Холодна вода в кишені приводить до тями.
Я підіймаю голову і бачу небо в чорній рамці.
Вени порожні і я сплю з привидами.
Реальність десь далеко,
вона існує лише як доповнення до мого світу.

А дощ цілує моє волосся, мої губи, мої очі, обіймає своєю холодною любов'ю. А я хочу йому віддатись, обіймати його, кохатись з ним. Бо він - мій Єдиний. Він завжди вгадує мій настрій, знає, чого я хочу, посміхається мені, прогулюється зі мною. Любить мене. Господи, як я хочу бути з ним! З ним, завжди, вічно, назавжди, пити його поцілунки, тримати його холодні долоні, пестити його мокре тіло. Хочу вдихати його запах - хапах озону та мокрого асфальту. Хочу побачити його жовті очі - відбиття вечірніх ліхтарів у мокрій бруківці. Є тільки він і я. Він запалює мене своїми холодними поцілунками. Я палаю в його холодних обіймах. Я згораю від його погляду. Я тлію від його запаху.
Мій дощ.
Я кохаю тебе.

Хочу чогось нового прямісінко у вену... Чогось пекучого, гарячого, щоб я звивалась, відчувши присмак перцю у крові. Гррр! Хочу вибухнути зсередини темною кислотою, або піднестись над світом різнокольровим газом, легшим за повітря, набрати сили, і що є духу вдаритись назад об тверду жорстоку землю. Хочу чогось незрозумілого, нового, шаленого... Може почати з легких наркотиків?

Хочеться нікого не бачити, нікого не чути. Пробувала лікуватись містом, але, здається, зецепт застарілий. А сьогодні мене розбудив дощ. Я так за ним скучила. Мій вічний друже, як довго я тебе чекала. Змий усі мої тревоги, змий, і залиши душу чистою, а серце - легким. Ніби душа в клітці, яка лежить на серці, і від того йому важко дуже. А клітку відмикають малюнки, вірші. Оце б вималювати все на папері, виписати - і відпустити душу, облегшити серце!..
Але не пишеться, не малюється. І леви не допомагають. Тому прошу: дощ, прийди знову, змий мою печаль, будь ласка.

Хочеться нікого не бачити, нікого не чути. Пробувала лікуватись містом, але, здається, зецепт застарілий. А сьогодні мене розбудив дощ. Я так за ним скучила. Мій вічний друже, як довго я тебе чекала. Змий усі мої тревоги, змий, і залиши душу чистою, а серце - легким. Ніби душа в клітці, яка лежить на серці, і від того йому важко дуже. А клітку відмикають малюнки, вірші. Оце б вималювати все на папері, виписати - і відпустити душу, облегшити серце!..
Але не пишеться, не малюється. І леви не допомагають. Тому прошу: дощ, прийди знову, змий мою печаль, будь ласка.

Хочеться нікого не бачити, нікого не чути. Пробувала лікуватись містом, але, здається, зецепт застарілий. А сьогодні мене розбудив дощ. Я так за ним скучила. Мій вічний друже, як довго я тебе чекала. Змий усі мої тревоги, змий, і залиши душу чистою, а серце - легким. Ніби душа в клітці, яка лежить на серці, і від того йому важко дуже. А клітку відмикають малюнки, вірші. Оце б вималювати все на папері, виписати - і відпустити душу, облегшити серце!..
Але не пишеться, не малюється. І леви не допомагають. Тому прошу: дощ, прийди знову, змий мою печаль, будь ласка.

Моє серце пахне твоїми руками
Я сама вклала тобі його в долоні
І не прогадала - ти тримаєш його так ніжно
Так бережеш і пилинки здуваєш
Що мимоволі хочеться віддатися тобі
Повністю без остатку
І тілом і душею
Щоб ти любив оберігав мене
Щоб я належала тобі і моя шкіра пахла твоїм тілом

А я його кохаю. З ним мені тепло і солодко.
І немає вже гнилої ями- є поле квітів.
І немає вже самотності- він завжди поруч.
Немає порожнечі- він залив її своїм коханням.
Як же я його кохаю...

Ще одна цукерка у згадку про тебе. Я смакую її як твої уста- ніжні, м*які, ледь чутні на дотик... І я не можу насолодитись тобою, не можу тобою напитись. Щоразу припадаю губами до твоїх і жадібно п*ю з них твоє кохання... І не можу напитись...

Сонце вже сходить, небо дивно-синього кольору. А на вулиці по-весняному прохолодно і пахне осінню. Обожнюю це місто!

так хочеться залишти тебе і любити, любити день і ніч... вічно... щомиті віддаватись тобі без залишку, без пам*яті, без часу... тільки любити... вічно