|
Багато в Україні особливих дерев з незвичайними історіями. Однак є серед них
найулюбленіші, найбільш значущі та дорогі. Такою є і Тарасова верба, нащадок тієї,що колись, на далекому півострові Мангишлак, у засланні посадив Шевченко.
Ця історія сталася у 1850 році, коли Тарас Шевченко відбував покарання у
Казахстані. За порушення заборони писати і малювати поета з Орської фортеці
відправили до Новопетровського укріплення.
Новопетровська фортеця на півострові Мангишлак заснована 1846 року.
У 1857 році це місце перейменоване на Форт-Олександрівський. А в 1939-му
місто змінило назву на Форт-Шевченко, на честь Кобзаря, який протягом семи років перебував тут у засланні. Місто розташоване на сході Каспійського моря,
у найсуворішому за природними умовами закутку Східної Азії. Навколо — лиш небо, море та кам’янистий степ.
Новопетровське укріплення з Хівінського Шляху (1856–1857 рр.). Малюнок Тараса Шевченка.
Дорога до місця служби протяжністю понад 2000 кілометрів була складною.
Під час зупинки у місті Гур’єві поет знайшов маленьку вербову гілочку. І мабуть,
так його серце затужило за Україною, що не зміг розлучитися з нею,
забрав з собою. А після прибуття посадив її на непишному солдатському городі.
І — диво! — гілочка переборола місцеву спеку, прийнялася та пішла вгору (ставши згодом могутнім деревом).
Місто Форт-Шевченко: капличка (архітектурна пам’ятка ХІХ століття); верба, посаджена Шевченком;
музей Тараса Шевченка.
Сьогодні ніхто не наважиться сказати, коли саме Тарас посадив ту вербу у долині
за два кілометри від укріплення, однак, найімовірніше, це сталося у перші дні
після приїзду. Коли б пізніше, гілочка навряд чи прижилася б.
Хтось йому допоміг, адже з новобранця тоді не зводили очей — до фортеці прибув особливо небезпечний політичний злочинець. Можливо, на варті в один із тих днів стояли земляки, а товариші по службі «прикрили» в казармі. Можливо, поет утік самостійно, скориставшись пиятикою офіцерів, що теж бувало нерідко.
Надворі стояла пізня осінь, але Шевченко чи не щодня таємно втікав, щоб полити
свою вербу. І сталося неймовірне — пагін став розвиватися. Як радів цьому наш
Кобзар — на тисячі верст жодного деревця! То не верба оживала посеред каміння
та степу — його душа.
«Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости.
Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…»,
— писав солдат Шевченко у листах друзям.
Дерева Мангишлаку. Малюнок Тараса Шевченка (1851–1852 рр.).
Тарас розмовляв з вербою, плачучи цілував. А скільки радості було з появою кожноїнової гілочки! Це була його святиня, що нагадувала йому рідну землю,
його Батьківщину.
Муштра, душевний біль, фізичні й моральні знущання забувалися під кроною того священного дерева. Щоденникові записи поет майже завжди закінчував словами про його улюблену вербиченьку. «Моя верба…» — з любов’ю писав Шевченко. Під нею він читав, мріяв, думав та створював малюнки.
Пам’ятник Тарасу Шевченку у місті Форт-Шевченко.
Увесь останній рік у Новопетровській фортеці Тарасова верба була для нього
домом — тамтешній комендант Іраклій Усков запропонував Шевченку працювати
в саду.Друзі письменника, що приходили сюди, неодмінно «знайомилися»
з вербою. Шевченко розповідав їм легенду про розбійника, якому Бог відпустив гріхи,бо з його палиці виросла груша і почала родити.
В одному з листів Тарас писав:
верба з його гілочки давно виросла, а гріхи йому досі не відпускаються.
«Це, мабуть, тому, що той був великим розбійником, а я всього-на-всього поетом», — припускав жартома.
Тарас посадив ще декілька дерев у місцевому гарнізонному саду. Нині заснований ним парк — один-єдиний на півострові. Це ще одне геніальне творіння Шевченка,його природний «Кобзар», у якому замість поезій — сотні дерев.
Мангишлацький сад (1854 р.). Малюнок Тараса Шевченка.
Та його улюбленицею завжди лишалася верба, що нагадувала поетові рідні серцю краєвиди…
«Після обіду я також за звичкою заснув під своєю фавориткою вербою, а перед
вечором вдягнув чистий кітель, саморобного солом'яного капелюха і пішов на туркменські бакчі… На горизонті чорніла довга смуга моря, ана березі горіли в червонуватому світлі скелі, на одній із них сяяли білі стіни другої батареї і всього укріплення. Я любувався своєю семирічною в'язницею. Повертаючись на город, натрапив на стежину, на засохлій глині якої було видно відбитки мініатюрних дитячих ніжок…»
А яка ж подальша доля верби? Працівники місцевого музею розповідають,
що дерево прожило 147 років. Жоден гість парку не міг не помітити розлогої,
кремезної верби — вона одразу впадала в око. Однак на початку 90-х років ХХ століття дерево почало всихати. Ботаніки розгублено знизали плечима: «Проти старостінавіть наука безсила». Навесні 1997 року посаджене Шевченком дерево не
витримало натиску буревію і впало.
В музеї Шевченка залишився невеличкий пеньок від Тарасової верби. Решту
віддали на дрова одному з комунальних підприємств міста. Зараз про це дуже
жалкують, спостерігаючи, які емоції викликає навіть та маленька колода.
На місці верби — пам’ятний знак.
На щастя, під час відзначення 100-літніх роковин від дня смерті Шевченка делегація українських письменників привезла до Львова пагін цієї верби і висадила уСтрийському парку. Вже з гілочки цієї верби відродили Тарасову вербу в Мангишлацькому саду. Нащадки Шевченкової верби «охороняють» і його могилув Каневі. А завдяки активістам його дерево радує українську діаспору по всьому світу.
Під час служби у Новопетровському укріпленні Тарас Шевченко написав дев’ять творів російською, намалював понад 200 малюнків і… жодної поезії українською.
Проте згодом його серце спалахнуло зорепадом літературних шедеврів. Пташка теж починає співати, коли потрапляє на волю, так само, як і дерево, пересаджене з сухого, неродючого ґрунту в чорнозем, — буяти і рясно плодоносити.
https://pustunchik.ua/
Людмилка56
|
|
|
|
Так постепенно снежный ком впечатлений и воспоминаний оформился во фронтовой роман «Кофе с привкусом пепла». Это книга о самых страшных годах нашей войны. 2014—2015. Илловайск — Донецкий аэропорт — Дебальцево — Широкино.
Стиль изложения и построение диалогов похожи на советские фронтовые романы, да и автор сам признаётся, что зачитывался ими в детстве. Сначала мне это даже как-то резануло глаз, но потом я понял, что действительно, эта война стала для нас новой Отечественной, и такой выбор стиля изложения совершенно оправдан.
В России почти всегда посмертная судьба поэта удачливей прижизненной. Не был исключением и поэт Николай Рубцов. Я не стал бы очень–то уж мрачно расписывать его судьбу, во многом она творится обладателем этой именно и никакой другой жизни и еще перстом откуда–то, привычно скажем, свыше указующим. Рубцов по–своему любил свою жизнь, себя в ней любил, но как истинно русский человек несколько пренебрежительно, иногда наплевательски относился к ней.
_01.jpg)
