В колонках играет - злість
Навчитися загинути життям боягузливих простіше, ніж зважитися жити життям хоробрих.

Але ми боїмося. Генетичний страх, тавро минулого. Минулого, яке було настільки невеликодушне до цього народу, настільки безжальне до цієї землі.

Ми живемо у міжсвітті. У землянці. Між лячною передовою наших несвідомих страхів і спокійним тилом наших безглуздих надій. Між рвійною ненавистю до них і туманною надією на них же. Споглядаючи на арабські бунти, ми заздримо. І здригаємося. Наш гнів ми переносимо на ближніх, усе ще боячись гніву вищих за рангом. Наш гнів накопичується і, звиваючись, б’ється об стіни кухонь, по-дурному плутається в павутинні Інтернету.

Ми боїмося. Боїмося признатися, що ми відважніші, ніж нам здається. Що ми ближчі одне до одного, ніж здається їм. І немає поруч нікого, хто, як Василь Липківський, зміг би сказати, не озираючись на катів: «Не бійтеся...».

Ми мусимо перебороти свій страх раніше, ніж ненависть ззовні грубо й зримо ввірветься в наші затишні й затхлі комірчини. Бо тоді не залишиться місця ані для страхів, ані для сподівань.

(c) C.Paxмaнiн