Те, що погода сьогодні гарна і так, мабуть, всі помітили. Про те,
що вже на носі весна і так всі знають. Запах пристрасті і кохання (на крайній
випадок - аромат природньої ніжності) в повітрі всі відчувають без зайвих слів.
Я сьогодні напишу про інше - про те, що не завжди наші слова і звуки доходять до розуміння і знаходять собі підтримку. Це я про те, що серед ночі моє ліжко
нагадало мені кровать з якогось трилера:) Я прокинувся від якогось звуку, і з
просоння не міг зрозуміти - що це. Все дуже просто: останнім у ванні був я, і я ж не достатньо сильно закрутив кран, тобто каплі води прокапували на емаль, видаючи не дуже приємний для людських вух звук. Ну, як у кіно буває... коли десь є загальний душ і якийсь маньяк не закручує кран навмисне, щоб заманити жертву. Я встав і закрутив кран. На годиннику – пів на третю, по дорозі зайшов на кухню, бо мені чогось закортіло подивитися на градусник за вікном, щоб дізнатися яка погода і температура очікує нас з самого ранку. І коли я глянув у те вікно - побачив, як з неба падає зірка. Бажання не загадував навмисне і принципово, бо подумаю (вперше в житті задумався над таким) що це не правильно. Тобто, ганебно користуватися тим що, хтось доживає (маю на увазі зірку) останні миті свого яскравого, короткочасного і палаючого життя, щоб загадати бажання для себе. Так от до чого це все...
Над тим, що загадувати бажання, бачачи падаючу зірку, не правильно я задумався вночі, почувши звуки води, що капала з крану. Це все не випадково. Мабуть не випадково. Точно не випадково. Бо та палаюча зірка зробила мене розумнішим і чуттєвішим. Хай не на багато - хай на трішки, але все ж...