Спекотне, яскраве літо, кінець червня. Сезон відпусток. Добродушні люди в п’ятницю після роботи поспішають додому, попереду чудові вихідні. Комусь, можливо, й на курорт. Особисто я їду до Умані – на побачення з коханим, на два дні. Сонце, задуха і чудовий настрій, романтика великого міста. Тригодинний перегон в маршрутному мікроавтобусі, заповненому спітнілими тілами – і ми на місці призначення. Час промайнув непомітно, в основному через приємні мріі на початку цієї невеличкої подорожі, а також завдяки сусідці по сидінню. Добрячі дві години ми пропатякали, майже про все на світі. Вона бухгалтер на великому пивоварному заводі (нарешті я дізналася рівень тамтешніх зарплат!), родом з Умані, чарівна, розумна й загалом приємна молода дівчина.
Сердечно прощаємося з сусідкою по сидінню, навіть обмінюємося телефонами – про всяк випадок (нісенітниці! Який такий випадок? Добре, якщо через тиждень пригадаємо імена…). Нарешті автовокзал. Роздивляюся машини – коханого ще нема. Телефоную йому, дізнаюся, що маю мінімум півгодини вільного часу, поки він дістанеться місця призначення. Звичним вже рухом закидаю на плечі рюкзак, мріючи про чудовий смак натуральної кави в кав’ярні обабіч дороги, яка іще минулого разу так припала до душі.
Мимохідь роздивляюся тутешніх людей, намагаючись вловити, в чому проявляється різниця між ними та столичними мешканцями. Здається, точнісінько такі ж бабці з таким же насінням стоять і на перехрестях Києва, але чимось вони таки інші. Підходжу до кіоска, запитуючи улюблений журнал. Кіоск такий самий, але навіть “немає” кажуть дещо інакше.
Подобаються мені це місце та місто, відчувається якийсь затишок, властивий лише невеликим містечкам. Воно мені вже як рідне, але я тут чужа, ось у чому справа. Усвідомлення цього факту викликає якесь майже полегшення (як від розв’язаної загадки), розправляю плечі і спрямовую стопи до кав’ярні. Краєм ока помічаю велосипед, відходжу трохи в сторону якраз вчасно, велосипед проїжджає, а я так само краєм ока помічаю гаманець на землі. І перше, ніж подумати, чий це – хутко підіймаю його й гукаю чоловіка на велосипеді. Все відбуваеться на одному імпульсі, справжнє усвідомлення трохи відстає від подій. Віддаю гаманець чоловікові, посміхаюсь (завчена, робоча посмішка), ввічливо кажу “прошу” на його “дякую” й намагаюся таки повернутися до шляху до кав’ярні.
Але, мабуть, не судилося – чоловік справді вдячний, і мені доводиться вислухати цілий синонімічний ряд подяки. Продовжую посміхатись, подумки вже смакуючи каву й вихідні з коханим. До реальності повертає його запитання – “А ти звідки така добра?” Мабуть, вигляд у мене таки розгублений. “З Києва” – відповідаю. Чоловік не дає мені отямитись і каже, що я просто зобов’язана дозволити йому пригостити мене кавою (нарешті!). Ми йдемо в напрямку кав’ярні, але не доходячи до неї завертаємо у якийсь жахливий ганделик, який смердить поганим табаком, алкоголем та брудним тілом. Всі мої натяки про те, що напроти кава таки краща, залишаються без уваги. Що ж. Цікавість до цієї ситуації компенсує решту незручностей, і поки мій випадковий кавалер купує каву (розчинну, в пластиковому стаканчику), я остаточно приходжу до тями і починаю роздивлятися навколо. Купка хлопців років по 25-30 в дальньому кутку ганделика здивовано дивиться на дівчину в діловому костюмі, яка з полегшенням скидає важкий рюкзак на лавку поруч із собою, показово розстібає піджак та з томним, змученим виглядом садиться за стіл. Не хотіла б я з ними зустрітися сам-на-сам, але зараз можу дозволити собі маленьке шоу. Нарешті, коли ситуація стає некомфортною вже для мене, з’являється мій тимчасовий супутник з двома пластиковими стаканчиками. Закінчивши врешті-решт з подяками, Микола починає розпитувати мене про Київ. Цікаво, що буденні для мене речі є для нього верхом мрій. Одне з перших запитань – чи бачила я Ющенка. Сміюся й відповідаю, що по телевізору його видно значно краще. Щаблем нижче для нього – верхівка й наближені до президента люди. Зізнаюся, що політикою не дуже цікавлюсь. Тоді Микола питає, чи бачила я Ольгу Сумську. Розуміючи, що зараз через мене він намагається доторкнутись до кумирів свого житття, брешу що бачила. Вчасно згадую про її акторську кар’єру й розповідаю байку про відвідання спектаклю за її участі. Очі мого співрозмовника блищать від гордості – він знає людину, яка бачила Сумську! Одержую частину відповіді на своє питання про різницю між “нами” та “ними”, одразу ж стає гидко за те, що знов розділяю людей. Майже на касти. Швидко змінюю тему розмови – розпитую, чим живе він.
Важкий дух “наливайки”, напівп’яні молодики, брудний й дивний чоловік навпроти… З гордістю називає він суму заробітньої плати, яка мені була замала ще рік тому. Нуднішає. Дивлюсь на годинник – ще хвилин двадцять до запланованої зустрічі. Колишня робота з клієнтами стає в нагоді – ввічлива, автоматична посмішка, псевдо-уважний погляд, піддакування в такт співрозмовнику. Відверто нудно, й навіть дещо жалкую, що підняла його гаманця. Микола завершує щось розповідати, на мить включаюся в розмову – поставити запитання і знов ввімкнути автопілот. На чисто світське “чи важко знайти роботу?” щиро дивується й відповідає запитанням – “навіщо???” Здається, сприйняв як імпульс до дії і вже починає пропонувати знайомих, місця й зарплатні. Щось каже про жінку, про побут і раптом (чи не раптом? Не слідкувала) питає мою думку про його вік. Знаю, що в селах люди старіюшать швидше, але ж Умань – не село? Скидаю десяток (най сприймає як комплімент) й кажу – сорок п’ять. Сумно посміхається й констатує – тридцять чотири. Мабуть, у мене досить кумедний вигляд з вилупленими очима. Йому, принаймні, подобається. Майже гордий викликаною реакцією. Ще б пак! Я аж прокинулась.
Незручно запитати про причини такого старіння, але чоловік далі розповідає сам. Чечня. Вдивляюсь у вічі – пильні, трохи зверхні, живі, але при цьому це очі старого. Обличчя в зморшках. Видно, що випиває, але не алкоголік. Жорстка чи добра людина? Ще п’ять хвилин тому він здавався таким простодушним роботягою, щасливим через знайдені гроші, стурбованим повсякденням… А Микола вже відчув себе героєм, трохи розправив плечі, гордо підніс голову… так, це ж він був найманцем! “Нам платили за кожного вбитого” – холодок по спині. Невже він пишається цим? А чи добре платили – питаю. Дивиться на мене як на п’ятирічне дитя (має право), розповідає що за півтори роки купив будинок. Тут, в Умані. Господи, які ж копійки! В яку суму він оцінює своє життя? Свою молодість? Чи має право розпоряджатись чужим життям? Наказ – каже. Якщо віддали наказ, то або ти стріляєш, або потім вистрілять у тебе. Розповідає, як відстрелив жінці півобличчя, а вона ще жила… Навіщо, Миколо, це мені? Хіба ми з вами такі друзі? Чи ти постійно доводиш, що ти кращий, достойніший?
- От ми з тобою зараз спілкуємось, ми щирі й доброзичливі. Ти мені щойно допомогла (клятий гаманець! - думаю). Якби мені дали наказ стріляти в тебе, думаєш, вистрілив би?
Здається, він таки пишається цим… принаймні зараз. Почуваюся наче на прицілі гвинтівки (дай Боже ніколи не відчути цього по-справжньому!)
- Вистрілив би. Бо є наказ. – всміхається, як переможець. Господи, як же ж йому це – відчувати себе Тобою? У грудях давить, і тягне до його страшного знання, й моторошно, й гидко…
- Як це – вбити людину? – питаю. Посміхається (показово, з сумом й відчуттям переваги) й нагадує про наказ, про контракт… про війну. Наче то була його війна. Наче то були такі шалені гроші, щоб купити всесвіт…
Телефонний дзвінок вже в пустому ганделику пролунав як постріл. Коханий каже, що вже на місці. Прощаюся з Миколою, але одне питання ставлю-таки:
- Не жалкуєте про те, що було?
- Іди. – знов зверхньо, але вже якось жорстко каже він. Похапцем прощаюся й вибігаю на свіже повітря.
Десять хвилин потому вже сиджу поряд з коханим чоловіком, зацілована, щаслива. Випадкова зустріч забувається майже одразу. Ми їдемо до нього – в Херсон. На його авто. Поки він слідкує за дорогою, милуюся ним: високий, статний, гарний, блакитноокий… Привабливий спортивний торс особливо підкреслює тісна майка. Невимовно мужній. Впевнений, молодий, спокійний і теж щасливий. Йому тридцять чотири.
Але глибоко вночі, вже на під’їзді до Херсону, в напівсні я бачу іншу тридцятичотирирічну людину.
