Щось хандрю я останнім часом, складаю лапки. Полоса якась темна в житті чи що? Всі від мене йдуть, а якщо й не пішли ще, то кудись помітно віддаляються. Я відчуваю себе винною. І є за що. Я відчуваю себе не правою. І я це признаю. Але не можу нічого зробити, щоб щось виправити.
Я не знаю нічого про свою хворобу, хоча це й не на першому плані.
На психології в тесті я малюю розбиті глечики і дороги з вибоїнами, а викладачка каже при всій групі, що в мене явно є якісь психологічні проблеми. Тьфу, якби й були, я б не признала їх.
І там, і сям не ладиться нічого.
Вночі я не можу заснути, бо в голову лізе всяка фігня. Вдень ні з того ні з сього болить голова.
Прийшла на пари, морда лиця сіра, мішки під очима, кисла міна, яку я навіть не намагалася перетворити в подобу посмішки, та ще й голова тріскається, коли вже чую єхидне: "Ти сьогодні гарно виглядаєш". Я просто не знайшлася, що відповісти.
Що мені зараз треба? Хоча б маленьку свічку на горизонті. І хай мене більше не кидають, або хоча б не всі зразу. Найголовніше для мене в житті - відчувати себе комусь потрібною. Зараз я відчуваю себе нікому не потрібною, і це мене убиває.
А ще... Мене так страшно образили - назвали абсолютно байдужою. Я не достатньо показую свої почуття, я черства й бездушна. Я ж роблю висновок - неякісно граю в закоханість. І вдруге назвали мене байдужою. Сказали, що я якось беземоційно на все реагую, і взагалі, що мені пофіг на оточуючих. Цей висновок було зроблено на основі того, що я ніяк не відреагувала на повідомлення типу, що Маша, яка зустрічалася з Петею, тепер зустрічається з Ванею, а він такииий.... Я ненавиджу плітки, я їх попросту пропускаю мимо вух. Але це все не байдужість! Несправедливо мене так називати. Ця несправедливість червячком роз"їдає мене зсередини.
Я знаю, що мені потрібно - визначити якийсь орієнтир, те, до чого рухатися, і тоді вмить більшість проблем здадуться зовсім не вагомими.
Я його знайду, цей орієнтир, я матиму сили посміхатись життю, і, взагалі, все буде добре. В усіх.