную блокаду. Который приехал тогда, когда еще рвались снаряды, не было практически ничего. Человек, который вложил сердце, душу и свои средства в восстановление республики. Поэтому позвольте сегодня вручить Иосифу Давыдовичу почетный знак от благодарного народа Луганской народной республики», — сказал Плотницкий.
Кобзон поблагодарил главаря ЛНР за награду и заверил его в готовности «служить народу Луганщины». Как в принципе и российскому контингенту в Сирии, где он совсем недавно порывался устроить концерт для летчиков.

После захвата боевиками Коминтерново Волновахского района Донецкой области они планируют акцию по дезинформации.
В районе Коминтерново (на Мариупольском направлении) отмечается работа «инструкторско-методических групп» боевиков, которые активно распространяют слухи о якобы готовящемся вводе в «серую зону» «карателей» из полка «Азов» с проведением «зачисток» среди гражданского населения.
Боевики питаются массово распространять среди местного населения дезинформацию о целях и намерениях командования террористов, отдельных подразделений и формирований. Распускаются слухи о прибытии на тот или иной участок фронта известных главарей боевиков. Среди боевиков и представителей местного населения ведётся работа относительно пользования социальными сетями, а так же ограничения пользования средствами связи.

В районе Донецка и Горловки бандиты в основном ведут прицельный огонь, используя стрелковое оружие и гранатометы. Террористы прячут военную технику и вооружение во дворах жителей Коминтернова.
С начала суток, по состоянию на 13.00 час, российско-террористические бандформирования 13 раз стреляли в сторону позиций Украинских защитников. В частности, обстрелы продолжаются у временно оккупированного Донецка и в районе Горловского агломерации. Бандиты в основном ведут неприцельный огонь, используют стрелковое оружие и гранатометы. Квалифицировать такие действия захватчиков можно только как вооруженные провокации.
Также сообщается, что в Коминтерновом главари боевиков устроили запланированное пропагандистское шоу для российских журналистов, о подготовке которого уже ранее сообщалось в СМИ.
Попытки представителей СММ ОБСЕ тщательно проверить сегодня ситуацию в этом поселке снова были малоэффективными. Наблюдатели имели возможность осмотреть только те участки населенного пункта, где им это позволили бандиты. Впрочем, по нашим данным, пророссийские бандформирования дальше прячут во дворах местных жителей вооружения и военной техники, в том числе и запрещенные минского договоренностями. Вместе с тем, захватчики оборудуют свои позиции непосредственно в зданиях.

По информации разведки, боевики приглашают российские СМИ, чтобы показать, что якобы украинские военные обстреливают Водяное со стороны Коминтернова.
«Что касается Коминтернова, то там действительно боевики, по данным, которые нам предоставляет разведка, приглашают туда своих журналистов, чтобы они показывали как будто украинские военные начинают обстреливать тоже населенные пункты Водяное со стороны Коминтерновного», - сказано в сообщении.
Однако, они уже ошиблись, поскольку представители ОБСЕ еще раз доказали информацию к ним, все запрещено вооружение минскими договоренностям украинские военные уже давно отвели от линии соприкосновения.
Если происходят обстрелы, то это могут сделать только те, кто не отвел вооружения.
Этого не сделали именно пророссийские боевики. Они часто не допускают к местам дислокаций позиций представителей ОБСЕ. Но воздушная разведка говорит о том, что они действительно эту технику удерживают.
И благодаря этой информации Украина имеет возможность опровергнуть те данные, которые предоставляют боевики, которыми они оперируют среди журналистов российских СМИ. То есть, все, что они говорят, это полная ложь и попытки исказить реальную ситуацию, которая там происходит, сводится на нет. Поскольку мы также даем информацию и тесно сотрудничаем с миссией ОБСЕ.

 

Україна — виморена штучним голодом;

Україна — втратила національну еліту;

Україна — стоїть на руїнах храмів;

Україна — позбулася всіх родинних цінностей;

Україна — на десятиліття позбавлена національного, політичного та культурного життя».

Цей точний і страшний напис є правдивим діагнозом того, що сталося з нашою Батьківщиною у жахливі 1932—1933 роки – під час свідомо організованого й продуманого геноциду українського народу.

Мільйони непохованих, неоплаканих людей, котрі загинули лютою голодною смертю на найродючішій у світі землі... Сьогоднішні українці є нащадками тих, хто вижив (найчастіше — дивом вижив!) у ті роки…

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, лише за зиму 1932—1933 рр. 3,6 мільйона українських селян було вбито голодною смертю (а з урахуванням ненароджених дітей — це ще 1,1 мільйона). Разом — 4,7 мільйона; ці загиблі у свою чергу не народили дітей, отже, сукупні втрати від Голодомору становлять 6 мільйонів жертв...

У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчув на собі, мабуть, один з найтрагічніших резуль­татів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже за­значалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продо­вольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними си­лами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не зали­шалося.

Уважне вивчення документів, багато з яких лише нещодавно були розсекречені, дає можливість усвідомити: голодомор планувався з Москви, а українські більшовики були слухняними виконавцями вказівок Кремля.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932- 1933 рр. Те, що при заготівлях 1929-1931 рр. вважалося перегином, - знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» - конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м'яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилен­ня хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для заготі­вельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штра­фування м'ясом колгоспів, «що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспіль­неної худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової поста­нови - страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запрова­дження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збір­нику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямо­вана на повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили — надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

Хлібозаготівлі продовжувалися навіть у першій декаді лютого 1933 року, коли селяни почали гинути від голоду. Практично на всій території України в сільській місцевості тоді вже не існувало скільки-небудь великих запасів продовольства.

З усього Радянського Союзу в 1932-33 роках лише в Україні, а також лише в населених українцями районах Кубані застосовувалися військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УРСР в 1932-33 роках були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок у великі міста України.

Повна безвихідь ситуації змусила на Дніпропетровщині звернутися до абсолютно неморального засобу – нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусід ховає зерно, одержував від 10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого цей ”досвід” поширився на всю республіку у формі спеціальної урядової постанови.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз’їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елемента – даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні  хліба, більшовицькавлада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився - 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше.

Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 рр. уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі спроби встановити кількість жертв голодомору за спогадами літніх людей стають безуспішними, пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Есть одна история, которую я давно хотел вам рассказать, но по разным причинам не мог. Она показала мне, куда мы должны развиваться, и какие из "не модных" направлений работы могут кардинально повлиять на ход боевых действий.
С Тёмой (имя вымышленное) мы познакомились полгода назад благодаря стечению обстоятельств. Это стечение было счастливым для меня, его и нашей армии в целом.
Скажу сразу - он профессионал высочайшего класса, помешанный на военной теме. В первую очередь - на инженерной: мины, взрыватели, детонаторы, пластид и тротил - его любимые игрушки.
Мне иногда кажется, что вместо машинок, родители дарили ему тротиловые шашки. Когда человек любит свое дело, знает его, и оно доставляет ему удовольствие - он фанат. Тёма настоящий фанат всего, что можно взорвать, хотя этим его военная квалификация не заканчивается.
Год назад в новом терминале ДАП был ад. В начале октября 95-я бригада зашла на оставленные позиции. Я вечером позвонил ребятам из второго батальона и договорился, что приеду. Пока я спал, их построили, посадили на броню и отправили в аэропорт.

На тот момент он практически был оставлен. Богема и Тарантино из ДУК ПС, и еще горстка таких же, были всем "контингентом" защищающим ДАП.
79-я бригада в отчаянных боях удерживала старый терминал. Каждая следующая волна сепаров была мощнее предыдущей. Новый терминал был на грани потери.
Если бы сепаратисты понимали реальное количество людей в новом терминале - он был бы взят в считанные дни. Кроме того, реальной военной ценности терминал не нес.
Сам Тёма говорил, что из всех позиций мы заняли самые бессмысленные. По факту позиции, которые мы контролируем сейчас являются достаточными для обороны района ДАП. И они позволяют не дать сепаратистам возможности использовать аэропорт по назначению. По большому счету именно идеологическая составляющая и миф про "киборгов" сделали бетонное здание принципиальной позицией для обеих сторон. На тот момент она была на грани потери.
Не все в ДАП были киборгами. Кто-то старался отсидеться и избегал попадания в жесткие столкновения. Кто-то шел за командиром. Кто-то брал на себя полномочия и управление обороной этого объекта. Одним из таких был сержант Дима с позывным "Дерзкий".
Он не имел на то никаких полномочий, но на своем авторитете и отваге смог заставлять ребят в терминале идти вперед и давать сдачи превосходящему врагу.
Тёма прибыл в аэропорт с очередной ротацией и начал работать. Первым делом он переминировал подвалы и рукава так, чтобы за одну ночь их уже не смогли разминировать. На тот момент минирование было проведено достаточно плохо. Для примера, скажу, что некоторые направленные мины были развернуты в нашу сторону и при подрыве могли нанести урон нам же.
На вопрос о карте минных полей на Тёму посмотрели квадратными глазами и больше он об этом не спрашивал. Десантники ему помогали. И начинали понимать кто он и какова его квалификация.
Следующим делом он решил помочь в освобождении третьего этажа.
Выкурить сепаратистов в лоб означало бы неизбежные потери. Тут нужна была хитрость и немного тротила. Тёма сделал отверстия в потолке третьего этажа, и ребята с четвертого их просто закидали гранатами. Сепаратисты начали терять контроль над своими позициями. Нужно было их добивать.
Тёма с десантниками стал организовывать засады. Заранее готовились позиции, и проводилось планирование. Уходить с места проведения засадных действий бойцам разрешалось, только отстреляв три рожка, чтобы противник в этой ситуации точно понес серьезные потери. Он их нес, и это вдохновляло.
Это именно Тёма организовал подрыв части перекрытий и балок, который позволил десантникам отвечать сепаратистам в монастыре из СПГ.
За те события Тёма получил по голове, по основному месту службы. Но потом по личной просьбе Муженко был снова отправлен в ДАП и, впоследствии, награжден орденом.
Во второй поездке он устанавливал "глаза" - камеры видеонаблюдения, которыми засекались передвижения сепаратистов по периметру ДАП.
Уходя из аэропорта, Тёма предлагал его взорвать. По его, как и по моему мнению, на тот момент никакой стратегической ценности ДАП уже не нес. Мы тогда не смогли бы посадить на него самолет, как и сепаратисты не могут сейчас. Он просил завезти ему за пару дней взрывчатку, он бы ее установил и сложил терминал как карточный домик.
Достаточно было бы на следующий день объявить по телевизору, что ДАП утратил свою стратегическую ценность, и мы оттуда победоносно ушли.
Его рекомендации не услышали, наши десантники продолжали героически удерживать не имеющий военной ценности объект. И в итоге были побеждены. Снова же – саперами. Сепаратисты захватили старый терминал.
Огнем оттуда они загнали ребят вглубь нового, вследствие чего был утрачен контроль над периметром. Потом они зажали наших на небольшом участке и взорвали стены и перекрытия, которые их защищали. Под теми завалами осталось много героев этой войны, которые выполнили приказ, заплатив за это своей жизнью.

https://www.youtube.com/watch?v=QzOw3dPGnwg&feature=youtu.be

У россиян постепенно открываются глаза. Положение ДНР и ЛНР становится все печальней. Интересы президента РФ явно смещаются в сторону Сирии. Да и разорваться, помогать на два фронта, у России, видимо, не хватит ресурсов.
Тема помощи "братскому народу" уже набила оскомину. Вдумайтесь, Россия отправила 40 гуманитарных конвоев. С одной стороны это огромные деньги, которые могли пойти на лечение онкобольных российских детей, с другой – капля в море нужд жителей Донбасса. Кстати, опрос, проведенный Всероссийским центром изучения общественного мнения, показал, что именно молодежь активно выступает против оказания помощи Донбассу. 27% - не поддерживают такую инициативу. Тем не менее, 73% россиян согласны отправлять гуманитарку. Уж лучше так, чем присоединять к себе эти непризнанные республики. 84% опрошенных – против Донбасса в составе РФ. Видимо, насытились КрымомНесмотря на пропаганду и тотальное вранье российских СМИ, соседи все-таки разобрались и поняли, что среди ополченцев Донбасса больше российских добровольцев, нежели украинцев. Сегодня вопрос о поддержке ополчения жителями ДНР и ЛНР вызывает сомнение почти у половины населения.
Все больше россиян говорят о том, что конфликт пора прекращать, пусть даже путем экономических потерь и уступок. Сегодня в этом убеждены – 74%. Видимо, экономический кризис, нестабильность курса рубля и другие прелести изрядно надоели не только москвичам, но и всему остальному населению России. Оно и не удивительно, ведь организованные Западом санкции сильно бьют по карману рядового жителя РФ. Вот только президент почему-то не слышит свой народ и продолжает действовать в своих интересах, преследуя свои амбиции. К чему это приведет Россию, покажет время. Но вот перспективы ЛДНР уже сегодня заставляют задуматься многих. Разрушения колоссальны. Денег на восстановление требуется несколько миллиардов долларов, а брать их негде. Россия столько вкладывать не будет. Зачем? Отбивать вложенное очень долго, если вообще отобьется. В Крыму хоть побережье есть. Провальный сезон 2015 еще не у всех отбил надежду на прибыль в следующем году. Вот и шлют российские добродетели еду и прочие мелочи, но нужно помнить, сегодня в мире нет ничего бесплатного. И есть все шансы, что Донбасс станет местом сбыта дешевых российских товаров. Тех, которые по качеству не подойдут для внешнего рынка.
Местом захоронения ядерных отходов, местом с испорченной экологией, нищим населением и толпой покалеченных и ограбленных беспределом "освободителей" Захарченко, Плотницкого, Гиви и прочих "героев" Новороссии. Жить более-менее нормально будут лишь те, кто у власти. В лучших традициях совка организовывая коррупционные и теневые схемы, наживаясь на это. Удел остальных – нищета

Предупреждали же идиотов, что у Кремля никогда ничего не бывает по-настоящему
В истории последних дней со всем этим Тартусом и Хомсом одно только горько радует: как же смачно, по-простецки, зажав одну ноздрю, Кремль высморкался на всех этих придурков, полтора года прыгавших с флагами "Новороссии" и прочих толкиеновских проектов, кричавших о "русской весне", "заре нового мира" и т.п. "Ура, наконец-то наступаем, впервые с 1945 года!" - сколько злой страсти было.
Даже не высморкался, а просто обо***л, простите ради бога.
Предупреждали же идиотов, что у Кремля никогда ничего не бывает по-настоящему, что все, во что Кремль вас втягивает - это обман, это лживая спецоперация. Вам говорили, кричали, что нет никакой "русской весны", что Путин тупо мстит украинцам за их революцию, и больше его ничего не интересует, что это не украинцы каратели, а вы самые настоящие каратели - участвуете в карательной контрреволюционной операции. Но вы, больные существа, не слышали.
Теперь Кремль решил, что дальше карать украинцев политически нецелесообразно. Теперь от ваших всех общих с Кремлем фейковых лозунгов остался один лишь вонючий воздух. И тысячи погибших и покалеченных русских и украинцев. И разрушенные города. Во имя чего? Чтоб вам эти погибшие люди каждую ночь приходили, вот чего желаю. А лучше езжайте все в Сирию теперь, и не возвращайтесь. Там Латакию нужно удерживать. Только своих главных московских комнатных комиссаров-идеологов прихватите.

love kramatorsk