Совсем недавно увлеклась вязанием... Вернее переодически я себе или мужу вязала шарфики...но это обычно длилось очень долго или  долго))))

Один мой друг меня очень удивил на днях.... Порой общаешся с человеком и совсем не знаешь его внутренний мир, переживания.... и то что он пишет стихи.... и очень красивые... мне вот очень понравилось.... делюсь....

Была в селе… Это, как окунуться в другой мир)). Нам, рождённым в городе и проводившим в нем все своё время – это диковинка. Хоть в детстве меня, конечно же, отвозили на все лето к тёте в село, но я почему-то воспринимала это как наказание…. Ну как самую младшую всегда заставляли делать всё больше, чем других… но а может это просто мне так казалось. Да и ужасные трудодни на собирании картошки))), тоже было для меня очень мучительно….

Теперь совсем по-другому. Так приятно выбраться на свежий воздух с городской парилки. Совсем забыть об интернете и телевизоре, и целый день проводить на улице, кушать  разнообразные фрукты, самой собранные, пить по утрам ароматный кофе на крыльце, а по вечерам ужинать тем, что вместе приготовили, наслаждаясь вечерней прохладой…

Хотя и провела там только два дня, но в серьёз задумалась о переезде))) в этот раз уже серьёзно…. Ну конечно не в сельскую местность)))) а вот частный домик было бы здорово, по крайней мере не четыре стены, которые в последнее время что-то стали слишком напрягать))) Некоторые знакомые отговаривают, ведь там работы много – говорят… Но это правда теперь не пугает… ведь труд облагораживает человека)))

Когда-то давно в детстве я очень любила ездить на трамвайчике. Помню мама всегда обещала мне поездку куда-нибудь на трамвайчике, таком милом и добром, как мне казалось тогда. Я любила стук и шум его, ужасные сиденья мне казались такими удобными .. и я любила  просто смотреть в окошко... Казалось тогда весь мир пролетал за ним... и я такая уже взрослая с мороженым в руке)))

Порой очень хочется найти укромный уголок, что бы никто не мешал, и главное, что бы никто даже и не знал о нём... И просто отдаться мечте... Но ведь это так важно мечтать...не так ли? Ведь каждый день полон забот и обыденных проблем, от которых никуда не деться... Но ведь в мечте от них можно сбежать. Но куда?... Да куда угодно, лишь бы была возможность мечтать...

Дождь.... меня всегда угнетает дождь.... Но сегодня он особенный... Сегодня мне нравится, что можно никуда не идти, не спешить, а просто заняться ничегонеделанием... и мечтать.... да о чём угодно, просто так и просто обо всем.... И всё же я наверное люблю дождь, особенно когда он за окошком, когда кто-то бежит по лужам, а не я))) Люблю сегодня дождь, ведь он подарил мечту...

Одним осіннім днем....) Тим самим днем, коли насправді не було дуже що робити, ми з моїм чоловіком і його другом вирішили проїхатись на машині... А так як ми на той час були в глуховатому селі біля польського кордону)))) то їхати було десь досить цікаво. Природу наразі не буду описувати, тому що їй доведеться посвятити не один рядок)))
А розкажу про чудове місце, точніше замок, який називається Свірж...

От в нас і виникла думка побачити красоти цього замку...

Перше враження було неймовірне, ще коли ми під"їзжали... серед звичайнісінького села височив цей красень.

Хочу сказати про те, що досить для всіх відомий і улюблений фільм "Д"Артаньян і три мушкетери" знімали саме в цьому замку. Бетюнський монастир, де заховали Констанцію і куди за нею приїхав Д"Артаньян - це тут.... Ті сходи, коли на початку Д"Артаньяна відпроваджував його батько - це так само тут(центральний вхід у замок).... І, навіть, та сцена, де Атос приїхав до ката, так само знімали в цьому замку. І остання сцена, де славетні мушкетери Атос, Партос, Араміс і Д"Артаньян снідали під вистрілами гугенотів... Ця бійниця, де вони пообіцяли зустрітися через 20 чи 30 років)))) і зберіглася, одна з чотирьох.... Стіни замку так само ще стоять, але що твориться в середині - страшнувато... Можливо колись його відреставрують і ми знову пройдемось тими коридорами і залами, але вже зовсім в іншому світлі...

Хочеться розказати ще трохи історії:

Замок у Свіржі побудували у XV столітті. Складається замок з двох частин: вища частина була житлова, а в інщій - господарські споруди. Над брамою споруди герби власника Олександра Цетнера та його дружини Ганни Заморської. Фортецю оточували болота і стави.

Сучасного вигляду споруда набула в часи володіння нею графом І. Цетнером (засновник львівського ботанічного саду). Замок у Свіржі - палацового типу архітектури. Ця будівля мало схожа на потужні, грізні фортифікаційні споруди. Мабуть, власник хотів збудувати затишний і водночас добре захищений родинний дім. За стінами можна було заховатися у час небезпеки, проте вести бойові дії було неможливо.

1648 році цю величезну споруду спалили татари. Протягом національно-визвольної війни замок не раз захоплювали козаки. У 1907 році власником Свірзького замку стає граф Роберт Ламезан. Граф розпочав реставрацію, оздобив будівлю цінними меблями та портретами. Та під час Першої світової війни замок знову спалили. Після її завершення Ламезан знову все відбудував!

За радянських часів замок нещадно грабували і зовсім не дбали про нього.

У 1967 році замок хотіли відреставрувати, проте столична спілка архітекторів вирішила створити тут мистецький осередок. Та, нажаль, до сьогодні туристи можуть насолоджуватись лише зовнішнім виглядом замку, усередині реставрація так і не відбулась... хоча помітні спроби))))

Наразі на території замку проводяться різні етнічні фестивалі. А місцеві жителі розказують сумні історії про те, що періодично мова заходить про передачу цього замку у приватну власність, чи то під створення готелю....

Личное... и публичное...
Неужели так важно выставлять на показ личное?....
Или почему легче выставлять на показ то, что очень личное, чтобы оно никогда в итоге не стало публичным?!....
а на самом деле меня терзают сомнения .... есть ли дружба между мужчиной и женщиной?... Искренняя и непринужденная... просто дружба и ничего более... Так сложно порой самой понять себя, а возможно ли понять мужчину, который хочет(ну или согласен) просто дружить...
Очень важное место занимает дружба в жизни каждого... и я не исключение...Но так страшно вновь ошибиться в человеке... Порой мне кажеться, что гораздо больнее потерять друга, чем любовь...

Но эта дружба делает меня счастливой... и в то же время пугает... Если же она перейдет черту буду ли я от этого счастлива... заранее знаю, что нет... Так важно ли продолжать то, что может принести несчастье... Или все же важно оставить эти теплые дружеские отношения и бороться за них чего бы это не стоило....