Это было Приэльбрусье. Над зеленой гостиницей. У меня что-то было то ли с ботинком, то ли не помню с чем. Я остановилась… Видела, что все собиратся сделать привал и фотографироваться. Я просто остановилась, подождала пока все уйдут за поворот. Стою на тропе. Слева - снег, справа - зеленая трава с ромашками. Горы в снегу. Джантуган. Палаток внизу еще не видно. Синее небо. Легкое дуновение ветерка и невимовна тиша. Такої тишія ніколи "не чула"…. Такого відчуття спокою…. Навколо невимовна краса. І я стою сама… Я відчула, що я сама на цій планеті. Далеко від усіх. Від дому, від друзів і недрузів, незрозумілих, непотрібних проблем і турбот, від того, що потрібно робити, від стосунків, суспільства... Ось так розчинюсь тут і все…. Посеред гір, в цьому повітрі, відчую себе вітром. І моя свідомість почала танути, розчинятись... Стан близький до ейфорії. Відчуття реальності зникало. Я наче стала частинкою тієї тиші. Стою на Землі. Такий приємний спокій. Найприємніше відчуття за все життя…
Але Володя за мною повернувся…