Пост объёмный, не хочу никого нагружать, благодарным читателям, как учебное пособие...

Иосиф Кобзон_Реве да стогне Днiпр широкий (сл. Т.Шевченко, муз. Н. Лысенко)

І на Україні добро.
Меж горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,

А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні.
[Кос-Арал 1848]
Один из главных мотивов поэзии Шевченко — Днепр. С Днепром в сознании поэта связывались исторические воспоминания и любовь к родине. С Днепром поэт связывал идеал счастливой народной жизни, тихой и в довольстве. Днепр широкий, дюжий, сильный, он ревет, стонет, тихо говорит, дает ответы; из-за Днепра прилетают думы, слава, доля.

Поэма длинная, но меня впечатляет до слёз.
НАЙМИЧКА>

(справа иллюстрация Шевченко к поэме "Наймычка")
ПРОЛОГ
У неділю вранці-рано
Поле крилося туманом;
У тумані на могилі.
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:


«Ой тумане, тумане,
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав,
не бачив Моєї недолі!..
Я не одна: єсть у мене
І батько і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!..
Дитя моє! мій синочку,
Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужі люде хреститимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу сльозами
І пошлю до тебе».

Пішла полем, ридаючи,
В тумані ховалась
Та крізь сльози тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:

«Ой у полі могила;
Там удова ходила, Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла,
Та синів двох привела,
В китаечку повила
І на Дунай однесла:
«Тихий, тихий Дунай!
Моїх діток забавляй.
Ти, жовтенький пісок
І Нагодуй моїх діток;
Іскупай, і сповий,
І собою укрий!»
--------------------
І
Був собі дід та баба.
З давнього давна, у гаї над ставом,
Удвох собі на хуторі жили,
Як діточок двоє,—
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,


А потім побралися, Худоби діждалися,—
Придбали хутір, став і млин.
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу,—
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом'яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах,—
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю
На призьбі вдвох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сіяло сонце; в небесах
Ані хмариночки; та тихо
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.

В такім раї чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось
І рай запалило?

Не знаю, що і після чого
Старі сумують; може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?»
«Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали Добра цього?..»
«Стривай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов дитина!
Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились,
Та до воріт... Прибігають —
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита —
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
її до їх простягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
«А що, Насте?
Я й казав... От, бачиш?
От і талан, от і доля,

І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай....
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище...»

Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось
Діється між нами!

III

Аж три пари на радощах
Кумів назбирали
Та ввечері й охрестили,
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова
У розкоші купається.
АЖЇ ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.

«А що ж, каже, возьмім, Насте»-..
«Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло його піклуватись».
«Та воно-то треба,
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава богу,—
Підтоптався. Так що ж тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?»
«А що дасте».
«Е, ні! треба знати.
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату,
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Та отак хіба, небого:
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо —
Отойді й за плату. Чи так, дочко?»
«Добре, дядьку». «Просимо ж у хату».

Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась —
Закупила села.
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини.
Увечері і вдосвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати;
В будень і в неділю
Головоньку йому змиє
Й сорочечку білу
Що день божий надіває.
Грається, співає,
Робить возики; а в свято —
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться богу.
А наймичка невсипуща
Щовечір, небога,
Свою долю проклинає,


Тяжко-важко плаче;
1 ніхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опріч Марка маленького
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так його цілує,—
Сама не з'їсть і не доп'є,
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться,—
Та вона вже скочить,
І укриє, й перехрестить,
Тихо заколише,—
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Вранці Марко до наймички
Ручки простягає
І мамою невсипущу
Ганну величає...
Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.

IV

Чимало літ перевернулось,
Води чимало утекло.
І в хутір лихо завернуло,
І сльоз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима діда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує
І восени не ночує
Ні під хатою, ні в хаті...
Кого-небудь треба сватать.
«Кого ж би тут?» старий дума
і просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости: «Треба Марка
Самого спитати».
«Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать».

Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали!

«Спасибі вам! — старий каже.—
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати.
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!..»
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
«Мати... мати... мати...»

V

Через тиждень молодицi
Коровай мiсили
На хуторi. Старий батько
З усієї сили
З молодицями танцює,
Та двір вимітає,
Та прохожих, проїжджачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай, бігає, а самого
Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і надворі,
І жолоби викотили
З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють...
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
«Ні, Марку, ніяко
Мені матір'ю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Сміятися будуть.
Нехай бог вам помагає!
Піду помолюся
Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь...»
Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... заплакала
Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля,
Музикам робота —
І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішає в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила,
У міщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей нестало
На молебствіе Варварі.
Носила-носила,
Кіп із вісім заробила
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого.
Щоб голова не боліла
В Марка молодого.
1 перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
Додому верталась.

Вернулася. Катерина
I Марко зостріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Наповали й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина
Одпочить послала.

«За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мій милосердний!
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Ні, не догадались — Вони добрі...»
І наймичка Тяжко заридала.

VI

Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала;
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно — ніби мати
Покинула хату.

Після пречистої в неділю,
Та після першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі на призьбі. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю:
«А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту — забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором! Лепська мати!»
Аж зирк — і наймичка ввійшла
На двір. [Старий] побіг стрічати
З онуками свою Ганну...
«А Марко в дорозі?»
Ганна діда питалася.
«В дорозі ще й досі».
«А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотілось на чужині
Одній умирати!
Коли б Марка діждатися...
Так щось тяжко стало!»
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночці, і червоний
З фольги образочок,
А Карпові соловейка
Та коників пару,
І четвертий уже перстень
Святої Варвари Катерині; а дідові
ІЗ воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла: не купила,
Бо грошей нестало,
А заробить не здужала.
«А ось ще осталось
Півбубличка!»
Й по шматочку
Дітям розділила.

VII

Ввійшла в хату.
Катерина їй ноги умила
Й полудновать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна.
«Катерино!
Коли в нас неділя?»
«Післязавтра». «Треба буде
Акафіст найняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань боже!»
Й покапали сльози
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
«Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, не здужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужій теплій хаті».

Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили,—
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тимчасом сичі вночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Щодень, щогодини
Ледве чути питається:
«Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала».

VIII

Іде Марко з чумаками.
Ідучи співає,
Не поспіша до господи —
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичці на очіпок
Парчі золотої
І червону добру хустку
З білою г а б о ю '.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду.
А всім вкупі — червоного
Вина з Цареграду
Відер з троє у барилі,
І кав'яру з Дону,—
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!

Іде Марко, не журиться,
Прийшов — слава богу!
І ворота одчиняє,
І молиться богу...
«Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зустрічати!
Уже прийшов. Біжи швидше,
Швидше веди в хату!..
Слава тобі, христе боже!
Насилу діждала!»
І «Отче наш» тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,
Занози ховає Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
«А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?»
«Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу..
. Аж злякався... Ганна шепче:
«Слава... слава богу.
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати».


Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
«Марку! подивися,
Подивися ти на мене —
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка.
Я...» —
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.


«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати». Та й замовкла...
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!

[13 Ноября 1845 в Переяславі] —[1860]

Тарас Григорьевич ШЕВЧЕНКО (9.03.1814-10.03.1861), поэт и художник

Краткая биография



Родился в селе Моринцы Киевской губернии в семье крепостного крестьянина. В 1838 был выкуплен из крепостной неволи у помещика Энгельгардта и поступил в Петербургскую Академию художеств. Учился у К. П. Брюллова. По окончании академии в 1846 работал в Киевской археологической комиссии.
Литературную известность Шевченко получил изданием в 1840 сборника стихов "Кобзарь". Литературные и общественно-политические взгляды Шевченко складывались под влиянием творчества А. С. Пушкина, М. Ю. Лермонтова, В. Г. Белинского. Поэзия Шевченко отражала настроения, чаяния и думы малороссов. Эти настроения нашли отражение в поэмах Шевченко "Катерина" (1838), "Гайдамаки" (1841), "Сон" (1844), "Наймичка" (1845).
В 1846 Шевченко вступил в основанное в к. 1845 преподавателями и студентами Киевского университета Кирилло-Мефодиевское общество, преследовавшее цель создания федерации славянских народов. Шевченко примкнул к левому крылу этого общества. В апреле 1847 общество было раскрыто полицией. Участники его без суда подверглись в административном порядке разного рода наказаниям. Самому суровому наказанию подвергся Шевченко, который был сослан рядовым солдатом в Оренбургскую губ. с запрещением "писать и рисовать". В 1850 Шевченко был переведен в Новопетровское укрепление на о. Мангышлаке. По амнистии 1856 Шевченко в 1858 вернулся в Петербург. В 1859 Шевченко выехал в Малороссию, но за революционную пропаганду был арестован и отправлен в Петербург под надзор III Отделения.
Из живописного наследия Шевченко хорошо известны его картина "Катерина" (1842), офорты "Живописная Украина" (1844), серия рисунков "Притча о блудном сыне" (1856 — 57), портреты, акварельные пейзажи.
Л. Н. Вдовина ****
Шевченко Тарас Григорьевич (1814 - 1861), украинский поэт. Родился в селе Моринцы Киевской губернии в семье крепостного кресть янина. Детские годы прошли в родном селе, затем в селе Кириловка. Рано осиротев, познал бесправную долю крепостного. Грамоте его учил сельский дьячок.
В 1828 попал в услужение в дом помещика П.Энгельгардта в селе Вильшана, через год служил в его доме в Вильно, а с 1831 - в Петербурге. Обнаружив способности мальчика к рисованию, Энгельгардт решил сделать из него домашнего живописца и послал его в 1832 в обучение к художнику В.Ширяеву.
В 1836 Шевченко познакомился с украинским художником И.Сошенко, а через него - с К.Брюлловым, В.Григоровичем, В.Жуковским, которые решили б освободить молодого художника из крепостной зависимости. В 1838 портрет Жуковского, написанный Брюлловым, был разыгран в лотерее, и на полученные 2500 руб. Шевченко был выкуплен у Энгельгардта. В том же году был принят в Академию художеств, где стал учеником и товарищем Брюллова. Учился жадно, много читал, изучал искусство, овладел мастерством рисунка и живописи. Хорошо знал творчество украинских и русских писателей.
В 1840 в Петербурге был опубликован первый украинский сборник стихов Шевченко - Кобзарь, начавший новую эпоху в истории украинской литературы. Ранние произведения Шевченко написаны в жанре баллады, поэмы, думки. Значительные произведения этого периода - поэмы Катерина (1838) Гайдамаки (1841). На русском языке им были написаны поэмы Слепая (1842), Бесталанный (1844), драма Назар Стодоля (1843).
В 1843 возвращается на Украину, в течение года путешествует, посещает родных, наблюдает жизнь народа, много рисует. Выпустил альбом Живописная Украина.
В 1844 Шевченко окончил Академию художеств, получив звание неклассного (свободного) художника, и вновь едет на Украину, решив поселиться в Киеве. К этому времени определяются его революционно-демократические взгляды (знакомится с некоторыми из петрашевцев), рождаются замыслы больших произведений обличительного характера: поэма (комедия) Сон (1844); Кавказ (1845); Еретик.
В 1840-е написал множество прекрасных стихотворений, вошедших в сборник Три года, который завершался стихотворением Как умру, похороните... (1845). В 1846 вступил в тайное политическое общество - Кирилло-Мефодиевское братство, члены которого были арестованы по доносу провокатора. Шевченко был арестован в 1847 и, пройдя каземат Третьего отделения, за революционные стихи в сборнике Три года, найденные при аресте, был сослан в солдаты в Орскую крепость с приговором Николая 1: Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать. Но Шевченко продолжал тайно писать стихи, пряча их: поэмы Варнак и Марина (1848), цикл Цари и целая серия лирических стихов, выразивших горячую любовь к Украине, написаны в крепости.
В 1848 Шевченко как художник был включен в состав экспедиции по обследованию Аральского моря, где он много рисовал и создал 350 акварельных пейзажей и портретов. В 1850 по доносу одного из офицеров поэт был арестован в Оренбурге, по этапу отправлен в Орскую крепость и заключен в каземат. Вскоре был переведен на полуостров Мангышлак Каспийского моря, в Новопетровское укрепление.
В 1851, несмотря на усиленный надзор, Шевченко вновь включен как художник теперь в состав геологической экспедиции в горах Каратау. В Новопетровске с разрешения коменданта укрепления поэт в свободные от службы часы писал повести на русском языке, надеясь напечатать их под псевдонимом в русских журналах. Так были написаны повести Княгиня (1853), Музыкант (1854), Несчастный (1855) и др. Здесь же было создано много пейзажей, портретов, жанровых рисунков.
После смерти Николая 1 Шевченко был освобожден по амнистии, но не сразу, а лишь после настойчивых хлопот друзей. По дороге в Петербург вынужден был задержаться в Нижнем Новгороде, так как ему был запрещен въезд в обе столицы. Здесь была написана поэма Неофиты (1857), триптих Доля, Муза, Слава.
Друзья Шевченко добились для него разрешения жить в Петербурге, и по приезде туда он оказался в центре внимания. Сблизился с кругом Современника, Искры, со многими русскими и польскими революционными демократами (Чернышевским, Курочкиным и др.). В 1860 Совет Академии художеств присвоил ему звание академика по классу гравюры.
В годы революционной ситуации в России Шевченко использовал библейские и евангельские сюжеты для воплощения революционных идей: Подражание II псалму, Подражание Иезекиилю. Глава 19 (1859), поэма Мария и др. В 1860 написал смелое и сильное стихотворение Свете тихий! Свете ясный!..
В 1861 день своего рождения Шевченко встретил тяжелобольным (расстройство печени, сердца, водянка). Под утро он скончался. Это случилось 26 февраля (10 марта н.с.) в Петербурге.
Использованы материалы кн.: Русские писатели и поэты. Краткий биографический словарь. Москва, 2000.


— Учитеся, братья мои
Думайте, читайте
И чужому научайтесь
И своего не чуждайтесь.

Т.Шевченко

В своем доме — своя правда
И сила, и воля.

Т.Шевченко

Заповiт

Як умру, то поховайте
Мене на могилi,
Серед степу широкого,
На Вкраiнi милiй,
Щоб лани широкополi,
I Днiпро i кручi
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
I мене в сем’i великiй,
В сем’I вольнiй, новiй,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
25 декабря 1845 г.

Ниже следуют далеко не все картины Т. Г. Шевченко, дающие лишь общее представление о художнике с душой поэта.


«Автопортрет», 1840-1843 г. На автопортрете Т. Шевченко в расцвете лет, исполненный вдохновения. В произведении соединены непосредственность проявления человеческих переживаний, свойственных романтизму, с глубоким воспроизведением внутреннего мира, характерным для русского и украинского реалистического портрета 30-40-х годов XIX века. «Автопортрет» был создан Шевченко в академической мастерской товарища по учебе, художника Ф. Пономарева во время болезни в конце 1839 – начале 1840 года (январь - февраль).

«Катерина», 1842 г. Единственная сохранившаяся, написанная маслом, картина академического периода. Картина создана на тему одноименной поэмы Шевченко. Художник стремился, чтобы картина была ясной и понятной, побуждала сочувствие. Шевченко одним из первых в искусстве классицизма изображает беременную женщину, обобщая образ своей героини до уровня некоего символа, говорящего о судьбе целой нации.



«Одалистка», 1840 г. Акварель. Одна из первых самостоятельных композиций Шевченко. Несет на себе явное воздействие брюлловского стиля.

«Мария», 1840 г. Акварель. Создана по поэме А. С. Пушкина «Полтава». Акварель готовилась к изданию в альманахе «Утренняя зоря».
События описанные в «Полтаве», разворачиваются в начале XVIII столетия. Гетман Украины Иван Мазепа берет себе в жены дочь полковника Василия Кочубея – молодую красавицу Марию. В силу разных обстоятельств между гетманом и полковником возникает конфликт, в котором вверх одержал Мазепа. Непреклонный гетман решает казнить тестя и вскоре приводит свое решение в исполнение... Художник изображает момент, когда мать пробирается в покои Мазепы к дочери, умоляя заступиться за отца. Ритмическим ключом всей композиции является линия соединенных рук. Этот мотив делает зримым и ощутимым процесс перетекания энергии тревоги матери к безмятежно спящей дочери.

«Цыганка-ворожка» («Цыганка гадающая украинской девушке»), 1842 г. Акварель. Повторение одноименной авторской картины, которая, к сожалению, не сохранилась. За эту картину Шевченко получил в Академии художеств серебряную медаль второго достоинства.

Портрет Ганны Закревской 1843

«Портрет Ганны Закревской», «Портрет Платона Закревского», 1843 г. Масло. Портреты четы Закревских были выполнены под заказ отставного полковника, помещика из села Березовая Рудка Платона Закревского. Вопреки традиции Шевченко вносит элементы диссонанса в систему парных портретов. Возможно, что этому послужили чувства, возникшие между художником и Ганной и осознание невозможности их отношений и счастья.
В тот период Шевченко выполняет около двадцати заказных портретов из которых, к сожалению, сохранились единицы. Заказы давали художнику настолько ощутимый заработок, что художник всерьез подумывал о поездке в Италию. Увы, этим планам сбыться было не суждено.

Шеченко солдат

«Автопортрет», 1861 г. Масло. На этом автопортрете мы видим преждевременно постаревшего, потерявшего надежду на улучшение доли, предчувствующего свою скорую кончину человека, скорбящего не только и не столько о своей личной судьбе, но о судьбе своего обездоленного народа. Эта, как и другие поздние произведения Шевченко, напоминает рембрандтовские полотна.

Форт Кара-Бутак 1848

Пожар в степи 1848

Казак на коне 1848-49

Лунная ночь 1848-49

Портрет Х.М.Маевской 1843

Портрет Е Кейкуатовой 1842

Портрет детей Репнина - Волконского 1841

Шевченко Т Г_Шхуны Аральской эксп..,Kos-aral_1848

Его иллюстрации: - к поэме "Слепая"

- к поэме "Слепой"

- к поэме "Ведьма"

- к поэме "Наймычка"